3. Київський університет

Вища Волинська гімназія, Кременецький ліцей. Після того, як Річ Посполита в результаті трьох поділів у кінці ХVІІІ століття втратила свою незалежність, польська аристократія значною мірою зосередила свою діяльність на культурно-освітній сфері. Польські аристократи активно засновують польські чи пропольські навчальні заклади, наукові, культурно-просвітницькі інституції тощо, особливо на теренах Російської імперії.

Одним із таких діячів був Тадеуш Чацький (1765–1813), який належав до сполонізованих українських аристократів. Народився він на Волині, у містечку Порицьку (тепер село Павлівка), мав помістя на території цього краю. Володів великою бібліотекою (20 тисяч книг, серед яких було 8508 стародруків, 1558 рукописних томів. Також там зберігалося 146258 різноманітних історичних документів). Чацький вивчав історію, право, економіку та сільське господарство Польщі, запропонував польському сеймові ряд проектів господарських реформ. Був одним із організаторів Товариства аматорів наук у Варшаві (1800) та Комерційного товариства (1803); опублікував ряд творів історичного, економічного й правничого характеру.

З 1803 р. і аж до смерті у 1813 р. Т. Чацький працював “візитарем” (інспектором) шкіл Волинської, Київської та Подільської губерній. Завдяки його діяльності було розширено шкільну мережу та створено нові навчальні заклади в цих губерніях. З ініціативи Т. Чацького польські магнати і шляхта розгорнули широку благодійницьку діяльність, завдяки чому вся Правобережна Україна вкрилася мережею середніх шкіл, доступних для шляхетських дітей, де культивувалися польський патріотизм і створювалися засади польської культурної гегемонії. Найбільш вдалим епізодом у його організаційно-педагогічній діяльності стало створення Вищої Волинської гімназії в Кременці, яка згодом перетворилася в ліцей.

29 липня 1805 р. проект цього навчального закладу, складений Т. Чацьким, затвердив своїм указом цар Олександр І . До організації Вищої Волинської гімназії було залучено видатного польського філософа, правника й громадського діяча Гуго Коллонтая, уродженця Кременеччини (південна Волинь).

Розробляючи навчальну програму гімназії, Г. Коллонтай і Т. Чацький сподівалися згодом перетворити її в університет. У гімназії існувало два рівні: нижчий (“класи”), що відповідав тодішнім повітовим школам, і вищий (“курси”), зближений із університетською освітою. “Класи” охоплювали чотирирічний період навчання, в якому переважала гуманітарна, зокрема мовна підготовка (вивчалися латина, польська, французька, німецька, російська мови, арифметика, загальна геометрія і мораль). “Курси” поділялися на три дворічні періоди й робили акцент на вивченні математично-природничих наук. Перший “курс” охоплював елементарну математику з логікою та історію з географією, другий – фізику й право, третій – природничу історію, хімію та літературу. Програма гімназії передбачала оволодіння т.з. “талантами” – образотворчим мистецтвом, музикою, фехтуванням, верховою їздою, танцями, грою в м’яч, плаванням тощо. Окрім того, було впроваджено додаткові факультативні предмети переважно природничо-наукового циклу.

1 жовтня (за старим стилем) 1805 р. в урочистій обстановці була відкрита Вища Волинська гімназія. Діяла вона за окремим статутом. Входила до Віленського навчального округу й у своїй діяльності підпорядковувалася кураторові Віленського навчального округу (до 1824 цю посаду обіймав князь А. Чарторийський; за 22 роки попечительства князя А. арторийського культура й освіта на Правобережній Україні досягли більших успіхів, ніж за сто років попереднього розвитку у складі Речі Посполитої), а також Віленському університетові, візитатору (інспектору) навчальних закладів Волинської губернії, Подільської губернії та Київської губернії.

Гімназія займала споруди школи, відкритої свого часу Едукаційною комісією 1773–1794 в будівлях колишнього Кременецького єзуїтського монастиря, споруджених у 1731–1745 рр. та частково перебудованих за проектом варшавського архітектора Я. Кубіцького. Пізніше, у 1807 році, гімназія додатково отримала від імператора Олександра I розташовані по сусідству з нею територію і чернечий корпус Кременецького Свято-Богоявленського монастиря, переведеного до приміщень Кременецького реформатського монастиря, монахів якого за імператорським указом переселили до іншого монастиря цього ж ордену. Структурними складовими гімназії були 2 школи – практичних механіків і землемірів, відкриті за указами імператора Олександра I (відповідно, від 17 і 27 липня 1807).

На чолі гімназії, а пізніше ліцею, стояв директор, який призначався керівництвом Віленського університету і затверджувався міністром народної освіти. Він відповідав за організацію справи, роботу вчителів і використання коштів, а також здійснював керівництво всіма школами Волинської, Подільської і Київської губерній (в останній – до приєднання її 1818 до Харківківського навчального округу).

Навчальний заклад існував на дотації уряду, які виділялися з так званого едукаційного фундушу, що формувався з прибутків від колишніх єзуїтських маєтків і доходів від колишнього Кременецького староства (села Дунаїв, Двірець, Малі Фільварки, нині с. Підлісне; Підлісці, Млинівці, Сапанів, Жолоби, нині усі села Кременецького р-ну Терноп. обл.), переданих гімназії за указом імператора Олександра I від 13 жовт. 1806, а також приміського села Грабівка, подарованого князем Я. Сангушком, і чималих коштів, пожертвуваних приватними особами. За життя Т. Чацького маєтками розпоряджався сам візитатор, а після його смерті – спеціальна адміністрація з 5 осіб (директор, префект, два вчителі і касир), визначена 1814 Віленським університетом.

Навчальний заклад був розрахований переважно на дітей польської та полонізованої української шляхти, але тут навчалися також діти міщан, духовенства, деякі вихідці з єврейських родин. Першого навчального року в гімназії налічувалося 280 учнів, пізніше загальна річна чисельність учнів досягала майже 700 осіб. Навчання було безоплатним. Лише за оволодіння предметами естетичного й фізичного циклу вносилася плата.

У навчальному закладі був спеціальний стипендіальний фонд, заснований 8 груд. 1808 лікарем Яном-Непомуком Лернетом і підтверджений указом імператора Олександра I від 6 березня 1809 року. Він становив банківський депозит у 30 тис. рублів сріблом, відсотки з нього призначалися для оплати навчання (у Кременці, в університетах Російської імперії і за кордоном) та на облаштування після завершення освіти 4-х здібних учнів із бідних сімей родом із Волині.

