3. Основные функции, формы и уровни политической власти

Основная функция политической власти - управление, руководство в целом государством (страной) и каждой его сферой ■ политической, экономической и социальной.

Любая политическая власть уже с момента своего становления раз­рабатывает, соответственно с условиями, экономическим и политичес­ким состоянием страны, принципы управления обществом в целом.

Вторая функция тесно взаимосвязана с первой (основной) - это фун­кция оптимизации самой политической системы, приспособление ее ин­ститутов (государство, партийная система, избирательная система и т.д.) к целям, задачам и самой сути тех сил, которые пришли к власти.

Третья функция политической власти - обеспечение стабильности в стране. Выполнить эту функцию стремится любая политическая власть, потому, что от степени достижения этой цели непосредственно зависит легитимность власти, т.е. признание ее народом.

Исторически сложились две формы политической власти: индиви­дуальная — власть осуществляется одним человеком - монархом или диктатором, и институциализироваинная форма власти, которая ос­новывается на разделении властей. Она значительно моложе индивиду­альной. Впервые возникла с принятием конституции США в 1778 г. при такой форме источником власти является народ, права которого защи­щены конституцией страны.

В системе политической власти различают три функциональных вза­имодействующих уровня. Высший уровень - макрополитическая систе­ма высших органов власти (законодательных, исполнительных, судеб­ных). Средний, или промежуточный уровень — это аппарат политичес­кой власти среднего звена, чиновники, бюрократия разных рангов. Тре­тий уровень - это микроуровень политической власти. На этом уровне складываются мнения людей о политике, формируются их убеждения, политическая культура в целом.

4. Новые тенденции в развитии политической влас­ти

Политическая власть прошла длительный путь развития и совершен­ствования, и этот процесс продолжается и имеет определенные тенден­ции.

Первая тенденция заключается в усилении интенсивности процес­сов демократизации политической власти. Форма власти насилия и подчи­нения уступают место политической власти консенсуса и самоуправле­ния.

Вторая тенденция проявляется в возрастании фактора легитимно­сти власти, как обязательного признака цивилизованной власти, т.е. при­знания ее законного характера обществом.

Третья тенденция — тенденция к разукрупнению политической вла­сти, к становлению системы разделения властей; одна из ключевых в становлении и функционировании политической власти. При этом прово­дится в жизнь разделение властей не только по горизонтали (законода­тельная, исполнительная, судебная), но и по вертикали. Осуществляет­ся передача ряда полномочий центральных структур местным органам власти.

Четвертая тенденция отражает негативный процесс нарастания конфликтности между различными ветвями власти. Она обусловлена не­совершенством законодательной базы и не структурированием общества, политических партий.

Пятая тенденция проявляется в высоких темпах бюрократизации аппарата властных структур. Данный процесс идет практически во всех странах и имеет негативные последствия. Бюрократия, осуществляя кон­кретные управленческие функции, под воздействием различных заин­тересованных групп и отдельных лиц, подвергается искушению взятка­ми, нечестной наживой и коррупцией. Не исключены случаи, когда бю­рократия (аппарат управления) в такой ситуации действует далеко не в государственных интересах.

Холод

Розділ 5. ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

Влада як соціальний феномен

Категорія «політична влада» є основополож­ною в політичній науці. Н. Макіавеллі ви­значив політологію як науку про владу. Вла­да є підґрунтям і метою політики, головним об'єктом прагнень соціальних спільнот, груп і організацій, вона існує всюди, де є сталі об'єднання людей.

Різноманітність форм існування і прояву владної волі спричи­нила відмінність у підходах до усвідомлення її суті і викликала теоретичні дискусії про природу і соціальне призначення влади.

Політична влада - це специфічний вид соціального регулю­вання. У суспільстві можливі три види регулюючих взаємодій суб'єктів політики: ксеничний, що передбачає монопольне правління одноосібного суб'єкта влади при фактичному відчуженні від неї всіх інших суб'єктів політики; химерний — правління всіх, незалежно від їх можливостей і компетенції; симбіозний - розум­не правління на основі суспільної домовленості і правового розподілу владних повноважень.

У визначеннях влади відбивається її багатоаспектність і ак­центується певний бік її прояву.

