6.7. Конфлікт і влада

Якщо розрізнювати змістовий і структурний аналіз конфлікту, все викладене нижче стосуватиметься структурного аналізу. На відміну від змістового вивчення конкретних конфліктів, наприклад, «Карибської кризи», війн у Карабаху чи Придніпров'ї тощо, струк­турний аналіз фіксує увагу на найзагальніших характеристиках конфлікту, у тому числі і на владних відносинах як факторі

конфліктності.

Ми виходимо із загальноприйнятих уявлень про те, що політи­ка є системою дій, які характеризуються використанням політичної влади. Влада е здатність впливу одного суб'єкта на умови форму­вання дії (процес прийняття рішення) іншого суб'єкта. Політична влада є влада легітимізована суб'єктами, які вступають у відносини владарювання. Легітимізація є когнітивний акт згоди як владарю­ючого, так і підлеглого з нормою, що конституює відносини вла­дарювання. Наділення владою і підпорядкування владі розглядається інтенціонально як суб'єктивні акти прийняття спе­цифічної норми. За змістом ця норма описує сферу припустимих (або необхідних) інтенцій (цілей, намірів) владарюючого, котрі підлеглий повинен реалізовувати як свої наміри. Наділення владою як когнітивний процес прийняття ролі, досить простий, він пов'яза­ний тільки із самооцінкою суб'єктом свого потенціалу (здібностей грати роль) і порівнянням владних повноважень зі своїми

інтересами.

Найскладнішою є інтенціонально-когнітивна реконструкція прийняття ролі підлеглим, але саме в цьому криється джерело конфліктності. В абстрактній формі питання може бути поставлене таким чином: які умови добровільного переходу зі стану природної рівності, незалежності у стан нерівності, залежності? Які умови легітимізації відносин владарювання підлеглим, тобто умови без­конфліктної підлеглості?

Відповідаючи на ці питання, звичайно, виходять із припущення про існування взаємозалежності між суб'єктами відношення влада­рювання, а вихідним пунктом аналізу відношення владарювання (те, до чого можна редукувати відношення владарювання) оби­рається відношення залежності. Останнє уточнюється, виходячи із співвідношення інтересів і ресурсів: той, хто хоче і не може ре­алізувати бажання, залежить від того, хто це може і знає про це.

Якщо конфлікт визначається як «хвороба спілкування», то конфлікт політичний треба розуміти як «хворобливий» прояв неуз-

100

годженості інтересів суб'єктів, що вступають у відносини владарю­вання.

Політичні конфлікти пов'язані із нормованими інтересами учас­ників взаємодії, маніфестованими, наприклад, у програмних доку­ментах політичних партій і рухів. Це дає змогу структурно аналізувати у потрібному аспекті такі явища, як суперництво, кон­куренція, розбіжність, протистояння, агресія, війна.

Більшість політологів, слідуючи Веберу, наполягає на уточненні поняття влади як здатності реалізувати свої наміри всупереч неба­жанню підлеглих, тобто влада вважається конфліктогенною за своєю сутністю. За цього варіанту у центрі уваги аналітика повин­на бути санкція, яка відіграє важливу роль у нейтралізації конфлікту і репрезентована у легалізованій ролі, що нормує владні повноваження, причому сама санкція повинна бути легітимі­зованою. Такий аспект влади, як насильство конфліктогенний тільки при відсутності легітимності ролі володаря, норм його по­ведінки чи припустимих санкцій. Легітимність санкції — проблема швидше морально-правова, аніж політична. Концептуальна межа між правом і політикою у даному варіанті схематизації проводить­ся виходячи із фундаментальної дихотомії бажаного і можливого: політика є легітимізація і легалізація бажаного, а право — обме­ження сфери можливого; політика — галузь директив, позитивних програм діяльності, а право — галузь санкцій, що окреслюють припустиме, деталізація системи заборон. Політика є система соціальної мотивації, а право — система соціального контролю. Політика потребує права головним чином як засобу легітимізації своєї діяльності, засобу нейтралізації і вирішення конфліктів, але в більшості випадків повинна розглядати право як систему пере­шкод, що обмежують її ініціативу. Принцип розподілу влади (на законодавчу, виконавчу і судову) пов'язаний саме с цим подвійним відношенням політики до права: законодавча влада легалізує вико­навчу владу, а судова дає оцінку діям виконавчої влади виходячи з принципів конституйованої легітимності, наданих в основному тією самою законодавчою владою, тобто принцип розподілу вла­ди — універсальний спосіб вирішення політичних конфліктів «ви­щого рангу».

Монархія, демократія, анархія можуть розглядатися у деякому «когнітивному континуумі» концентрації влади, що може бути виз­начена у термінах конституйованої структури залежностей (суб'єктів від суб'єктів, груп від суб'єктів, груп від груп).

Суспільно-політична модель плюралістичної демократії з ідеями дисперсії (дистрибуції) влади і групового тиску уявляється оптимальним варіантом безконфліктного суперництва, конкуренції в єдиному політичному просторі політичних партій та інших політичне значущих організацій, угруповань, громадських рухів.

Перехідний період, що його переживає наше суспільство, суп-

101

роводжується конфліктами, пов'язаними з формуванням нових соціальних структур. Відбувається ціннісна переорієнтація, усвідо­млення і формування особистіших, групових, національних інте­ресів, зміна комунікативної структури (створюється відкрите суспільство), руйнування старих і створення нових схем легіти-мізації (посттоталітарне суспільство перебуває у пошуках ідеології). За таких умов значення аналітичного розгляду фактора влади як конфліктогенного зростає.