1809 при гімназії відкрили 2 конвікти (гуртожитки). В одному з них (фундушевому) проживали понад 100 учнів, вони утримувалися на кошти держави і пожертвувань приватних осіб, а в другому (вільному), налічувалося близько 40 учнів, за їх проживання гроші платили їхні батьки чи родичі. Інші вихованці проживали групами по 8-10 осіб у приватних будинках мешканців міста, з якими префект укладав відповідні договори. Усі учні перебували під опікою репетиторів або директорів – спеціальних наглядачів із курсантів-відмінників, які отримували за свою роботу безоплатне проживання там, де проживали їхні підопічні, та невеличку платню.

Під опікою Чацького розвивалася наукова бібліотека. Для навчальних потреб із Європи привозилися книжки й наукові журнали. Відтак книгозбірня стала однією з найкраще організованих і найсучасніше обладнаних бібліотек того часу. 1834 р. у ній нараховувалося 24379 творів у 34378 томах, у тому числі чимало цінних видань та стародруків. Зокрема серед останніх була знаменита Острозька Біблія 1581 року видання.

У гімназії функціонували чудово облаштовані кабінети фізики, зоології, мінералогії, нумізматики, астрономічно-метеорологічна обсерваторія, метеорологічна станція. Так, кабінет фізики був закуплений у рік заснування гімназії в Парижі й містив 175 різноманітних приладів. Багатим був нумізматичний кабінет, що налічував 18682 монети, 8 тисяч із яких становили монети античної Греції та Риму; великою була й колекція мінералів, що нараховувала 12348 зразків. Тут також було зібрано чималу колекцію малюнків та картин. Серед них і твори італійських майстрів, у т.ч. роботи Леонардо да Вінчі.

Гордістю гімназії став ботанічний сад, що не поступався ботанічним садам кращих європейських університетів. Cад створено у 1806 р. Його засновником став видатний майстер садово-паркової архітектури XIX ст. ірландець Діонісій Мак-Клер. Cад закладався на площі 4,5 га і включав парк для відпочинку, розсадники-шкілки, розарій та оранжереї. Для створення експозицій використовувались саджанці з різних парків України, а також Росії, Швеції, Данії, Англії, Фінляндії, Австрії та інших країн.

Після смерті Францішека Шейдта (професора природничої історії Волинської гімназії) на вакантне місце було запрошено тоді ще молодого, а пізніше знаменитого ботаніка Віллібальда Сюіберта Йозефа Готліба Бессера У 1808–1834 роках директором ботанічного саду працював видатний учений – професор ботаніки та зоології Віллібальд Сюіберт Йозеф Готліб Бессер (1784-1842, австрійця за походженням, який народився в м. Інсбрук. Його батьки померли від епідемії, коли синові було лише 14 років. Він виховувався під опікою дядька – відомого ботаніка Шуберта Шиверека (1742–1806). Віллібальд Бессер навчався у Львівському та Краківському університетах. Отримавши диплом доктора медицини Бессер почав працювати в одній із клінік Кракова. Коли Чацький запросив Бессера на посаду професора природничої історії, була досягнута домовленість, що він буде читати лише ботаніку та зоологію і відмовиться від третьої складової курсу природничої історії – мінералогії. Натомість він брав на себе обов’язки директора ботанічного саду).

Ботанічному саду він присвятив майже двадцять шість років свого життя і натхненної праці. До 1810 р. тут було зібрано 1 662 види екзотичних рослин та більше 600 видів місцевої флори, а площа саду була розширена до 20 га. Віллібальд Бессер прекрасно упорядкував стан ботсаду, завдяки чому він став такою науковою установою, що могла рівнятися із садами університетів у Вільно, Кракові та всієї Європи. Під керівництвом В. Бессера сад позбувся вигляду парку для відпочинку, якого надав йому попередник Діонісій Міклер, а натомість набув характеру справжнього наукового осередку. У 1819 році, коли Вища Волинська гімназія реорганізується у Кременецький ліцей, сад вступив у період розквіту. Завдяки старанням В. Бестера, надзвичайно збагатилася колекція рослин, які він тут вирощував і досліджував. Згідно з каталогом, виданим у 1832 році, вона налічувала понад 12 000 видів. Крім того, відомий флорист багато років досліджував рослинність Карпат, Малопольщі, Поділля, Молдавії та інших країн і зібрав цінний гербарій у кількості 6 000 одиниць. Завдяки таланту В. Бессера та його науковим досягненням, невеличкий Кременець став одним із найвизначніших осередків ботанічної науки, відомим у всій Європі. Після закриття ліцею Кременецький ботанічний сад припинив свою діяльність як науково-дослідна установа. Про те, наскільки Віллібальд Бессер любив Кременецький ботанічний сад і дорожив його колекцією, свідчить факт, зафіксований у літературних джерелах: після перевезення значної кількості дерев до Києва (внаслідок закриття ліцею і переведення туди закладу разом із садом), професор за короткий час посивів. В. Бессер з 1834 р. працював ординарним професором в університеті Святого Володимира та першим директором університетського ботанічного саду (пропрацювавши лише чотири роки на новому місці, В. Бессер пішов у відставку і в 1841 році повернувся до Кременця; через рік на 56 році життя В. Бессер помер).

1810 при гімназії було створено друкарню (за два десятиліття її діяльності тут побачили світ понад 140 видань).

Засновники гімназії намагалися комплектувати її найкращими пед. кадрами. Для них виділялися спеціальні стипендіальні кошти на навчання та стажування за кордоном. Серед викладачів Вищої Волинської гімназії було чимало видатних педагогів. Зокрема Франциск Шайдт, учитель хімії та природознавства, який виступив організатором ботанічного саду; Юзеф Чех, філософ і математик; Віллібальд Бессер, знаний у Європі ботанік, член багатьох наукових товариств; Еузебіуш Словацький, філолог, батько знаменитого польського поета-романтика Юліуша Словацького та ін. Фактично, це була інтернаціональна спільнота. Тут працювали поляки, англійці, австрійці тощо. Проте цей інтернаціоналізм не “шкодив” пропольськості гімназії (а потім ліцею).