У найстарішій легітимістській концепції влади абсолютизуються правові принципи влади. Так, давньокитайський теоретик легізму Шан Ян (390-338 до н.е.) виступив з обґрунтуванням управління, що спирається на закони (фа) і суворі покарання (трактат «Книга правителя області Шан», IV ст. до н.е.). Але закон у нього і представників школи «законників» (фацзя) мав суто наказову фор­му, яку можна заповнити будь-яким довільним змістом і наділити будь-якою санкцією за повної свободі самого законодавця.

Поведінське розуміння влади (біхевіористський підхід) харак­теризує її як особливий тип поведінки, за якого одні суб'єкти керу­ють, а інші підкорюються, і особливу сутність, носієм якої висту­пає індивід. Цю сутність вбачали в деякій локалізованій енергії, яка примушує підкорюватись інших індивідив. Американський політолог Г. Лассуелл стверджував, що воля до влади і володіння «політичною енергією» дають початкові імпульси для виникнення владних відносин. Біхевіористи розглядали владу як засіб оптимізації життєвих умов індивіда і самоціль, що визначається гедоністичною спрямованістю до збільшення життєвих благ.

Психологічні концепції базуються на біхевіористському підході і розкривають суб'єктивну мотивацію поведінки реальних індивідів, витоки влади, що коріняться у свідомості і підсвідомості людей. Психоаналіз трактує владу як спосіб панування несвідомого над людською свідомістю. За 3. Фрейдом прагнення влади є сублімацією пригнічуваного лібідо — потягу суто сексуального характеру. Володіння владою суб'єктивно компенсує фізичну і духовну неповноцінність індивідів. Виникнення владних відносин розглядається як взаємодія волі до влади в одних і готовності до підкорення - в інших.

Ф. Ніцше (1844-1900) у праці «Воля до влади» категорично стверджував, що єдина гідна людини цінність - це найбільша кількість влади, яку вона в змозі засвоїти. Такою цінністю володіють лише деякі неординарні індивіди - надлюди, що робить їх єдиним сенсом, метою і виправданням соціальної історії. Вона розглядається ним через призму боротьби двох воль за владу - волі сильних, вищих видів, аристократичних панів, і волі слабких - маси злидарів, рабів, «натовпу», людського «стада». В інтерпретації Ніцше аристокра­тична воля до влади означає інстинкт піднесення і волю до життя, а рабська воля до влади - інстинкт занепаду, волю до смерті. Він трактує волю до накопичення сили і збільшення влади як органічну властивість усіх соціальних і політико-правових явищ. Відповідним чином Ніцше вирізняє два основні типи державності - аристокра­тичний і демократичний. Аристократичні держави - теплиці для розвитку високої культури і для вирощування суперменів, демократичні - їх антипод, культивуючий недолюдків. Ніцше - не­примиренний супротивник ідеї і практики народного суверенітету.

Системний підхід ґрунтується на похідності влади від соціальної системи, а не від міжособистісних відносин, і розгля­дає її як функціональну здатність соціальної системи самореалізовуватись виконанням зобо-в'язань, прийнятих перед суспільством.

У телеологічних концепціях влада розглядається як спро­можність у досягненні певної мети і отриманні бажаних результатів.

Структурно-функціоналістські інтерпретації трактують владу як відносини нерівноправних суб'єктів - керуючих і керованих, поведінка яких обумовлена їх неоднаковими соціальними стату­сами і ролями. Будь-яке суспільство влаштоване ієрархічно, в ньому диференційовані управлінські та виконавчі соціальні ролі. Влада - властивість соціальних статусів і ролей, яка дозволяє контролювати засоби впливу. Інакше кажучи, структурно-

функціональний аналіз вбачає у владі спосіб самоорганізації соціальної спільноти, що ґрунтується на доцільності розподілу функцій управління та виконання.

Уреляціоністських трактовках влада постає як взаємодія суб'єк­та і об'єкта, де суб'єкт за допомогою певних засобів контролює об'єкт. Такий підхід дозволяє визначити структуру влади і синтезувати її різноманітні характеристики. Основні компоненти влади - суб'єкт і об'єкт, засоби (ресурси) і процес, який приводить у рух усі її елементи.

У межах соціальної конфліктології влада розглядається че­рез відносини класового панування і підкорення. Природа пану­вання обумовлена економічною нерівністю класів: політична вла­да буржуазії над пролетаріатом ґрунтується на її економічному пануванні і потенціалі державного примусу.

Соціальна нерівність не вичерпується лише класовими відмінностями, а зведення владних відносин до класових звужує обсяг їх повноважень. Влада існує всюди, де є нерівність соціальних статусів в їх комплексній якості.

