4.3.Я-статус

Структура Я-КОНЦЕПЦІЇ формується за умов порівняння її з Я-КОНЦЕПЦІЯМИ інших, які не обов'язково входять до його оточення, ними можуть бути, наприклад, знаменитості: політики,

64

герої романів чи кінофільмів і т. п. Я-СТАТУС є комплекс само­оцінок, пов'язаних із впевненістю (або сумнівами) грати ролі тих, чиї Я-КОНЦЕПЦІЇ беруться до уваги. Наприклад, через недостат­ньо високий Я-СТАТУС людина може мати сумнів відносно того, що вона може бути не те, що директором, а й начальником відділу, у якому вона працює простим службовцем; однак її Я-СГАТУС може значно змінитися, якщо їй запропонують цю посаду, прагнучи переконати її в тому, що вона на це здатна.

Я-СТАТУС, таким чином, пов'язаний із взаємовідносинами Я з ВОНИ, з оцінкою своїх можливостей іншими, з осмисленням співвідношення ХОЧЕ і ПОВИНЕН, із соціальними нормами, політико-правовою стратифікацією суспільства тощо. Ці особли­вості Я-СТАТУСУ детально розглядатимуться далі. Тут же важливо зазначити таку специфічну «частину» Я-КОНЦЕПЦІЇ, як Я-СТА­ТУС. Більшість конфліктів виникають і розвиваються через «дефор­мацію» Я-СТАТУСУ. («Ти нікчемна людина, ні на що не здатна» є дуже серйозним «нападом» на Я-СТАТУС.)

4.4. Спілкування як гра за правилами

Гру з її правилами можна розглядати як ретельно розроблену групову норму. Програвання («грання») гри являє собою типову взаємодію суб'єктів спілкування, в якій суттєвою є взаємна коорди­нація намірів, прийняття рішень щодо перетворення реальності відповідно до когнітивних структур. Будь-яка спільна діяльність може бути типізованою у термінах певних ігрових схем-норм і вва­жатися результатом їх реалізації.

Схему «діалогу» когнітивних світів можна інтерпретувати в «ігрових» термінах приблизно таким чином. Конструйованою ре­альністю є партія деякої гри; процеси інтерпретації і пе-реінтерпретації кожного «коду» спрямовані на пошуки загальної для «гравців» схеми, у термінах якої координуються (підтверджуються) взаємні очікування і пропозиції про внутрішні когнітивні структури. Діяльність постає взаємозрозумілою, як тільки виявляється ця схема; з цього моменту типізація і корекція як контексту діяльності, так і виражених у діяльності смислових структур відбуваються безпосередньо у термінах цієї схеми. Неро­зуміння знову може виникнути, коли черговий «хід» неможливо інтерпретувати і «гравець» змушений поновити пошуки релевант-ної ігрової схеми.

Якщо ігрова схема конструюється певним чином, передба­чається для програвання певним суб'єктам, і за перебігом гри ве­деться спостереження з певною метою, то таке використання гри називається ігровим експериментом. Ігровий експеримент може ви­користовуватися для дослідження причин потенційних конфліктів.

65

Нижче будуть уточнені уявлення про гру як таку, а також про гру як експеримент із залученням уже розглянутих когнітивних понять.

Сказати, що протягом всієї історії гра привертала увагу вчених і філософів, було б неправильним. Відзначають, звичайно, Шіллера з його ігровою естетикою, деяких педагогів-психологів. Загально­визнано також, що з аналізом ігор пов'язана поява теорії ймовірності.

На гру як соціокультурний феномен звернули увагу лише у XX ст. Особливо виділяється своєю універсально-філософською спрямованістю підхід до феномена гри Дж. Хейзінги. (Існує думка, що Г. Гессе написав «Гру в бісер» під його впливом.) «Неважко по­казати, що якийсь ігровий фактор був надзвичайно дійовий на всьому шляху культурного прогресу і що він породив багато ос­новних форм соціального життя. Дух ігрового суперництва як соціальний імпульс старіший за саму культуру і пронизує все жит­тя як справжній фермент. Ритуал виникає у грі-священнодійстві; поезія народжена у грі і вигодована грою; музика і танок — ігри у чистому вигляді. Мудрість і філософія знайшли вираження у словах і формах, які виникли з релігійних суперечок. Правила війни, світські умовності створені за ігровими зразками. Отже, ми повинні зробити висновок, що цивілізація у своїх ранніх фазах — це цивілізація гри. Вона не виникає з гри, подібно до дитини із черева: вона виникає у грі як гра і завжди залишається в ній» (Huizinga, 1970, p. 173].

Особливе значення ігровим моделям як схемам інтерактивної діяльності надавали представники «розуміючої соціології». (Йдеться про соціологічний напрям у феноменологічній філософії [Новме на­правлення, 1979].) На їхню думку, розгляд взаємодії суб'єктів за ана­логією з грою дає змогу «виявити, по-перше, сукупність основних правил, які вони вважають правилами нормальної взаємодії (ті, хто прагне підкоритися правилам), і, по-друге, способи осмислення учасниками конкретних соціальних ситуацій за допомогою цих правил [Там само, 1979, с. 131]. Ігровій моделі в цілому дається така оцінка: «На відміну від моделей функціоналістської теорії систем, ігрова модель ставить собі за мету не конструювання соціального світу за допомогою «об'єктивних» понять, а розкриття процесів, за­вдяки яким соціальний світ конструюється самими членами суспільства як об'єктивний для них самих» [Там само, с. 134].

Приклад своєрідного застосування конкретної ігрової моделі (популярної гри, що моделює дипломатичну діяльність) дають роз­робки формалізації у галузі психолінгвістики Р. Шенка [Шенк, 1980]. При створенні програми (для комп'ютера), яка розуміє при­родну мову, Р. Шенк виділяє як особливий етап відбір елементів концептуальних (смислових) структур — «поповнення словника аналізатора». Матеріалом для відбору йому слугували «передбачен-

66

ня», взяті під час реальних ігор у «Дипломатію» між -«гравцями-людьми» [Шенк, 1980, с. 86]. Вибір саме цієї гри мотивується тим, що в ній успіх залежить багато в чому від вміння справляти вплив на інших людей, «щоб примусити їх робити те, що потрібно вам, і водночас визначати, як і чому хтось інший робить спробу викори­стовувати вас. Отже, тут існує багато точок дотику з людським сприйняттям і поведінкою людей під час спілкування» [Шенк, 1980, с. 85].

Про значення ігрових моделей у соціальних науках чітко вис­ловлювався А. К. Попов, який розробив семантичний підхід до їх аналізу. «До ідеї використання імітаційних ігор у соціальних дослідженнях у наш час підходять з різних «боків» багато вчених різних спеціальностей, наукових біографій і досвіду, — пише А. К. Попов. — Імітаційно-ігровий підхід здається їм новим перс­пективним стилем наукового мислення. Справа у тому, що імітаційні моделі дають змогу створити штучну «соціальну систе­му», провадити з нею експерименти, перевіряти гіпотези, поглиблю­вати і уточнювати їх за бажанням, аналізувати деталі і водночас робити узагальнюючі висновки. До імітаційно-ігрового підходу природно вписуються як гуманітарні «традиційні» підходи, так і кібернетичне моделювання... Імітаційні моделі виступають новим важливим інструментом соціальних досліджень і побудови соціальних теорій. Це нова містка форма втілення соціальних те­орій, яка надає нову технічну можливість уникати крайньої теоре­тичної абстрактності та емпіричної розрізненості багатьох традиційних досліджень».

«Грати в гру» — центральне поняття ігрової імітації. Воно еквівалентне виразу «дотримуватися норми», або «грати роль».

Необхідна умова для «гри в гру» пов'язана з ціннісними струк­турами і САМООЦІНКАМИ (суб'єкта і переваг гри) і залежить від приватних співвідношень когнітивних структур та ігрових норм, а також від цілком певних принципів формування переваг.