Т. Чацький дбав про те, щоб усі учні мали однакові умови для навчання. Для бідних молодих людей, які добре навчалися, він намагався організувати стипендії, місця у безплатних або пільгових пансіонах. Творці гімназії та їхні наступники зорганізували школи механіків, геометрів, садівників, ветеринарів, семінарію для сільських вчителів, приватний зразковий жіночий пансіон. Опіка Чацького сприяла розвитку Вищої Волинської гімназії.

У гіназії та ліцеї діяло кілька учнівських організацій, одним із завдань яких було відвертати молодь від участі в конспіративній діяльності. Так, з 1809 року діяло Товариство молоді Волинської гімназії, покликане сприяти вдосконаленню знань в учнів польської мови; 1815 року воно перетворилося в елітарний Письменницький клуб, члени якого займалися аналізом своєї літературної творчості (1818–20 колишні члени Письменницького клубу, – Т. Заборовський, Ю. Коженьовський, К. Сенкевич, Т. Сероцинський, А. Чарноцький – видавали у Варшаві літературно-мистецький журнал). 1818 року виникло Товариство учнів Волинського ліцею, які вдосконалювалися в правильному мовленні та письмі (1823 року закрите адміністрацією у зв’язку з арештами серед студентів Віленського університету).

Через 13 років діяльності, 4 груд. 1818, гімназію було перетворено у Волинський ліцей (навчальний заклад підвищеного типу) з офіційним наданням ліцеєві права присвоювати своїм випускникам наукових ступенів (дійсного студента й кандидата наук). Проте фактично реорганізація обмежилася лише перейменуванням, оскільки не було затверджено ні новий статут, ні нова структура, так само залишився без змін і навчальний план. Не було реалізовано й задуми (хоча для цього вживалися належні заходи) зі створення при ліцеєві семінарії гувернанток та 4-х шкіл – агрономічної, сільської архітектурири, садівництва, акушерства.

Викладання велося польською мовою, всі вчителі та більшість учнів за походженням були поляками. Процент студентів-українців був незначний. Рівень викладачів був достатньо високий. Більша частина з них були шовіністично налаштованими, із прогресивних викладачів можна назвати професора ботаніки В. Бессера, професора літератури та риторики Езубіш Словацького, А. Анджейовського. Навчалися діти польських можновладців і невелика кількість представників середнього майнового достатку. Термін навчання 10 років. Навчання в останніх класах прирівнювалося до університетської освіти. Ліцей мав хорошу матеріальну базу (бібліотеку, ботанічний сад, власну обсерваторію тощо). Кременецький ліцей перебував на рівні найкращих навчальних закладів Європи. Його випускники мали чудову підготовку і виявляли себе в різних сферах діяльності. У Вищій Волинській гімназії та Кременецькому ліцеї, незалежно від волі їхніх організаторів, відбувалося формування української національної ідеології.

У січні 1831 ліцей було виведено з Віленського навчального округу і введено до Харківського навчального округу. У березні цього ж року у зв’язку з епідемією холери за розпорядженням тимчасового подільського і волинського військового генерал-губернатора В. Левашова ліцей тимчасово припинив навчальну діяльність, і тільки в жовтні 1831 рокукуратор Харківського навчального округу В. Філатьєв дозволив відновити заняття. Проте не надовго.

Придушення польського повстання (1830–1831) сигналізувало про радикальну зміну політики уряду на цих територіях. Пріоритетним напрямом імперської політики у правобережжі стала політика тотальної русифікації краю й цілеспрямоване подолання польських впливів. В імперії Романових відбулася ліквідація польських навчальних закладів.

Після придушення польського повстання російський уряд 26 вересня 1831 створив таємний комітет західних губерній, який на своєму засіданні 30 грудня цього ж року прийняв рішення про закриття Віленського університету й Кременецького ліцею (відповідно до указу від 21 серпня 1831 року). У 1832 р. як неблагонадійний був закритий Віленський університет. З метою ліквідації Кременецького ліцею як провідного осередку збереження польської ідентичності в Правобережній Україні у грудні 1832 року його перепідпорядкували Київському навчальному округу.

Влітку 1833 план з переведення ліцею до Києва почав реалізовуватися. 8 листопада 1833 року Микола І підтримав подання Міністра народної освіти графа С. Уварова щодо створення на базі Віленського університету і Кременецького ліцею Імператорського університету Святого Володимира, одним із завдань якого мала стати русифікація краю.

Київський університет став першим університетом імперії, що мав ім’я. Це мало продемонструвати закінчення Миколою І справи князів Київських – об’єднанням історичних земель Київської Русі в імперії Російській.

25 грудня 1833 р. цар затвердив проект статуту й штати Київського університету. Основну роботу з підготовки урочистостей взяв на себе професор всесвітньої історії Харківського університету В. Цих, який тимчасово виконував обов’язки керівника Університету до призначення ректора.

Вчителі ліцею відповідно стали професорами Київського університету. Більшість викладачів університету були поляками або німцями і лише незначну частину становили українці й росіяни.

Урочисте відкриття відбулося 15 (28) липня 1834 року (в день пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира). З року заснування і до 1919 року університет носив ім’я Святого Володимира Великого.

З 28 (9 вересня) серпня почалося навчання 62 студентів (з них 34 католики і 28 православних). На єдиному філософському факультеті, який мав два відділення: історико-філологічне та фізико-математичне (з 1850 року це було два окремих факультета). 18 жовтня 1834 р. на посаді першого ректора університету св. Володимира наказом імператора було призначено 30-річного Михайла Олександровича Максимовича (1804-1873) – природознавця, історика, фольклориста, письменника, видатного вченого-енциклопедиста, близького друга М. В. Гоголя і Т. Г. Шевченка (народився 3 вересня 1804 року на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту Полтавської губернії у родині збіднілого дворянина. Виховувався під впливом дядьків по матері, Іллі Максимовича, доктора права та філософії Харківського університету, та Романа Максимовича, викладача грецької та римської словесності у Московському університеті. Початкову освіту здобув у Золотоніському Благовіщенському монастирі, потім вступив до Новгород-Сіверської гімназії, де почав збирати українські народні пісні. По закінченню Новгород-Сіверської гімназії 1819 року вступив на філологічне відділення Московського університету. Провчившись два роки, перейшов на природниче відділення, де вивчав фізику й математику. 1823 року, по закінченню навчання, залишився для наукової роботи. 1827 року захищає магістерську дисертацію на тему “Про системи рослинного царства”. 1833 року М. Максимович здобув ступінь доктора біологічних наук та звання професора, став завідуючем кафедри ботаніки Московського університету. У травні 1834 року М. Максимовича запросили до щойно створеного Київського університету святого Володимира (було лише 29 років, на цей момент очолював кафедру ботаніки Московського університету), де він спершу працював професором, а з жовтня цього ж року став першим ректором (у 30 років). З грудня 1835 року у зв’язку з хворобою залишив посаду ректора і залишився професором. До 1845 року читав лекціївКиївському університеті, працював у Київській археографічній комісії, де вперше познайомився з Т. Шевченком. Цього ж року через погіршення здоров’я вийшов на пенсію, оселився на хуторі Михайлова Гора Золотоніського повіту Полтавської губернії. Виїжджав для роботи в архівах та бібліотеках до Москви, Петербурга, Києва, опубліковува багато історичних праць. Листувався і зустрічався з багатьма діячами науки і культури, зокрема з Т. Шевченком, В. Бєлінським, Д. Писарєвим, М. Гоголем. Брав участь у наукових дискусіях. 1859 року на хутір Михайлову Гору приїжджав Т. Шевченко, який написав там портрет Михайла Максимовича та його дружини Марії Василівни. У травні 1861 року М. Максимович брав участь у похованні Т. Шевченка у Каневі, написав вірш “На смерть Т. Г. Шевченка”. 1871 року М. Максимовича було обрано членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук. Цього ж року він брав участь у Третьому Всеросійському з’їзді природознавців у Києві. 10 грудня 1873 року М. Максимович помер.

На юридичному факультеті заняття розпочалися з 1835 року, а на медичному з 1841 (відкрився на базі ліквідованої Віленської медичної академії). У такому складі університет працював до 1917 року.

Згідно статутів 1833, 1842, 1863 та 1884 років Київський університет (як і інші класичні університети того часу) мав певну автономію. У відповідності до статутів 1833 та 1842 років та архівних документів, в університеті працювали чотири категорії викладачів – професори, ад’юнкти, лектори та вчителі. Університетський профессор мав читати лекції (1–2 на тиждень) та проводити практичні заняття (2–3 на тиждень), здійснювати науково-дослідницьку роботу, відслідковувати останні досягнення в науці, звітуватися перед Вченою радою про проведену наукову роботу протягом року, братии участь у засіданнях університетської Ради, Рад факультетів та в Училищному комітеті (працював при Київському навчальному окрузі). Середня заробітна плата складала 150-180 карбованців (показник 40–50 років ХІХ століття). Ад’юнкт поєднував обов'язки сучасних аспірантів та асистентів, був закріпленим за профессором, під керівництвом якого здійснював своє наукове дослідження та допомагав професорові в його дослідницькій роботі, асистував під час лекцій і проводив зі студентами (часто навіть самостійно без професора) практичні заняття. Лектори проводили заняття з іноземної мови. Вчителі – ті, хто проводив заняття з танців, живопису, музики та верхової їзди. З 1860 року в університеті працювали і приват-доценти (читали як і професори, лекції і проводили практичні заняття, не могли працювати на керівних посадах (ректора, декана, завідувача кафедри)). Потрібно було суворо дотримуватися дисципліни. На лекцію недопустимо було запізнення більше, ніж на десять хвилин (на одинадцятій хвилині прізвище професора фікувалося в донесенні на ім’я ректора або піклувальника київського навчального округу).

В університеті працювала так звана університетська поліція. На початку діяльності університету до її складу входили інспектор, три субінспектори та два педеля (наглядач за студентами у вищих навчальних закладах). Університетська поліція здійснювала нагляд за викладачами, а саме спостерігала за дотриманням моральних норм викладачами, їх політичними уподобаннями. У 1842 році її склад вже було розширено до п’ятнадцяти чоловік.

Студентами університету могли стати випускники гімназій, які витримали конкурсні випробування. Екзамени здавалися спеціальній комісії, до якої входили професори університету, з таких дисциплін: богослов’я, священна та церковна історія, латинська, німецька та французька мови, історія світова та російська, російська граматика та словесність, алгебра, геометрія та тригонометрія, географія, фізика та статистика. Термін навчання становив чотири роки.

В університеті навчалися казеннокоштні студенти (навчалися за кошти державного бюджету та своєкоштні студенти (навчалися за власні кошти; таких було більше; у 40-50-х роках ХІХ століття за навчання сплачували 14 карбованців сріблом за рік). Казеннокоштні студенти перебували на повному державному утриманні, працювали як під час навчання, так і після закінчення університету протягом шести років на державній роботі, дрібними чиновниками, викладачами в гімназіях.

Серйозною проблемою для університету св. Володимира була відсутність власного приміщення і керівництво навчального закладу змушене було в перші вісім років орендувати декілька приватних будівель зовсім не пристосованих для навчального закладу. Заняття тоді, зокрема, відбувалися в знаменитому двоповерховому будинку капітана Корта, що містився на Печерську (що містився біля так званого “Провалля” на Печерську). Для казеннокоштних студентів (до побудови в 1842 році університетсього корпусу) наймали на тому ж Печерську (у так званому прибутковому домі пані Бухтєєвої) житло (з 1842 року студенти проживали на четвертому поверсі корпусу університету). Що стосується проживання своєкоштних студентів, то ситуація була такою: студенти мали право наймати свої помешкання, проте місце розташування цих помешкань суворо регламентувалося (лише в тих районах, які були визначені університетською комісією; принцип був такий: житло мало знаходитися подалі від будь-яких розважальних закладів). Своєкоштні студенти мали подати точні відомості щодо місця проживання (у будь-який час університетський інспектор мав право перевірити своєкоштних студентів за місцем проживання).

31 липня 1837 р. розпочалося будівництво головного корпусу Київського університету. Автором проекту університетської будівлі став професор архітектури Петербурзької Академії мистецтв В. І. Беретті. Під його безпосереднім керівництвом на околиці “Старого Києва” було зведено в стилі російського класицизму університетський корпус. На другому поверсі розташовувалася їдальня, де харчувалися казеннокоштні студенти). На четвертому поверсі розташовувалися студентські житлові кімнати, кімнати для навчання в позаурочний час, студентська бібліотека та студентський карцер (за розпорядженням ректора або інспектора потрапляли студенти і відбували тут покарання). Поряд з яким професор Е. Траутфеттер заклав ботанічний сад.

