3. Політичне панування. Політична легітимність.

Підкорення (покора)

Підкорення (покора) - один з важливих складових елементів влади. Мотивація під­корення досить складна: страх перед сан­кціями. Довгорічна звичка до покірності, слухняність, зацікавле­ність у виконанні розпоряджень і переконаність в необхідності покори, слухняності, авторитет володаря влади серед підлеглих, та ін. і є основою мотивів підкорення, слухняності. Мотиви іс­тотно впливають на силу влади, тобто здатність її суб'єкта впли­вати на об'єкт. Може здатися, що переконливість володіння ман­датом на владу прямо залежить від законної процедури його одержання, найімовірніше, в результаті виборів. Але це прерога­тива, норма демократичного суспільства. В минулому, а в бага­тьох місцях і в сучасних умовах це може не мати ніякого значен­ня. А ось застосування сили, жорстке і без хитань, може стати тим явним психологічним правом., підкоряючись якому, більшість людей починає ставитись до нової влади з повагою. Чого ж біль­ше в таких визнаннях - реальної поваги до проявленої сили, боязні неминучої розправи або просто байдужості, особливо якщо влада на верху не змінює суті політики, що проводиться державою і тоді чергові похорони «раптово померлого правителя» тільки додають число неслужбових днів. Але так або інакше уряд може подобатись або не подобатися, але люди, як правило, підкоряються йому. Мало кому, напевне, надає задоволення сплачувати податки, але люди платять, розуміючи, що уряд володіє законним правом опо­датковувати громадян податками та ін. Якщо ж такий механізм починає давати перебої або зовсім припиняє свої дії, то це явний симптом того, що суспільство втратило почуття законності до сво­го уряду. Якщо такий вплив стає хронічним, то це свідчення того, [цо суспільство переживає кризу законності і перебуває в стані перманентної нестабільності, здатної викликати конфлікти і напру­ження. В основі законності лежить згода. Мета утримання влади будь-якою ціною чревата ускладненнями, особливо якщо хронічно зазнає спаду економіка, нестабільна політика і відсутні канали зво­ротного зв'язку з суспільством. Влада - це багатоманітні взаємо­відносини людей в умовах і обставинах, в яких проявляється здат­ність одних примушувати інших виконувати свою волю.

Влада, що тримається на страсі, викликаному загрозою сан­кції, покарань, має тенденцію до послаблення, прагнення людей позбутися неприємного емоціонального становища. Основана на звичці коритися, така влада сприймається людьми порівняно без­болісно. Саме в традиційних суспільствах одним з мотивів поко­ри, слухняності державі і ставала звичка коритися, слухатися. І поки звичка коритися не вступає в суперечності з вимогами реального життя, вона є надійним фактором стабільності влади. Якщо ж звичка коритися, покори дотримання законів приходить в суперечності з реальним життям, то влада, основана лише на звичці слухняності, покори, швидко руйнується. Влада, побудова­на на інтересі - найбільш стабільна. Добровільна покора, дотри­мання розпоряджень влади людьми визначається особистою за­інтересованістю, надто зайвим стає і контроль і застосування негативних санкцій. Особиста заінтересованість людей сприяє роз­витку у них мотивів покори, слухняності: переконаність, автори­тет, усвідомлення політичного статусу індивіда і його адаптація до суспільної і політичної системи. Покора за переконанням зв'я­зано з мотивами впливу досить глибокої свідомості: сукупністю стійких, загальноприйнятих уявлень політичної і соціальної ре­альності, цінних орієнтацій і установок, що становлять «другу при­роду» особи, адже її «перша природа» утворюється під впливом первинних, переважно біологічних потреб і повсякденних життє­вих інтересів. Саме важливим джерелом сили влади є перекона­ність людей в необхідності покори державі або іншому носію влади заради якихось більш високих, аніж безпосередні індивідуальні інтереси, мети (патріотичних, моральних, релігійних та ін.).

