Італія - батьківщина Відродження

Київський національний університет культури і мистецтв

Дніпропетровський факультет менеджменту та бізнесу

РЕФЕРАТ

На тему: «Італія – батьківщина Відродження»

Виконала: ст. I- курсу

Гр. « Ресторанне обслуговування»

Бурлаченко Тетяна

Перевірив: Печеранський. І. П.

Дніпропетровськ 2015

ПЛАН

1. Вступ

2. Флоренція- батьківщина Відродження

3. Спадкоємці культури Середньовіччя

4. Творчість живопису

5. Розвиток різноманітних жанрів

6. Архітектура

7. Діячі гуманізму

8. Висновки

Найбільш повно й послідовно Відродження змогло реалізуватися в Італії. Італія — країна класичного і, можливо, єдиного Ренесансу. Усі інші Ренесанси в Європі вторинні щодо італійського і є більшою чи меншою сукупністю культурних особливостей, визнаних ренесансними. Феномен Ренесансу в Німеччині, Франції, Іспанії розбавлений іншими культурними віяннями, аморфний і розпливчастий і скоріше символізується обмеженим колом видатних особистостей. У згаданих країнах Ренесанс скоріше тенденція, ніж епоха. Їх історію можна написати і без уживання цього терміна, у той час як в італійській історії без поняття Відродження період від Данте до Мікеланджело залишається нез’ясованим у своїй суті.

Епоха Відродження припадає в Італії на складний і суперечливий період суспільного й політичного розвитку країни. Характер італійської культури у цей час визначається еволюцією соціальних форм від комун до сеньйорій. Комунальний лад проіснував порівняно недовго — у ХІ ст. комуни загинули в результаті внутрішніх міських суперечностей між народом «жирним» і народом «худим». Пам’ять про міста-комуни глибоко ввійшла у свідомість італійців. Приборкання соціальних пристрастей узяли на себе князі, кондотьєри. Багатьох городян підкуповувало те, що загарбникам влади вдавалося відновити мир, узяти під своє заступництво культуру. Князі виявляли більшу щедрість у справах культури, ніж скопідомне і розважливе бюргерство.

У XIV-XV ст. італійські міста переживають бурхливий розвиток. У них була розвинута промисловість, частково організована у формі ранньої мануфактури; вони стали великими торговими центрами, що вели торгівлю з іншими країнами Європи й особливо з Близьким Сходом; у них знаходилися великі банки, операції яких мали широкий міжнародний характер. Італію цього періоду вважають першою країною, де виникли ранньокапіталістичні відносини.

Щодо особистості прогресивне значення ранньокапіталістичного укладу порівняно з феодальним полягало в тому, що силою властивих цьому укладу економічних відносин і інших суспільних зв’язків, а також рухливості маси людей, залучених до нового виробництва, особистість звільнялася від середньовічної несвободи, станової замкнутості і забобонів, від уз сільської громади і цеху, родових і сімейних традицій. Тобто знищувалася та несамостійність людей, без якої не могла нормально функціонувати феодальна система господарства, індивід піднімався до активної самостійної діяльності й у нього пробуджувалася і розвивалася віра у свої сили й почуття власної гідності.

Це особливо повно розкривається в епоху раннього Відродження, коли пафос твердження нової соціальної дійсності визначає атмосферу могутнього підйому громадянської самосвідомості, перевагу в мистецтві монументальних форм—громадських будинків, великих скульптурних і фрескових циклів.

Промислова, торгова й фінансова верхівка італійських міст наживала величезні багатства і могла виділити частину коштів на розвиток культури, оскільки мала потребу в розвитку техніки, природознавства, математики. Навіть приватне замовлення в цей період здобуває суспільний характер: італійські князі й імениті громадяни нерідко задовольняють своє честолюбство, споруджуючи церкву чи монастир, міські госпіталі, прикрашаючи розписами капели міських церков. Спорудження й прикраса резиденції правителя також мало сприяти славі і політичній вазі міста.