Перехід університету до власного великого приміщення і прийняття в 1842 р. нового університетського статуту дозволили серйозно розбудувати кафедральну систему, збільшивши кількість кафедр з 20 до 37. Всупереч бажанням імперського уряду перетворити Київський університет на форпост російського самодержавства, у його стінах завжди жили і розвивалися прогресивні ідеї, базовані на найкращих зразках світової гуманістичної думки. Протягом 1830–1860-х рр. Київський університет був одним із центрів польського національно-демократичного руху, а в 1845–1847 рр. в університеті розгорнуло свою діяльність Кирило-Мефодіївське братство. Засновник і автор програмних творів братства видатний історик М. Костомаров очолював університетську кафедру Російської історії, а ідейний натхненник кирило-мефодіївців, геніальний поет Т. Шевченко працював співробітником Археографічної комісії, яка знаходилася в університетському будинку, одночасно перебуваючи на посаді вчителя малювання університету. З Київським університетом тісно пов’язаний український громадівський рух, більшість діячів якого були викладачами і студентами університету.

Навчання студентів здійснювалося в одну зміну (щодня студенти мали 3-4 пари), складали зимові та літні сесіі (тоді називалися семестрівки). Система оцінювання рівня знань студентів була п’ятибальною, саме: відмінно, цілком задовільно, задовільно, погано, дуже погано). Екзамени складалися з письмової та усної частини. Студенти, які протягом семестру виявили низький рівень знань до екзаменів не допускали. Життя казеннокоштних студентів суворо регламентувалося. Підйом о восьмій годіні ранку, ранкова молитва, їдальня, лекції (всюди у супроводі педеля). Вільніше студенти могли себе почувати (вільно пересуватися містом) лише у вихідні дні, на роботі та ввечері між 20 і 22 годиною (проте і в цей час інспектори та педелі “прогулювалися” містом саме в тих місцях, де найчастіше проводили свій вільний час студенти і ретельно наглядали за поведінкою студентів).

Навчальну роботу Київський університет організовував в основному так, як і інші навчальні заклади такого типу. При університеті працювали різноманітні комісії, трохи пізніше товариства, формувалися наукові школи експериментальної (молекулярної) фізики (професор М. П. Авенаріус), теоретичної фізики (професор М. М. Шіллер), органічної хімії (П. П. Алексєєв), ембріології (професор О. О. Ковалевський), геології та природознавства (професор К. М. Феофілактов), математики (професори Б. Я. Букрєєв, М. Є. Ващенко-Захарченко, В. П. Єрмаков, І. І. Рахманінов), медицини (патології та бактеріології професор В. В. Подвисоцький, анатомії професор В. О. Бец, хірургії професор Ю. К. Шимановський), документалістів (професор В. Б. Антонович). Робота товариств як і комісій сприяла процесу розвитку вітчизняної культури та науки.

З кінця 50-х років ХІХ століття казеннокоштні студенти почали отримувати державну стипендію (пансіон) у розмірі 150 карбованців (причини: гуртожитки для казеннокоштних студентів було розформовано, оскільки кількість студентів, які навчалися збільшилася до 150 осіб і контролювати належним чином поведінку студентів було неможливо). Така стипендія не давала можливості навіть мінімально забезпечити студентам своє існування (мінімальні витрати у цей час становили 300 карбованців на рік). Це призвело до того, що студенти часто підзаробляли гроші (займалися репетиторством, переписували на чисто матеріали наукових статтей, книги, готували практичні роботи для заможніх студентів, видавали та продавали студентський рукописний журнал; важке матеріальне становище змушувало студентів об’єднуватися в різноманітні земляцтва, створювати каси взаємодопомоги, власну бібліотеку, їдальню тощо).

Після проведення в Російській імперії ліберальних реформ 1860-х рр. і запровадження у 1863 р. нового університетського статуту в Київському університеті відбулося посилення науково-педагогічної діяльності. В цей час було розширено автономні права навчального закладу, відкрито 15 нових кафедр (чисельність яких зросла з 37 до 52), збільшено кількість викладачів і студентів. На роботу до Києва запросили 90 нових викладачів з російських і європейських університетів, на кафедрах почали залишати талановитих студентів для підготовки до професорських звань. Завдяки реформам Київський університет до кінця ХІХ століття перетворився на потужний навчально-освітній центр загальноєвропейського значення. Чисельність студентів у 1830–1840-х рр., в середньому, становила 500 осіб (переважно поляків), 1883 р. – 1700 (головним чином українців і росіян), 1913 р. – 5000 студентів. На цей час в університеті працювало 160 професорів та доцентів. При університеті налічувалося 45 навчально-допоміжних установ: 2 бібліотеки (наукова і студентська), 2 обсерваторії (астрономічна і метеорологічна), ботанічний сад, 4 факультетські клініки, 3 госпітальні клініки, 2 клінічні відділення при міській лікарні, анатомічний театр, 9 лабораторій і 21 кабінет.

Поряд з повсякденною роботою на кафедрах і в аудиторіях викладачі та студенти ун-ту були організаторами й активними учасниками низки всесвітньо відомих наукових товариств: дослідників природи, хірургічного, фізико-математичного, хімічного, історичного (Нестора-літописця) тощо. Наукова діяльність професорів ун-ту відбувалася в тісному контакті із зарубіжними науковими центрами та видатними вченими світу. Широко практикувалися закордонні наукові відрядження, публікації праць в іноземних журналах тощо. Однією з форм культурних зв’язків було обрання видатних учених і діячів культури почесними членами університету. Це зокрема: медик Макс Петтенкофер, історик Леопольд фон Ранке, письменник Іван Тургенєв, хімік Дмитро Мендєлєєв, мікробіолог Ілля Мечніков та ін.

