101. Антиінфляційна політика держави.

Антиiнфляцiйна полiтика держави.

Свiтовий досвiд виробив двi головнi концепцiї антиiнфляцiйних заходiв, що спираються на кредитно-грошову i фiскальну полiтику. Це-заходи або безкомпромiсної боротьби з iнфляцiєю, або адаптацiї, пристосування до життя в умовах iнфляцiйної нестабiльностi. Перший метод реалiзується шляхом змiн у системi оподаткування ( як правило пiдвищення податкiв) та введенням жорсткого державного контролю цiн та зарплати. Другий-це iндексацiя доходiв, застосування механiзму корегування відсоткових ставок вiдповiдно до темпiв iнфляцiї та iн. До того ж необхiдною є повна адаптацiя усiх економiчних iнституцiй до функцiонування в умовах iнфляцiї. Адаптацiйна полiтика має свої недоліки: кошти на компенсацiйнi надбавки населенню треба брати з державного бюджету, тобто врештi-решт через податки, або робити грошову емiсiю, що знову призведе до зростання iнфляцiї.

Як правило, в умовах боротьби з iнфляцiєю цi методи використовуються комплексно, що дає бiльш виражений ефект, i дозволяє пом'якшити труднощi, припадаючi на долю економіки країни.

В процесi стримування iнфляцiї податки вiдiграють двоїсту роль. Скорочуючи доходи, що виступають як джерела витрат для споживачiв, високi податки носять антиiнфляцiйний характер. Однак, податки можуть також збiльшувати витрати виробництва, пiдвищуючи через це рiвень цiн на товари.

Розглянемо тi спотворення в оподаткуваннi, якi викличе неочiкувана iнфляцiя, тобто випадок, коли цей елемент економiчної системи країни до дiй в умовах iнфляцiї не пристосований [6].

У разi, якщо податкова система країни мас труднощi з адаптацiєю до iнфляцiйних процесiв, виникають такi складнi проблеми:

По-перше, iз зростанням рiвня цiн частка податкових виплат у загальному обсязi реальних доходiв збiльшується, породжуючи, таким чином, ефект прогресивного зростання податкiв. Якщо б податки знаходилися у постiйнiй пропорції до номiнальних доходiв незалежно вiд розміру останнiх, у цьому не було б нiякої проблеми, оскiльки в такому разi люди сплачували б однаковий, не залежний вiд рiвня цiн вiдсоток своїх доходiв у виглядi податкiв. Але, оскiльки, норма оподаткування при використаннi його прогресивної форми мас тенденцiю зростати разом з рiвнем номiнальних доходiв, то iнфляцiя, призводячи до збiльшення номiнальних доходiв, тим самим збiльшує й частку податкiв у складi реальних доходiв.

Друга проблема пов'язана з оподаткуванням капiталу. Ця проблема дуже складна проблема, оскiльки зростання капiталу, пов'язане з приростом ринкової вартостi активiв, реагує на iнфляцiю бiльш оперативно, нiж реальнi прибутки на цей капiтал. Жоднiй країнi не вдалося досягти суттєвого успiху у нейтралiзацiї наслiдкiв впливу iнфляцiї на оподаткування капiталу. Деякi фахiвцi у сферi податкiв навiть вважають, що найбiльша шкода вiд iнфляцiї полягає саме у тому, що вона збiльшує фактичне оподаткування капiталу.

Подiбна проблема оподаткування виникає й по вiдношенню до доходiв у виглядi вiдсоткiв на капiтал. Вiзьмемо простий приклад. Припустимо, що iнфляцiя збiльшується з 5 до 10% й вiдсотковi ставки зростають разом з iнфляцiєю в пропорцiї один до одного, як це й припускається залежнiстю Фiшера. Iз збiльшенням номiнальної вiдсоткової ставки на 5 пунктiв реальна вiдсоткова ставка до сплати податкiв не змiнюється. Але, якщо номiнальний доход на вiдсотки оподатковується в розмiрi, скажiмо, 28%, то уряд забирає у виглядi податку 1,4 вiдсоткового пункту(0,28 5%) з сукупних п'яти пунктiв iнфляцiйної надбавки, скорочуючи, таким чином, реальну суму доходiв по процентах пiсля сплати податкiв, що отримують кредитори. У цьому разi кредитор фактично несе збитки в наслiдок дiї iнфляцiї, тодi як уряд мас зиск. Такi умови дестимулюють кредиторiв, що й с одним з негативних ефектiв iнфляцiї.

