2.4. Комунікація

У світлі розглянутих особливостей інтеракції треба серйозніше підходити до аналізу комунікативного процесу: це не просто обмін сигналами-речами, а процес взаємної інтерпретації повідомлень-знаків з метою «вгадати» їх когнітивний смисл. Суб'єкт сприймає не когнітивну подію, а її вираз, який може тлумачити по-своєму. У понятті дискурсу враховуються всі ці складнощі взаємо­розуміння і взаємовпливу у процесі спілкування Я і ТИ. Розгляне­мо основні характеристики дискурсу (у випадку конфліктної ситуації дискурс — це процес переговорів). Ширшим є поняття ди­скусії.

ДИСКУСІЯ — це інтеракція, вплив якої здійснюється шляхом вербалізації когніцій, опису їх засобами деякої семіотичної системи і повідомлення у вигляді тексту. Наприклад, вербалізований намір бандита «гаманець або смерть!» може підкріплюватися умовно вер-балізованою погрозою — пред'явленням пістолета (як елемента універсальнішої семіотичної системи) і завершитися невер-балізованим пострілом, що виводить за межі «дискусії». Макси­мально широко зрозуміла вербалізація (точніше називати її семіотизацією) дає змогу інтерактивне інтерпретувати спілкування людини з природою (читання книги буття), стираючи межу між висловленим і невисловленим (життя як текст).

ДИСКУРС — це вербалізований (у точному смислі — вислов­лений у мові) слід дискусії, протокол дискусії. Усе не висловлене і все, що стосується дискусії, — це семантика і прагматика дискурсу (семантико-прагматичний контекст). Найяскравіший і простий при­клад, дискурс — п'єса, дискусія — спектакль, поставлений за п'єсою, причому у випадку радіоп'єси дискусія майже збігається із дискурсом. Магнітофонний запис, телевізійна трансляція, стено­графічний звіт засідання парламенту — різні дискурси однієї і тієї самої дискусії. Отже, дискурс — основна складова дискусії, опред-мечена у мові дискусія, емпірична основа логічного дослідження власне дискусії, раціональності соціальної взаємодії, «стихії» проти­борствуючих сторін, які прагнуть координувати діяльність своїх інтелектів.

Розуміння співвідношення дискурсу і дискусії дає змогу при­родним чином оцінити роль у конфлікті не лише такого різновиду дискусії, як суперечка (інтелектуальна війна), а й менш «агресив­них» — диспут, інтерв'ю, «круглий стіл», мітинг, опитування, анке­тування тощо, які належать до навколонаукової сфери риторично-белетристичного.

Такі традиційно логічні характеристики, як: обгрунтованість, доказовість, неспростовність — належать до фрагментів дискусії, оцінюваних як розумування, крім яких у дискусії можливі описи,

43

уточнення, запитання, імперативи, які, на відміну від розумувань, можуть оцінюватися тільки як доречні, доцільні, точні, правильні.

Не виключено, що у дискусії кожен учасник переслідує свою власну когнітивну ціль (про яку, можливо, й не здогадуються інші), але реалізувати П він спроможний тільки у межах теми, прийнятої як такої усіма учасниками дискусії, більше того, у рам­ках когнітивних цінностей, сприйнятих усіма. Учасники дискусії утворюють «малу групу», за термінологією соціальної психології, зі своїми груповими нормами і цінностями, стосовно яких можливий певний ступінь свободи у реалізації своїх приватних інтересів.

Однією із найважливіших когнітивних цінностей, завдяки якій стає можливою «когнітивна реальність дискусії», є КОНСЕНСУНС, котрий у загальних рисах можна визначити як згоду всіх учас­ників дискусії стосовно того, що вважати «загальнозрозумілим», «очевидним для усіх і-кожного».

