2. Класифікація політичних партій, їх організаційна структура

Класифікація політичних партій можлива за самими різними підставами. Соціально-політичний критерій для класифікації партій показує, які соціальні інтереси партія виражає, які цілі ставить перед собою і суспільством і якими політичними засо­бами їх добивається,

У XIX ст. основними видами політичних партій були консер­ватори і ліберали. З кінця XIX ст. підвищилася роль на полі­тичній арені партій соціалістичного спрямування, що виражали інтереси людей найманої праці. Економічні кризи першої третини XX ст. стали причиною появи і подальшого затвердження у владі партій, шо представляли радикальну і навіть екстреміст­ську течію в робочому русі (більшовиків в Росії, фашистів в

Італії, націонал-соціалістів в Німеччині). Реформіське крило в

робочому русі представляли соціал-демократи.

З другої половини XX ст. головний вододіл між партіями

пролягає з питання про податки:

Неоконсерватори і неолиберали виступають за зниження по­даткових ставок для суб'єктів підприємницької діяльності. На

їх думку, це дозволяє підприємцям вкладати засоби, що вивіль­няються, в розвиток виробництва, що сприяє зростанню числа робочих місць. За рахунок цих засобів відбувається збільшення

заробітної плати і інших доходів населення.

Соціалісти виступають за високі податкові ставки, викорис­товуючи отримані до бюджету кошти на розвиток соціальних програм, забезпечення соціально незахищених верств населення.

Значного поширення набули конфесійні партії, тобто створені на основі певних релігійних вірувань.

Серед них виділяють:

— християнсько-демократичні, ідеологія яких ґрунтується

на заповідях християнської релігії;

— клерикалізм, прагнучі підпорядкувати державу впливу

певної церкви;

— фундаменталістські, тобто такі, що існують в ісламських

державах.

Останніми роками достатньо міцні позиції в демократичних державах завоювали партії "зелених", які об'єднують прихиль­ників захисту навколишнього середовища.

У політичному аспекті кожної країни розрізняють праві, ліві і центристські політичні партії. Ця класифікація бере початок від розміщення місць в післяреволюційному французькому пар­ламенті, де консерватори розміщувалися праворуч від голови, а прихильники реформ — ліворуч.

Представники радикальних партій (лівих і правих) є при­хильниками кардинальних змін, що досягаються, зокрема, і неконституційними методами.

Націоналістичні партії орієнтуються на визначені націона­лістично налаштовані групи населення.

Націонал-реформісти визначають головною метою досягнення економічної самостійності держав.

Існує 2 основні методи організаційної побудови партій: орга­нізаційно оформлені і організаційно неоформлені.

Організаційно оформлені (кадрові) партії мають централізо­ваний партійний апарат, який складається з числа партійних функціонерів, що розглядають свою політичну діяльність як професію. Центральне керівництво, очолюване лідером партії, має вирішальне слово у всіх партійних справах. Групу вищих партійних керівників, що збираються для попереднього обго-

24

2^і

25

ворення політичних і організаційних питань і фактично прий­маючих рішення відповідних форумів партії, в англомовних країнах називають кокусом. Нерідко в цих партіях діють фрак­ції, шо мають свої квоти в керівних партійних органах. У цих партіях існує організаційний зв'язок між партією і її членами. Член партії отримує партійний квиток, сплачує партійні внески і підкоряється всім дисциплінарним вимогам, передбаченим партійним статутом. Членство може бути індивідуальним і колективним. Чисельність таких партій, як правило, невелика. До їх числа належать: Народна партія Австрії, Індійський на­ціональний конгрес (І), Християнсько-демократичний союз ФРН, Ліберально-демократична партія Японії тощо. Іноді до таких партій примикають або входять до їх складу інші гро­мадські об'єднання (профспілки тощо). Наприклад, до фран­цузької компартії примикає професійне об'єднання Загальна конфедерація праці; до складу британської Лейбористської партії входять Британські тред-юніони.

У організаційно неоформлених партіях відсутнє членство, а, отже, і формальний зв'язок партійних органів з її прихильни­ками. За таких вважаються виборці, що голосують за партію на виборах. Вони не мають документів про партійну при­належність, не сплачують партійних внесків і не зобов'язані підкорятися партійній дисципліні. Апарат партії, що складається з професіоналів і активістів, діє, головним чином, в період виборчих кампаній. Ці партії є, по суті, виборчими рухами.

У багатьох країнах парламентська партійна фракція, а тим більше — сформований нею уряд, не залежать від позапарла­ментських партійних органів. Навпаки, саме парламентська фракція є справжнім керівництвом партії. Тому її називають парламентською партією. Скріплена жорсткою дисципліною парламентська партія під керівництвом лідера практично визна­чає її політику в країні.

Найчастіше політичні партії будуються за територіальним принципом, структура партійних організацій визначається ви­борчими округами і політико-територіальним поділом держави. Типовим прикладом таких партій є Республіканська і Демокра­тична партії США, Консервативна партія Великобританії.

З, ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

Правовий статус і порядок діяльності політичних партій ре­гулюється внутрішнім і зовнішнім методами.

Зовнішній метод регулювання здійснюється шляхом ухвалення конституцій, звичайних законів і судових рішень. Головним чином, він реалізується за допомогою інституціоналізації.

їнституціоналізація політичних партій виявляється в 2 взаємо­зв'язаних процесах — конституціоналізації і законодавчій інсти-туціоналізаіДГ.'***

Конституціоналізація — включення в конституції основних принципів, що стосуються правового статусу політичних партій.

Законодавча їнституціоналізація — детальне визначення зако­ном правового статусу політичних партій. Вона зазвичай вклю­чає правове регулювання наступних елементів статусу політич­них партій;

1. Поняття політичної партії, визначення місця Кролі партій

в політичній системі і державному механізмі.

2. Умови і порядок створення і припинення діяльності полі- тичних партій:

3. Вимоги до ідеології і програмних положень партій.

4. Вимоги до їх організаційної будови і порядку діяльності;

5. Фінансово-економічна база партій.

6. Взаємини з публічною владою, перш за все участь у виборах і в діяльності представницьких органів держави і місце- вого самоврядування.

Система деталізації і визначеності цих положень різна, але сама їх наявність становить абсолютно визначену специфічну ознаку сучасного конституціоналізму.

Норми, які регулюють тою чи іншою мірою діяльність партій, містяться в Конституції Італії 1947 р., в Конституції Японії 1947 р., а також в конституціях ФРН, Франції, Іспанії. У 1967 р. у ФРН був прийнятий закон про партії. Декілька законів (1954 р., 1965 р., 1970 р., 1974 р.), в яких також певною мірою регулюються питання діяльності партій, насамперед в період виборчих кампаній, прийнято в США. Важливу сферу регулю­вання діяльності партій становить державне фінансування партій. Особлива увага приділяється при цьому виборчим ви­тратам. У Великобританії головна опозиційна партія вважаєть­ся за опозицію "її величності", а лідер такої партії отримує платню з казни.

Внутрішній метод регулювання здійснюється самими політич­ними партіями через їх центральні або місцеві керівні органи. Всі партії, незалежно від ступеня їх організаційної оформле­ної, володіють певною внутрішньою структурою, між різними партійними органами існують інституціоналізовані відносини. У організаційно оформлених партіях особливим предметом регулювання є членство. Необхідно відзначити, що і організа­

ційно неоформлені партії почали вживати заходів щодо зміц­нення партійних організацій. Наприклад, в США в 1974 р. був прийнятий статут Республіканської партії, а в 1976 р. на­ціональний конвент Республіканської партії оформив відпо­відні особливі правила її діяльності.