СПРАВЕДЛИВА ГРА. Розрізнення у грі того, що гравець справді хоче, і того, що пропонує норма, дає змогу уточнити по­няття «справедлива гра». Найпростіше уявлення про справедливу гру зводиться до переконання про правила гри як такі, що нада­ють рівні шанси на виграш кожному із гравців. При найпростіших іграх «з випадком» (кості, рулетка) підрахувати шанси кожного гравця можна досить точно із використанням теорії ймовірностей. У складніших випадках «справедливість» може бути встановлена «емпірично»: гравця запитують, чи хотів би він помінятися ролями з іншим гравцем. Якщо він хоче, значить існує нерівність. Звичай­но ж, ця нерівність створюється не тільки правилами гри, а й внутрішніми структурами гравця. Наприклад, більшість шахістів віддають перевагу грі білими, що означає «несправедливість» шахів. Але існує і значна група гравців, які віддають перевагу грі

67

чорними (наприклад, через те, що вони добре вивчили дебюти за чорних). Отже, абсолютно справедлива гра неможлива, П справед­ливість повинна визначатися стосовно гравців, які беруть участь у цій грі.

Ідею визначення справедливої гри можна пояснити неформаль­но так. Сфери ХОЧУ і МОЖУ, потенціали гравців утворюють за­гальну структуру незалежно від структури гри, в яку їм пропонують грати. Якщо норми гри такі, що не обмежують по­тенції цієї загальної структури і не примушують бажати того, що не входить до загальної інтенційної структури, то така гра всіма гравцями повинна вважатися справедливою, оскільки вони, по суті, в неї не грають, а просто «живуть своїм життям». Гра, яка заборо­няє деякі небажані для гравців курси подій, повинна вважатися ними (усіма) справедливою, якщо існує такий розподіл ігрових ро­лей між гравцями, що жодному гравцеві невигідно було б змінити роль, через те, що при цьому заборонялося б більше його бажаних курсів подій.

Абсолютні умови безконфліктності. Таким є переконання всіх «гравців», що вони грають у справедливу гру, тобто спілкування взаємно розуміється як певна гра і з цим згодні усі, завдяки спілкуванню задовольняються інтереси учасників і, насамкінець, правила гри легітимовані, тобто визнані справедливими кожним учасником.

Конфлікт і теорія ігор. З початку свого виникнення теорія ігор розглядалася як математична теорія конфліктів у розумінні роз­робки способів їх розв'язання (шляхом прийняття ефективних рішень). Інтерпретація гри як норми хоч і залишає можливість роз­глядати її як теорію конфліктів, але переважно як теорію поперед­ження конфліктів, оскільки акти прийняття рішень та їх аналіз пов'язані не з іграми, а із взаємодіями когнітивних структур. Отже, гра — не модель конфлікту, а принцип аналізу соціальної діяльності — і конфліктної, і безконфліктної. Рольова гра — це модель спілкування, сценарій спілкування, скопійований із визна­чено нормованого типу взаємодії. Дівчинка, граючись у ляльки, го­тується стати матір'ю. Бізнесмени грають у ділову гру, свідомо репетируючи свою майбутню «серйозну» діяльність. Шахи є модел­лю битви двох армій, карти моделюють феодальну ієрархію. Коли ми граємо в шахи чи карти, ми також репетируємо певні схеми спілкування. Більшість ігор навмисне створені так, що моделюють конфліктну ситуацію, тобто у цих іграх ми не допомагаємо один одному, а намагаємося «знищити», перемогти один одного. Єдина гра, де усі гравці допомагають один одному, — буриме, в ній скла­дають вірш чи оповідання, виписуючи по черзі слова.

У грі втілені усі елементи конфліктної ситуації, включаючи протилежність інтересів. Однак обмеженість ігрової моделі — у нормативній формалізації цієї протилежності, яка не є

68

універсальною для конфлікту (як вже зазначалося, конфлікт мож­ливий за єдності інтересів — батьки лікують дитину, двоє хочуть одружитися з однією і тією самою дівчиною). У конфлікті, як і в певному випадку спілкування, протилежність інтересів умовна (на ринку продавець і покупець «грають в гру» з протилежними інтересами, але не обов'язково доводять цю гру до конфлікту).

