111. Вивіз капіталу як провідна форма міжнародних економічних відносин. Форми міжнародного руху капіталу

Однією з основних форм міжнародних економічних відносин є міжнародний рух капіталу. Капітал є тим ресурсом, без якого неможливе виробництво будь-якого товару, створення матеріальних благ. Переміщення його за кордон у виробничій, грошовій чи товарній формі веде до утворення іноземної власності чи іншої форми зобов´язань, які дають право на систематичне отримання прибутків. Країна може приймати та інвестувати за кордон підприємницький капітал, давати і отримувати міжнародні позики. Приплив капіталу з-за кордону є одним з джерел фінансування імпорту.

За джерелами походження міжнародні потоки капіталу поділяються на державні (офіційні) й недержавні (приватні).

Державний капітал — це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та різні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал — це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримуються з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це — інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо. 

У першому випадку джерелом капіталу є засоби державного бюджету, а у другому — власні або залучені кошти приватних фірм. У першому випадку рішення про переміщення капіталу за кордон приймає уряд спільно з парламентом, а у другому — уряд має право його регулювати і контролювати.

За характером використання капітал поділяється на:

а) підприємницький;

б) позиковий.

 

Рис. 1.8.1. Форми вивезення капіталу

 

Згідно з цим основними формами вивезення капіталу є такі (рис. 1.8.1).

а) вивезення підприємницького капіталу;

б) вивезення позикового капіталу.

Підприємницький капітал — це засоби, які вкладаються у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємницького капіталу означає створення власниками капіталу підприємств на території іншої країни.

Залежно від ступеня реально здійснюваного контролю за діяльністю створених підприємств розрізняють прямі та портфельні інвестиції.

За фінансовим визначенням інвестиції — це всі види активів (засобів), вкладених в господарську діяльність для отримання доходу. За економічним визначенням інвестиції — це витрати на створення, розширення, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу та зв´язані з цим зміни оборотного капіталу. Іноземні інвестиції — це капітали, експортовані з однієї країни і вкладені в справу або підприємство на території іншої.

Під прямими інвестиціями слід розуміти підприємницький капітал за кордоном, що забезпечує контроль над підприємствами, в які він вкладений. За міжнародною статистикою частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає змогу досягти такого контролю, прийнята у розмірі 25 %, за американською статистикою — 10 %, а за австралійською та канадською — 50 %.

Отже, за кордоном створюються зарубіжні фірми у вигляді дочірньої компанії, асоційованої компанії, відділення або в інших формах.

Дочірня компанія реєструється за кордоном як самостійна компанія і має статус юридичної особи з власним балансом. Але контролює її батьківська компанія, оскільки вона володіє основною частиною її акцій або всім її капіталом.

Асоційована компанія, або її ще називають змішаною, відрізняється від дочірньої меншим впливом батьківської фірми, якій належить суттєва, але не основна частина акцій.

Відділення не є самостійними компаніями та юридичними особами і на всі 100 % належать батьківській фірмі.

Крім вищеназваних, зарубіжними філіями можуть вважатись також створені за кордоном підприємства, в яких батьківській компанії не належить жодної акції, але за якими здійснюється управлінський контроль через укладання угод, наприклад для спільного видобування сировини тощо.

Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу.

Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50 % — іноземному інвестору і 50 % — місцевому — компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50 % акцій — змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.

До прямих іноземних інвестицій належать як початкове придбання інвестором власності за кордоном, так і усі наступні операції між інвестором і підприємством, у яке вкладений капітал. Прямі інвестиції поділяються на (поділ прийнятий МВФ, ОЕСР та в системі національних рахунків ООН):

а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал-філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);

б) реінвестування прибутку;

в) внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Ознакою прямих іноземних інвестицій є встановлення тривалих ділових стосунків між підприємствами та інвесторами, за яких інвестор має значний вплив на рішення, що приймає підприємство.