Слiд вiдмiтити, що теоретично можливим є бiльш швидке зростання вiдсоткової ставки до сплати податкiв нiж збiльшення iнфляцiї, що зберігає реальну вiдсоткову ставку постiйною.

Як бачимо, навiть очiкувана iнфляцiя викликає втрати в економiцi, якщо інститути влади адаптованi до неї не повнiстю. Подiбнi втрати стають особливо iстотними в умовах контролю ставки банкiвського відсотку, неадекватного оподаткування доходiв й прогресивного зростання податкових ставок, що збiльшують податковi платежi. Пiд адекватним оподаткуванням в умовах iнфляцiї мається на увазi такий метод стягування податкiв, за якого не оподатковується iнфляцiйний компонент приросту активiв. Розглянутий вище негативний вплив iнфляцiї на податкову систему, змусив багато країн “iндексувати” податковi закони, щоб запобiгти збiльшенню податкiв, яке спричиняється iнфляцiєю. Так було проiндексовано у 80-х роках частину податкового кодексу США.

Використання “стримуючої” податково-бюджетної полiтики с одним iз шляхiв усунення загрози iнфляцiї. Державний бюджет на наступний рiк може бути складений таким чином, щоб скорочення обсягу державних закупок й замовлень поєднувалося iз збiльшенням чистих податкiв, компенсуючи очiкуване пожвавлення сукупного попиту у приватному секторi економіки. Правильне пеєднання скорочення обсягу державних замовлень, трансфертних виплат та пiдвищення податкiв втримає криву сукупного попиту у бажаному положеннi AD, а економiчну систему в станi стабiльностi.

Полiтика податкового регулювання доходiв (TIP) орiєнтована на використання податкiв i створення у фiрм та робiтникiв стимулiв не пiднiмати цiни й зарплату.

TIP-це система, при якiй за допомогою податкової системи фiрми й зайнятi на них робiтники заохочуються або наказуються в залежностi вiд зростання рiвня цiн й зарплати.

Розглянемо цiновий рiзновид TIP. Фiрмам повiдомляється, що рiвень сплачуваних ними податкiв залежить вiд зростання цiн на їх продукцiю. Наприклад, пiдвищення цiн до 5% не викликає нiяких штрафних санкцiй, за кожний наступний вiдсотковий пункт уряд збiльшує ставку оподаткування. Податкова ставка може збiльшуватись, скажiмо на 2 пункти (з 25 до 27%) за кожний вiдсоток приросту цiн на продукцiю фiрми.

За умов реалiзацiї такої полiтики пiдвищення цiн коштуватиме фiрмам надто дорого. Отже, в них з'являється стимул не допускати значного збiльшення цiн. Зростання цiн по всiх фiрмах, таким чином, буде меншим, й темпи iнфляцiї скоротяться. Подiбний механiзм може бути реалiзований й у вiдношеннi зарплати.

Згiдно з вищесказаним, фахiвцями пропонується ввести до схеми розрахунку основного податку антиiнфляцiйний коефiцiєнт. Його призначення-забезпечити зацiкавленiсть товаровиробника у вiдповiдностi темпiв зростання товарної i грошової мас, зниженнi iснуючих темпiв iнфляцiї на внутрiшньому ринку [8].

Для бiльш дiйового i предметного управлiння процесом товарного насичення ринку доцiльно оцiнювати не тiльки загальну iнфляцiю, а й iнфляцiю по окремих товарних групах. У разi ж помiтної її вiдмiнностi по регiонах є доцiльною i регiональна диференцiацiя цього показника.

Отже, антиiнфляцiйний коефiцiєнт виконує функцiї стабiлiзацiї економiки. Причому на вiдмiну вiд такого стихiйного регулятора, як спiввiдношення “попит-пропозицiя”, який реагує i на вплив випадкових чи уявних факторiв, антиiнфляцiйний коефiцiєнт забезпечує бiльш тривалий i сталий характер регулювання дiяльностi товаровиробникiв. Це зумовлено наявнiстю у структурi цього коефiцiєнта такого показника, як iндекс iнфляцiї, що характеризує стан економiчної системи в цiлому.