Дискусія розпочинається із визначення консенсусу стосовно те­ми; тема дискусії — це «обростання» консенсусу аж до залучення в його сферу «вирішення проблеми», після чого дискусія «вмирає». Другий варіант «смерті» дискусії — це руйнація консенсусу аж до «незрозуміле, про що йдеться?», до руйнації теми; проміжний варіант — принципова неможливість наростання консенсусу, пере­конання в якій (у неможливості) стає елементом консенсусу дис­кусії, дискусія «зайшла у безвихідь». Консенсус зовсім не е досягненням єдності цілей (сподівань, прагнень тощо), але до кон­сенсусу може входити взаємне переконання щодо різних чи навіть несумісних цілей (переговори перед битвою). КОНВЕНЦІЯ не то­тожна консенсусу, вона — соціальне нормування консенсусу в ідеальному варіанті; угоди можна досягти на основі згоди (консен­сусу) більшості, але не кожного; конвенція «ізоморфна» консенсу­сові, якщо вона прийнята з «правом вето». Істина, народжена у суперечках, не конвенціональна, вона «вистраждана» у боротьбі су­перечливих думок, що знайшли примирення у «справжньому», а не соціальне ліцемірному консенсусі, оскільки у кінцевому підсумку вона (істина) є результатом внутрішньої згоди кожного із самим собою.

Дискусія — це процес «занурення» кожного учасника у смис­лову структуру інших шляхом запитань і відповідей, що коригу­ють взаєморозуміння. Переконання іншого — це всього лише надання йому допомоги в усвідомленні когнітивного дисонансу з пропозицією усунути дисонанс певним чином, бажаним для того, хто переконує; когнітивний смисл переконання може бути і не пов'язаний з усвідомленням когнітивного дисонансу, а пов'язаний з одержанням нового знання у процесі дискусії (подолання когнітивної наївності) і реалізації некогнітивних цілей. «У когнітивному підході аргумент — це текст, що змінює модель світу

44

реципієнта таким чином, щоб вплинути на процес прийняття ним рішення» [Сергєєв 1987, Щ

Нормування особливостей протікання дискусії звичайно назива­ють регламентом, у ньому концентрується досвід проведення одно-типових (однотемних) дискусій: визначаються тривалість дискусії, послідовність участі у дискусії, обов'язковість і характер процедур (таємне голосування), спектр можливих запитань і навіть характер можливих відповідей. Текст п'єси, включаючи ремарки, можна роз­глядати як глобальний регламент спектаклю; тотально регламен­тованими «спектаклями» були «історичні з'їзди»; стихійність мітингу — майже відсутність регламенту. Регламент «середньої жорсткості» у наукових конференціях, що наближаються до добре спланованої дискусії-спектаклю із вільними ролями (якщо замов­лені тільки теми доповідей чи навіть лише прізвища учасників у програмі). «Регламент» формальних доказів формулюється у виг­ляді логічних систем (з аксіомами і припустимими правилами вис­новку); регламентується вид доказу (послідовність, дерево висновку, матриця); у «регламентах» машинної реалізації доказів вказується максимально припустима довжина доказів, що пов'язано з ресурса­ми ЕОМ. Регламент судового процесу визначає ролі учасників (судді, прокурора, адвоката, свідків) із великою точністю; досить чітко окреслена роль голови будь-яких зборів (він може перервати виступаючого, який порушив регламент, чого не може ніхто інший). Якщо дискусію розглядати як програвання гри, то регла­мент є нічим іншим, як правилами гри; порушення цих правил розглядається як ірраціональна поведінка, незважаючи на те, що вони в цілому можуть не прийматися кимось з учасників дискусії (є когнітивно неприйнятними для нього). У соціально-когнітивній ігровій схемі гри-дискусії соціальний рівень моделює регламент, а когнітивний — дискусійні цілі учасників, їхні переваги, а в разі необхідності і їхні «ексдискусійні» цілі, які визначають вибір ними саме цієї «гри». Тема дискусії займає проміжне становище між ре­гламентом і цілями дискусії: вибір регламенту залежить від теми і від цілей, тема конституюється виходячи з «реальних» інтенцій, а єдина мета (чи цілі) дискусії є результатом уточнення теми у процесі розвитку консенсусу. Спрощенням, яке використовується і для соціопсихологічного розгляду нормативної взаємодії, буде вва­жатися, що тема і цілі дискусії обираються з деякого готового «ре­пертуару» спільно з • регламентом, тобто вони є елементами регламенту. Це дає змогу обійтися без розгляду «проміжного» рівня, відносячи тему і ціль до соціонорми. У багатьох випадках ми залучаємося до дискусії з уже визначеною темою і чіткою ціллю, котрі нам можуть і не подобатися, але ми продовжуємо ди­скутувати, сподіваючись розв'язати свої особисті проблеми; хоч примусове дискутування (прикидання) є програвання зовсім іншої «гри» і не є справжньою (когнітивною) участю у дискусії.