Зважаючи на особливості вкладення, очевидно, що як підприємницький переважно використовується приватний капітал, хоча держава та державні підприємства також вкладають кошти з цією метою за кордоном.

Портфельні інвестиції утворюються вкладенням капіталу в цінні папери підприємств у розмірах, які не забезпечують права власності або контролю над ними. Такими цінними паперами можуть бути:

а) акціонерні цінні папери;

б) боргові цінні папери: облігації; прості векселі; боргові зобов´язання; інструменти грошового ринку — казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, фінансові деривативи — опціони, варанти, ф´ючерси, свопи тощо.

Портфельні інвестиції характерніші для приватного підприємницького капіталу. Вони мають високу ліквідність, тобто цінні папери швидко можуть бути перетворені в готівку.

Чіткої межі між прямими і портфельними інвестиціями немає. Вивезення підприємницького капіталу має велике значення для обох сторін. Експортери капіталу отримують прибуток (або свою частку прибутку), який вивозять з країни або використовують для інвестицій на місці. Імпортери капіталу мають можливість ефективно і раціонально використовувати зовнішні джерела коштів і технологій в національних інтересах. Однак необхідно зазначити, що коли прямими інвестиціями обмінюються розвинуті країни, то економічні відносини будуються на рівноправній основі. Водночас експорт капіталу в країни, що розвиваються, як правило, пов´язаний зі встановленням нерівноправних економічних відносин.

Позиковий капітал вивозиться за межі країн у вигляді надання позик на короткий чи довгий строк для отримання відсотка.

Кредиторами можуть бути приватні фірми або банки, державні органи і міжнародні фінансові організації, а одержувачами — приватні особи, компанії, підприємства, уряди країн.

Державні капітали вивозяться, як правило, на умовах, що відрізняються від звичайного ринкового стандарту, вони містять більш або менш суттєвий елемент субсидії. На вивезений позиковий капітал іноземний кредитор отримує відсотки. Одержувач позики може самостійно використовувати її для вирішення своїх проблем. Водночас кредити можуть видаватись і під конкретні потреби чи програми.

Експорт позикового капіталу набуває все більших масштабів і став основою сучасної системи міжнародного кредиту. У міжнародних масштабах як позиковий використовується здебільшого державний капітал, меншою мірою — приватний.

Інтернаціоналізація господарської діяльності сприяла формуванню в 70-х роках XX ст. єдиного ринку позикових капіталів і створенню на його основі світового фінансового ринку. Основою його є національні фінансові ринки, але він має інтернаціональний характер, оскільки суб´єктами фінансових угод виступають юридичні та фізичні особи іноземних держав, а угоди передбачають трансформацію грошово-кредитних ресурсів з однієї валюти в іншу. Переплетення національних і міжнародних активів веде до формування єдиного універсального ринку, доступного для всіх. На цьому ринку здійснюється рух позикового капіталу між країнами.

Міжнародний фінансовий ринок — це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію і перерозподіл капіталу між кредиторами і позичальниками через посередників на основі попиту і пропозиції на капітал.

За своєю структурою світовий фінансовий ринок — це сукупність кредитно-фінансових організацій, які виступають посередниками між кредиторами і позиковцями. Через них здійснюється рух позикового капіталу. До них належать транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі, державні агентства, кредитно-фінансові інститути, фінансові посередники. Акумулюючи грошові нагромадження одних суб´єктів (державних органів, приватних фірм, страхових компаній тощо), вони позичають ці нагромадження іншим — ТНК, державним органам, міжнародним і регіональним організаціям.

Ринок позикових капіталів складається зі світового грошового ринку та світового ринку капіталів (див. рис. 1.8.2).

 

Рис. 1.8.2. Структура фінансового ринку

 

На обліковому ринку основними інструментами є казначейські й комерційні векселі та інші види короткострокових зобов´язань (цінні папери).

На міжбанківському ринку тимчасово вільні грошові ресурси кредитних закладів залучаються і розміщуються банками переважно у формі міжбанківських депозитів на короткі строки. Найпоширеніші строки депозитів — 1, 3 і 6 місяців, а граничні — від 1 дня до 2 років (іноді 5 років).

