2. Харківський університет

Василь Назарович Каразін. Родовід роду Каразіних в Україні починається з архієпископа Софійського Григорія Караджі, який приїхав до Росії у 1713 році. Ймовірно, походив Григорій із Греції або Болгарії. Син Григорія – Олександр Караджі, під час вступу на військову службу за царювання Петра І, додав до свого прізвища російське закінчення -ін. Саме він і став засновником роду Каразіних в Росії. Після виходу у відставку, капітан російської гвардії Олександр Каразін оселився на теренах одного із слобідських полків. Син його – Назар Олександрович (1731–1783) – полковник російської армії, за військові подвиги під час російсько-турецької війни отримав від імператриці Катерини II у довічне володіння сіла Кручик та Основінця Краснокутськогоко комiсарiатства Слобiдсько-Украiнськoї губернii (Харківщині). У 1771 р. він оселився у с. Кручик, яке стало колискою продовжувачів цього роду. Похований у Кpyчику.

Василь Каразін народився 30 січня 1773 року в селі Кручик на Слобожанщині. Його батько, Назар Олександрович Каразін, полковник російської apмii; мати – Варвара Яківна, дочка полкового осавула Якова Яковича Ковалевського (по батьківській лінії Ковалевські належали до давнього козацького аристократичного роду). У Василя був рідний менший брат Іван (1780–1836).

Дитячі роки Василя та Івана проходили у тихому мальовничому українському селі. Українська природа, мова, пісня, православна віра сприяли формуванню у юнаків найкращих людських рис. Окрім традиційної на той час для дворянських родин французької мови, діти чудово знали українську мову та фольклор, а також історію українського краю.

До десяти років Василь навчався у маєтку батька, дружив із сільськими дітьми. Після смерті Назарія Каразіна (батька) родина переїхала до Вільшани, вихованням, дiтей, у тому числi й Василя, займалася мати. У будинку другого чоловіка матері Василь часто зустрічався з мандрiвним фiлософом Григорієм Савичем Сковородою, який мав великий вплив на братiв Василя та Івана. Дитячі спогади про ці зустрічі Василь проніс через усе життя. Світогляд його формувався під впливом творів Григорія Сковороди та кращих традицій, що панували у приватних пансіонах у Кременчузі та Харкові, де він навчався до 17-ти років. Biн одним iз перших сказав про Сковороду як про фiлософа європейського рiвня: “… під чубом і в українськiй свитці ми мали свого Пiфагора, Орігена, Лейбніца...”).

Василь Назарович прекрасно знав iсторiю України та мову її народу, хоча часто називав себе то болгарином, то греком, то сербом. У січні 1791 року Василь Каразін вступив на війському службу. У сержанта Семенівського гвардійського полку було досить багато вільного часу і він став постійним слухачем лекцій у Горному корпусі – на той час кращому вищому навчальному закладі Росії, де здобув ґрунтовні знання з математики, фізики, хімії, медицини, оволодів основними європейськими мовами.

Восени 1795 року Василь Назарович залишив військову службу. Він з дитинства мріяв про військову кар'єру, щоб стати продовжувачем справ своїх балканських предків. Та слабкі груди від самого дитинства не дозволяли йому активно брати участь у громадській та військовій службах. Василь Каразін вирішив вивчати історію Росії і займатись точними науками. Він поселився у своєму маєтку в селі Кручик. Одружився з Олександрою Василівною Мухіною (1783–1861). Олександра Василівна пройшла разом із своїм чоловіком складний життєвий шлях, розділила з ним радість успіхів та біль приниження, трагедію безвинних ув'язнень та заслань. Олександра Василівна допомагала чоловіку, якого було позбавлено права листування та будь-яких юридичних прав, виступала його секретарем, адресатом, позивачем у різних судових справах. Вони прожили разом 37, за словами самого Каразіна, “переважно щасливих років”, виховавши 7 дітей (дочку та 6 синів). Вона залишалася вірною своєму чоловікові і порадницею на все життя). Олександра Василівна на 18 років пережила чоловіка. Після смерті Василя Назаровича вона залишила Харків та разом із сім'єю сина Миколи оселилася у селі Анашкіно Звенигородського повіту Московської губернії.

Кілька років після одруження Василь Назарович вів замкнуте життя, займався науковою роботою і практично не виїжджав за межі повіту. Він був прихильником європеїзації Східної Європи, мріяв назавжди переселитися за кордоном. Для виїзду за кордон треба було мати спеціальний дозвіл. Такого дозволу отримати він не міг і вирішив втекти без дотримання формальностей. Такий його план закінчилася невдало. 3 серпня 1798 року В. Каразіна, його дружину та слугу Остапа було затримано. Їх посадили на гауптвахту міста Ковно. Випереджаючи офіційне донесення, Василь Назарович Каразін написав листа до імператора з поясненням своїх намірів і передав його естафетою. Після письмового звернення до Павла І Василь Назарович Каразін отримав посаду в державному казначействі. Служба вимагала постійної роботи в Московському та Петербурзькому архівах, і педагог використав цю обставину для збирання матеріалів з історії Росії.

