3.1. Рольові очікування

ОЧІКУВАННЯ (як стан Я) у спілкуванні означає насамперед впевненість у певній поведінці ТИ, наприклад, очікування певної відповіді на запитання чи дії у відповідь. Однак у найширшому розумінні очікування є певним чином сконструйована альтернати­ва майбутнього (фрагменту, аспекту, характеристики спілкування), ступінь переконаності стосовно якої залежить від багатьох (усвідомлених і неусвідомлених) обставин. Очікування у спіл­куванні — необхідна умова конфлікту. Можна з впевненістю гово-

48

рити, що якщо людина нічого не чекає, то конфлікт неможливий. Конфлікт «розгортається» у часі, а для цього необхідно майбутнє, яке створюється структурою очікувань учасників конфлікту (не можна уявити собі конфлікту з трупом!).

У спілкуванні очікування структуруються певним чином, точніше, існують певні значення (слів, речей, ситуацій), що створю­ють певний комплекс очікувань. Наприклад, білий халат на лю­дині у лікарні визначає очікування системи поведінки від неї як лікаря (хоч можлива альтернатива — це відвідувач хворого); лю­дина у білому халаті ПОВИННА грати РОЛЬ лікаря. Таким чи­ном, РОЛЬ визначається як система очікувань того, що ПОВИНЕН робити той, кому приписується ця РОЛЬ. Наприклад, жінка, яка веде за руку дитину, сприймається у ролі матері, але якщо вона раптом починає жорстоко бити дитину, то виникають СУМНІВИ у правильності приписування ролі або зміцнюється ПЕРЕКОНАН­НЯ, що мати «вийшла із ролі» матері, оскільки у системі рольових очікувань безперечним вважається «ніжне ставлення матері до своєї дитини». Отже, РОЛЬ — це те, чого чекає Я від ТИ, якщо Я приписує ТИ цю РОЛЬ. Життя і мистецтво дають і описують ба­гато випадків неправильного приписування ролі. Наприклад, бан­дити використовують міліцейську форму (згадаймо «піонера» і «класика» містифікацій Остапа Бендера з його міліцейським каш­кетом).

3.2. Я-образ

У спілкуванні має бути «симетрія»: якщо Я чекає чогось пев­ного від ТИ, то у свою чергу і ТИ чекає чогось певного від Я, тоб­то ТИ у спілкуванні приписує певні ролі Я. Наприклад, якщо Я прийшов на прийом до лікаря, то лікар, природно, приписує Я роль пацієнта, що прийшов з приводу проблем зі своїм здоров'ям. ПЕРЕКОНАННЯ Я у тому, що Я є тим, що ТИ приписує йому — певну РОЛЬ (систему ролей), є Я-ОБРАЗ. Наприклад, мати вважає свою дитину музично обдарованою, другим Моцартом. Вселяючи дитині своє ПЕРЕКОНАННЯ, вона формує у неї відповідний Я-ОБРАЗ. Найсуттєвішим в Я-ОБРАЗІ (з точки зору проблем аналізу конфлікту) є оцінки ТИ, які Я сприймає як «реальність» (дитина вірить матері). Друзі залишаються друзями, доки несуть в собі Я-ОБРАЗИ з оцінками один одного як благородних людей, готових завжди прийти на допомогу один одному («друг пізнається у біді»).

У результаті інтеграції Я-ОБРАЗІВ формується Я-КОН-ЦЕПЦІЯ.

Я-КОНЦЕПЦІЯ є результатом синтезу Я-ОБРАЗІВ. Я-КОН-ЦЕПЦІЯ е сформованою за допомогою інших (включаючи і аналіз Я шляхом самоспостереження) уявлення про самого себе.

49

3.3. Інтеракція

Одна із основних умов конфліктності — це безпосереднє спілкування учасників конфлікту. Охарактеризуємо цю «безпосе­редність» за допомогою уже розглянутих термінів. Просторова близькість учасників немає особливого значення (бункер Гітлера під Берліном і ставка Головнокомандуючого у Кремлі). Важливим є те, що Я «думає» про ТИ, а ТИ «думає» про Я у деякому інтервалі часу. «Думає» означає реконструкцію і аналіз Я-ОБРАЗУ, а простіше — спробу відгадати плани «супротивника» стосовно се­бе. У латентній фазі конфлікту зовнішньо може й не відбуватися жодних дій (обмін репліками, атаки і контратаки), але конфлікт розвивається за рахунок деформації Я-ОБРАЗІВ (формування ОБ­РАЗУ ВОРОГА).