На базі спільної зацікавленості об'єкту і суб'єкту влади і пере­конаності підлеглих формується авторитет керівника як найбільш сприятливий для влади мотив підкори. Авторитет - це високо оцінювані якості, якими підкорені наділяють керівника і які визна­чають їх покору без загрози санкцій або переконань. Авторитет ба­зується на згоді, означає повагу до керівника, довір'я йому. Авторитет може бути істинним або фальшивим. В залежності від якос­тей, які властиві особистості керівника, авторитет буває науко­вим (якість вченості), діловим (компетентність, навики, досвід), моральним (високі моральні властивості), релігійним (святість), статусным (повага посади) та ін. Баз авторитета влада не може бути міцною і ефективною. Авторитет політичний - визнання впливу особи, організації на політичну владу. Базується автори­тет на реальних або міфічних достоїнствах, досвіді, місці, що займає особа в легітимній структурі власті. Авторитет політич­ний - обов'язкова умова лідерства. Важливіші види політичного авторитету: традиційний, що базується на звичаї, звичці покоря­тися, поважати певну особу; законний або конституційний, що набутий внаслідок поваги людей до закону, волі більшості і ха-ризматичний (виняткова талановитість, «дар божий»), зв'язаний з особистою прихильністю, відданістю лідеру, вірою в його ви­няткові якості, властивості. Політичний авторитет демократич­ного типу передбачає довір'я, можливість прощення лідеру поми­лок при успішному керівництві, не виключає критичного ставлення до нього з боку опонентів. Для політичного лідера авторитетного типу характерна концентрація влади однією особою. В перехідні періоди в деяких країнах (зокрема в країнах Співдружності неза­лежних держав) появляється особливий політичний авторитет -лідер, який наділений винятковими якостями, властивостями, ви­щою мудрістю (близькістю до божественної), особливим героїз­мом, святістю, що не властива простим смертним. Суб'єкт і об'єкт характеризують крайні полюси, активні начала структури влади.

Політичне панування.

В суспільстві відносини влади багатома­нітні, мінливі і відносні. Щоб відносини влади упорядкувати, стабілізувати в суспільстві саму владу, зро­бити її здатною для виконання покладених на неї функцій, необ­хідно владу інститулізувати, закріпити у формі політичного па­нування. Політичне панування - поняття в соціології і теорії політики, що характеризує здійснення влади, яка набирає інсти-туціональні форми і передбачає розчленування суспільства на панівні і покірні спільності, соціальні групи, а також виділення і уособлення, відокремлення особливого управлінського апарату. Панування відрізняється від поняття влади, хоча влада може до­сягати становища панування. Політичне панування означає струк-турування в суспільстві відносин влади і підкорення, організаційне оформлення і закріплення розподілу управлінської праці і звичайно зв 'язаних з ним соціальних привілеїв, ~ з одного боку, і виконавчої діяльності - з другого.

Політичне панування виникає тоді, коли влада інституалізу-ється, стає стійкими відносинами, коли в соціальній організації встановлюються позиції, зайняття яких дозволяє приймати рі­шення, наказувати, дозволяти або ж забороняти. Соціолог Макс Вебер відмічає, що панування означає шанс зустріти покору пев­ному наказу. Формою суспільної організації влади є нерозривно зв'язане з владою політичне панування. Ще до утвердження по-" літичного панування виникає політична влада, якщо вона спира­ється на силу. Так, в Україні відразу після лютневої демократич­ної революції, коли українські соціалісти та інші представники політичних партій, спираючись на збройну підтримку демокра­тичних сил, встановили владу Центральної Ради, ще не створив­ши розгалужений апарат державної влади, вони не добились визнання ЇЇ більшістю населення. Та тривалий період влада не може утриматися без встановлення політичного панування. При­родно, політичне панування - це політичний порядок, в умовах якого одні командують, а інші підкоряються, послухняні, хоча ті, хто командує, можуть бути і підконтрольні демократично настро­єним підлеглим, слухняним. Такий порядок може відповідати ін­тересам не тільки керівної, управляючої меншості, але й всього суспільства або його більшості.

В історії людства політичне панування звичайно виступає фор­мою закріплення і засобом надбання соціального панування, тоб­то привілейованого становища в суспільстві. В сучасних умовах зв'язок політичного панування в правових соціальних державах з соціальними привілеями послаблений, хоча і не зник повністю. Виникла в сучасних умовах самоуправляюча організація суспіль­ства виступає альтернативою політичному пануванню.

Політична легітимність (законність).

Легітимність - визнання правомірності офіційної влади суспільством і міжнарод­ною співдружністю. Легітимність в перекладі з французької означає законність, узаконешсть. .законність, розуміється як дія через закон і відповідно з ним, відображається поняттям легальність. Та легітимність і легальність - близькі, але не тотожні поняття. Якщо легальність має оціночний, етич­ний, політичний характер, то легітимність - юридичний, право­вий. Легітимна влада - та влада, що видає закони, які викону­ються громадянами - населенням держави, суспільства. Легальною владою може бути будь-яка влада, що видає закони, навіть непо­пулярні, і яка забезпечує їх здійснення. Вимоги легітимності вла­ди виникли як реакція проти насильної зміни влади і насильної перебудови державних устоїв і традицій. Легітимність влади ви­ражає усвідомлення переваг загальновизнаного порядку над за­хопленням влади силою, завоюванням, свавіллям, порушенням загальновизнаних, норм. Легітимна влада основана на визнанні права носіїв влади рекомендувати, диктувати норми поведінки іншим індивідам. Але легітимна влада зовсім не означає, що аб­солютно всі громадяни сприймають владу. В суспільстві завжди є критики правлячої групи, незгодна меншість. Легітимна влада означає, що закони, акти, укази, які приймаються, виконуються основною частиною суспільства. Таке можливо за згодою з вла­дою і за умови розвинутої культури законослухняності.

