3. Економічний розвиток України у 1970-і – 80-і рр..

У 1970 – 80-і рр. в економіці України спостерігалися як досягнення так і кризові явища. У промисловості.

Досягнення:

• Високі темпи розвитку електроенергетики – введено в дію велику кількість електростанцій – Придніпровську, Бурштинську, Зміївську, Запорізьку, Чорнобильську. На території республіки будувалося вісім АЕС.

• Бурхливий розвиток вугільної, нафтової, газової, хімічної промисловості, металургії, машино будівництва.

• Зростання кількісних показників випуску промислової продукції.

Кризові явища:

• Переважання виробництва товарів групи “А” над товарами групи “Б”.

• Низька якість продукції, поступове уповільнення темпів росту, зменшення рентабельності підприємств, недостатня механізація та автоматизація виробництва.

• Вичерпання трудових і матеріальних ресурсів. Неврахування центром економічних можливостей України, безвідповідальне ставлення до її природного середовища – будівництво величезної кількості хімічних та інших екологічно небезпечних підприємств. Україна, яка складала 2,6% території СРСР, одержувала більше чверті всіх забруднень.

В Україні все чіткіше проявлялася притаманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей. На споживчий ринок працювало менше 30% потужностей української промисловості. Економічний потенціал України нарощувався без урахування екологічних факторів.

В аграрному секторі – зростання капіталовкладень, зростання цін на закупку сільськогосподарської продукції, зменшення податку з колгоспів, послаблення адміністративних заходів щодо підсобних господарств. Однак частина негативних явищ переважала – некомпетентне втручання центру в місцеві справи, нераціональне використання капіталовкладень (на початку 1980-х рр. 40% колгоспів УРСР були нерентабельними або збитковими). Слабке впровадження в аграрному секторі наукових розробок, нераціональне використання земель, недбала переробка та зберігання врожаю – щорічна втрата третини овочів і фруктів, 10% зерна. Падіння темпів виробництва (на 1985 р. приріст сільгосппродукції в УРСР складав лише 0,5%, менше ніж приріст населення.

Рівень життя населення.

Протягом 1960-80-х рр. спостерігалося певне зростання добробуту населення, підвищувалася заробітна плата, пенсії, стипендії. Введення в експлуатацію великої кількості житла, шкіл, будинків культури. Низькі ціни на житло та комунальні послуги. Безплатна медицина та навчання. Поліпшення транспортного обслуговування населення. Але все ж за якістю життя було відставання від європейських країн; існував гострий дефіцит промислових і продовольчих товарів, черги стали ганебною прикметою життя народу; недостатні розміри пенсій; неспроможність ефективно вирішувати житлову проблему; великий розрив у соціальному забезпеченні села та міста; низка якість медичних послуг; зростання розриву між життєвим рівнем звичайних громадян та “номенклатури”.

Керівництво робило спроби спинити загрозливі тенденції в економіці (нові гасла “економіка повинна бути економною”, прийняття Продовольчої програми), але адміністративно-командні методи управління економікою вичерпали себе, необхідні були докорінні соціально-економічні зміни.

Контрольні запитання:

1. Позначте прізвище діяча, який був обраний першим секретарем ЦК КПУ в 1963 р.

2. Позначте рік проведення економічної реформи.

3. Позначте хронологічні межі “золотої” п’ятирічки.

4. Позначте особливості соціально-економічного розвитку Української РСР.

5. Пояснити, чому період правління Л.Брежнева називають роками “застою”?

6. Охарактеризуйте діяльність П.Шелеста в Україні.

7. Укажіть основні напрямки політики В.Щербицького.

8. Позначте, хто очолював проведення економічної реформи в другій половині 1960-х рр.?

9. Охарактеризуйте рівень життя населення в 1960-80-і рр..

10. Пояснити, чому економічні реформи не сприяли постійному економічному зростанню?

11. Назвіть найбільш негативні прояви в економіці України у період “застою”.

Література:

Основна:

1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 2004.

2. Історія України (рівень стандарту, академічний) 11 кл. Пометун О.І., Гупан Н.М. – К., 2011.

Додаткова:

3. Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи 1946 – 1980-ті. – М., 1999.

4. Сторінки історії України: ХХ століття: Посібник для вчителя / За ред. С.В. Кульчицького. – К., 1992.

ЛЕКЦІЯ №

Тема: Дисидентський рух.

Мета: розкрити процес розвитку нового періоду в національно-визвольної боротьбі українського народу; дати оцінку дисидентському руху 1960-х рр.; з’ясувати течії дисидентського руху та дати їм характеристику; формувати у студентів вміння критично мислити; виховувати студентів в дусі поваги до історичної боротьби і здобутків українського народу.

План:

1. Дисидентський рух: причини виникнення, форми боротьби, особливості.

2. Діяльність дисидентських організацій в Україні.

1. Дисидентство – це опозиційний рух проти панівного державного ладу, протистояння офіційної ідеології та політиці. Із середини 50-х рр. – зародження дисидентського руху в СРСР (УРСР).

Причини виникнення:

• Поліпшення внутрішньополітичного клімату за часів “відлиги”, що призвело до нової хвилі національно-визвольної боротьби.

• Антикомуністичні виступи в країнах Східної Європи (в Угорщині, Польщі та Чехословаччині).

• Активний правозахисний рух, спричинений прийняттям Декларації прав людини (1948 р.).

• Монопольна влада партійно-радянської бюрократичної верхівки.

• Політика русифікації, обмеження національно-культурного життя.

• Ігнорування конституційних прав людини в СРСР.

• Репресії проти інакомислячих.

Форми боротьби дисидентів:

• Протести, звернення на адресу керівників країни, листи до ООН українських політв’язнів .

• Поширення нелегальної літератури. Видання у Львові В.Чорновілом само видавничого журналу “Український вісник”, що сприяло консолідації дисидентського руху.

• Створення в Україні дисидентських організацій.

• Організація мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань.

• Організація шевченківських свят, вечорів пам’яті Лесі Українки, І.Франка та ін..

Особливістю дисидентського руху було – ненасильницькі методи боротьби; поділ на різні напрямки: національно-культурницький, правозахисний, самостійницький, релігійний; соціальна ізоляція – більшості населення були не зрозуміли гасла дисидентів, так головні сили опозиції зосереджувалися в Києві та Київської області – 258 осіб (48,7%), Львівська – 116 (21,9%), Івано-Франківська – 41, Дніпропетровська – 24, Тернопільська – 22, Донецька – 10, Волинська і Рівненська – 8, Житомирська, Одеська, Харківська – по 6, Запорізька – 5, а в решті областей – від 1 до 3 учасників. Із 530 учасників руху найчисленнішу групу становила інтелігенція – 75%, робітників - 12%, студентів – 3,2%, селян – 2,6%.