4. Джерела конституційного права

Джерела конституційного права — це форми, в яких знахо­дять своє віддзеркалення правові норми.

Джерела конституційного права можна поділити на форма­лізовані і неформалізовані.

Формалізовані — це закони, окремі акти глави держави і уряду, парламентські регламенти, судові прецеденти тощо.

Найважливішим формалізованим джерелом конституційного права є закон.

Закон — це виданий в установленому порядку акт верховної влади держави, який містить правові норми, що регулюють найбільш важливі суспільні відносини, і має вищу юридичну силу.

Поняття "закон" в різних країнах (групах країн) має неодна­ковий зміст.

У країнах загального права (англосаксонської системи права) розрізняють закон у вузькому і широкому розумінні. У вузь­кому сенсі закон — це завжди акт парламенту. При цьому під парламентом розуміється найвищий представницький орган спільно з главою держави. Законом в широкому розумінні визнається будь-яка норма писаного і неписаного права, що підлягає судовому захисту.

У країнах континентального права (романо-германської сис­теми права), у тому числі і в Україні, переважає концепція закону як акту, прийнятого виключно парламентом. У Консти­туції України визначено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України. Проте, проголошуючи парламент вищим, або єдиним органом законодавчої влади, конституції більшості країн, що належать до цієї групи, надають можливість главі держави або уряду приймати нормативні акти, що мають силу закону. Крім того у деяких країнах, у тому числі і в Україні, закони можуть бути прийняті на референдумі.

У певних країнах збереглася множинність законодавчої влади (наприклад, в Китаї закони ухвалюють Всекитайські збори на­родних представників і їх постійно діючий орган — Постійний комітет).

і

9

Досить значне поширення в країнах континентального права, перш за все, у Франції, отримала концепція закону у формаль­ному і матеріальному значенні. Суть її полягає в тому, що разом із законом у формальному значенні (тобто як акт пар­ламенту, причому перелік питань, з яких парламент може приймати закони, обмежений конституцією), закріплюється право виконавчої влади приймати нормативні акти з інших питань, що мають силу закону.

Концепція закону в доктрині класичного мусульманського права (шаріату) полягає в тому, що джерелами мусульманського права є Коран і Сунна. Коран — свяшена книга, що є зібранням "божественних откровень", посланих Аллахом пророкові Мухаме-ду. Сунна — зібрання тих, що мають нормативне значення переказів (хадисів) про вислови, вчинки і навіть мовчання Мухамеда, Норми, що містяться в Корані і Сунні, мають божественне походження, вони вічні і незмінні, і наділені вищою юридичною силою. Державні органи можуть приймати норма­тивні акти тільки з питань, неврегульованих Кораном та Сунною. Ці закони повинні відповідати нормам Корану і Сунни і не можуть суперечити їм. Найбільш послідовно цієї доктрини дотримуються в державах Оман і Об'єднані Арабські Емірати, що не мають писаних конституцій. Ідея про вторинність закону визнається і в інших мусульманських державах.

Залежно від підстав, що приймаються за основу класифікації, закони поділяються за юридичною силою, змістом, способом прийняття, територіальною сферою дії.

Найбільш загальний характер має класифікація законів за таким критерієм, як юридична сила. Вона включає наступні різновиди закону: конституція, конституційні закони, органічні закони, звичайні закони і надзвичайні закони.

Конституція — основний закон держави, що наділений вищою юридичною силою.

Конституційний за/сон — це закон, який вносить доповнення і поправки до конституції, приймається в особливому, усклад­неному порядку, наділений тією ж юридичною силою, що і сама конституція.

Теоретичною основою виділення конституційних законів в особливу категорію служить доктрина про 2 види влади: вико­навчу і законодавчу. У порядку здійснення першої приймаються конституція і поправки до неї, в порядку здійснення другої — всі інші закони. Це розмежування спричиняє ряд важливих правових наслідків, зокрема шодо процедури перегляду кон­ституцій, здійснення конституційного контролю, законодавчої компетенції парламенту. Такий підхід є характерним для більшос­ті держав і лише в деяких з них (Австрія, Швеція, Словаччина,

Чехія, Нідерланди) існує думка, що конституційні закони, які

доповнюють конституцію, залишаються самостійними.

Органічний закон — це закон, який приймається за прямим

приписом конституції в порядку, відмінному від порядку прий­няття як конституційних, так і звичайних законів, і займає в

юридичній ієрархії місце між ними.

За загальним правилом органічні закони містять норми, що належать до важливих конституційно-правових інститутів (про

виборче право, конституційний контроль, громадянство, режим надзвичайного стану, політичні партії, судовий устрій тощо). У країнах з романо-германською системою права до органічних

відносять ті закони, які визначають статус органів держави на основі бланкетних статей конституції. Іноді органічними нази­вають всі закони, до яких відсилає конституція.

Вперше органічні закони були визнані у Франції відповідно до Конституції 1958 р. У Російській Федерації органічні закони введені Конституцією 1993 р., яка передбачає їх прийняття з 15 питань.

Звичайні закони належать до джерел конституційного права, якщо вони регулюють менш важливі суспільні відносини, які складають предмет конституційного права. Приймаються вони за тією ж законодавчою процедурою, що і інші звичайні закони.

Надзвичайні (спеціальні) закони — це закони, що приймаються парламентом, як правило, в порядку тієї ж процедури, що і звичайні закони (проте для їх прийняття у деяких країнах потрібна кваліфікована більшість), але вони наділені більшою юридичною силою ніж інші закони, зокрема й конституція. Слід зазначити, йдеться не про ті закони, що регламентують інститут надзвичайного стану і які існують у всіх країнах, а про ті закони, що порушують конституцію, які згідно з кон­ституцією можуть не відповідати її положенням (які порушують права і свободи громадян тощо). Спеціальні закони, хоча і мають пріоритет над конституційними положеннями, не розгля­даються як поправки. У ряді розвинених держав конституції передбачають прийняття парламентом спеціальних законів на період надзвичайного стану (ст. 115 Основного закону ФРН).

За територіальною сферою дії закони поділяються на за­гальнонаціональні і локальні.

У свою чергу локальні закони бувають 3 видів: