3. Причини падіння зунр

- непослідовність та поміркованість внутрішньої політики ЗУНР;

- війна з Польщею;

- байдужість до долі української республіки з боку великих європейських держав;

- поглинення території ЗУНР різними країнами:

Східна Галичина: червень – липень 1919 р. окупація цих земель Польщею. 25 червня 1919 р. – рішення Паризької мирної конференції про надання Польщі права володіння землями Східної Галичини на 10, а згодом на 25 років. 14 березня 1923 р. – рішення Ради Антанти про остаточне включення Східної Галичини до складу Польщі.

Північна Буковина: листопад 1918 р. – окупація цих земель Румунією. 10 вересня 1919 р. – передача за Сен-Жерменським договором Північної Буковини до складу Румунії.

Закарпаття: березень – квітень 1919 р. землі Закарпаття стали автономною одиницею Угорської Радянської Республіки. Травень 1919 р. – окупація цих земель військами Румунії та Чехословаччини. 10 вересня 1919 р. – включення за Сен-Жерменським договором Закарпаття до складу Чехословаччини на правах автономії.

Контрольні запитання:

1. У чому полягало історичне значення Акта Злуки?

2. Пояснити причини українсько-польської війни.

3. Пояснити причини поразки ЗУНР.

4. Назвіть прізвище автора теорії “інтегрального націоналізму”.

5. Назвіть дату створення Української Галицької Армії.

6. Охарактеризуйте Акт Злуки УНР і ЗУНР.

7. Яку позицію мав уряд ЗУНР в соціальному питанні

Література:

Основна:

1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 2004.

2. Історія України (рівень стандарту, академічний). 10 кл. Пометун О.І., Гупан Н.М., Фрейман Г.О. – К., 2012.

Додаткова:

3. Історія України та її державності / за ред. проф. Л.Є.Дещинського. – Львів 2005.

4. Історія України: від давнини до сучасності / за ред. Ю.Слівка. – Львів, 2003.

5. Історія України. Документи. Матеріали / Скирда І.М. – Харків, 2009.

ЛЕКЦІЯ № 11

Тема: Впровадження непу в Україні.

Мета: схарактеризувати становище радянської України на початку 1920-х рр.; визначити зміст селянського повстанського руху; розкрити причини та наслідки голоду 1921-23 рр.; сформувати уявлення про неп; пояснити зміст основних термінів і понять; розвивати у студентів вміння аналізувати та зіставляти історичні події, робити відповідні висновки; сприяти осмисленню ролі людини в історії.

План:

1. Причини переходу до нової економічної політиці.

2. Основні заходи непу.

3. Входження України до складу СРСР.

1. Причини переходу до нової економічної політиці:

Громадянська війна та політика “воєнного комунізму.” Одраз після захоплення влади (в Україні у 1919 р.)більшовики почали проводити принципово новітню соціально-економічну політику – “воєнний комунізм”, яка передачала зміни у:

Сільському господарстві: уведення продрозкладки (вилучення надлишків продовольства у селян).

Промисловості: прискорення націоналізація підприємств. Уведення загальної трудової повинності. Мілітаризація праці. Зрівняльний розподіл продуктів харчування серед працюючих.

Торгівлі й фінансах: заборона приватної торгівлі,перехід до прямого товарообігу. Карткова система постачання міського населення,скасування платні за житло, транспорт.

Методи впровадження політиці “воєнного комунізму” – червоний террор, жорстка централізація, утворення продзагонів, кругова порука.

“Червоний терор”, який проводила Всеукраїнська Надзвичайна Комісія, був головним методом здійснення політики воєнного комунізму”. Держава часто зверталася до позаекономічних методів примусу. Продрозкладка передбачала вилучення не тільки хліба, але і м’яса, яєць, овочів. “Червоний терор” набрав небачених масштабів. У 1920 році на території України було створено вісімнадцять концентраційних таборів. Почалося витіснення більшовиками з політичного життя соціалістичних партій.

Економічна криза, розруха, закриття підприємств, падіння виробництва промислової й сільськогосподарської продукції.

Політична криза – масовий опір політиці більшовиків, селянські повстання, страйки, виступи в армії, на флоті. В літку 1920 р. відбулося повстання селян (30 тис. осіб) у Тамбовської губернії. В Україні розгаснулася справжня селянська війна під проводом Н.Махна. У лютому 1921 р. відбулося повстання матросів балтійського флоту, які вимагали відміни продрозкладки.

Наслідки політики воєнного комунізму”: розлад економіки, погіршення умов життя народу, соціальна напруга, розгортання повстанського руху проти політики більшовиків. Всі ці події ставили під загрозу владу більшовиків в цілому. Тому 10 березня 1921 р. Х з’їздом РКПб було проголошення нової економічної політики (непу).

2. Нова економічна політика – політика, заснована на ринкових відносинах, різних формах власності та економічних методах керування господарством.

Основні заходи непу:

• сільське господарство – скасування продрозкладки,уведення продподатку. Дозвіл на оренду землі. Дозвіл на використання найманої праці. Скасування кругової поруки.

• Промисловість – продаж у приватну власність дрібних та середніх підприємств. Дозвіл на оренду та найману працю. Перехід від зрівняльної до відрядної зарплатні.

• Фінанси та торгівля – поновлення вільної торгівлі. Уведення державних податків, комунальних послуг платні за транспорт, випуск конвертованого червонця, вилучення старих грошових знаків.

Результати непу:

• Швидкі темпи відбудови народного господарства; ріст промисловості – 19,5%, сільського господарства 6%.

• Зростання життєвого рівня населення;

• Негативні – ріст контрабанди, спекуляції, безробіття, поява соціальної диференціації.

Причини відходу від непу:

• Неп із початку вводився як тимчасова міра.

• Економічні протиріччя – к кін. 20-х рр. розвиток економіки дуже сповільнився, відставала важка промисловість.

• Політичні протиріччя – усилила свої позиції буржуазія, яка прагнула влади, більшовики цю владу віддавати ні кому не збиралися.

• Соціальні протиріччя – поява заможних, бідних, безхатченків, безробітних, а це є протиріччям ідеї революції.

3. Входження УРСР до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік – Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні республіки – Бухарська та Хорезмська. Республіки формально вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету вони не мали і управлялися єдиним центром – Центральним комітетом Російської комуністичної партії більшовиків. Залежність республік від московського центру прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка утримала назву “договірної федерації.”

Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. У 1922 р. Комісія на чолі з Й.Сталіним розробила план, який передбачав включення республік на правах автономії до складу Російської федерації. В Україні з критикою цього плану активно виступали голова уряду Х.Раковський та нарком внутрішніх справ М.Скрипник. На відміну від них, перший секретар Центрального комітету КП(б)У Д.Мануільський підтримав Сталіна.

В.Ленін відхилив план Сталіна і розробив власний, за яким усі республіки на рівних правах сходили до складу СРСР, зберігаючи за собою право виходу. На основі ленінського плану І з’їзд Рад СРСР 30 грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. До його ввійшли Російська Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Формально кожна республіка мала право виходу зі складу СРСР, але механізм такого виходу не було розроблено.

Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР, яка позбавляла союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, права на прийняття власного рішення щодо розвитку транспорту, зв’язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політики в цілому і кожної республіки зокрема.

Формально СРСР був федерацією, але фактично – унітарною централізованою державою. Україна втратила рештки державного суверенітету й перетворилася на звичайну адміністративну одиницю СРСР.

Контрольні запитання:

1. Які наслідки для України мала політика “воєнного комунізму”?

2. Хто першим запропонував комуністичні ідеї?

3. Позначте принцип покладений в основу політики “воєнного комунізму”.

4. Позначте головний чинник, що характеризує соціально-економічне і по- літичне становище України наприкінці 1920 р.

5. Позначте головний принцип покладений в основу непу.

6. Позначте особливості проведення непу в Україні.

7. У якому році було утворено СРСР?

8. Позначте положення, яких не мала Україна у складі СРСР.

9. Назвіть суб’єктивні та об’єктивні причини голоду 1921-23 рр.

10. Чому неп розглядався, як перехідний момент?

Література:

Основна:

1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 2004.

2. Історія України (рівень стандарту, академічний). 10 кл. Пометун О.І., Гупан Н.М., Фрейман Г.О. – К., 2012.

Додаткова:

3. Історія України та її державності / за ред. проф. Л.Є.Дещинського. – Львів 2005.

4. Історія України. Документи. Матеріали / Скирда І.М. – Харків, 2009.

5. Кульчицький С.Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). – К., 1996.

ЛЕКЦІЯ № 12

Тема: Політика влади у царині культури. Українізація.

Мета: проаналізувати політику більшовиків у галузі культури; показати, що політика коренізації сприяла піднесенню національної культури, оновленню української інтелігенції, зазначивши при цьому, що культурне і духовне життя були підпорядковані ідеологічним настановам більшовиків; формувати у студентів логічне та історичне мислення; виховувати їх на кращих зразках національної культури.

План:

1. Політика українізації.

2. Розвиток культури 1921-1928 рр.

3. Ставлення влади щодо релігії та церкви в 1920-30 рр.

1. Політика українізації. Політика в національно-культурної сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні в 1920-ті рр., отримала назву українізації або коренізації. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

• Висування українців на керівні посади.

• Запровадження української мови в державних та культурних установах, пресі, навчальних закладах.

• Створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин.

• Розвиток національної за формою і радянської за змістом культури.

Більшовики були змушені піти на ці умови, оскільки прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України. Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром межах. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 1920-ті рр. керували прибічники національного відродження Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник. Також прибічниками українізації були М.Хвильовий, В.Затонський. Але були і противники українізації – верхівка КП(б)У, чиновники, керівники великих підприємств, трестів, російські та зрусифіковані міщанство, пролетаріат, інтелігенція (зокрема М.Горький, А.Луначарський), священики Російської православної церкви.

Наслідки політики українізації:

• У 1930 р. кількість шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і журналів, кількість українців серед держапарату зросла з 35 до 54%.

• Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі вчені зокрема М.Грушевський.

• Відбувався бурхливий розвиток української культури: видавалося понад 20 літературних альманахів, 55 журналів, виникли численні літературні об’єднання, працювало 45 професійних театрів.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М.Хвилевий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В.Яловий, В.Сосюра, Лесь Курбас, О.Довженко та ін. Поступово політика українізації стала виходити за дозволені межі. Зростав прошарок інтелігенції, якій Сталін не довіряв і вбачав у ній ідейного конкурента партії. Українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав’язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ повинен йти до комунізму своїм шляхом. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М.Хвилевий, нарком освіти (1924 – 1926 рр.) О.Шумський, економіст М.Волобуєв. М.Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського. О.Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича , який гальмував процес українізації. М.Волобуєв переконував, що економіка України може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

Згодом національний комунізм був оголошень основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Від кінця 1920-х рр. політика українізації поступово згортається, радянська влада повернулася до політики русифікації, активних учасників українізації було репресовано.