Одночасно із формуванням багатої італійської ранньої буржуазії у містах формувалася численна група представників розумової праці й людей, зайнятих літературою та мистецтвом: численні літератори, поети, публіцисти, лікарі, вчителі, інженери, «майстри вільних мистецтв», тобто художники, скульптори, архітектори тощо. Усі ці представники нового соціального шару, — інтелігенції — і стали діячами нової культури, яка дістала назву культури Відродження, або гуманізму.

Батьківщина Відродження, безсумнівно, Флоренція («Афіни Італії»). І це не дивно. Саме у Флоренції в 1293 р., тобто на зорі Відродження, була прийнята перша в християнській Європі, фактично республіканська конституція, причому конституція дуже демократична.

Саме у Флоренції, а трохи пізніше в Сієні, Феррарі, Пізі складаються кружки освічених людей, яких називали гуманістами. Але не в сучасному—моральному—значенні цього слова, що вказує на повагу до людської гідності, а в більш вузькому — освітньому змісті. Адже термін походить від назви того кола наук, якими займалися поетично й художньо обдаровані флорентійці: studia humanitatis. Це ті науки, що мали своїм об’єктом людину і все людське на противагу studia divina—усьому, що вивчає божественне, тобто теологію.

Ранні флорентійські гуманісти — це найчастіше політичні діячі, адвокати, правознавці, наприклад, великий Данте, що був дипломатом і депутатом від партії «білих гвельфів». Тим більше, що їх як людей освічених, котрі знали мови, були досвідченими у правознавстві, красномовстві, знали фортифікацію, математику, архітектуру, інже- нерну справу, а іноді й астрологію, і алхімію, прагнули залучати на посади посланників, радників, секретарів, канцлерів як республіканські уряди міст Італії (Флоренція, Венеція, Генуя), так і різні монархи, зокрема, папа римський.

Найпомітнішою фігурою на межі середньовіччя і нового часу був флорентієць Алігієрі Данте (1265-1321 рр.). Данте був усебічно освіченою людиною. Він учився у Болонському університеті, однак, не закінчив його. Офіційна середньовічна освіта не задовольняла Данте і він багато вчився самостійно, вивчав мови, що давало йому змогу знайомитися з іноземною літературою та творами античних авторів, серед яких його найбільше захоплював Вергілій. Літературну творчість Данте розпочав у 80-х роках ліричними поезіями в дусі тогочасної італійської лірики «солодкого нового стилю».

У «Божественній комедії», яку справедливо називають синтезом середньовічної культури й прологом культури Ренесансу, з усією повнотою відбився складний і суперечливий світогляд Данте.

Данте почав писати свою всесвітньо відому поему у вигнанні, і встиг закінчити її перед самою смертю, коли жив у Равенні. Данте назвав свою працю «Комедією», позаяк так було прийнято іменувати твори з радісним кінцем. «Божественною» назвав комедію Боккаччо в знак вищої похвали. «Божественна комедія» написана на народній італійській мові, яку Данте назвав хлібом простим, ячмінним (тобто доступним усім), а не пшеничним.

«Комедія» розповідає про подорож Данте загробним світом. Форма була традиційною: мандрівки по пеклу й раю описувалися й у попередні століття. Але в Данте ця форма наповнилася надзвичайно багатим змістом: вона вмістила в себе, з одного боку, все духовне життя італійського суспільства того часу, з іншого боку — думки, почуття і погляди самого Данте, в яких успадковане від середньовіччя органічно сплелося з дивними прозріннями.

Данте оповідає про людські гріхи й відплату за них для того щоб змусити людей замислитися над своїм життям. У цьому він вбачає свій власний обов’язок поета й громадянина. Данте переконаний, що людина, володіючи великим даром «шляхетного розуму» і волі, може і повинна вступити на шлях діяльного добра, домогтися щастя і на землі, і на небі. Так починається звільнення особистості від традиційних уявлень про людину і її призначення.