Під час першої російської революції українська інтелігенція підняла проблему українізації вищої освіти в регіоні. 20 квітня 1906 р. представники українського громадянства м. Чернігова (Д. Яворський, М. Коцюбинський, М. Федченко, Л. Шрамченко та ін.) поставили питання про відкриття в Київському університеті кафедр: “української мови, літератури, історії, етнографії і права звичаєвого, з викладами тих предметів на українській же мові”. 22 травня 1906 р. професори В. Перетц і Г. Павлуцький підписали подання до деканату історико-філологічного факультету, в якому обґрунтували необхідність відкриття українознавчих кафедр. На підтримку заснування українознавчих кафедр у Київському ун-ті виступили українські громадські та культурні діячі – І. Липа, С. Петлюра, Д. Дорошенко, Б. Грінченко, О. Лотоцький, М. Грушевський, С. Єфремов та інші 27 листопада 1906 р. студенти-українці передали до Ради університету заяву з проханням відкрити українознавчі кафедри. Під заявою поставили свої підписи 1430 студентів. Однак різко проти цієї ідеї виступив ректор М. Цитович, реакційно налаштована частина професури й керівництво імперського Міністерства народної освіти. За власною ініціативою, професори А. Лобода й В. Перетц у 1907 р. розпочали викладання в університеті української літератури, однак невдовзі “крамольний експеримент” було заборонено.

Перша світова війна серйозно дезорганізувала освітній процес. Чимало студентів опинилися в діючій армії, медичні клініки університету були перетворені на військові шпиталі, а частина лабораторій, у зв’язку із можливою загрозою окупації Києва німецькими та австрійськими військами, евакуйована в глиб імперії до м. Саратова. Тільки восени 1916 р., після стабілізації фронту, університет повернувся до Києва. Переїзди завдали серйозних збитків лабораторіям, кабінетам і музейним колекціям університету. У такому стані Київський університет застав добу революцій, які в Україні вилилися в боротьбу за культурне та національне відродження і створення власної незалежної держави. Напередодні Жовтневої революції 1917 року в Київскому університеті вчилося біля 5300 студентів.

До Жовтневої революції в університеті викладали відомі вчені: математики Б. В. Делоне, Д. О. Граве, М. А. і А. А Дяченки, Б. Я. Букрєєв (з 1889 до 1962), фізики Й. Й. Косоногов, М. П. Авенаріус, астроном Р. Фоґель, зоологи О. О. Ковалевський, О. М. Сєверцов, О. О. Коротнєв, історики і філософи М. О. Максимович, М. І. Костомаров, М. В. Довнар-Запольський, В. С. Іконніков, М. П. Драгоманов, І. В. Лучинцький, Ю. А. Кулаковський, літератор М. П. Дашкевич, філолог В. М. Перетц, юристи О. Ф. Кістяківський, Г. І. Ейсман, економісти М. І. Зібер (один з перших пропагандистів марксизму в Росії), С. Й. Богородський, М. Х. Бунге, І. В. Вернадський (батько першого президента АН УРСР – НАНУ, академіка В. І. Вернадського), хіміки С. М. Реформаторський, М. А. Бунге, механік Г. К. Суслов, геолог М. І. Андрусов, вчені-медики В. О. Бец, Н. А. Хржонщевський, М. В. Скліфосовський, Г. М. Мінх, В. В. Підвисоцький, Ю. К. Шимановський, В. К. Високович, В. О. Караваєв, В. П. Образцов, М. М. Волкович, архітектор В. І. Беретті та інші.

Після ліквідації самодержавства, наполегливі вимоги українських студентів і викладачів пов’язані з відкриттям українознавчих кафедр і запровадженням української мови викладання, змусили нову владу в Петрограді піти на окремі поступки. 27 червня 1917 р. Міністерство народної освіти розробило положення про відкриття в університеті св. Володимира чотирьох українознавчих кафедр: української мови, літератури, історії та історії західно-руського права. 5 вересня 1917 р. відповідне подання міністерство спрямувало Тимчасовому урядові. 19 вересня 1917 р. уряд прийняв постанову про створення вище перерахованих кафедр в Київському університеті. 30 вересня 1917 р. керівництво університету розпорядилося протягом трьох місяців провести підготовчу роботу й конкурс на заміщення посад для українознавчих кафедр. Однак у січні 1918 р., коли минув тримісячний термін, політичні події, що розгорнулися в Україні, відтіснили на задній план академічні проблеми.

Зі створенням в Києві Центральної Ради у березні 1917 р., десятки викладачів і сотні студентів університету взяли якнайактивнішу участь у боротьбі за незалежність Батьківщини. Найбільш героїчною сторінкою цих самостійницьких змагань став подвиг студентів Київського університету, здійснений під Крутами. На початку січня 1918 року, на заклик лідерів Української Народної Республіки понад триста київських студентів і гімназистів об’єдналися в студентський курінь. Перша сотня добровольців (130 осіб), під командуванням сотника-студента Омельченка, вела важкі оборонні бої захищаючи 29 січня 1918 року важливий залізничний вузол – станцію Крути на Чернігівщині (за 130 кілометрів на північний-схід від Києва) і стримуючи наступ російських більшовицьких частин на Київ. У трагічному бою під Крутами студенти втратили 12 чоловік убитими і 40 пораненими, 27 полонених студентів були закатовані червоногвардійцями (на похороні у Києві біля Аскольдової могили президент Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинку вірш з під назвою “Пам'яті тридцяти”. У 2006 році на місці бою встановлено пам'ятник i у 80-ті роковини бою монетним двором випущено в обіг пам'ятну гривню).

У період існування Української держави Гетьмана П. Скоропадського університет св. Володимира отримав офіційний статус російського університету у Києва. Поряд з ним у липні 1918 року було створено Київський український державний університет. Після зайняття Києва більшовиками у лютому 1919 року обидва університети об’єднали в один Київський університет.

В 1918 университет был закрыт и вновь открылся лишь 29 марта 1919. С 23 апреля 1919 он стал официально называться Киевским университетом. В 1920 университет был расформирован, и на его базе был создан Высший институт народного образования имени Михаила Петровича Драгоманова (с 1926 –Киевский институт народного образования), Открывались рабочие факультеты, в программы и учебные планы вносились коренные изменения в соответствии с требованиями социалистического строительства.