Валютні ринки обслуговують міжнародний платіжний обіг, пов´язаний з оплатою грошових зобов´язань юридичних і фізичних осіб різних країн.

Отже, на першому з ринків позиковий капітал виступає у формі грошей, переважно депозитів. Позики на світовому грошовому ринку короткострокові й призначені, в основному, для обслуговування міжнародної торгівлі.

Ринок капіталів охоплює середньо- і довгострокові кредити, а також акції та облігації. Він поділяється на ринок цінних паперів (середньо- і довгострокових) і ринок середньо- і довгострокових банківських кредитів. Ринок капіталів служить важливим джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів для урядів, корпорацій і банків, а капітал використовується переважно для фінансування капіталовкладень.

Обидві складові світового ринку позикових капіталів тісно пов´язані між собою.

Основна частина міжнародних кредитних та інших операцій на світовому ринку капіталів здійснюється в міжнародних фінансових центрах. Провідним світовим фінансовим центром є Нью-Йорк, а європейським — Лондон. Великими фінансовими центрами є також Токіо, Париж, Люксембург, Гонконг, Сінгапур, Цюріх, Франкфурт-на-Майні. З´явилися фінансові центри і в країнах, які не займають провідних позицій у світовому господарстві (Бахрейн, Панама тощо). Фінансові центри не ізольовані один від одного, а є частиною єдиного світового ринку капіталів.

Складовою частиною світового фінансового ринку є Євроринок. Євроринок — це сукупність грошових засобів в іноземних валютах, які функціонують як позиковий капітал за межами національних кордонів.

Євроринок практично став ядром світового ринку капіталів. Так, чистий обсяг Євроринку в 1988 р. становив понад 2,5 трлн. дол., а сукупний світовий ринок капіталів в цьому ж році — 3,2 трлн. дол.

Операції на євровалютному ринку проводяться в євровалютах. Євровалюта — це іноземна валюта, в якій здійснюються операції за межами країн — емітентів усіх валют. Наприклад, долар США на рахунках у банках Великобританії, Німеччини чи інших країн називається євродоларом, фунт стерлінгів на рахунках Франції, США — євростерлінгом.

Зміст операцій на Євроринку полягає в тому, що банки, розміщені поза межами країни — емітента будь-якої національної валюти, приймають за певні відсотки депозити, виражені в цій валюті, а потім надають їх у кредит за вищі відсотки. Причому в кредит надається не сама ця валюта, а лише її доларовий вираз, зафіксований на рахунках банку.

У Євроринок входять: єврогрошовий ринок (ринок короткострокових кредитів); ринок середньострокових банківських єврокредитів; ринок єврооблігацій, або європозик.