У «Божественній комедії» поет вкладає в поняття людської особистості багато нового. Він ще не відокремлює людину від бога, але вже не визнає гріховним її земне життя, обстоює нові критерії її оцінки, відмінні від аскетичних. Він цінує у людях гідність, активність, здатність на сильні пристрасті та великі звершення, його приваблюють характери героїчні, яскраво визначені та відштовхують пасивні й безпринципні.

Спадкоємець культури високого Середньовіччя, Данте переосмислив її досягнення і виявив незвичайну самостійність у філософських поглядах. У часи церковної ієрархії він проголосив пророче право поета засуджувати пап і навіть скидати їх у пекельне полум’я; у часи феодальної роздробленості і міських смут він затверджував початок єдиної світової держави. Мріючи відновити Римську імперію, оновлену й освічену, Данте пи- сав про державу майбутнього, що не знає прокляття приватної власності на землю. Він був творцем першої утопії нового часу і невблаганним суддею своєї епохи.

На межі ХІІІ-ХГУ ст. уже виразно проглядаються контури принципово нового художнього мислення, заснованого на орієнтації на реальний світ і такі його фундаментальні властивості, як матеріальність, логічність і пізнаванність панівних зв’язків.

Ці нові риси позначаються у творчості деяких майстрів Флоренції, Рима. Так, у знаменитому флорентійському соборі Санта Кроче зодчого Арнольфо ді Камбіо (1240-1302 рр.) помітне прагнення повернутися до класичних принципів давньоримської архітектури.

Флорентійський собор присвячений богоматері. Його називають Санта Марія дель Фьоре. Легенда говорить, що назва Флоренції (по-італійському—Фіренце) походить від слова «фьоре» — квітка. Квітка лілії входить у герб міста. Собор почали будувати в 1296 р. Будівництво тривало два століття, а фасад виконаний аж у XIX ст. Прославлений купол був зведений в 1420-1434 рр. великим флорентійським зодчим Філіппо Брунеллескі (1377-1446 рр.). Для сучасників архітектора купол уособлював могутність і волю людського духу, торжество розуму. Його діаметр — близько 43 м, висота разом із ліхтарем — 116 м. Саме він став архітектурним стрижнем в ансамблі міста.

Творчість ще одного видатного флорентійця Джотто ді Бондоне (1266-1337 рр.) в історії європейського живопису позначає перехід від середньовіччя до Відродження. Джотто, як і Данте, звертався до образів християнської міфології, але надавав їм нового смислу. Уже його ранній цикл розписів історії Христа в каплиці дель Арена в Падуї має вигляд розповіді про життя людини, яка проходить складний шлях випробувань і страждань.

Картини Джотто пройняті гострим відчуттям зв’язку з реальним життям, його релігійні образи матеріально конкретні й емоційні. Живописець передавав ті почуття й душевні рухи людини, які відбиває її зовнішній вигляд. І Джотто й Данте переборювали алегоризм, перетворюючи алегоричні фігури на живі людські характери, відкривали, кожний у своїй сфері, реальну людину і земний світ.

«Божественною комедією» Данте завершилася доба. На XIV ст. припадає новий її період — раннє Відродження. Триває розвиток міст, намічається розпад вільних міських комун. У культурному житті дедалі більшого значення набуває нова міська інтелігенція, інтенсивніше формуються нова свідомість та індивідуалістичне світосприйняття, активізується процес звільнення людського розуму від диктатури церкви й догматичного середньовічного мислення. На цьому ґрунті створюється якісно нова література, яка спирається на античність та народну літературну традицію, набуває народно-демократичного характеру. Провідне місце в культурі й літературі цього часу посідають Петрарка і Боккаччо.