В суспільстві, що переживає модернізацію, виміри і оцінка легітимності влади може бути результатом досить складних способі в і методів досліджень, спостережень. І тільки в суспільстві в стійкими нормами поведінки можна однозначно оцінювати ле-гітимність влади. Адже громадою по-різному оцінюється політич­не панування як інститулізовану владу. Лояльне ставлення, сприй­няття населенням влади, визнання ним же права влади управляти і згоди підкорятися їй означає легітимність влади. Саме право­мірною і справедливою виступає влада легітимна. Легітимність зв'язана з наявністю у влади авторитету, вірою більшості насе­лення в те, що існуючий порядок є найкращий для країни, з кон­сенсусом в сфері політичних цінностей. З ліберально-демокра­тичних позицій легітимною владою визнається тільки та влада, яка сформована на демократичних принципах і в результаті де­мократичних процедур. Влада ж, встановлена силою, з допомо­гою насилля, не визнається легітимною, законною. З прагматич­них позицій легітимною вважається влада, яка встановлена в процесі виборів і здатна оволодіти складною ситуацією в сус­пільстві, підтримувати в суспільстві стабільність.

Формулюючи теорію легітимації панування (влади), соціолог Макс Вебер виділяє три типа легітимності влади, що відобража­ють особливості мотивів покори: традиційна, харизматична і ле­гальна раціопально-правова.

Традиційна легітимність влади. Історично першим типом легі­тимності влади є влада, що заснована на праві спадкування престо­лу. Така легітимність влади відповідала нормам традиційного сус­пільства: опора в основному на традицію визначала обмеженість влади царя, монарха, короля та ін. Традиційна законність влади мала своєю базою звичаї, звички підкорятися, слухатись, кори­тись владі; віра в непохитність і священість устоїв і порядків в дер­жаві, суспільстві. Традиційна легітимність відрізняється міцніс­тю устоїв, стабільністю. Для стабільності демократії корисно збереження спадкування влади, підкріплене авторитетом держа-ии, багатовіковими традиціями поваги влади.

Харизматична легітимність влади. В суспільстві де відбува­ються бурхливі стадії модернізації, але які не освоїли демокра­тичні форми управління, може поширюватись харизматичний тип управління, може поширюватись харизматичний тип легітимнос­ті влади. Харизматична легітимність влади базується на вірі в ви­нятковість, чудовий божественний дар7 умінні володаря, прави­теля, вождя управляти людьми, керувати їх діями, створювати умови для благодатного життя. Такий правитель і обожнюється, створюється культ його особи. Різновидністю харизматичного типу легітимності влади є вождістсько-плебісцинарна легітимність, що характерна для авторитарних і тоталітарних режимів. На прак­тиці розвитку державності України проявилась етнічна легі-Гимність, тобто формування владних структур політичної і бю­рократичної еліти на основі відданості національній ідеї. В періоди революційних та еволюційних змін, коли заново сформована влада для визнання не може опертися, покластись на авторитет, традиції або ж демократично виражену волю більшості, викорис­товується харизматичний спосіб легітимації влади. Свідомо куль­тивується велич самої особи вождя, авторитет якого висвітлює владні структури, сприяє визнанню влади населенням.

Легальна або раціонально-правова легітимність влади. Ле­гальність (латинське legalis - правовий, юридичний) - термін, за­позичений Максом Вебером з правознавства і соціологічно пере­осмислений для визначення однієї з форм узаконення соціального порядку. Легальність - характеристика раціонального типу пану­вання, спосіб узаконення соціального порядку, що тримається на вірі в юридично констатуєму правильність його підстав, що га­рантують їх відповідність вимогам розуму, звідси і його раціо­нальність. Джерелом раціонально-правової легітимності є раціо­нально-зрозумілий інтерес, що побуджує людей підкорятися рішенням уряду, сформованого за загальновизнаних правилах, тоб­то на основі демократичних процедур. В раціонально-правовій дер­жаві верховодить видатна особа та закони, в межах яких обирають­ся і діють представники влади - видатні політики, особи. Саме для демократичних держав властива раціонально-правова легітимність. Це інституційна легітимність, заснована на довір'ї громадян до ус­трою держави, а не окремим особам (персональна легітимність).

Три класичні типи легітимності влади не вичерпують її різно­манітність. Існують і інші способи легітимації і, відповідно, типи легі­тимності. Один з них - ідеологічна легітимність влади. її суть у вип­равданні і утвердженні влади з допомогою ідеології, що вноситься в свідомість людей, мас. Політична ідеологія - сукупність переважно систематизованих уявлень тієї або іншої соціальної спільності, групи громадян, що відображає і покликана захищати їх інтереси і мету з до­помогою політичної влади або впливу на неї. Відповідність політичної влади інтересам народу, нації, класу і забезпечує політична ідеологія. Ідеологічна легітимність влади може бути або класовою, демократич­ною, або націоналістичною в залежності від того, до кого апелює ідео­логія і які ідеї вона використовує, яку мету реалізує.

Тривалий період в Україні та інших країнах, де існувала командно-адміністративна система влади управління державою, широко вико­ристовувалась класова легітимність. У другій половині XX ст. в Ук­раїні, та й в багатьох молодих країнах Співдружності незалежних держав, в спробах добитися визнання і підтримки населенням форму­вання заново створюваних форм політичної влади вдавались до поси­лення націоналістичної легітимності влади. В сучасних умовах націо­налістична діяльність, легітимність влади більш-менш властива всім державам Заходу і Сходу. Спеціально створеною системою ідеологічної індокримації, тобто насильного нав'язування, насадження особі (верствам, народу) цінностей, мети, ідеології тими або іншими суб'єктами або владними структурами в тоталітарних державах здійснюється націо­налістична легітимність влади. В демократичних державах механізм соці алізації діє і стихійно у вигляді повсякденного засвоєння людиною па­нівних в суспільстві політичних норм і цінностей, і цілеспрямовано з допомогою системи загальної політичної освіти, а також через засоби масової інформації. В основі політичної ідеології лежать інтереси пев­ної соціальної спільності людей (класу, нації, соціальної верстви), а також політична мета, що не зводиться до інтересів соціально або ет­нічно сформованих спільностей населення. Саме впливом з допомо­гою переконання, усвідомлення на свідомість і підсвідомість людей базується ідеологічна легітимність влади. Проте на відміну від раці­онально-правової легітимності, розрахованій на свідомість, розум людей, ідеологічна легітимність влади - односпрямований процес, що не передбачає зворотних зв'язків,, активної участі громадян у фор­муванні ідеології.

В суспільно-політичному житті постійним супутником мас, не­від'ємним структурним елементом всієї державної політичної сис­теми виступає бюрократія як сфера управління суспільними справами, що опирається на розгалужену ієрархічну структуру чи­новницького апарату. В різних конкретно-історичних умовах бюрок­ратія, виконуючи свої функціональні обов'язки, відіграє далеко не однозначну роль: коли сприяє розвитку суспільного прогресу, діяльність бюрократів, як і всієї системи бюрократизму, сприймаєть­ся з інтересом, але коли бюрократія перетворюється в замкнуту касту управлінців, недоступну для мас соціальну структуру, що по­роджує негативний процес, який називається бюрократизмом, вик­ликає почуття недовір'я і осуду.

Взаємовідносини бюрократії і влади

Парадокс бюрократії як соціального яви­ща полягає в тому, що бюрократи самі со­бою - це не більше, аніж службовці (чиновники), які не мають ніякої особливої соціальної, а тим більше еконо­мічної влади. Бюрократ не більше, аніж «гвинтик», окремий пред­ставник величезної владної машини, тієї машини, що складається з величезного набору інструкцій, бланків, печаток та ін., з допомогою яких створюються і функціонують різні бюрократичні владні інсти­тути - канцелярії, служби, інспекції та ін. Зруйнувати таку машину, вдавалось би, може будь-який збройний загін (якщо такий загін підго­товлений спеціально для такої мети), але скільки соціальних рухів і соціальних революцій виявлялись безсилі зруйнувати бюрократію. Коріння владарювання бюрократії криються у відносинах відчу­ження, тобто в такій соціальній обстановці, коли суспільні відноси- ми стають ворожими для людини. Внаслідок відчуження від при­родного становища суспільства за яким головне є відносини між людьми і створеними ними речами, виникає інший штучний, що стоїть над суспільством, світ. Увесь трагізм і парадоксальність яви-ща бюрократизму полягає в тому, що суспільство само, або якась час­тина його, свідомо створює таку штучну надбудову і ставить перепо­ну пізнанню людьми об'єктивних законів і свідомому використанню їх в житті. Людина, потрапивши в бюрократичну сферу, стає носієм влади, живим уже не фігурально, а реально втіленням її об'єктивних законів. Але чи всевладний такий бюрократ? Звичайно ж, ні. Бю­рократ сліпо підкоряється законам і не здатний пізнати, а тим більше . творчо їх використати в інтересах народу. Та всевладність бюрокра­та - видимість. В бюрократизмі існують свої писані і неписані зако­ни, що ставлять кожного на своє місце, в своє соціальне «гніздо», створюють у населення суспільства відчуття всевладності бюрок­ратів і безвихідності, неминучості. І навіть найповажніший член бюрократичної машини, який осмілився в чомусь не підкоритися її писаним і неписаним законам, поглинається монстром - бюрокра­тизмом. Керує життям не бюрократ, яким би свавільним він не був, а бюрократія, і навіть не бюрократія, а викликані нею до життя в суспільно-історичних умовах об'єктивні фактори. І поки не сфор­муються нові історичні фактори, не висунуть вимоги модернізації або зламу, заміни діючої бюрократичної машини, бюрократія здаєть­ся об'єктивно необхідною. Отже, коріння бюрократії значно глиб­ше, хоча багато хто вважає, що бюрократизація суспільного життя -це просто загроза ефективності управління, зволікання і паперот-ворчість. Все ж окремі критики бачать її справжніх творців - народні маси. Однією з багатьох причин такого підходу до проблеми бюрок­ратії є прагнення нових елементів відроджуваної бюрократичної системи закріпиться остаточно на хвилі критики попередників і підготувати громадську думку до поважливого сприйняття нових бюрократів, навіть якщо їх дії не досить популярні в народі. Зміна власного господаря, що готується такою бюрократією, має метою ста­ти обласканою ним, а не всім народом. Апологетика такого процесу в суспільстві є не чим іншим, як здійсненням соціального замовлен­ня майбутніх господарів і їх слуг - бюрократів. Бюрократія, що вис­тупає у формі суб'єкта суспільного управління, постійно розширює межі і замість виконання функцій управління соціально-економічним розвитком, узурпує їх. І чим наполегливіше необхідність такого уп­равління, тим ширше в суспільстві стає прошарок бюрократії.

Суб'єктом управління, що формує мету праці і життя, стає армія чиновників, а основна маса населення перетворюється в пасивний суб'єкт управління. Відносини локальної, монополістичної планом­ірності і є об'єктивна основа бюрократизації економічного життя в умовах високого рівня її усуспільнення. Розвиваючи концепцію рац­іональної бюрократії, Макс Вебер підкреслював, що бюрократія ха­рактеризується: ефективністю, що досягається за рахунок суворого розподілу обов'язків між членами організації. Це дає можливість використовувати висококваліфікованих спеціалістів на керівних по­садах. Діє бюрократія формально встановленою і чітко зафіксованою системою правил, що забезпечують одноманітність управлінської діяльності і застосування загальних інструкцій до приватних вииадкі в в найкоротший строк; суворою ієрархічною владою, що дозволяє вищестоящій особі здійснювати контроль за виконанням завдань пиж-честоящими співробітниками та ін.; безособовістю адміністративної діяльності і емоційною нейтральністю відносин, що складаються між функціонерами організацій, де кожний з них виступає не як індивід, а як носій соціальної влади. І якщо вся система бюрократії корінням сягає в глибину віків, в той період людської історії, коли розвиток про­дуктивних сил суспільства привів до утворення класу власників, а ра­зом з ним держави, політики і разом з тим виникла мрія про повну демократію, про обмеження всевладдя такого монстра, як бюрокра­тизм, то соціально-економічні коріння сучасного бюрократизму лежать в об'єктивній суперечності між створеним ходом всесвітньої історії, ускладненням економічного і суспільного життя і потребою здійснен­ня планомірного управління. Бюрократизм - природне явище там, де об'єктивно виникла необхідність свідомої суспільної організації еко­номічного життя, управління виробництвом у великих масштабах, а можливість такого управління самими трудящими не може бути реалізована.

Отже, державне управління будується за принципом ієрархії. Ак­тивність і свідомість громадян ототожнюється з їх належністю до апарату управління. Пізнання дійсності, відповідно принципу ієрархії, є право вищого рівня. У його свідомості і діяльності багато­разово поширюються бюрократичні стереотипи сприйняття. Тому-то будь-яка система державного управління завжди прагне виклю­чити себе з числа причин соціального неблагополуччя. Чиновники і політики вбачають їх в явищах природи, приватного життя, випад­ковостей або ж деструктивних силах. Влада звичайно прагне зняти з себе вину за соціальні суперечності і перекласти її на суспільство і громадян. Щоб нейтралізувати критику своїх дій, влада звичайно користується різними способами бюрократизації. Бюрократичні відносини породжують політичне марновірство - обожнення існу­ючої держави, уряду і апарату влади і управління. Якщо офіційні осо­би і органи неспроможні вирішити соціальні проблеми відповідно критеріям справедливості, політичне марновірство перетворюється в скепсис і іронію. Тим самим сприяє деполітизації громадян, сти­мулює байдужість до суспільних справ і сприяє розвитку державно­го формалізму.

Державний формалізм є перетворення політичної мети держави в канцелярські завдання і навпаки. По суті, багато посад в апараті влади і управління є приватна власність уряду, який обходиться з нею по праву володіння, користування і розпорядження. За рахунок вико­нання посадових обов'язків індивіди задовольняють свої матеріальні інтереси. В міру просування чиновника на вищі посади збільшуєть­ся політична власність - свобода розпоряджатися масами людей за своєю волею. Своєрідність стає типовим мотивом діяльності і пове­дінки чиновника, а державний і будь-який інший управлінський апа­рат набирає риси політичної форми додержавного становища суспільства - війна всіх проти всіх. Конфлікти інтересів - передумова формалізації управлінських і політичних процесів. У результаті в управлінні та політиці стають значущими формальні та ірраціональні характеристики людей (соціальне походження, національність, про­фесія, характер та ін.). Управління та політика стають недоступни­ми свідомому контролю, але претендують на запальність та розумність.

Політична відчуженість посилюється в багатонаціональній дер­жаві, де політичний лад таких держав є система штучної стійкості, а бюрократизм - її основний елемент. В такій системі влада спираєть­ся на конкуруючі класи або верстви і зрівноважує їх силу для того, щоб в уряду залишалась повна свобода дій. Армія і бюрократія ста­ють важливішими засобами досягнення такої свободи. У військово-бюрократичному стані або верстві культивується зневажання всіх громадян, які не займають офіційних посад і проявляється особли­вий національний характер. Офіцери і чиновники постійно пересу­ваються з одного місця служби на інше, щоб звести до мінімуму кон­такти з місцевим населенням. Державна посада і служба стає наднаціональною. Військово-бюрократичні прошарки або групи ста­ють особливою кастою і політичною основою держави. Виникає бюрократичний космополітизм або інтернаціоналізм, що стає озна­кою політичної культури панівної нації. Така організація державно­го апарату дозволяє уряду вести політику систематичного викачування коштів у населення і водночас тримати його в абсолютній покорі. Промисловість і торгівля користуються протегуванням влади не че­рез їх значення в задоволенні насущних людських потреб, а для того, щоб систематично підвищувати державні податки, знижувати роз­цінки за працю, встановлювати відповідну політику цін і усувати іноземну конкуренцію. Законодавча, виконавча і судова влади ста­ють переплетінням традиційних, відображаються в пануванні цент­ральної влади. Внаслідок такої організації влади соціальне незадо­волення спрямовується, насамперед, проти нижчих чиновників, політичні реформи звичайно зводяться до адміністративних пере­творень, а не до соціальних і політичних змін.

Та чим більше повноважень одержує будь-який структурний еле­мент виконавчої влади, тим більше «розбухає» бюрократичний апа­рат, тим більший потік інструкцій і розпоряджень, тим менше надій на поліпшення становища людей. Адже ж раніше в Україні все по­чалось (згадаймо перебудову!) з боротьби з бюрократією, з її «розду­тими» управлінськими структурами та ін. Боротьба за економію на­родних коштів на утримання «роздутого» державного апарату, управлінських структур привела до ще більшого подорожчання їх, бо нові форми господарсько-економічної діяльності, що одержали розвиток у суспільстві на основі нової законності, часто приходять в суперечність з суспільними інтересами. Тут знову проявляє свою владу бюрократія, соціальний порок захищено! Здавалось би, анти-

патріотична акція має бути покарана, але... є рішення офіційно ство-реної організації про дозвіл такої діяльності. Ліквідація в Україні державної монополії на більшість видів діяльності життєзабезпечен­ня суспільства привела до масової безгосподарності, хоча вона по­роджена удаваною боротьбою за поліпшення господарсько-економі-чної діяльності підприємств, організації та їм подібних структур. А така обставина викликала настрій безвихідності, пасивності у ви­робників матеріальних цінностей і небувалої активності у всіх бю­рократичних структур по регулюванню і забезпеченню паперового контролю всіх видів діяльності. Розбіжність інтересів національних, суспільних, групових, індивідуальних приводить в дію тіньові струк­тури, створює можливість проникнення у владні структури протекц­іонізму, корупції та інших негативних явищ.