Першою дитиною в сім'ї Каразіних була дочка Пелагея (1806 р.). Фатальну роль у сім'ї Каразіних зіграв її чоловік – доктор І. А. Севцілло. У 1836 році В. Н. Каразін зимував у Харкові. Зять його, І. А. Севцілло, поїхав у Кручик та наказав слугам протопити будинок. Слуги затопили одночасно всі печі. Сам зять Каразіна пішов по господарству, а коли повернувся, побачив будинок весь у вогні. Замість того, щоб рятувати його, він поїхав до Харкова. У цій пожежі згоріла чудова бібліотека, понад 5 тисяч томів – цінні збірки історичних документів, рукописів, книг, автографів. Цю втрату В. Н. Каразін оплакував все своє життя. Загалом у сім’ї панувала атмосфера взаєморозуміння та довіри, пошана до діяльності батька, доброзичливість, дотримання православних традицій. Всі сини Каразіна вступали до університету у віці 15 років, – це свідчить про високий рівень знань, який діти отримували вдома та у пансіонах м. Харкова. Своїм дітям Василь Назарович Каразін забезпечив добре виховання та прекрасну освіту.

Cин Каразіних – Філадельф (1810–1878) був дуже обдарованим юнаком. До 19 років він встиг закінчити філософський факультет Харківського університету. Батьки дали сину мелодійне та рідке ім'я Філадельф, що у перекладі з грецької означає “братолюб”. Саме він зробив багато, щоб зберегти історію всієї сім’ї. Довгі роки (з 1837 по 1853 рр.) Філадельф мешкав у Миколаєві, служив при штабі Чорноморського флоту. У Миколаєві Філадельф Каразін одружився з дочкою контр-адмірала Цяця Євгенією. Після смерті батька саме Філадельф Каразін став його біографом. Він виступив проти посмертного наклепу на адресу В. Н .Каразіна. Філадельф Каразін опублікував у часопису “Російська старовина” ґрунтовне дослідження на тему “Василь Назарович Каразін, засновник Харківського університету”. Син зберігав архів листування батька, який становив понад 1000 листів на рік. У цьому архіві зібрано листи від багатьох видатних людей того часу. Помер Ф. В. Каразін в 1878 р. у віці 68 років, похований у Санкт-Петербурзі.

Після коронування Олександра І Василь Каразін написав імператору листа. У цьому гарячому, щирому посланні вірнопідданого патріота своєму уявному другові – цареві він виклав свої погляди на подальший розвиток Росії, за пропонував широку програму необхідних для країни перетворень у галузі державного управління, господарства та культури. Серед першочергових заходів, які би сприяли процвітанню країни, він бачив відміну кріпосного права, поширення землеробства на степові простори та створення умов для добровільного переселення туди селян, сприяння розвитку промисловості й ремесел. Однак основним засобом для перетворення Росії, зростання її могутності та міжнародного авторитету В. Каразін уважав освіту народу. Лист був переданий анонімно, однак авторство стало відомим. Олександр І поставився до послання прихильно, і в 1802 році В. Каразін був запрошений на посаду правителя Головної управи шкіл у Міністерстві народної освіти, створеної, на думку деяких дослідників, за його ініціативою. У цьому ж році за дорученням уряду Василь Назарович розпочав складати проект організації народної освіти в Росії, в якому передбачав значне розширення мережі парафіяльних училищ, намагаючись наблизити їх до практичних цілей країни та запитів широких верств населення.

Як засвідчують документи, що збереглися, 18 березня 1802 р. урядом був сформований комітет для перегляду статутів двох Петербурзьких академій і Московського університету, членом якого був і В. Каразін. Згідно з постановою Головного управління училищ йому було доручено скласти проект загального статуту університетів. Розроблені Василем Назаровичем положення стали основою для статутів Вільненського, Московського, Дерптського, Казанського, Харківського та інших російських університетів.

Найбільшим досягненням В. Каразіна на ниві просвітництва стало відкриття Харківського університету.

В. Н. Каразін до самої смерті залишився вірним своїм просвітницьким принципам, продовжував висувати нові наукові ідеї, по можливості сприяв поширенню знань у народі. Про його наміри яскраво свідчить організація навчання сільських дітей у селі Кручик. Заснована ним ще на початку ХІХ ст. початкова школа довгий час була єдиною на всю Слобожанщину.

Для школи силами селян була побудована велика хата. Заняття вели місцевий священик і вчитель, робота якого оплачувалась коштами сільської громади. Дітям тут викладалися читання (азбука, часослов, псалтир та інші книги), чистописання, арифметика (чотири дії), хоровий спів. Василь Назарович складав для них підручники з читання, систематично слідкував за ходом занять, проводив з дітьми бесіди, кращих учнів заохочував подарунками, усебічно керував роботою школи.