Встановлення радянської влади в Україні у 1920 році позначилося широкомасштабними реформами у сфері освіти спрямованими на професіоналізацію вищої школи, ліквідацію суто теоретичної підготовки, розширення мережі та структури вузів. Оригінальна система вищої освіти створена впродовж 1920-х рр. в УСРР спиралася на так званий “матеріальний” підхід, що передбачав винятково практичну підготовку фахівців з чіткою професійною спрямованістю. Відтак, у 1920 р. Київський університет (поряд з іншими університетами України) було розформовано. На базі медичного факультету організували окремий Медичний інститут, юридичний факультет – передали Інститу народного господарства, з історико-філологічного, фізико-математично-природничого факультетів, Київського учительського ініверситету та Київських вищих жіночих курсів створили Вищий інститут народної освіти ім. М. Драгоманова (з 1926 р. – Київський інститут народної освіти) а також інститути соціальної освіти, професійної освіти і фізико-хіміко-математичний). Київський інститут народної освіти було повністю українізовано (українці становили понад 65% студентів), протягом короткого проміжку часу вдалося підготувати значну кількість кадрів для освітньої галузі й народного господарства. З іншого боку, реорганізація університету призвела до розпорошення наукових сил, зниження рівня підготовки спеціалістів та скорочення фундаментальних досліджень.

1 січня 1933 р. в Україні поновили роботу університетів, серед яких був і Київський державний університет. У 1934 р. відзначався 100-річний ювілей університету, що сприяло поліпшенню його навчальної та наукової роботи. У складі університету створювалися нові факультети. На 1938 р. їх було вже вісім: фізико-математичний, історичний, філологічний, хімічний, геолого-географічний, біологічний, юридичний та іноземних мов. У березні 1939 року, на честь 125-річчя з дня народження Т. Шевченка, Президія Верховної Ради СРСР присвоїла його ім’я Київському державному університету.

З 1935 року університет започаткував серійне видання “Наукових записок”, яких протягом п’яти років вийшло 15 випусків. Поряд з ними в університеті видавалися “Праці науково-дослідного інституту біології”, “Праці зоологічного музею”, “Аннали Київської астрономічної обсерваторії”.

У 1939 році університету передали Канівський біогеографічний заповідник, що став науково-експериментальною та навчальною базою для природничих факультетів. Наступного року було зведено новий навчальний корпус, в якому розмістилися гуманітарні факультети (сьогодні – корпус Наукової бібліотеки імені М. Максимовича).

Важкого удару університету протягом 1930-1940-х рр. завдали масові репресії викладачів і студентів. Серед репресованих викладачів були вчені світового масштабу – професори М. Кравчук, М. Зеров, С. Єфремов, О. Гермайзе, А. Кримський та багато інших.

Однак, попри ідеологічні обмеження та репресії, напередодні Другої світової війни Київський університет був одним із найпотужніших вищих навчальних закладів Радянського Союзу і посідав третє місце за розмірами серед радянських університетів (після Московського та Ленінградського). У ньому навчалося 4 тисячі студентів. На 52 кафедрах працювало понад 300 професорів, доцентів, викладачів, з яких було 8 академіків і 6 член-кореспондентів Академії наук України, 24 доктори, 65 кандидатів наук. Через аспірантуру університет готував кадри молодих спеціалістів вищої кваліфікації із 43 спеціальностей.

На початку німецько-радянської війни, влітку 1941 року, Київський університет пережив другу у своїй історії евакуацію. Більшість студентів пішли на фронт, а значна частина викладачів і головне університетське майно було вивезено до казахстанського міста Кизил-Орди, де частина студентів і викладачів навчалися та працювали разом з колегами із Харківського державного університету в складі Об’єднаного українського державного університету. Одночасно з цим мали місце спроби налагодити роботу університету і в окупованому нацистами Києві, однак невдовзі гітлерівці закрили університет, багатьох викладачів репресували, а студентів забрали на примусові роботи до рейху. Під час боїв за Київ у жовтні-листопаді 1943 року університет зазнав непоправних руйнувань і втрат. Було серйозно пошкоджено головний навчальний корпус (головний корпус було підірвано), розграбовано гітлерівцями бібліотеку, музейні колекції, кабінети, лабораторії. Тільки вартість втраченого лабораторного обладнання сягнула 50 млн. карбованців.

Незважаючи на колосальні збитки, впродовж повоєнних десятиліть головному вищому навчальному закладі України вдалося не лише відновити втрачений потенціал, але й серйозно його посилити. Одразу ж після визволення Києва почалося відродження університету. Студенти та викладачі своїми власними силами відбудували гуманітарний та хімічний корпуси, і вже 15 січня 1944 року відновилися заняття на старших курсах, а з 1 лютого – і на першому. Влітку 1944 року із Кзил-Орди повернулася київська група Об’єднаного українського державного університету у складі 146 студентів, 3 професорів, 7 доцентів і 11 викладачів. У новому навчальному 1944–1945 році до університету було зараховано майже 1,5 тисячі юнаків і дівчат, а через рік до них приєдналося ще 2 тисячі студентів. Вдалося відновити роботу 80 кафедр, на яких працювало 290 професорів, доцентів і викладачів. У 1946 р. в університеті налічувалося понад 3800 студентів, було 357 професорів і викладачів. На кінець 1940-х рр. університет за обсягом роботи досягнув довоєнного рівня. Особливо швидко почав розвиватися університет у 1950-х рр. З 1954 року споруджувався новий навчально-науковий комплекс університету (архітектори В. Ладний і В. Коломієць, інженер В. Дризо) в районі ВДНГ. До 1958 року в Київському державному університеті вже діяло 11 факультетів і навчалося близько 10 тисяч студентів.

У 1960 році в університеті було відкрито факультет студентів зарубіжних країн. У 1984–85 навчальному році в університеті нараховувалося 17 факультетів: філософсько-економічний, історичний, філологічний, романо-германський, філології, журналистики, юридичний, международного права, механіко-математичний, кібернетики, фізичний, радіофізичий, геологічний, географічний, хімічний, біологічний, підготовчий. Київський університет наполегливо розвивав навчальну та наукову діяльність.

Указом Президента від 21 квітня 1994 року Київський університет став національним університетом зі статусом самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу. Надзвичайно важливим для подальшого розвитку університету став Указ Президента України від 25 листопада 1999 року “Про Київський національний університет імені Тараса Шевченка”, яким значно розширена автономія та права нашого університету.

Випускниками Київського університету у різні роки були: В. Антонович (історик, археолог, етнограф, засновник історичного товариства), Д. Багалій (видатний історик ХХ століття, вивчав творчість Т. Шевченка, І. Франка), М. Драгоманов (публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський і культурний діяч), Д. Заболотний (мікробіолог та епідеміолог), Є. Тарле (історик), М. Біляшивський (мистецтвознавець), М. Стражеско (вчений-медик), М. Іванов (вчений-медик), О. Бах (біолог), О. Шмідт (математик), М. Старицький (письменник, перші два роки навчався в Харківському університеті, а після відкриття Київського перевівся до Києва), М. Лисенко (композитор, перші два роки навчався в Харківському університеті).