Влада відрізняється від панування, оскільки їй властиві два елементи - «матеріальний примус» і переконання тих, що підко-рюються, у справедливості підкорення. Відсутність другого елемента перетворює владу в панування, тому панування - більш вузьке понят­тя, ніж влада, і завжди пов'язане із застосуванням силової технології. Зокрема, М. Вебер вважає, що панування є шанс зустріти підкорення певному наказу. Є й інші підходи до тлумачення панування.

Французький політолог М. Дюверже відзначає двоїстість вла­ди: з одного боку, вона є інструментом панування одних груп суспільства над іншими, з іншого - ефективним засобом інтеграції і забезпечення соціальної солідарності всіх членів суспільства.

Еволюція влади

Влада за своєю регулятивною сутністю соціальна, тобто вона виникає і виявляється лише в суспільстві. Разом із суспільством вона

проходить еволюційний шлях зміни власних форм. У первісних суспільствах влада була анонімною, розпорошеною серед членів роду і племені та виявлялась у слідуванні звичаям, традиціям і віруванням, що позбавляло її політичного характеру.

По мірі ускладнення соціальних потреб, появи нових видів діяльності, пов'язаних із суспільним поділом праці, і посилення інтенсивності взаємодії індивідів анонімна форма влади закономірно змінилася індивідуалізованою.

Зростання соціальної нерівності стимулювало процес інституціалізацїі влади — створення спеціальних інститутів, здійснюючих функції вираження загальних інтересів, управління і забезпечення порядку. Влада поступово набувала політичного

характеру паралельно з процесом ускладнення (диверсифікації) соціальних відносин.

Структура влади

У структурі влади виділяються пануючий інтерес, політична воля, що виявляється в законах і політичних рішеннях, та засоби забезпечення.

Влада є складноструктурованим феноменом і включає суб'єкти, об'єкти, джерела, ресурси і функції влади (див. схему).

Суб'єкти влади (держава та її інститути, політичні еліти і лідери, політичні партії)

Об'єкти влади (індивід, соціальна група, клас, маса, суспільство тощо)

Джерела влади (авторитет, сила, престиж, за­кон, багатство, знання, хариз­ма, таємниця, інтерес тощо).

ВЛАДА

Функції влади (панування, керівництво, регуляція, контроль, управління, координація, організація, мобілізація).

Ресурси влади (примус, насилля, пере­конування, заохочення, право, традиція, страх, міфи тощо.)

Ці параметри влади виражають і визначають її функціональну динаміку - функціонування інститутів, діяльність суб'єктів політики і влади, реалізацію засобів і методів тощо.

Суб'єкт влади - безпосередній її носій, що втілює активний початок, ним може бути індивід, організація, спільнота і світове співтовариство. Позитивні якості суб'єкта влади включають волю до владарювання, компетентність, відповідальність і організованість.

Первинними суб'єктами влади є індивіди і соціальні групи, вторинними - політичні організації. Еліти і лідери є суб'єктами найвищого рівня.

Об'єкт влади. Влада завжди є двостороння, асиметрична взаємодія суб'єкта і об'єкта, вона неможлива без підкорення об'єкта суб'єкту. Відсутність такого підкорення - симптом відсутності влади. Природа і мотивація підкореності є досить складною і включає страх перед санкціями, звичку до підкорення, інтерес (зацікавленість у виконанні розпоряджень), упевненість у необхідності підкорення, авторитет (якості керівника, обумовлене підкорення без примусу чи загрози санкцій), ідентифікацію об'єкта з суб'єктом влади. В останньому випадку дося­гається максимальна ефективність влади, оскільки суб'єкт сприй­мається об'єктом як його представник і захисник.

Джерела влади - це авторитет, сила, престиж, закон, ба­гатство, знання, харизма, таємниця, інтерес тощо.

Ресурси влади - це всі засоби, що забезпечують дієвий вплив суб'єкта на об'єкт влади. В процесі реалізації ресурсів суб'єктом влади вони трансформуються у владу. Тому владу можна визна­чити як спроможність до перетворення певних ресурсів у сталий вплив у межах системи взаємопов'язаних суб'єктів та об'єктів політики.

Ресурси влади такі ж різноманітні, як і засоби задоволення різних потреб та інтересів людей. Вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні, а коли розглядати відповідно до найважливіших сфер життєдіяльності, то на економічні, соціальні, культурно-інформаційні, примусові і демографічні.