В. Каразін уважав, що освіта зробить селян культурними господарями, приведе до покращення їх життя. Він усіляко заохочував своїх кріпосних віддавати дітей навчатися, зробив випускні екзамени у школі відкритими не лише для батьків учнів, а й для їх односельців, членів сільської громади. Його зусиллями освіта стала необхідністю для кручиківців, які щорічно здавали до шкільного фонду чималі для того часу суми. Діти, які закінчували школу, могли навчатися в повітовому училищі. Найбільш здібним учням В. Каразін надавав волю, з умовою, що вони із часом відшкодують йому вартість 2000 робочих днів.

Виходячи з надзвичайної ролі освіти для розвитку народу і держави, Василь Назарович Каразін надавав великого значення освіті й вихованню жінки –матері, першої вчительки дитини. На його думку, дитина лише тоді отримає добре виховання, коли грамотною та освіченою буде її мати.

На думку педагога, уміння читати та писати принесе селянам добробут і процвітання, а освіта дворян розвиток і престиж держави.

Після виходу у відставку Василь Назарович не залишався осторонь громадського життя своєї країни. У листах до Олександра І та урядовців він закликав розпочати поступове звільнення селян від кріпосницької залежності, проводити боротьбу з казнокрадством, турбуватися про підвищення бойової міці армії та флоту. Він також складав проекти поширення освіти серед широких мас.

У 1819–1820 рр. Василь Каразін був віце-президентом Вільного товариства любителів російської словесності, редагував журнал “Соревнователь просвещения и благотворения”. Така активна життєва позиція не залишається непоміченою, проте призводить до несподіваних наслідків. 26 листопада 1820 р. В. Каразін був заарештований і відправлений до Шліссельбургської фортеці за звинуваченням у підбурюванні до збройного повстання. У казармах Преображенського полку були знайдені анонімні листівки, стиль яких, нібито, нагадував стиль В. Каразіна. Учений просидів у фортеці майже шість місяців. Навесні 1821 р. він був відправлений під нагляд у свій маєток. Довгий час, аж до середини 30-х рр., Василь Назарович не міг з’являтися у великих містах.

Будучи людиною творчою, енергійною, з активною життєвою позицією, Василь Назарович надзвичайно болісно сприймав свою відірваність від громадського життя країни. Як вірнопідданий монархіст, патріот своєї держави він страждав від недовіри й нерозуміння мотивів своєї діяльності. Йому не дозволяли займати навіть незначні посади. Так, знаючи, в якому незадовільному стані знаходиться створена ним бібліотека Харківського університету, В. Каразін, уже будучи в похилому віці, подає прохання про призначення в університеті бібліотекарем і отримує відмову.

У власному маєтку Василь Каразін огранізував сільську думу, яка вирішувала проблеми селян, опікувався рекрутами й сиротами, збудував школу. Систематично й безперервно проводив Василь Назарович науково-дослідну роботу, перетворивши село Кручик у справжню лабораторію. Там він відкрив першу в Україні метеорологічну станцію, вивів перший на Харківщині морозостійкий сорт абрикоса, удосконалив метод виробництва селітри, влаштував у селі експериментальний спиртовий завод, виготовляв м'ясні консерви, розробив свою конструкцію молотарки, експериментально доводив думку про можливість використання електрики верхніх шарів атмосфери.

За допомогою повітряної кулі вивчав грозові розряди. Йому належить iдея метеорологiчних спостережень по всiй кpaїнi. Займався екологiчними проблемами: саме він звернув увагу на вирубування правiчних лiсiв над Сiверським Дiнцем.

Наприкінці життя у Василя Назаровича виникла думка перетворити Крим у європейський центр виноробства (йому належить розробка оригінального методу поліпшення виробництва вин). В. Н. Каразін відправився в Крим інспектувати виноградні господарства. За цю роботу уряд запропонував вченому дуже малу плату, лише 300 карбованців. Саме під час цієї подорожі в Ялті, В. Н. Каразін сильно застудився, та все ж поїхав до Миколаєва, де працював його син. Вже остаточно хворий, він зупинився в Миколаєві в сина Філадельфа. Саме в Миколаєві він 4 листопада 1842 року (у 52 роки) на руках у сина помер. У Миколаєві його було поховано.

Видатний український учений Василь Назарович Каразін усе життя свято вірив, що могутнім може бути лише народ, озброєний знаннями. А велич свого народу та держави він ставив понад усе. Йому не вдалося реалізувати більшість своїх просвітницьких задумів, та одним лише заснуванням Харківського університету він назавжди ввійшов у історію української освіти.

Просвітницька та педагогічна діяльність педагога глибоко досліджувалась істориками Д. Багалієм, Л. Гуревичем, А. Слюсарським.

Харківський університет. Коли Олександр І прийшов у 1801 році до влади, він якийсь час виявляв себе реформатором. Цареві потрібні були люди, які правдиво б інформували його про стан справ у глибинці. А тут В. Н. Каразін пише самодержцю пристрасного листа, повного нових ідей. Декілька разів зустрівшись із ним, цар вирішив використати знання та енергію Василя Назаровича для реформування освіти. Дуже люблячи свій край, Василь Назарович вирішив, що буде корисним відкриття в Харкові університету.