Функції бюрократії

У демократичному суспільстві основні функції бюрократії зводяться до того, що, по-перше, бюрократична система забезпечує функціонування полі­тичної системи, політичних та суспільних соціальних інститутів. По-друге, бюрократична система сприяє виробленню відповідних справжніх інтересів народу, демократичних концепцій і механізмів їх реалізації практично. По-третє, здійснення контрольних функцій за діяльністю окремих елементів бюрократичної системи з метою відвернення їх ймовірного відходу від демократичних принципів політичного і суспільного управління, закритості і недоступності для будь-якого громадянина суспільства. По-четверте, керівництво діяль­ністю спеціальних інститутів по вивченню політичних процесів, що відбуваються в суспільстві, узагальненню досвіду і вироблення ре­комендацій поглиблення демократизації політичного життя.

Бюрократія - властива структура соціально неоднорідного суспіль­ства, неминучий атрибут державних, особливо виконавчих органів. Бюрократія обслуговує інтереси, насамперед, панівних в суспільстві соціальних сил, створює умови для утвердження таких політичних відносин, які б сприяли зміцненню базових відносин. Проте бюрок­ратичний, чиновницький апарат є не тільки породження об'єктив­них обставин, панівних в економічній базі сил, а й здатний конк­ретними зусиллями сприяти докорінним перетворенням у базі з метою формування нових панівних у економіці і політиці сил. Озна­ки бюрократизму (формалізація, ієрархічність, регламентація) влас­тиві будь-якій системі соціального управління.

Роль бюрократії в реалізації демократії

Проблема співвідношення демократичної держави і бюрократії одна з центральних в світовій політичній думці. Гостро стоїть проблема бюрократії та демократії в працях соціологів та політологів України. Це обумовлено складністю процесів, що відбуваються в сус­пільно-політичному житті України і закономірним чеканням мас здо­бути, нарешті, такий демократичний порядок, який би став надійною Перепоною бюрократизму. Розглядаючи проблему співвідношення бюрократії та демократії, політолога Йєльського університету в США виходять з посилань, що, по-перше, держава - головний інститут полі­тичної системи. Її відмінна риса - суверенність, що відображається у праві офіційно представляти все суспільство, видавати закони і інші нормативні акти, обов'язкові до виконання всіма членами суспільства, здійснювати правосуддя. По-друге, державна влада має у розпоряд­женні професійний апарат управління, а також спеціальні збройні загони людей - армію, поліцію. Природно, держава виступає як сила, що здатна здійснювати насилля у ставленні до будь-якого члена сус­пільства. По-третє, в теоретичних джерелах дедалі частіше ототож­нюється поняття демократії як типу держави і правової держави. Народ особливо привертає: верховенство права в суспільстві в усіх сферах; повна незалежність трьох гілок влади - законодавчої, вико­навчої і судової; політичний плюралізм; рівність і свобода особи; народовладдя; висока політична культура мас і апарату управління; об'єктивне і повне інформування громадян про все, що відбувається в країні та за її межами та ін.

В теорії обґрунтування демократії багато політологів України га­дають, що державна адміністративна система має бути підпорядко­вана тим, хто визначає політику України, що система має бути за­гальнодоступна і скоротити до мінімуму ступінь секретності, таємничості адміністративних процедур і характеру дій, бути відкри­тою і надавати громадянам приблизно рівний доступ до управлінсь­кого апарату, незалежно від того, якими проблемами зайнятий грома­дянин - чи шукає роботу, чи потребує якоїсь інформації про життєдіяльність суспільства і самих бюрократичних структур або ж намагається вплинути на прийняття рішень. Оскільки у вищих колах бюрократії великі адміністратори фактично творять політику, отже, ідея підзвітності бюрократії часто здається наївною. В дійсності навіть на низьких рівнях державної адміністративної системи фактично сво­бода дій чиновників у тлумаченні і здійсненні державної політики перетворює їх практично у творців політики. Ось чому часто спосте­рігаються гострі конфлікти між демократично обраними державни­ми структурами і назначеними елементами бюрократичної системи. Часто буває і ігнорування виконавчою владою рішень законодавчих органів. Для більшості громадян будь-якої країни державна політи­ка - це те, що здійснюють поставленні до них адміністратори, які представляють уряд. Ні більше, ні менше, щоб там не було записа­но в законах.