Сутність і форми міжнародного руху капіталу

Міжнародний рух капіталу - це приміщення і функціонування капіталу за рубежем, насамперед з метою його самозростання. Вкладаючи капітал за рубежем,  інвестор здійснює закордонні інвестиції. Етапи виникнення і розвитку процесу міжнародного руху капіталу: I – етап зародження вивозу капіталу (з кінця XVII – початку XVIII вв.  до  кінця XIX вв.). Цей процес носив обмежений і випадковий характер, а також винятково однобічний (з метрополій у колонії). II – етап вивозу капіталу (з кінця XIX – початку XX вв.  до середини XX в.). В міру твердження у світовому господарстві капіталістичних виробничих відносин процес вивозу капіталу став здійснюватися як між промислово розвитими країнами, так і між промислово розвитими і країнами, що розвиваються. Цей процес став типовим, повторюваним і характерним явищем. III – етап міжнародної міграції капіталу ( із середини 50-60-х років XXв. по дійсний час). Вивіз капіталу здійснюють не тільки промислово розвиті країни, але і багато хто що розвиваються і були соціалістичні. Країни одночасно стають і експортерами й імпортерами капіталу. Експорт капіталів викликає значні по обсягах зворотні рухи капіталів у вигляді відсотків на кредити, підприємницького прибутку, дивідендів по акціях. Передумови, що обумовлюють міжнародний рух капіталу: 1.  Інтернаціоналізація господарського життя. 2.  Поява можливості більш вигідного додатка капіталу за рубежем. 3.  Відносний надлишок капіталу на внутрішньому ринку і відсутність умов його ефективного використання. 4.  Прагнення власників капіталу застосувати його там, де існують низькі ціни на сировину; на матеріали; на енергію; на транспорт; на напівфабрикати і т.д. 5.  Економія фінансових ресурсів від застосування більш низьких митних тарифів і пільгових тарифних мір у країнах, куди переміщається капітал. 6.  Можливість стабільного постачання національних підприємств імпортною сировиною. 7.  Прагнення забезпечити схоронність і чистоту навколишнього середовища в країнах-експортерах капіталу. 8.  Існування різних шляхів і форм міжнародного руху капіталу  і його більш ефективного застосування за кордоном. При здійсненні експорту капіталу суб'єкти керуються економічною доцільністю, що  складається в наступному: одержанні додаткових прибутків; установленні контролю над іншими об'єктами; обході протекціоністських бар'єрів на шляху руху товарних потоків; наближенні виробництва до нових ринків збуту; одержанні доступу до новітніх технологій; збереженні виробничих секретів шляхом створення закордонних філій; економії на податкових платежах (наприклад при створенні підприємства в СЭЗ); зниженні витрат на охорону навколишнього середовища. Економічна доцільність імпорту капіталу складається в: можливості розвитку визначених нових і старих виробництв; залученні додаткових валютних ресурсів; розширенні науково-технічного потенціалу; створенні додаткових робочих місць. Класифікація форм міжнародного руху капіталу відбиває різні сторони цього процесу.  Капітал вивозиться,  ввозиться і функціонує за рубежем у наступних формах: 1.       У формі приватного і державного капіталу в залежності від того вивозиться він приватними або державними організаціями і компаніями. 2.       У грошовій і товарній формах.  Наприклад, вивозом капіталу можуть бути машини й устаткування,  патенти і  ноу-хау,  якщо  вони вкладаються в статутний капітал створюваної за рубежем фірми, або можуть бути товарні кредити. 3.       У  короткостроковій  (звичайно  на термін до 1 року – банківські депозити і засоби на рахунках інших фінансових інститутів, короткострокові позики  і кредити) і довгострокової формах (прямі і портфельні інвестиції, довгострокові позики і кредити). 4.       У  позичковій  і підприємницькій формі.  Позичковий капітал приносить його власникові доход в основному у вигляді відсотка по  внесках, позикам  і кредитам,  а капітал у підприємницькій формі - переважно у вигляді прибутку.  Рис 8.1. Схема основних форм вивозу капіталу   Міжнародний кредит — позички в грошовій або товарній формі, що надаються кредиторами однієї сторони позичальникові іншої сторони на визначених умовах. Пільговий міжнародний кредит — міжнародний кредит, що надається на пільгових умовах: а) на тривалий термін;                                | 6) по занижених ставках у відсотках; в) по безпроцентному кредиті.  