45

Когнітивне бачення дискусії П окремим учасником значно відмінне від загальнонормованого: регламент задає загальну схему дискусійного процесу, у термінах якої кожен учасник конструює свій план, розробляє свій сюжет, виходячи із своїх цілей і навичок, свого, можливо викривленого, уявлення про регламент, деталізує сюжет, обмірковуючи стратегічні варіанти, як свої, так і своїх опо­нентів. Когнітивний сюжет — альтернатива дискусійного процесу, розроблена його учасником, Теоретично можливим є абстрактний всевидець, який спостерігає як за створенням дискурсу, так і за когнітивними світами учасників дискусії і дає повний опис всього «побаченого» і почутого (у белетристиці таким всевидцем є автор, оповідач). Саме цей опис ми називаємо дискусією; дискурс — її фрагмент. У логічних термінах дискусія — це семантика дискурсу, інтерпретація дискурсу у термінах когнітивних світів, когнітивних сюжетів, теми, регламенту, цілей і консенсусу. Реальний процес ди­скусії є також неперервною інтерпретацією сказаного іншими і спроба створити «істинний» образ дискусії. Прагматика дискурсу в логічному варіанті розглядається як фрагмент семантики, а когнітивно вона представлена модалізованими елементами і до­поміжними логіко-семантичними засобами «абстрактного спо­стерігача», наприклад «інтерпретація», «момент». З точки зору спостерігача, який не має «своїх інтересів» у дискусії, тема, ціль, регламент дискусії і є його «когнітивним сюжетом»; це один із варіантів трактування дискусії повністю когнітивно, інший варіант — говорити не про спостерігача, а про одного з учасників у ролі арбітра-координатора: він якимось чином (інтерв'ю) фіксує конструйований консенсус, фрагментами якого і є соціонорми.

Завершимо розгляд взаємодії Я і ТИ таким абстрактним, але класичним прикладом «зустрічі на мосту».

Я і ТИ однаково розумні люди і вони розуміють, що, на відміну від баранів, їм потрібно почати переговори, щоб кожному реалізувати свою ціль — перейти на інший бік. Вони повинні ук­ласти один з одним договір, мають прийти до згоди стосовно своїх майбутніх дій на період залежності один від одного, вони повинні уточнити свій спільний погляд на реальність, сформувати консен­сус (комунікативний аспект взаємодії). Під час переговорів вони по­чинають виражати свої бажання, прагнення, уточнюють свої особисті проблеми, репрезентують себе один одному в плані цих проблем — чого вони хочуть від переговорів (прагматичний аспект взаємодії). Зрештою, розпочинають реалізовувати свою спільну ме­ту переговорів — розробляти норму, виходячи з якої, можна було б реалізувати їхні особистісні цілі (нормативний аспект взаємодії). Зазначимо, що кожен замислюється, плануючи свої дії відповідно до (розглянутої раніше) моделі прийняття рішення: наприклад, можливий варіант, коли одному пощастить переконати іншого у тому, що йому не варто переходити на інший бік (стратегія впливу

46

на ціннісну структуру ТИ). Але давайте ускладнимо (з аналітичної точки зору — спростимо) умови: цілі Я і ТИ неможливо змінити, вони розмірковують «симетрично», але повинні дійти до спільного рішення про «несиметричні» дії (інакше будуть «стукатися лоба­ми»).