Тож, перший університет на українських землях, що входили до складу Російської імперії, заснований 1804 року з ініціативи поміщика зі Слобожанщини Василя Назаровича Каразіна (1773–1842).

Відомому українському діячу та вченому вдалося виклопотати дозвіл на відкриття Харківського університету. Було кілька спроб українців відкрити університет на землях східної України Проте, як відомо, вони закінчувалися безуспішно. Саме цей факт дає можливість відповідно оцінити такий успіх. В. Н. Каразін переконав Олександра І, що Харків найбільше підходить на роль університетського міста (насамперед він географічно вигідно розташований). Щоб добитися згоди імператора, В. Каразін запевнив його, що дворянство Слобідсько-Української губернії охоче й легко збере кошти для такої благородної мети.

Новина щодо власного фінансування дворянством університету була досить несподіваною для харківських дворян – гроші вони не дуже-то й хотіли давати. У серпні 1802 року педагог від’їжджає з Петербурга до Харкова для участі у дворянському зібранні.

29 серпня 1802 року В. Каразін оголосив на Губернському дворянському зібранні свої “Положення про Харківський університет”, де в 46-ти параграфах детально описав структуру майбутнього навчального закладу, його матеріальну базу, визначив джерела фінансування, шляхи набору студентів. Структуру та профіль університету вчений розробив самостійно й оригінально, відкинувши схоластичні традиції німецьких університетів, що панували в тогочасній Європі. На його думку, навчальний процес має будуватися у відповідності із практичними потребами країни. Передбачалось поетапно відкрити в університеті дев'ять відділень. Першими, на думку вченого, доцільно було б відкрити відділення загальних знань і приємних мистецтв. На першому студенти мали вивчати мови, математику, географію, фізику, історію. До приємних мистецтв Василь Каразін відносив малювання, музику, танці, фехтування, верхову їзду, деякі види ручних робіт.

Після трьох років роботи цих двох відділень планувалось розширення матеріальної бази та збільшення кількості викладачів, передбачалось відкриття ще п’яти відділень: громадянських знань (з підготовки чиновників усіх ланок державного управління); військових знань; лікарських знань; цивільних мистецтв (архітектура, механіка, землеробство); теології. І лише тоді, коли будуть виховані студенти, здатні до наукової роботи, Василь Каразін планував відкрити мистецьке відділення та відділення з підготовки спеціалістів вищої кваліфікації різних спеціальностей. При університеті передбачалося заснування таких середніх навчальних закладів, як “Училище сільського домоводства” та “Школа ремесла”.

Таким чином, це мав бути цілий комплекс навчальних закладів з підготовки кадрів для державного апарату, учителів, наукових працівників, спеціалістів для промисловості та сільського господарства. Студентів планувалось набирати з молоді, яка закінчила Харківське, Курське, Орловське, Чернігівське, Полтавське та інші училища сусідніх губерній.

В. Н. Каразін з красномовнстю Цицерона переконував громаду, що університет перетворить місто на нові Афіни, а коли й це не подіяло – встав на коліна і просив не робити його в царських очах безчесним брехуном. (Пізніше він написав професору Тимківському: “Я погоджуюся бути смішним, аби лише встигнути бути корисним”). Після такого виступу громада посоромилася сказати “ні” – і почався збір коштів (кошти довелося збирати самому В. Н. Каразіну, об’їжджаючи поміщика за поміщиком та обіцяючи кому нагороду, кому орден), а харківське козацтво подарувало 125 десятин землі під майбутній навчальний заклад. Гроші надходили повільно. В. Н. Каразін не вилазив з боргів, неодноразово закладав власний маєток, та свого добився. Дворянством було виділено 400 тисяч рублів.

Долаючи опір губернатора Харкова та урядових чиновників, Василь Назарович особисто зібрав, придбавши частково за власні кошти, близько 3000 примірників цінних книг, лабораторне обладнання, посібники, закупив за кордоном нову друкарню й виписав майстрів.

Установча грамота і Статут Харківського університету були затверджені 17 листопада 1804 року.

Офіційне відкриття Харківського університету відбулося 29 січня 1805 року. Щоправда, без участі В. Каразіна. Заздрісники засипали царя кляузами. У червні 1804 р., коли підготовчі роботи вже знаходились на завершальному етапі, В. Каразін був звинувачений у використанні державних коштів без дозволу начальства (йшлося про купівлю гравюр для зразків і прийом на роботу 32-х ремісників). Через кавардак у фінансових справах університету Олександр І відсторонює Василя Назаровича від усіх справ, пов'язаних з університетом. Переконавшись у несправедливому ставленні до себе імператора, Василь Назарович подає прохання про звільнення зі служби в Міністерстві освіти. Утративши посаду, заробіток, відштовхнутий всіма в Петербурзі, В. Каразін продає останній (подарований Олександром) перстень, щоби повернутися у свій маєток. Кошти, які подвижник вкладав у будівництво з власної кишені, йому так ніхто й ніколи не повернув.