Дарунок — це субсидування суб'єкта світового господарства без попередніх умов з метою досягнення довгострокових економічних і політичних інтересів. Підприємницький капітал  включає  прямі  і портфельні інвестиції. Характерна риса прямих інвестицій,  по  визначенню МВФ, особиста участь інвестора у виборі об'єкта інвестування, вкладенні засобів і управлінському контролі над об'єктом, у якому інвестований його капітал. Портфельні інвестиції такого контролю не дають,  вони здійснюються інвестиційними  або  іншими фінансовими посередниками,  що розміщають засобу інвестора в найбільш ефективні на їхній погляд об'єкти інвестування,  беруть участь  у  керуванні  ними,  а отримані доходи розподіляють потім серед своїх клієнтів.  Портфельні інвестиції звичайно являють собою пакети акцій,  на які приходиться менш 10-20% власного капіталу фірми,  а також облігації й інших  цінних  паперів. Однак реальної границі між прямими і портфельними інвестиціями ні, хоча в багатьох країнах вона  формально  визначена  законодавчими актами. Вивіз прямих інвестицій може здійснюватися або через створення за рубежем нової фірми (самостійно або з місцевим  партнером), або через покупку істотної частки у вже діючій за рубежем фірмі або повне поглинання цієї фірми.  За  рубежем  усі ці  фірми  звичайно  називаються закордонними філіями батьківських компаній (в Україні під філією мають через те,  що  на  Заході називають відділенням).  Ці філії підрозділяють на відділення, дочірні й асоційовані компанії. Відділення реєструється в закордонній країні, але має власний баланс у складі балансу своєї батьківської компанії, відповідає по зобов'язаннях батьківської компанії, цілком належить батьківської компанії і тому не є юридичною особою. Дочірня компанія  реєструється  в  закордонній  країні як компанія з власним балансом, тобто є юридичною особою, але контроль  над  нею здійснює батьківська компанія,  тому що вона має основну частину акцій (паїв) дочірньої  компанії. Асоційована компанія відрізняється від дочірньої тем, що знаходиться під більш слабким контролем  батьківської  фірми,  який належить істотна, але не основна частина акцій. До різновиду дочірніх і  асоційованих  компаній  можна віднести і  більшість спільних компаній,  що створюються на паях двома або декількома фірмами,  звичайно на короткий термін, для виробництва якого-небудь продукту.  Західні СП відрізняє від українських вузький асортимент продукції, короткий термін існування і необов'язкова іноземна участь. До закордонних філій іноді відносять і такі фірми,  у яких батьківської  компанії не належить ні однієї акції, і керування здійснюється  через  ліцензійні  угоди. Закордонні представництва (агенства,  контори, бюро), організовані фірмами за рубежем, традиційно не включають у прямі (і взагалі в закордонні) інвестиції,  хоча вони володіють і керують власністю за рубежем. Здійснюючи прямі інвестиції за рубежем, компанії керуються переважно одним з наступних мотивів. 1.       Основним мотивом є прагнення до найбільш вигідного вкладення капіталу,  що досягається виробництвом товарів і послуг на місці. 2.       Значна  частина  прямих  інвестицій здійснюється по техніко-економічних причинах і націлена на створення за  рубежем власної інфраструктури сучасних зовнішньоекономічних зв'язків (складів, баз підробітку, транспортних підприємств, банків, страхових компаній...), тобто товаро- і послугопровідної мережі, переважно для збуту товарів і послуг зроблених  у  країні-експортері. 3.       Частина інвестицій вивозиться в рамках т.зв.  утечі капіталу, особливо  це характерно для країн з нестабільним економічним, соціальним і політичним життям, високими податками й інфляцією,  твердими  обмеженнями  на господарську діяльність,  а також з високим рівнем злочинності. Цей мотив  є в даний час ведучої для більшості нових компаній з українським капіталом за рубежем. Активність участі країни у світовому ринку інвестицій і готовність інвесторів до експорту капіталу в яку-небудь країну залежить від інвестиційного клімату в країні, що імпортує капітал. Інвестиційний клімат являє собою сукупність економічних, політичних, юридичних і соціальних факторів, що визначають ступінь ризику іноземних капіталовкладень і можливість їхнього ефективного використання в країні. Інвестиційний клімат є комплексним поняттям і включає ряд параметрів: національне законодавство, економічні умови (спад, підйом, стагнація), митний режим, валютна політика, темпи економічного росту, темпи інфляції, стабільність валютного курсу, рівень зовнішньої заборгованості і т.д.

	- нема голосів (6292 відвідувань)
Користувачі повинні бути зареєстровані щоб голосувати за книгу

Нема коментарів для цієї книги

Назад