Всесвітньовідомий поет Франческо Петрарка (1304-1374 рр.) — перший видатний італійський гуманіст. Народився Петрарка в Ареццо, невеликому місті поблизу Флоренції. Батько його, небагатий флорентійський нотаріус, друг і однодумець Данте, у 1302 р. був вигнаний із рідного міста.

У своїх творах Петрарка відкриває нову, несередньовічну особистість, яка виявляє себе не через загальне й універсальне, а через індивідуальне, неповторне. «О дивне божевілля людської душі, що захоплюється усім, за винятком самої себе, тим часом як дивовижніше за неї немає нічого серед усіх створінь не тільки мистецтва, але і природи».

З латинської спадщини Петрарки значний інтерес становлять морально-філософські твори, особливо трактат «Про презирство до світу», в якому виразно проявляються суперечності світогляду поета й складність становлення нової свідомості. Найголовнішим у трактаті Петрарки є заглиблення у внутрішній світ реальної земної людини, відкриття його безмірного багатства й складності.

У цьому найповніше виявляється утвердження гуманістичного погляду на людину. Важливо й те, що у творі вимальовується той людський образ, який стоїть у центрі ліричних поезій Петрарки, написаних італійською мовою. Трактат «Про презирство до світу» у наукових дослідженнях часто називають своєрідним коментарем до «Канцонь- єре» — найвидатнішого твору Петрарки.

Головна тема «Канцоньєре»—любов поета до Лаури: їй і присвячена більшість віршів. При написанні їх Петрарка використав досвід любовної лірики своїх попередників — поезії трубадурів, італійської лірики поетів «солодкого нового стилю», Данте. На грунті традиції він створив поезію нового типу, розпочавши розвиток гуманістичної лірики.

Петрарка високо цінує власне духовне життя, власні прагнення й досягнення, власні переживання. Його життя і доля стали його власною справою, творінням його волі і розуму. Досвідом свого життя гуманіст руйнує середньовічний принцип призначення людини до визначеного місця у світі, до виконання встановлених богом завдань.

Джованні Боккаччо (1313-1375 рр.) — видатний письменник-гуманіст, учений, філолог. Він був другом Петрарки, перебував під значним його впливом, але за характером творчості дуже відрізнявся від нього.

Найвищий етап у творчій еволюції Боккаччо — це «Декамерон» (1350-1353 рр.). Головні події відбуваються в сільській мальовничій місцевості. Розташувавшись у палаці, веселе товариство дотепних вихованих людей, вільних від гніту старої середньовічної моралі, проводить час у забавах, прогулянках і бесідах. Протягом десяти днів молоді люди розповідають новели — кожний щодня по одній. Звідси й назва збірника—«Декамерон» (від грецького — десятиденник).

Найвидатніші свої твори Боккаччо написав прозою, зосередивши увагу на всебічному зображенні матеріальної сторони дійсності, на відтворенні людського буття в усій різноманітності його проявів і запитів.

Якщо в ХIV ст. в Італії ще існував досить могутній шар релігійної культури, то сутність культури XV ст. визначає, передусім, життєрадісний світський дух. Зрозуміло, релігійність зберігалася у всіх верствах італійського суспільства, зокрема й у гуманістичному середовищі, авторитет Священного писання і батьків церкви не піддавався сумніву. Але все більшого значення у культурі набуває світський початок.

Світська культура здобуває настільки великий авторитет, що її змушена признати і церква. Повернувшись із «авіньонського полону», папи оточують себе гуманістами, виступають заступниками людей мистецтва, більш того — у XV ст. двічі папський престол займали гуманісти. Саме гуманізму і належить провідне місце в суспільній думці Італії XV ст.