		ти
		я : ти
		я-образ : я

ІНТЕРАКЦІЯ — це ментальний процес у свідомостях Я і ТИ, за якого у Я актуалізується Я-ОБРАЗ ТИ, а у ТИ актуалізується Я-ОБРАЗ Я. Причини актуалізації можуть бути різноманітними (уявіть супротивників, які мовчки дивляться з ненавистю один на одного — це Інтеракція «у чистому вигляді»), і одночасовість ак­туалізації може бути необов'язковою (скривджений пише виклик на дуель, а на наступний день, одержавши відповідь, уявляє кар­тину помсти, у якій його ненависник лежить з простріленими грудьми). Можна говорити про неповну інтеракцію, якщо один «ду­має» про іншого, а той взагалі не підозрює, що перший про нього «думає»: така «напівінтеракція», звичайно ж, може загрожувати конфліктом, але це всього лише «прелюдія» до спілкування, а не саме спілкування. Структурна схема інтеракції:

		я
		ти : я
		Я-ОБРАЗ : ТИ

Виходячи зі взаємних уявлень Я і ТИ один про одного (на схемі ТИ : Я і Я : ТИ), деталізуються найсуттєвіші аспекти ситу­ації інтеракції у термінах Я-ОБРАЗІВ (на схемі Я-ОБРАЗ : ТИ і Я-ОБРАЗ : Я).

50

Міжособистісний конфлікт у динаміці подається як послідовність інтеракцій, якщо інтеракцію розглядати у вигляді одиничного «обміну репліками», нехай навіть мовчазного. Відбулася одна чи багато інтеракцій, у більшості варіантів аналізу динаміки конфлікту це несуттєво, і подібне розрізнення може мати сенс залежно від цілей самого аналізу. Наприклад, можна де­талізувати процес написання виклику на дуель, фіксуючи когнітивні зміни у його противника, якщо необхідно уточнити мо­тивацію чи інший нюанс даного конфлікту. Більш певною є ТРАНСАКЦІЯ — Інтеракція, у якій за реплікою настає одразу ж відповідна реакція (докладніше про трансакцію буде сказано у на­ступному параграфі).

Найпростіший приклад інтеракції, що загрожує конфліктом, є «класична» ситуація «двох баранів». Я і ТИ зустрічаються на вузь­кому мосту, і хтось повинен поступитися іншому (відступити назад і пропустити). Якщо дотримана просторова і ментальна симетрія, то хто кому повинен поступитися і як їм діяти, щоб один з них поступився іншому? Легко переконатися, що проблему можна розв'язати, якщо тільки припустити в інтеракції елемент асиметрії (наприклад, молодший має звільнити дорогу старшому за віком), а в більш універсальному варіанті (Я-структурному значенні) не­обхідно розглянути третю сферу Я-ПОВИНЕН, тобто проблема вирішується на соціальному рівні, де явно чи неявно присутні, «спостерігають» за інтеракцією ВОНИ. Немає значення, про що до­мовляються Я і ТИ, контроль за виконанням їхнього договору бе­руть на себе ВОНИ.

Інтеракція не повинна асоціюватися тільки з дією. З когнітивної точки зору Інтеракція відбувається там, де учасники взаємодії спробують координувати свої переконання і сумніви, створюючи при цьому спільне когнітивне оточення, «безсумнівний образ ментальності». Чи перебуває оратор в інтеракції зі своєю аудиторією, залежить від його спроб здогадатися, «чим вони диха­ють», і прагнення слухачів дізнатися, «чого ж він хоче насправді». У когнітивному плані Інтеракція створюється «нашаруванням» різносуб'єктних когніцій ПЕРЕКОНАНИЙ, СУМНІВАЄТЬСЯ, ОЧІ­КУЄ і т. д., які утворюють певну структуру, «когнітивне ядро» си­туації когнітивної взаємодії («я знаю, що ти знаєш, що я знаю...»). ВПЛИВ. Один із найважливіших способів створення і мо­дифікації когнітивного оточення суб'єкта — це когніпшвиш вплив на нього іншого суб'єкта. Простіше кажучи, один суб'єкт повідомляє другого про існування певних елементів свого когнітивного світу, змінюючи тим самим чужий когнітивний світ. Наприклад, переконання одного можуть не тільки стати переко­наннями іншого, а й змінити очікування, збудити емоції, сформу­вати оцінки і самооцінки. Інтерпретація дій суб'єкта у термінах його когнітивного світу можлива лише на основі попереднього

51

досвіду, одержаного в результаті «безпосереднього» когнітивного

впливу.