Отже, можна зробити висновок, що на практицi iснує дуже тiсний взаємозв'язок мiж оподаткуванням та контролем цiн i цим користуються уряди, коли ставлять собi за мету поставити у невигiдне становище тих господарюючих суб'єктiв, якi надто iнтенсивно пiднiмають цiни на товари та послуги. Таке корегування цiн державою за допомогою податкової системи вiдноситься до непрямих методiв контролю за цiнами.

Скорочення податкiв у свiтi “концепцiї пропозицiї”. Як вiдомо, будь-яке втручання в функцiонування економiки, що затримує пересування кривої сукупного попиту вгору або змушує її зсуватися вниз вiдносно кривої сукупної пропозицiї буде стримувати темпи iнфляцiї. Аналогiчного ефекту можна було б досягти, якщо б було можливо вплинути на сукупну пропозицiю. Такий пiдхiд до економiчної практики став вiдомим як “концепцiя пропозицiї”.

Основне питання полягає в тому, яким чином здiйснити бажане збiльшення природного рiвня реального обсягу виробництва. Прибiчники “концепцiї пропозицiї” як один iз способiв досягнення цього результату розглядають змiнення у податковiй полiтицi. Вони звернули увагу на те, що протягом 70 рокiв вiдбулося припинення зростання природного рiвня реального обсягу виробництва у США. Головною причиною такого стану речей, на думку прихильникiв “концепцiї пропозицiї”, стала дiюча в США податкова система. Вона нiяким чином не сприяла розвитку процесiв накопичення та iнвестування, а також зацiкавленостi у високопродуктивнiй працi. Iнфляцiя ще бiльш посилила проблему. Не тiльки корпорацiї i дуже заможнi люди страждали вiд високих податкiв. Поєднана дiя iнфляцiї, прогресивного податку на доход вводила звичайних робiтникiв, що отримують зарплату, в групи, що оподатковуються за бiльш високою ставкою. Основою економiчної програми прибiчникiв “концепцiї пропозицiї” стала детально обмiркована послiдовнiсть дiй по зменшенню ставок оподаткування. По-перше, мав бути знижений податок на доход громадян, що посилило б трудову мотивацiю робiтникiв. По-друге, планувалося реформувати систему податкiв на доходи вiд приросту капiталу та ввести рiзноманiтнi податковi стимули (пiльги для підприємств, що збiльшують обсяги виробництва) - це стимулювало б накопичення та iнвестицiї. По-третє, практика iндексацiї мала розповсюдитись на всю податкову систему для того, щоб ставки податкiв не пiдштовхувались інфляцією [14].

Збивати темпи інфляції - то скорочувати різницю між грошовою і товарною масою в господарстві. Для цього підходять всі ті засоби, що ведуть економіку до рівноваги. До першочергових мір відносяться ось такі:

Забезпечення країни у достатній кількості продовольством. Це найперша умова будь-яких реформаторських зусиль. Для налагоджування продовольчої справи в країні слід оказати державну фінансову допомогу сільськогосподарським підприємствам всіх видів власності і провести м'яку реформу колгоспів і радгоспів:

a. встановлення порядку надавання кредитів сільськогосподарським підприємствам під векселя з погашенням їх за рахунок прийдешнього врожаю;

b. встановлення державних закупівельних цін, а також цін на ресурси, що споживаються в сільськогосподарському виробництві на рівні, що забезпечує рентабельну роботу товаровиробників і утворення системи контрактної торгівлі промисловими товарами в обмін на сільськогосподарську продукцію.

Відтворення зруйнованого інвестиційного поля народного господарства, без якого функціонування економіки стає неможливим. В цих цілях слід передусім відтворити шляхом iндексування на банківських рахунках підприємств амортизаційні суми і власних оборотні грошові кошти загублені через різке зростання цін і знецінювання карбованця.

Налагоджування постачально-збутових зв'язків між підприємствами. Господарські зв'язки підприємств в ринковому режимі найбільш ефективні в основному через систему великих оптових купців-синдикатів. Ці структури можуть функціонувати як в рамках окремих регіонів, так і в загальноукраїнському і міждержавному масштабі.

Замість податку на додаткову вартість, що стимулює в сучасних умовах господарювання в Україні зростання інфляції і вкрай важко контролюється податковими інспекціями, визначити основним платежем в бюджет податок на прибуток, диференціюючи його ставки залежно від зростання рентабельності і зростання обсягу виробництва, що буде націлювати виробників на зростання маси, а не тільки норми прибутку.