Питання про адміністративну відповідальність дуже складне і су­перечливе. Демократи, особливо ті, хто оголосив про намір створи­ти демократичну систему управління, мають дуже поверхове уявлен­ня про суть і механізми реалізації намірів. У демократичній державі для членів суспільства дуже важливо, щоб адміністративні системи залишались як можна більш відкритими, доступними, щоб прийняті закони встановлювали права громадянина, соціальних спільностей, верств на доступ до інформації і, насамперед, урядової. Це особливо ефективний контроль за діяльністю чиновництва і боротьба проти негативних наслідків бюрократизму. Ось чому важливо здійснення у суспільстві реформ, що відкривають громадянам доступ до тих сфер, які виявились у владі бюрократії і стали закритими не тільки для сус­пільства, але й для обраних демократично владних структур. Та на прак­тиці реформи часто зводяться до забезпечення багатопартійності вільних виборів і політичного розширення права законодавчих інститутів виз­начати державну політику. Проте ідея демократичних реформ в тому, щоб народ - суверен з допомогою обраних представників мав мож­ливість відображати думки і бажання, а законодавчий орган перетво­рював його думки і бажання у здійсненні, офіційно рекомендовані дії. В таких реформах особливу увагу мають приділяти бюрократичній (чиновницькій) сфері. Інакше реформи приречені на провал, демок­ратичний процес гальмується і відкривається шлях до репресій, коли вимоги законодавців вийдуть за межі прийнятного.

Ефективність влади

Якщо влада не підтримується реальною ефективністю, то будь-яка легітимність влади поступово слабшає. Ефективність влади - це результативність вла­ди, ступінь здійснення нею тих функцій і сподівань, які покладають на неї більшість населення, і, насамперед, найвпливовіші політичні та економічні верстви - еліта. В сучасних умовах легітимність вла­ди базується на ефективності, - в підсумку вирішальний фактор до­вір'я до влади і її підтримки громадянами, населенням країни.

Головні принципи реалізації влади: переконання, примус, поділ влади. Принцип поділу влади висунутий ще Джоном Локком і Шар­лем Луї Монтеск'є. Описуючи державний устрій Англії, Шарль Мон-теск'є відмічав, що в будь-якій державі є законодавча, виконавча та судова влади. Успішне функціонування держави можливе лише тоді, коли вся влада розподілена. Але якщо вся влада (законодавча, вико­навча та судова) зосереджена в одній і тій же людині, особі, то все загине. Та існує думка (Раймон Арон, Гаррі Бариз та ін.) про доцільність поділу влади на законодавчу і адміністративну, при цьо­му поєднання законодавчої і виконавчої влади, а судова включається в адміністративну владу. Французький соціолог Раймон Арон висту­пає з концепцією плюралізму влади: відображає соціологічний підхід до влади, тобто виділяє крім політичної, державної й інші різнови­ди влади.

Типи легітимності влади (традиційна, раціонально-правова, ха-ризматична) зв'язані з' надіями і сподіваннями населення на ефек­тивність влади, тобто задоволення його вимог. Багато авторитарних режимів спочатку терплять нестачу легітимності влади (в Чілі, І Іівденній Кореї, Бразилії та інших країнах Заходу та Сходу), згодом набувають її, успішно реалізуючи економічну політику, зміцнюючи суспільний і громадський порядок і підвищують добробут населен­ня. Політична нестабільність, часті державні перевороти в ряді держав Латинської Америки, Азії, Африки - все це пояснює кризу легі-тимності влади і для більшості посткомуністичних держав, не­здатність правлячих в них політичних режимів вивести держави з економічної, політичної і соціальної кризи, підриває довір'я населен­ня до раціонально-правової легітимності влади.

ЛІТЕРАТУРА

Пушкарева Г. В. Власть как социальный институт // Социально-политический журнал. 1996, №2.

Тоффлер О. Проблемы власти//Свободная мысль. 1992, №2.

Халипов В. Ф. Власть. М., 1995.

Философия власти / Под ред. В. В. Ильина. М, 1993.

Антология ненасилия. М, 1992.

Запасник С. Ложь о политике. М., 1991.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ

• Що таке влада? Основні компоненти влади: суб'єкт, об'єкт, засоби. Структура влади.

• Виникнення і розвиток влади. Вчення про владу.

• Види влади. Що таке політична влада? Що таке державна влада? Їх тотожність і відмінності.

• Бюрократія і бюрократизм в суспільному житті.

Піча-старий