Слова, звичайно, можуть ввести в оману так само, як і жести, але вихідним базисом тлумачення жесту є слово. Тлумачення своїх власних дій передбачає ще більшою мірою досвід когнітивного впливу, і самоконтроль справляє саме такий вплив на свій власний когнітивний світ: суб'єкт «повідомляє» самому собі про свої наміри, плани, «переживання», засуджує себе, сердиться на себе і т. д.

Найважливіша характеристика когнітивного впливу — це од­ночасна зміна когнітивних світів, у крайньому разі, двох: того, що повідомляє, і того, що сприймає повідомлення. Когнітивну подію, пов'язану із зміною водночас двох або більше когнітивних оточень різних суб'єктів, називатимемо інтеракцією. Принципова немож­ливість зведення інтеракції до акцій випливає, однак, не із одно­часності змін, а із того, що під час інтеракції суб'єкти перебувають «лицем в лице», їхні когнітивні світи «віддзеркалюються» один в

одному.

Таким чином, значення «X повідомляє У» не зводиться до «X говорить Y» і «Y слухає X», якщо «говорить» і «слухає» розуміти не як інтеракції, а як індивідуальні дії. Один може говорити, а інший — його слухати, але інтеракції може й не бути, як, наприк­лад, у випадку, коли вони не знають жодної спільної мови. Ро­зуміння як передумова інтеракції виникає у певному загальному для того, хто говорить, і того, хто слухає, «когнітивному контексті», створеному координацією взаємних очікувань, «намацуванням» пе­ретинань когнітивних оточень. Ідеальна інтеракція — взаємодія за умови повного знання когнітивних оточень один одного. Прикла­дом «псевдоінтеракції» варто вважати сцену взаємних пояснень Хлестакова і городничого у номері готелю (початок комедії М. Го­голя «Ревізор»): у вихідній «фразі» — взаємний переляк і неро­зуміння, потім формування брехливих взаємних очікувань, після чого діалог налагоджується.

Складність інтеракції як психічного процесу не виключає мож­ливості формального вираження ЇЇ основних особливостей шляхом фіксування необхідних умов ЇЇ виникнення у певних когнітивних оточеннях. Найважливіший вид інтеракції — ПОВІДОМЛЕННЯ, яке трактується максимально широко. Наприклад, потерпілі аварію корабля повідомляють про себе, кинувши у море пляшку із запи­скою, яку читають через кілька місяців у іншій земній півкулі. На­звати це інтеракцією можна тільки з великою натяжкою, але когнітивний вплив у наявності, величина часового інтервалу і про­сторові відмінності несуттєві. Для інтеракції вони також несуттєві, але істотно інше — «переживання» повідомлення як спільної дії: якби двоє домовилися спілкуватися за допомогою записок у пляш­ках, то таке спілкування можна було б вважати інтеракцією. Ак­тор на сцені і глядач у залі перебувають в інтеракції, диктор на

52

екрані телевізора і глядач перед телевізором — ні. Ця відмінність суттєва у дедуктивному відношенні: оцінюючи повідомлення як інтеракцію, суб'єкт може вилучити значно більше практичних наслідків (хоча б на основі знання про те, що слухач знає, що повідомлювач хоче повідомити дещо саме йому).

Неможливо розглянути усі аспекти такої досить складної про­блеми, як ситуація повідомлення. Зупинимося докладно на най­важливішому з них — взаємозв'язку повідомлення та інтересу, тобто обговоримо мотивацію повідомлення і тим самим з'ясуємо загальні умови впливу і взаємодії когнітивних світів, виходячи із накреслених вище формальних схем їх носіїв. Повідомлення суб'єкта незалежно від адресата повідомлення треба насамперед розглядати як засіб реалізації деякої актуалізованої інтенції, а можливо, — і самої інтенції («любить поговорити»). Той факт, що воно належить саме цьому, а не потенційно іншому адресату в оточенні, може вказувати на знання суб'єктом певних потенцій і інтенцій адресата, які він має намір використати для реалізації своєї інтенції.

ЗАЛЕЖНІСТЬ. Термін «використання» трактується у самому широкому формальному розумінні, наприклад, вияви альтруїзму егоїстичні у прагненні «використати» іншого для реалізації своєї інтенції — «зробити його щасливим» (сліпа материнська любов ду­же часто егоїстична і обертається знущанням над улюбленою ди­тиною). Реалізація категоричного імперативу Канта («не розглядай людину як засіб, а лише як ціль») з позиції, що обговорюється, та­кож егоїстична. За своїм змістом почуття може бути альт­руїстичним, але за «механізмом» актуалізації і реалізації — тільки «егоїстичним». Зазначимо, що мова у даному випадку не йде про імперативи (як окремі випадки повідомлень), а про інтенційний ха­рактер когнітивного впливу взагалі як спробу змінити чужий когнітивний світ «на свою користь». Висловлюючись ще абст­рактніше, можна стверджувати, що когнітивна дія є виявом залеж­ності того, хто справляє вплив, на того, на кого справляють вплив, «безпорадності» одного і «могутності» другого. Когнітивні інтен-ційно-потенційні схеми дають змогу розглянути структури залеж­ності суб'єктів один від одного більш конкретно і використати цю обставину при формальній класифікації когнітивних впливів та інтеракцій.