У різні часи Київський університет очолювали ректори: М. Максимович (1834–1835), В. Цих (1836–1837), К. Неволін (1837–1843), В. Федоров (1843–1847), Е. Траутфеттер (1847–1859), М. Бунге (1859–1862; 1871–1875; 1878–1880), М. Іванішев (1862–1865), К. Мітюков (1865), О. Матвєєв (1865–1871; 1875–1878), К. Феофілактов (1880–1881), І. Рахманінов (1881–1883), М. Рененкампф (1883–1890), Ф. Фортинський (1890–1902), М. Бобрицький (1903–1905), М. Цитович (1905–1917), Г. Де-Метц (1917), О. Садовень (1917–1918), Є. Спекторський (1918–1919), Д. Мельников (1933–1934), М. Кушнарьов (1935–1936), Ф. Зюльков (1936), І. Давидов (1937), М. Чупис (1937–1938), О. Русько (1938–1944), К. Штепа (1941–1942, в окупованому Києві), В. Бондарчук (1944–1951), О. Голик (1951–1955), І. Швець (1955–1969), М. Білий (1970–1985). В. Скопенко (1985–2008). З 2008 року Київський університет очолює Леонід Губерський (доктор філософських наук, професор, академік НАН України, заслужений працівник народної освіти України (1997), відмінник освіти України (1997), Герой України (2009).

Протягом своєї історії Київський університет кілька разів змінював назву, а саме: 1834–1917: Київський Імператорський Університет Святого Володимира; 1917–1919: Київський Університет Святого Володимира; 1920–1926: Вищий інститут народної освіти імені Михайла Петровича Драгоманова; 1926–1932: Київський інститут народної освіти імені Михайла Петровича Драгоманова; 1933-1939: Київський державний університет; 1939–1994: Київський державний університет імені Тараса Григоровича Шевченка (КДУ); 1959: Київський ордена Леніна державний університет імені Тараса Григоровича Шевченка; 1984: Київський ордена Леніна й ордена Жовтневої революції державний університет імені Т. Г. Шевченка; 1994-1999: Київський університет імені Тараса Шевченка (КУ); 1999–по сьогодні: Київський національний університет імені Тараса Шевченка (КНУ імені Тараса Шевченка).

З 2008 року Київський національний університет імені Тараса Шевченка (згідно Указу Президента України року) має статус дослідницького.

На сьогодні Київський національний університет імені Тараса Шевченка –це багатогалузевий навчально-науковий комплекс, який об’єднує 15 факультетів (біологічний, географічний, геологічний, економічний, історичний, кібернетики, механіко-математичний, підготовчий, радіофізичний, соціології та психологій, фізичний, філософський, хімічний, юридичний), 5 навчальних Інститутів (журналістики, міжнародних відносин, філології, військовий, післядипломної освіти), Центр підготовки та перепідготовки іноземних громадян, Центр українознавства, Науково-дослідний інститут фізіології, Ботанічний сад, Зоологічний музей, Наукову бібліотеку, Інформаційно-обчислювальний центр, Астрономічну обсерваторію, Видавничо-поліграфічний центр, Канівський державний заповідник. Університет є співзасновником трьох інститутів та двох коледжів. У цих структурах вчаться понад 30 тисяч студентів.

В університеті здійснюється підготовка та перепідготовка фахівців з 63 природничих та соціально-гуманітарних спеціальностей і 157 спеціалізацій за ступеневою системою – бакалаври (4 роки) та спеціалісти (1 рік) або магістри (2 роки).

В університеті працюють понад 2000 науково-педагогічних та понад 1200 наукових працівників на 162 кафедрах. Вчені ступені і звання мають понад 82% викладачів, зокрема 24% викладачів – доктори наук, професори. Щороку науковцями та викладачами університету публікуються монографії, підручники, навчальні посібники та наукові статті, у тому числі за кордоном і у фахових виданнях.

Університет готує спеціалістів з фундаментальних та прикладних дисциплін, таких як астрономія, біологія, географія, геологія, економіка, інформатика, історія, кібернетика, математика, механіка, педагогіка, право, психологія, радіофізика, соціологія, фізика, філологія, філософія, хімія. Враховуючи сучасні потреби розвитку науки та виробництва, в університеті щороку відкриваються актуальні спеціальності та спеціалізації, розширюється номенклатура мов.

Вчені, викладачі та студенти університету відзначаються державними нагородами та преміями. Велика увага приділяється розвитку міжнародних відносин. Активно розвивається співпраця із зарубіжними навчальними закладами, фондами, асоціаціями. Університет підтримує партнерські зв'язки з 80 університетами різних країн світу.

За свою історію Київський університет підготував більше 350 тис. фахівців, з яких близько 35 тис. стали кандидатами і докторами наук.

Київський університет є важливим центром підготовки й атестації науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації. В університеті працює 39 спеціалізованих рад для захисту докторських і кандидатських дисертацій, на яких захищаються праці за 103 науковими спеціальностями.

При Київському університеті є низка допоміжних закладів: Астрономічна обсерваторія, Ботанічний сад імені академіка О. Фоміна, Наукова бібліотека імені М. Максимовича, Канівський біосферний заповідник, науково-дослідний інститут фізіології, лабораторії, видавничо-поліграфічний та інформаційно-обчислювальний центр, центр українознавства тощо.

Київський університет було засновно не стільки для задоволення освітніх інтересів, скільки для впровадження русифікаторської політики у Правобережній Україні. Всупереч волі царату він став науково-навчальним і культурним центром України, одним із осередків революційного руху, центром згуртування передової інтелігенції.

Бібліотка Київського університету

Библиотеку было организовано разом з університетм у 1834 році. У 1940 році университетськая бібліотека стала самостоятельноюю административною одиницею і отримала титул Наукової. З 1994 року Науковій бібліотеці присвоєно ім’я першого ректора університету Михайла Максимовича. Протягом багатьох років бібліотека займається розповсюдженням бібліотечно-бібліографічних та інформаційних знань серед студентів університету. Бібліотека пишається зібранням рідкісної книги, що було створено у 1983 році.