Аналізуючи спілкування як гру, ми фіксуємо увагу на елемен­тах конфліктної ситуації, бачимо спілкування з погляду можливо­го конфлікту, що корисно з профілактичної точки зору. Ігрове бачення, яке тренує «конфлікти бачення», зводиться до виконання наступного:

1. фіксуємо учасників спілкування як гравців;

2. з'ясовуємо ролі гравців;

3. розглядаємо групову норму як правило гри;

4. визначаємо ціннісні структури гравців, переваги.

Ви спостерігаєте гру в шахи, ви дізнаєтеся, що один з гравців — молодий май­стер спорту, а солідніший гравець — просто аматор. Ви спеціаліст, спостерігаєте за грою і раптом бачите, що у відповідь на хід аматора майстер робить доволі безглуздий хід. Ви спантеличені і починаєте будувати схеми, щоб зрозуміти, в чому справа. На­приклад, припускаєте, що майстер нездоровий, не в настрої, і тим самим розпочи­наєте інтерпретувати шахову гру у термінах дещо іншої, складнішої «гри». Припустимо, ви знаєте, що старший гравець — начальник молодого майстра. І рап­том вас осяяло: підлеглий чогось бажає від свого начальника, виходить, вони грають у складнішу гру, а не в шахи. Продовжуєте стежити і ось бачите, що майстер програв. Припустимо, згодом майстер сам визнає, що «грав на підвищення», і справді отримав підвищення у свого подобрілого начальника. Отже, вони грали в дуже складну гру, де гра у шахи була використана як специфічний дискурс, «діалог фігурами». На­справді була гра підлеглого з начальником.

У теорії трансакцій передбачається, що люди грають у складні ігри як на рівні свідомості, так і на інших рівнях. У дитини закріплюється сценарій, сприйнятий від батьків, який вона може потім програвати все своє життя, незважаючи на П ірраціональність, що підштовхує до конфліктів [Берн, 1989]. В чистій грі ми завжди маємо елемент суперництва, але у «життєвих» іграх такий елемент буває важко встановити.

Наприклад, які суперники чоловік і дружина, що хочуть вилікувати свою дитину і розходяться лише у методі її лікування: мати хоче лікувати гірчичниками, а батько — травами. У якому розумінні цей конфлікт можна представити як салонну гру? Зви­чайно, в іншому смислі, але це також гра; адже коли кожний на­полягає на своєму, вони грають у гру «розумних», освічених батьків і в цій грі суперничають їхні САМООЦІНКИ. Кожний упирається через свою гордість, а програє в їхній грі дитина.

Отже, будь-яке спілкування можна фіксувати у вигляді гри, встановити його учасників, їхні ролі, Я-ОБРАЗИ, переваги, цінності, Я-КОНЦЕПЦІЇ, правила гри, універсальні норми, яким вони повинні слідувати.

69

Конфлікт може бути пов'язаний із незнанням того, в яку гру грає з вами партнер (про такого говорять: «слизький»), тобто важко інтерпретувати спілкування з ним у вигляді стандартної гри-нор-ми, бо він неперервно змінює правила гри. Можливо, що кожний тільки гадає, що він грає у певну гру з іншим, але спостерігачеві зрозуміло (чомусь), що кожний помиляється (яскравий приклад — діалог Хлестакова з городничим в готелі, коли Хлестаков гадає, що його хочуть вигнати з готелю, а городничий тремтить перед ним, прийнявши його за ревізора).

Підведемо підсумки глави, визначивши такі принципи нор­мального спілкування, взаємодії Я і ТИ з участю «спостерігачів» ВОНИ:

— Я вільно реалізує свої інтереси;

• якщо Я у чомусь вневпевний, то його впевненість підкріплюється впевненістю ТИ;

• якщо Я впевнений, що чинить правильно, в цьому також впевнений ТИ, і обидва впевнені, що ВОНИ оцінюють їхні дії як справедливі.