'Залежності між людьми є предметом дослідження майже всіх суспільних наук. «Історія людства є насправді історією залежності між людьми» [Харват, Кучера, 1977, с. 191]. Незважаючи на явне пе­ребільшення ролі залежності в історії, цей афоризм загострює ува­гу на значенні залежності у взаємодії суб'єктів. «Соціальний рух не можна пояснити інакше, ніж через соціальні залежності. Суспільство може змінюватися і розвиватися лише завдяки тому, що у ньому постійно виникають і зникають невідповідності між

53

необхідностями і можливостями реалізації даних форм діяльності» [Харват, Кучера, 1977, с. 19Ц Автори цитованої праці будують фор­мальну модель залежності для аналізу таких понять, як влада, керівництво, політична система, їх найзагальніше визначення за­лежності таке: «Будемо говорити, що система S, залежить від сис­теми 5г, якщо необхідність хоча б в одному виді діяльності цієї системи відмінна від можливості його реалізації, яка визначається системою S₂» [c. 180].

Абстрактна залежність виявляється у певній ситуації у вигляді конкретної усвідомлюваної суб'єктом залежності, що справляє вплив на наміри суб'єкта, у тому числі й на бажання чи небажан­ня взаємодіяти з іншим суб'єктом.

Суб'єкт повинен «відчувати» свою залежність у випадку акту­алізації і усвідомлення залежного наміру; для цього він має знати досить добре себе і того, від кого він залежить. Можна припустити, звичайно, що це знання «відкладене» у підсвідомості і акту­алізується незалежно від усвідомлення (стосовно людей, які меш­кають поряд довгі роки, це повинно бути правильним).

Складніший випадок актуалізації залежності пов'язаний із роз­глядом бажань і можливостей, почуттів і емоцій, зовнішніх і внутрішніх цінностей, тобто засобів реалізації інтересів. За умов актуалізації залежності можуть фігурувати оцінки, самооцінки, а також норми.

У деяких випадках навіть одного повідомлення досить, щоб ак­туалізувати залежності, причому зміст повідомлення не обов'язково повинен представляти яку-небудь цінність — воно може бути ли­ше елементом оточення, необхідного для актуалізації залежного наміру або перешкоди уже актуалізованої інтенції.

ІМПЕРАТИВ. Усвідомлення залежності стає особливо важли­вим при плануванні спільних дій, прагнень «чинити тиск», під час вибору «модусу» імперативу (прохання, вимога, погроза, порада то­що), формулюванні запитань і відповідей.

Імператив є когнітивним впливом, у змісті якого відбивається більш або менш докладно схема поведінки, реалізацію якої той, хто повідомляє імператив, має намір очікувати від того, хто прий­має повідомлення-імператив. Наприклад, можна повідомити: «вікно відчинене» і таким чином зробити натяк на те, що хотілося б ба­чити вікно зачиненим, але це бажання може бути сприйнятим тільки завдяки певному контексту повідомлення. Якщо сказати: «зачини вікно», то тим самим повідомляється не тільки, що вікно відчинене, а й саме бажання бачити вікно зачиненим. При цьому у загальних рисах окреслюється і схема поведінки. Наприклад, «за­чини вікно» або «забий вікно» задає різні схеми поведінки за од­ного і того самого результату. Імператив може включати додаткову інформацію про те, коли саме суб'єкт чекає на реалізацію схеми поведінки («негайно зачини вікно») і наскільки важливо для нього

54

виконання дії («неодмінно зачини вікно», «можна було б зачинити вікно»).