На час кризи необхідно централізувати банківську систему країни, маючи на увазі обов'язкове виконання комерційними і інвестиційними банками директив Центрального банку по пріоритетностi і пільговості кредитування регіонів, галузей, підприємств, додержання нормативних термінів документообігу.

Для стабiлiзації споживчого ринку доцільно:

a. створити систему стимулювання розвитку дрібного бізнесу в сфері виробництва і послуг. Ввести державні кредити на оренду виробничих приміщень і лiзинговий кредит на оренду устаткування (з можливістю послідовного викупу), а також ввести обов'язкове страхування малих підприємств на перші 3-5 років діяльності, коли ризик руйнування особливо великий;

b. створити умови для широкого розповсюдження паралельно з існуючою системою торгівлі споживчих кооперативів на підприємствах, в закладах і по місцю проживання для закупки і реалізації продовольчих і промислових товарів членами кооперативу (по наявному і безготівковому розрахунку) по безприбутковим роздрібним цінам. Такого роду кооперативний рух широко розвинений в багатьох iндустрiальних країнах. Без нього неможливо уявити їх економіку. Споживкооперація буде сприяти нормалізації цін і поза кооперативного сектору.

Протягом кризового періоду треба також проводити раціональну державну політику захисту внутрішнього ринку і суворого контролю приватної експортної діяльності. Всі експортні операції повинні здійснюватись через кілька великих фірм і синдикатів, що контролюються державою і виконують експортні операції на комiсiйних податках.

Уряду кожної країни, що знаходиться в кризі, слід проводити антиiнфляційну політику. Засоби боротьби з інфляцією можуть бути як прямі так і непрямі.

Частіше всього проявляється наступна закономірність - чим більш кризовою стає ситуація, тим більш актуальні прямі засоби впливу уряду і центрального банку на економіку і грошову масу, як її складову частину.

Непрямі засоби включають:

1. Регулювання загальної маси грошей шляхом управління ними центральним банком.

2. Регулювання позикового і облікового процесу комерційних банків через управління ними центральним банком.

3. Обов'язкові резерви комерційних банків, операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.

4. Операції центрального банка на відкритому ринку цінних паперів.

5. Регулювання процентних ставок комерційних банків через управління ними центральним банком.

Непрямі засоби не можуть працювати в нашій економіці на повну потужність по причині її недостатньої "ринковості". Повноцінний ринок цінних паперів, в тому числі ринок державних зобов'язань у нас відсутній, а відповідно центральний банк не може впливати на грошову масу крізь куплю-продаж цінних паперів.

Прямі засоби регулювання покупної спроможності грошової одиниці, тобто боротьби з інфляцією, включають в собі:

1. Пряме і безпосереднє регулювання державою кредитів і тим самим - грошової маси.

2. Державне регулювання цін.

3. Державне (по угоді з профспілками) регулювання заробітної плати.

4. Державне регулювання зовнішньої торгівлі, операцій з іноземним капіталом і валютного курсу.

Нормалізація валютного курсу є абсолютно необхідною мірою для припинення усіляких нееквiвалентних міжнародних торговельних операцій. Реально оцінюючи можливості регулювання валютного курсу за рахунок інтервенцій центрального банка треба скати, що надій на успіх такої політики практично не існує. Очевидно, що курс долару зростає стрибками - в деякий момент центральний банк не має можливостей стримувати курс і його як би "прориває". Останній час центральний банк навчився використати кризові політичні моменти для таких стрибків.

До тих пор, поки іноземна валюта не буде використатися лише для задоволення імпорту і інших поточних платежів політика "ігри на пониження" приречена на поразку.

В цілому, слід визначити, що реально в нашому сьогоднішньому положенні реально ефективні тільки прямі засоби боротьби з інфляцією - регулювання кредитів, цін і заробітної плати, регулювання валютного курсу і зовнішньої торгівлі. Проте схожі дії цього уряду не представляються можливими, вони ще більше похитнули би положення і без цього зазнавшу поразки на виборах "урядову" партію. Дії уряду за останні півтора роки змушують його тепер метатися між стримуванням грошової емiсiї і роздачею кредитів після чергового виступу промисловості.