Гуманістичні кружки, університети, придворне меценатство, академії, архітектура, своєрідність місцевих свят, карнавалів, театральних вистав, особлива орієнтація інтелектуальних традицій — усе це надавало неповторного вигляду численним італійським містам. Самостійність культурної політики, багатство, високий рівень освіченості й індивідуального розвитку італійців, нарешті, взаємозв’язок культурного й політичного авторитету міста, правителя, республіки і гостре культурне суперництво створювали навіть у бурхливій обстановці XV ст. сприятливі умови для самостійної творчої роботи. Одне тільки прагнення прославити себе, свою батьківщину, свого заступника викликало до життя і стимулювало розвиток різноманітних жанрів у різних сферах культури.

Нові уявлення про світ і людину знайшли найбільш повне втілення в мистецтві. Головною опорою для майстрів XV ст. була римська античність, хоча вони знали і пам’ятники етруського і навіть грецького мистецтва. Залишаючись найвищим зразком, античне мистецтво не сприймається як звід непорушних естетичних канонів.

Панівне місце серед усіх мистецтв у XV ст. належить, безсумнівно, живопису. Художники кватроченто багато уваги приділяють зображенню прекрасної людини, але людина в П’єро делла Франческа й Мантеньї, Боттічеллі, Гірландайо, Поллайоло й інших майстрів цього періоду ще не виділена з навколишнього світу і не піднята над ним, не перетворена в абсолютний центр світобудови. Художники кватроченто зображували не «людину над світом», а «людину у світі». Саме в епоху Високого Відродження в техніці живопису відбувається корінний переворот: розробляються закони перспективи, світлотіні, колориту.

Надзвичайного розквіту досягла і скульптура—достатньо згадати імена Донателло (бл. 1386-1466 рр.), Андреа Верроккіо (1435-1488 рр.).

У ренесансній системі поглядів на світ винятково важливе місце належало архітектурі. Гуманісти бачили в ній зриме вираження образу нової соціальної дійсності. Нову— власне ренесансну—архітектуру, засновану не на принципах готики, а на ідеях класичного римського зодчества, створюють Філіппо Брунеллескі (1377-1446 рр.) і Леон Баттиста Альберті (1404-1474 рр.). Брунеллескі першим із нових архітекторів розв’язав проблему побудови великої купольної споруди. Він побудував багато флорентійських церков і палаців, що вражали сучасників своєю витонченістю, якої Альберті досягав головним чином пропорційністю різних частин споруди.

Альберті був не тільки блискучим архітектором-практиком, але й теоретиком. Йому належить твір «Десять книг про архітектуру», де викладена наукова теорія нової архітектури, створеної ним під впливом вивчення античних пам’яток. В іншій праці — «Про живопис» Альберті формулював теорію мистецтва живопису, також спираючись на спадщину античних художників.

Загальна картина розвитку художньої культури раннього Відродження складна й неоднорідна. Головним центром формування нових гуманістичних ідей і мистецтва раннього Відродження була Флоренція, яка протягом усієї першої половини XV ст. посідала не тільки провідне, але і надзвичайне місце у мистецтві Італії. У Флоренції були засновані перша публічна бібліотека, перша академія, перша школа мистецтв.

Перша половина XV ст. справедливо вважається часом рішучого перелому, сміливих шукань, збагачення мови мистецтва новими художніми засобами. Мистецтво сповнене громадянського духу, особливо в роки боротьби за незалежність флорентійської республіки. Захоплення античністю охоплює всі види мистецтва. Брунеллескі, Мазаччо, Донателло, і, нарешті, Пьєро делла Франческа кожен по-своєму, але всі разом закладають основи «нового мистецтва».

Розквіт мистецтва на початку XV ст. підтримувався достатком замовлень на спорудження будинків і на роботу з їх прикраси. Навіть війни не припинили будівництва у Флоренції. Необхідно було завершити прикрасу скульптурами найбільш грандіозних будинків міста — собору й дзвіниці. Церква цеху Ор Сан Мікеле ще стояла з порожніми нішами. Зводилися нові церкви й капели: Сан Спірита, капела Пацці. Важливо, що замовниками прикрас і розписів були світські організації, головним чином синьйорія і цехи, а їх, представники — попечителями будівництва. Xаракгерною рисою цього часу стає інтерес до мистецтва всього населення. Флорентійці пишаються художніми багатствами міста, вони прекрасно в них розбираються.