Вже в 1811 р. заслуги В. Каразіна перед Харківським університетом було визнано офіційно. Рада Харківського університету вибрала його своїм почесним членом.

Згідно Статуту 1804 року на університет покладалися певні обов’язки, а саме: навчальна та наукова робота, утворення та керівництво навчальними закладами, цензура друкованої літератури на території округу.

Офіційне відкриття Харківського Імператорського університету відбулося 29 січня 1805 року. Згідно Статуту 1804 року на університет покладалися певні обов’язки, а саме: навчальна та наукова робота, утворення та керівництво навчальними закладами, цензура друкованої літератури на території округу. Навчання в ньому починало всього 57 студентів. Із них 33 – навчалося за казенний кошт – в основному кращі вихованці Харківського колегіуму та Білгородської семінарії. Виявили бажання вступити до університету ще 41 охочий, проте після складання іспитів лише 24 особи було визнано достатньо підготовленими для навчання, які й стали студентами.

Першим ректором Харківського університету був Іван Степанович Рижський (доктор філософії, член Російської Академії наук). Заклад мав 4 факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний. Функціонувало підготовче відділення, фізична, хімічна та фармацевтична лабораторії, навчально-допоміжні кабінети та заклади. При університеті планувалося створення підрозділу, який би забезпечував навчальний процес навчальними посібниками, а також таких інститутів: учительського або педагогічного; медичного клінічного; акушерського мистецтва. Передбачалася також друкарня для видання навчальних книг та поширення наукових знань, створення вчених товариств, благодійних фондів для надання допомоги малозабезпеченим студентам. У рамках закладу передбачалося створення наукових товариств, які мали проводити дослідження з точних і філологічних наук (у 1812 році було утворене перше наукове товариство природничих і словесних наук з ініціативи Х. П. Роммеля та В. Н. Каразіна). Разом із тим університет проводив просвітницьку діяльність (сприяв проведенню вчительських з’їздів).

В університеті з 1808 року функціонує Астрономічна обсерваторія, яка є однією з провідних астрономічних установ України, де проводяться фундаментальні і прикладні дослідження з фізики Сонця, планет, астероїдів, комет і супутників. У 1804 р. професором Делявіним та садівниками Стровальдом і Цетлером було засновано Університетський ботанічний сад. Не на пустому місці – на базі Контемирівського саду, закладеного в 1792 р. (вул. Клочковська, 52). Це найстаріший в Україні Ботанічний сад, який є державним заповідником і в якому зібрана унікальна колекція рослин, представників різних ботаніко-географічних зон усього світу. Музей Природи університету заснований в 1807 році і є одним із найстаріших музеїв вищих навчальних закладів світу. Щороку музей відвідує понад 22 тисяч екскурсантів. У 23 залах музею (площею 2 тисячі квадратних метрів) розміщено близько 250 тисяч експонатів за такими розділами: походження людини, дарвінізм, зоологія, геологія. При університеті діє Музей археології та етнографії Слобідської України, колекція якого налічує близько 150 тисяч одиниць зберігання. З ініціативи діячів університету з'явились перші періодичні видання на Слобожанщині: “Харьковскій Еженедельникъ” (1812), “Украинскій Вестникъ” (1816–1819), “Украинскій Журналъ” (1824–1825) й інші. За перший період свого існування університет (1805–1835) мав вплив на організацію шкільництва на Слобожанщині. З 1874 університет видає “Учені записки”.

Основною формою організації навчального процесу була лекція. Викладачі застосовували словесні методи (бесіди, репетиції, співбесіди, семінари, колоквіуми); пов’язували теорію з практикою, досвід з наукою, використовували наочність; наполегливо боролися за вдосконалення системи навчання. Певний час Харківский університет користувався автономією з виборним ректором, але в 1820–1850 рр. його було взято під суворий контроль (ректора призначав міністр освіти) з цензурою наукових видань і навіть викладання. 1863 університет у новому статуті здобув часткову автономію.

За роки існування університет закінчили понад 130 тисяч осіб. Імена вихованців університету увічнено в географічних назвах, назвах космічних об’єктів, рослин і мінералів, законів і формул. Близько 60 випускників університету стали дійсними членами і член-кореспондентами Національної Академії наук України.

Харківський університет порушував питання про права жінок на вищу освіту. Без міністерського розпорядження університет дозволив у 1861 році навчатися домашній вчительці Л. Ожигіній. Випускники ставали вченими, письменниками, педагогами, художниками, композиторами, лікарями, викладачами та вчителями середньої та вищої школи. Тут у різні роки навчалися: М. В. Лисенко (композитор, навчався перших два роки), М. П. Старицький (драматург, навчався перших два роки), П. П. Гулак-Артемовський (поет), М. В. Остроградський (математик), М. І. Костомаров (історик, етнограф і письменник), І. І. Мечников (біолог), О. О. Потебня, І. І. Срезневський, В. А. Стеклов.