Економічні ресурси включають всю сукупність матеріальних цінностей, гроші як їх еквівалент, техніку, родючу землю тощо.

Соціальні ресурси влади — це її здатність до підвищення чи зни­ження соціального статусу чи рангу, місця в соціальній стратифікації; вони частково співпадають з економічними ресурсами і включають такі показники, як доход і багатство, посада, престиж, освіта тощо.

Культурно-інформаційні ресурси ~ знання та інформація, а також засоби їх одержання і поширення: інститути науки і освіти, засоби масової інформації тощо. На межі XX і XXI століть знан­ня та інформація стають найважливішим ресурсом влади і витісняють її традиційні важелі - силу і багатство.

Примусові ресурси - це зброя, інститути фізичного примусу і спеціально підготовлені для цього кадри. У державі їх ядро склада­ють армія, поліція, служби безпеки, суд і прокуратура. Цей вид ресурсів традиційно вважається найбільш ефективним джерелом влади.

Демографічні ресурси - люди, вони утворюють собою універсальний, багатофункціональний ресурс, який є «постачальни­ком» усіх інших ресурсів. Людина складає «тріаду влади»: вона не лише її ресурс, а й її суб'єкт і об'єкт.

Функції влади наведені на схемі: панування, регуляція, конт­роль, організація і таке інше. Кожна з них переважає залежно від конкретно-історичних умов і типу суспільства: класово-антаго­ністичному суспільстві переважає функція панування і контролю, у період модернізації - мобілізація і координація, у стабільних демократичних суспільствах на перший план висуваються функції управління і регуляції.

Політична легітимність

Політична влада може по-різному оцінюватись об'єктом влади. Позитивна оцінка влади, прий­няття її населенням, визнання її права на управління і згода підкорюватись їй означають легітимність цієї влади. Легітимність полягає у згоді прийняти правління цієї групи, еліти, ієрархії на основі однорідності політичних настанов, економічної системи, загального психологічного складу, традицій, звичаїв тощо. Основний внесок у розробку теорії легітимації зро­бив М. Вебер. Він диференціював три головні типи легітимності влади залежно від мотивів підкорення:

1. Традиційна легітимність набувається завдяки звичаям, традиціям, звичці підкорюватись і вірі в непорушність віддавна існуючих порядків. Вона освячена авторитетом давніх патрі­архальних установлень і релігійних норм. Традиційна влада є характерною для монархій. За своєю мотивацією вона подібна до стосунків у патріархальній сім'ї, які ґрунтуються на безперечно­му підкоренні старшим і на особистому, неофіційному характері взаємовідносин між головою сім'ї та її членами. Цей тип легітимності відрізняється стабільністю, тому М. Вебер вважав корисним для демократії спадкового монарха, який зміцнює авто­ритет держави віковими традиціями шанування влади.

2. Харизматична легітимність ґрунтується на вірі в надзви­чайні, унікальні якості керівника, тобто в його харизму (грецьк. charisma - «благодать святого духу»). Такого лідера іноді навіть обожнюють, а частіше створюють культ його особи. Пропоновані ним зразки політичної поведінки обов'язкові для всіх. Харизма-тичний спосіб легітимації є характерним для періодів революційних змін, коли нова влада не може спиратись на авторитет традицій чи демократично виражену волю більшості. У цьому випадку свідомо культивується велич самої особи лідера, а його авторитет освячує інститути влади, сприяє їх визнанню і прийняттю населенням.

3. Раціонально-правова, демократична легітимність базується на раціонально сприйнятому інтересі, що спонукає людей до підкорення владі, організованій за загальновизнаними правилами, тобто на основі демократичних норм і процедур. У такій державі підкорюються не особі лідера з багатим набором непересічних якос­тей, а законам і законності (це ідеал Арістотеля). Цей тип легітимності характеризує сучасні демократичні держави, це структурна чи інституціональна легітимність, яка ґрунтується на довірі громадян до устрою держави, а не до окремих осіб.

Існують й інші способи легітимації і, відповідно, типи легітимності влади.

Суть ідеологічної легітимності полягає у виправданні влади засобами ідеології, впроваджуваної в масову свідомість. Ідеологія доводить відповідність влади інтересам народу, нації чи класу та її право на управління. Залежно від того, кому адресована ідеологія і які ідеї вона використовує, ідеологічна легітимність може бути класовою чи націоналістичною.