Перше можливе рішення пов'язане з повторюваністю ситуації на містку: «Сьогодні поступаєшся ТИ, а завтра Я». Однак ТИ може продовжити переговори у такому скептичному дусі: «Але якщо ТИ завтра не поступишся, то Я понесу збиток. Де гарантії, що ТИ мені завтра поступишся?» — «Моє чесне слово». — «Отже, у випадку невиконання угоди Я можу апелювати лише до твоїх САМО­ОЦІНОК: пообіцяв і не зробив?» Оскільки ми абстрагувалися від соціального контексту, слід відповісти на це запитання ствердно: «Так, можна апелювати тільки до внутрішніх ціннісних структур Я як гарантії виконання договору і уникнення конфлікту».

Чи є надійніший спосіб домовитися? — Є: це спосіб компен­сації, обміну. Прислухаємося до другого судження: «Для мене дуже важливо перейти на той бік, для нього — також. Коли Я поверта­юся з містка, щоб пропустити ЙОГО, Я втрачаю енергію, час і, можливо, ще щось; Я здійснюю додаткові дії, що мені не потрібні, вони необхідні іншому і лише частково потрібні мені як засіб для досягнення своєї мети. Я згодний виконати ці дії, але прошу ком­пенсувати мої витрати».

Потім уточнюється компенсація (наприклад, сума грошей). Обидва погоджуються. Один поступається, другий дає гроші. Вони вирішили спільну проблему, вирішивши особисті проблеми, обидва залишилися задоволеними, вирішили свої проблеми безконфліктно. Як це їм вдалося? — Створенням норми (спільної вимоги ПОВИ­НЕН), якої вони обидва згодні додержуватися і яка визнається ни­ми справедливою. Вони розходяться із незворушним почуттям справедливості, справедливого обопільного розв'язання проблем, за­доволені вичерпанням ситуації, що загрожувала конфліктом.

Але у своєму абстрактному аналізі взаємодії ми все ж зверта­лися до соціального контексту (гроші винайшли ВОНИ, винайшли саме як засіб уникнення конфлікту, нейтралізації конфлікту).

Отже, всією логікою аналізу ми виходимо на вищий рівень (урахування соціального контексту взаємодії, аналізу дії як со­ціальної), де ВОНИ допомагають Я і ТИ вирішити їхні особисті проблеми.

Глава З

ТИ. РЕАЛЬНІСТЬ СПІЛКУВАННЯ

Основні терміни глави: ОЧІКУВАННЯ; РОЛЬ; Я-ОБРАЗ; ГНТЕРАК-ЦІЯ; ВПЛИВ; ВЛАДА; ПОВІДОМЛЕННЯ; ЗАЛЕЖНІСТЬ; ІМПЕРА­ТИВ; ПИТАННЯ.

Діяльність людини проходить майже завжди у взаємодії з іншими людьми, і у своїх планах вона змушена враховувати ба­жання і можливості людей, які можуть сприяти здійсненню її намірів або стати перешкодою на її шляху до досягнення мети. Більше того, сам когнітивний світ суб'єкта створюється завдяки вже існуючим іншим когнітивним світам і існує завдяки непе­рервній взаємодії з ними. Внутрішня мова, мислення і навіть са­мосвідомість вважаються похідними від зовнішніх взаємодій; якщо тривалий час відсутні взаємодії, їх функції можуть порушуватися — прототипи Робінзона Крузо і графа Монте-Крісто є підтвердженням цього.

Галузь можливих способів впливу і взаємодії широка, і вира­жається цілою групою дієслів: суб'єкт може повідомляти, просити, запитувати, відповідати, обіцяти, співчувати, звинувачувати, серди­тися, обманювати іншого суб'єкта і т. д^ суб'єкти можуть погоджу­ватися, конфліктувати, сперечатися, обмінюватися, допомагати один одному тощо.

Ми розглянемо найважливіші особливості людської взаємодії як спосіб створення реальності спілкування.