Харківський університет був осередком передової громадянської думки, культурного життя всього Харківського навчального округу. За роки радянської влади університет виріс в один із найбільших науково-навчальних закладів. На його базі існували Академія теоретичних знань (1920–1921), Інститут народної освти (1921–1930), Інститут професійної освіти і Фізико-хіміко-математичний інститут (1930–1933). Медичний і юридичний факультети були перетворені в самостійні інститути.

Після 1917 року університет було спочатку реорганізовано в Академію теоретичних знань, а згодом в Університет народної освіти, якому було присвоєно ім’я професора О. О. Потебні. 1932 33 на їх базі відновлено університет, який складався з 7 факультетів: фізико-математичний, хімічний, біологічний, геолого-географічний, літературно-лінґвістичним, історичним (з філософським відділом), економічним з (відділом економічної географії). 1936 Харківському державному університету надано ім’я російського письменника О. Горького (хоч він не мав ніякого відношення до Харківського університету). За війни університет евакуйовано до міста Кизилорда в Казахстані. У 1943-44 ХДУ повернувся до Харкова. У 1951 року 800 студентів університету було репресовано та 33 студентів було розстріляно за відмову складати іспити російською мовою. Судові засідання були закритими. В 1977 р. в його складі діяли факультети і відділи: механіко-математичний, фізичний, геолого-географічний, економічний, історичний, філологічний, іноземних мов, загальнонауковий, заочний та вечірній.

У 90-х роках ХХ століття в університеті з’явилися нові факультети (юридичний, психології, соціологічний, комп’ютерних наук, фізико-енергетичний, фундаментальної медицини) та інші підрозділи. Було відкрито кафедру журналістики.

Новим кроком став перехід головного навчального закладу Харкова до ступеневої системи навчання (бакалавр – спеціаліст – магістр).

Майже ціле століття заклад перебував у первісних старих приміщеннях. Старий університетський корпус знаходиться досить далеко від нового головного корпусу університету. Споруду звели за проектом архітектора М. Тихменева в 1766–1777 рр. (ул. Университетская, 12). У ті часи вона слугувала будинком губернатора. За будівництвом слідкували архітектори І. Вільянов і П. Ярославський. З 1805 по 1958 роки тут розміщався Харківський університет. У 1905 році перед будинком з’явилися барикади... З півночі старий корпус фланкує хімічний корпус університету (кінець XVIII ст), зведений як флігель будинку. З півдня – та сама картина, але там вже фізичний корпус. Між старим корпусом та фізичним і хімічним збереглися дві брами. По вул. Університетській розташований новий корпус з університетською церквою (1823-1831), збудований за проектом професора Харківського університету Є. Васильєва (ул. Университетская, 25). У кінці ХІХ ст. цукрозаводчик І. Харитоненко збудував на власні кошти будинок медичного факультету і гуртожиток.

Нові корпуси університету збудовано за ректорства Д. Багалія на початку ХХ ст. На 1932 рік побудови, це був найвищий будинок не тільки Харкова, а і усієї України (висота 66 метрів, будинок увійшов в історію як найвищий будинок свого часу). Будівлю споруджено за проектом архітекторів С. С. Серафимова та М. А. Зандберг-Серафимової, після Другої світової війни реконструйовано за проектом архітекторів В. П. Костенка та В. І. Ліфшиця. В основі архітектури споруди – контраст між центральною висотною домінантою, підкресленою вертикальними прорізами зі скла, і боковими простроровими "крилами", де переважають горизонтальні компоненти.

За часів свого існування офіційна назва Харківського університету декілька разів змінювалася. Університет був заснований з назвою Харківский Імператорський університет і зберігав цю назву до 1917 . За часів СРСР університет називався Вільною Академією теоретичних знань (1920–1921), Харківський Інститут Народної Освіти (1921–1932), Харківський державний університет імені О. М. Горького (1932–1990-ті). Від 1999 р. університет має назву – Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна.

За часів СРСР Харківський університет одержав Орден Трудового Червоного Прапора, Орден Жовтневої Революції та Орден Дружби народів.

За рік до ювілею від дня народження Василя Каразіна 1872 року (у 1873 році 100-річчя з дня народження) Рада Харківського університету за ініціативою відомого письменника Г. П. Данилевського звернулася до російського уряду по дозвіл розпочати збирання коштів на спорудження пам’ятника Василю Каразіну. Але лише в жовтні 1874 року губернські земські збори асигнували на це 5 тисяч карбованців і ще стільки ж – на заснування стипендії імені В. Каразіна. А ще за кілька років нарешті царським міністром внутрішніх справ було затверджено “Положення про комітет для спорудження пам’ятника Василю Назаровичу Каразіну”, Очолив комітет ректор університету, а також до нього увійшли, крім професорів Д. І. Багалія, А. І. Дудуканова та інших, онук В. Н. Каразіна, письменник і художник М. М. Каразін, його родич поміщик Богодухівського повіту І. І. Каразін і представники губернської земської управи. Відтак були подолані основні бюрократичні перепони на шляху зведення монумента.