Найважливішим сематичним компонентом імперативу є вказівка на норму (згоду у минулому), згідно з якою повинна бути виконана дія, а також на можливі наслідки виконання або неви­конання дії (нагорода або покарання). Цей «модус» імперативу мо­же виражатися не тільки описово, а й інтонаційно: прохання передбачає майбутню винагороду або просто деякий ступінь співчуття до минулого. Вимагати можна тільки на основі існуючої норми, минулих зобов'язань; погрозою повідомляється про покаран­ня, яке настане, якщо дія не буде виконана. У будь-якому «модусі» імперативом визначаються адресату не тільки бажані дії, а й мож­лива поведінка самого носія повідомлення. Цей спільний комплекс дій можна розглядати як можливу реалізацію особливої когнітивної схеми-норми, створеної інтеракціями і успадкованої у спільній діяльності різними суб'єктами. Норми будуть розглянуті окремо у зв'язку з рольовою поведінкою.

Отже, імператив е когнітивною дією, за допомогою якої суб'єкт робить спробу реалізувати свою інтенцію шляхом нормування чу­жої поведінки. Результативність цього наміру зумовлена більшою мірою структурою залежності; у абсолютно незалежних суб'єктів немає жодних -підстав виконувати вимоги один одного. Залежний суб'єкт може тільки просити у того, хто незалежний від нього. За­лежність — необхідна передумова як погрози, так і вимоги, оскільки норма також дійова тільки у випадку існування залеж­ності.

Як когнітивна подія, імператив є «актуалізатором» певної сис­теми очікувань, споминів, переконань і сумнівів, оцінок і само­оцінок («люби ближнього!») суб'єкта, якому адресований імператив, але найсуттєвіше те, що він актуалізує знання про інші когнітивні світи і когнітивні схеми, без чого суб'єкт не спроможний оцінювати для себе значущість прийняття чи неприйняття імперативу. Суб'єкт змушений брати до уваги і «своє відображення» в іншому когнітивному світі — побачити себе очима іншого, з іншого боку, повинен вміти «подати себе», відповідним чином створити потрібне «Я» для іншого. Уся ця рефлексивна робота практично нездійсненна, якщо суб'єкт раціонально обиратиме і конструювати­ме лінію поведінки з елементарних дій. У дійсності суб'єкт оперує складними схемами — нормами і ролями, передбачаючи, що кон­текст діяльності уточнить їх «сам по собі», а «притирання» зі схе­мами інших задасть потрібний напрям.

ПИТАННЯ. Найскладнішим видом імперативу є питання — вимога (прохання чи наказ) особливого виду дії: повідомлення. Уніфіковане уявлення питання як когнітивної події не позбавляє від необхідності особливого синтаксичного структурування його пропозиційної форми. Водночас бажано забезпечити дедуктивний

55

зв'язок запитань з відповідями, що мають іншу синтаксичну струк­туру і стандартний семантичний аналіз яких відрізняється від принципів аналізу питань. Представлення питання у вигляді ПРО­СИТЬ (х, у, А) е тільки першим кроком у розв'язанні проблеми, його структура цілком відрізняється від будь-яких розглянутих раніше ітеракцій і принципово не може бути вираженою за їх до­помогою.

Перерахуємо найважливіші терміни (модуси повідомлення): ВИМАГАЄ, БЛАГАЄ, ПОГРОЖУЄ, НАПОЛЯГАЄ, ПРОПОНУЄ, РАДИТЬ, ЗАПИТУЄ, ЗОБОВ'ЯЗУЄ, ДОЗВОЛЯЄ, ПОГОДЖУЄТЬ­СЯ, ОБІЦЯЄ, ДОПОМАГАЄ, ЗАВАЖАЄ, ПОРУШУЄ, ЗВИНУВА­ЧУЄ, КАРАЄ, НАГОРОДЖУЄ. Не усі дієслова цього списку власне «імперативні», деякі описують особливості контексту, в якому повідомляється імператив, деякі являють собою оцінки ситуації, пов'язаної з імперативом.

ВЛАДА — це здатність справляти вплив на прийняття рішення іншої людини. Ця здатність пов'язана з особистою залежністю, а також із соціальним контекстом, у якому один суб'єкт робить спробу владарювати над іншим. Докладніше про владні відносини буде сказано як про політичну владу у зв'язку з нормативним ас­пектом спілкування.

Почуття й емоції, які виникають в інтеракції, багато в чому мають нормативний характер; їх доцільно розглянути разом з нор­мами. Когнітивно-пропозиціональний підхід не виключає можли­вості формалізації «мовчазних інтеракцій», коли «діалог» ведеться за допомогою жестів, міміки, просторових рухів і переміщень. З кожним з цих «нерозмовних» елементів пов'язані певні нормативні значення, які можуть бути описані, тому з формальної точки зору різниці між «розмовною» і «мовчазною» інтеракцією немає. Суб'єкт маніпулює не просторовими образами, а їх міжособистісними зна­ченнями, які не можуть бути виражені інакше, як за допомогою мови.