Найважливішою подією в художньому житті Флоренції початку XV ст. був конкурс 1401 р. Цех торговців сукном (Calimala) оголосив конкурс на пробний рельєф. Переможець конкурсу мав одержати замовлення на виготовлення бронзових північних дверей флорентійського баптистерія. У конкурсі брали участь сім скульпторів. Перемогу одержав тоді ще молодий Лоренцо Гіберті (1381-1455 рр.). Виконанню цього замовлення він присвятив двадцять років свого творчого життя — 1403-1424 рр.

З діячів гуманізму у Флоренції XIV-XV ст. слід відзначити Леонардо Бруні (1369-1444 рр.), творця нової педагогічної системи в гуманістичному дусі. Бруні наполягав на вихованні «не тільки духу, а й тіла»; він одним із перших вимагав організації жіночої освіти. Цікаві погляди Леонардо Бруні на щастя людини. Прагнення до щастя, вважає Бруні, у людині «закладено самою природою», а досягається воно не з милості божественної сили, а в результаті діяльності самої людини. Зводити щастя до однієї насолоди не можна. Людина має розум і почуття. Чесноти повинні стримувати почуття і спрямовувати зусилля людини шляхом «досконалої діяльності».

Відомим філософом, філологом, істориком і послідовником Епікура був Лоренцо Валла (1407-1457 рр.). Валла довів підробленість низки документів (зокрема, відомого «дарунку Костянтина») папської курії, навіть розробив проект секуляризації всієї папської держави. Валла поклав також початок науковій критиці біблійного тексту.

У1433 р. з’явився його трактат «Про справжне й помилкове благо», в якому відкидалося церковно-християнське розуміння мети людського життя в досягненні порятунку від покарання за гріхи за допомогою церкви. Людина не повинна виступати проти природи, навпаки, підкоряючись природі, вона зможе жити щасливо. Відповідно до цього Валла формулював мету діяльності людей: «Отже, насолода (voluptas) — це благо, до якого всюди прагнуть і яке полягає в задоволенні душі і тіла». Греки, йшлося далі в трактаті, називають це благо «гедоне». Чесноти людини є тільки засобом досягнення тієї чи іншої насолоди, їх зміст — у користі, що людина, насолоджуючись, одержує.

Отже, за часів правителя Флоренції Козімо Медічі (1389-1464 рр.), а потім його онука Лоренцо Пишного (1449-1492 рр.) місто рикрасили величні й красиві споруди, сотні фресок і картин створили митці для церков і палаців. Навіть узголів’я ліжок, віка та стінки скринь прикрашались картинами. Флоренція була найбагатшою італійською міською республікою.

У другій половині XV ст. у Флоренції активно діє Платонівська Академія, яка виникла в результаті цілком закономірного розвитку основних, фундаментальних принципів індивідуалістичної ідеології раннього італійського Відродження. Учасниками цього філософського об’єднання були гуманісти Піко делла Мірандола (1463-1494 рр.), Поліціано (1454-1494 рр.), Крістофоро Ландіно (1424-1504 рр.), а також правитель Флоренції Лоренцо. Studia humanitatis з їх поетично забарвленою філологією одержали логічне завершення, з одного боку, у поетичній метафізиці «благочестивої філософії» Марсіліо Фічіно (1433-1499 рр.), що заявляв про необхідність примирення й об’єднання на раціональній основі усіх філософських вчень і всіх віросповідань, а, з іншого боку— у висунутій Піко делла Мірандолою концепції людини як мікрокосмосу, що реалізує в собі принцип абсолютної творчої свободи.