На відміну від традиційних тоді погрудь на високих п’єдесталах, було вирішено спорудити пам’ятник на повний зріст. Модель скульптури пам’ятника в глині була замовлена петербурзькому скульптору І. І. Андреалетті, а проект п’єдесталу – академіку архітектури О. М. Бекетову. Пам'ятник виконано в академічній манері. Автори зобразили В. Н. Каразіна під час промови перед громадськістю міста 1 вересня 1802 року, в якій він обґрунтовував необхідність створення Харківського університету. На п’єдесталі викарбувано кілька написів (усі – російською):

• на лицьовому боці постаменту – “1805-1905. Василь Назарович Каразин, положивший начало Харьковскому університету”;

• на одній з бічних сторін постамента слова самого Василя Каразіна: “Главным предметом учреждения университета было у меня благосостояние моей милой страны и полуденного края России”;

• на іншій – інша цитата Каразіна: “Блажен уже стократно, ежели случай поставил меня в возможность сделать малейшее добро любезной моей Украине, которой пользы столь тесно сопряжены с пользами исполинской России”;

• на тильному боці – інформативний напис: “Сооружен к столетию университета”, розмішений під барельєфом, на якому зображена садиба Василя Каразіна в Кручику.

У 1903 році проект пам’ятника було схвалено земськими зборами і Радою університету. Місцем спорудження затвердили круглу площу на початку головної алеї Університетського саду (де зараз височить монумент Т. Г. Шевченку). У середині 1904 року модель скульптури була схвалена комісією Академії мистецтв, а в наступному році скульптура відлита на художньо-бронзоливарній фабриці в Петербурзі.

Урочисте відкриття пам’ятника відбулося 20 червня 1907 року.

Пам’ятник декілька разів змінював місце свого розташування. У 1934 році пам’ятник було перенесено до університетського корпусу на Університетській вулиці (поруч з теперішнім культурним центром “Юність”). У 1958 році пам’ятник В. Н. Каразіну знову було перенесено до міського саду імені Т. Г. Шевченка. У 2004 році пам’ятник зайняв належне йому місце. Він був встановлений біля головного входу в університет. Пам’ятник Василю Каразіну розташований перед центральним входом до головного корпусу Харківського національного університету (площа Свободи, 4).

Пам’ятник засновнику Харківського університету Василю Назаровичу Каразіну – один із перших пам’ятників у місті Харкові.

Указом Президента України у жовтні 1999 року Харківському університетові надано статус “національного” і присвоєно ім’я його засновника – В. Н. Каразіна. Із 2003 року згідно з Указом Президента України Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна має найвищий статус самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу.

Сьогодні в університеті на факультетах (біологічний, фізико-технічний, радіофізичний, фізичний, комп’ютерних наук, філософський, механіко-математичний, геолого-географічний, екологічний, економічний, іноземних мов, історичний, філологічний, фундаментальної медицини, хімічний, соціологічний, психології, юридичний, факультет підвищення кваліфікації, фізико-енергетичний) навчаються більше 15 тисяч студентів, 500 аспірантів і докторантів. Підготовка фахівців у Харківському національному університеті здійснюється за 115 спеціальностями та спеціалізаціями, охоплює весь спектр сучасної класичної університетської освіти. Щорічно студентами університету стають абітурієнти, серед яких близько 30% – медалісти та 10% – призери третього і четвертого етапів Всеукраїнських учнівських олімпіад. Навчає близько 1500 іноземних студентів, аспірантів і докторантів, готуючи кадри для 50 країн світу. На факультетах, у Центрі міжнародної освіти, у Центрі довузівської підготовки навчається близько 12 тисяч студентів та слухачів. В університеті працює до 1,5 тис. викладачів.

У складі університету працюють 4 науково-дослідних інститути, Центральна наукова бібліотека, Ботанічний сад, Музей історії університету, Музей природи, Музей археології та етнографії. В університеті працюють 24 міжнародно визнані наукові школи. у підготовці кадрів та наукових дослідженнях беруть участь 325 докторів наук, професорів. Серед працівників університету – 15 академіків і членів-кореспондентів НАН України та галузевих академій. Щорічно вчені університету публікують понад 60 підручників і 300 навчальних посібників, близько 60 монографій, понад 80 випусків “Вісника університету” та інших збірників наукових робіт, близько 2500 наукових статей та тез доповідей, зокрема, понад 400 статей у провідних міжнародних наукових журналах. Щорічно університет організує понад 150 міжнародних та всеукраїнських наукових та науково-методичних конференцій. Харківський університет є найпотужнішим у Лівобережній Україні центром підготовки кадрів вищої кваліфікації. Тут працюють понад 20 спеціалізованих рад з захисту докторських та кандидатських дисертацій. Університет здійснює різнобічне, тісне і плідне співробітництво з інститутами Національної академії наук України та галузевих академій наук України, продовжує розвивати відносини з галузевими інститутами та підприємствами. В інститутах НАН України створено 17 філій кафедр університету. У складі університету діє спільний з Інститутом проблем машинобудування НАН України фізико-енергетичний факультет. Свідоцтвом широкого міжнародного визнання університету є те, що він був у числі ініціаторів підписання “Великої Хартії європейських університетів” (Болонья, 1988 р.), співзасновником Євразійської Асоціації університетів, бере активну участь у діяльності Всесвітньої та Європейської асоціацій університетів, проводить за договорами освітньо-наукове співробітництво з понад 100 університетами та іншими організаціями всіх континентів.

Бібліотека Харківського університету

30 сiчня 1805 року (наступного дня пiсля вiдкриття самого унiверситету) за iнiцiативи також В. Н. Каразiна була відкрита бібліотека Xарківського університету. Бібліотеці університету В. Н. Каразін подарував раритети з власної колекції. Основу її фонду склали 3219 книг та естампiв академікa Аделунга (твір друкарської графіки, відбиток на папері, шовку та інших матеріалах; види естампу – гравюра, офорт, літографія), якi Василь Каразiн закупив у Петербурзi. В. Н. Каразін, перебуваючи в Петербурзі, заздалегідь закуповував книги для цієї книгозбірні. Усього він привіз зі столиці Російської імперії 3219 томів. У бібліотеку також надходили й дари. Приміром, відомий мореплавець та вчений І. Ф. Крузенштерн передав свої спогади “Подорож навколо світу в 1803, 1804, 1805 і 1806 роках на кораблях “Надія” і “Нева”. Від того, який книжковий фонд мала у своєму розпорядженні бібліотека університету, багато в чому залежало, чи погодяться приїхати до Харкова для викладання дисциплін іноземні вчені та професори з інших міст імперії, – зазначає нинішній директор Центральної наукової бібліотеки університету І. К. Журавльова. – Багато хто з викладачів поповнювали бібліотечні полиці власними книгами.

Відомо, що один із перших ректорів університету П. П. Гулак-Артемовський, виписуючи книги та журнали з Польщі, після прочитання передавав їх до книгозбірні. У 1812 році вона вже мала у своєму розпорядженні понад 14 тисяч, а в 1835-му – близько 30 тисяч томів. Ця традиція збереглася й понині. Щорічно до бібліотеки надходять дари від випускників та викладачів. Не так давно фонди поповнилися особистою бібліотекою відомого поета і правозахисника, вихованця філфаку університету Івана Світличного.

30 сiчня 1805 року вiдбулося i перше засiдання Ради, на якому обрано першого бiблiотекаря. Ним став професор грецької та французької словесностi Я. Я. Белен де Баллю. В унiверситетському уставі 1804 року визначено завдання, роль та значення бiблiотеки, а також штати й асигнування.

На сьогодні Унiверситетська бiблiотека ¬ одна з найстарiших та найбiльших книгозбiрень України. Загальний фонд її становить біля 3,5 млн примiрникiв. Серед них: 1 773 400 примiрникiв наукової лiтератури, 1 200 000 – навчальної лiтератури, 50 000 унiкальних видань (17 iнкунабул (книги видруковані наборними літерами, на початку книгодрукування в Західній Європі (до 1501 року)), понад 1 000 рукописів, 300 палеотипiв, прижиттєві видання класиків світової літератури, науки та культури).

У бібліотеці зберігаються п'ять оригіналів видань Івана Федорова – росiйського та українського першодрукаря, у т.ч. “Новый завет с псалтырью” (Острог, 1580), “Острозька Бiблiя” (Острог, 1581); у колекції видань – рукописи з IX по ХХ ст.: Унiверсал українського гетьмана Мазепи з власноручним пiдписом (датований 1704 роком, адресується полковникова Гадяцькому); “Лiтопис Грабянки” (поч. XIX ст.); листи I. Я. Франка до Н. Кобринської (1884-1886); документ iз власноручною резолюцією імператора Олександра I (1802) та iн.

Фонд іноземних видань становить понад 770 000 примiрникiв основними європейськими мовами. У бiблiотецi є цiннi довiдковi видання: “Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона”, “Британiка”, енциклопедичнi словники Мейера, довiдники з рiзних галузей знань.

Щорічна книговидача досягла понад мільйон примірників. Бібліотека обслуговує майже 50 тисяч користувачів. Це викладачі, науковці, студенти, співробітники університету та інших вищих навчальних закладів та установ міста. Нині практично всі напрями роботи в бібліотеці пов’язані з автоматизацією: від комплектування до обслуговування. Студенти користуються як традиційними, так і електронними каталогами. Бібліотека взяла участь у проекті ElibUkr – Електронна бібліотека, котрий стартував у січні 2009 року. Проект передбачає створення центрів знань в університетах України. Лише з червня до кінця 2009 року до електронного архіву Харківського університету надійшло близько 25 тисяч звернень із 25 країн світу, в тому числі зі США, Великобританії, Ізраїлю, більшості країн СНД.