Персональна (особиста) легітимність виражає моральне схва­лення осіб, які здійснюють владні ролі. Психологічні джерела такого схвалення досить різні: ототожнення лідера з ідеалом, ефект дії харизми чи демагогії. Особиста легітимність подібна до хариз-матичного типу влади, але не тотожна йому. До лідера з персоналізованою легітимністю маси відчувають симпатію, а в сприйнятті його переважають раціональні оцінки.

Рівень легітимності коливається в широкому діапазоні від схва­лення до загального відкидання влади. Найчастіше дефіцит легітимності зумовлений суперечністю між універсальними цінностями, що поділяються масою, та партикулярними інтересами і цінностями, що виражаються правлячою елітою. Переважання силової політики прямо пропорційне зниженню рівня легітимності, цьому також сприяють «нульова» вертикальна мобільність, корупція в істеблішменті, сепаратистські тенденції у федераціях.

Політична влада -державна влада.

Це співвідношення не є суперечливим, але потребує уточнення.

Політична влада - форма асиметричних соціальних відносин і є здатністю і реальною правомочністю тих чи інших соціальних суб'єктів - індивідів, соціальних груп і спільнот - підпорювати своїй волі діяльність інших соціальних суб'єктів за допомогою правових норм, ідеологічного впливу, партійних програм і настанов тощо.

Політична влада реалізується не лише державним апаратом, але перш за все через діяльність політичних партій, суспільних організацій, суспільно-політичних рухів та інших суб'єктів політики.

Державна влада - своєрідне ядро політичної влади, оскільки лише держава володіє монополією на прийняття законів, обов'яз­кових для всього суспільства, і на легальне фізичне насилля.

Так, політичні партії проводять свою волю і впливають на своїх членів і на співчуваючих через статути, програми, інструкції тощо. Державна влада домінує в суспільстві, оскільки використовує своє монопольне право на примус. Суспільний зміст державної влади полягає в її здатності нав'язувати свою волю всьому суспільству, аж до подолання опору її опонентів шляхом застосування примусу і в необхідних випадках — насилля. Ця здатність санкціонована сис­темою правових та ідеологічних норм.

Соціально небезпечним є симбіоз (зрощення, інтеграція) обох видів влади, тобто коли політична воля однієї партії узурпує монополію держави на примус шляхом насильства. Такий симбіоз є характерним для тоталітарних режимів із згубними наслідками для громадянського суспільства.

Політична партія не повинна монополізувати державну вла­ду: в цьому випадку партійна ідеологія і програма підносяться вище конституційного ладу держави. Партії є суб'єктами політики, до арсеналу їх засобів входять суто політичні технології: узгоджен­ня інтересів, координування дій соціальних груп, пошук компромісів у спірних питаннях і постійне маневрування. Держава як основ­ний суб'єкт влади керує суспільством політико-адміністративними засобами. З метою руйнування можливої унії політичних партій (партії) з державою необхідно, щоб вони залишались суб'єктами політики і в жодному разі не здійснювали не властиві їм адміністративні функції.

Саме формулювання «управління суспільством» є досить враз­ливим і позбавленим сенсу, крім одного випадку — маніпуляції суспільством. Суспільство, на відміну від інженерної чи кібер­нетичної системи, може бути лише самокерованим.

Політична державна влада — загальний універсальний засіб розподілу цінностей між соціальними спільнотами. Перерозподіл частини владних повноважень на користь низових структур суспільства означає досягнення ефекту взаємодії владної вертикалі і горизонталі (неполітичних структур громадянського суспільства).

Політична влада в державі характеризується такими, власти­вими лише їй, ознаками:

• Верховенство (суверенітет) - безумовність її рішень для будь-якої іншої влади і здатність проникати в будь-які соціальні процеси.

• Легальність використання сили в межах держави.

• Публічність, тобто всезагальність і безособовість. Влада звертається від імені всього суспільства засобами права до всіх громадян, що відрізняє її від особистої, приватної влади в неве­ликих контактних групах.

• Моноцентричність - існування єдиного осередку прий­няття рішень. У демократичному суспільстві економічна, соціальна і культурно-інформаційна влада, на відміну від політичної, є поліцентричною; у цьому суспільстві існують незалежні власники, ЗМІ, соціальні фонди тощо.

• Різноманітнітність ресурсів - використання не лише при­мусових, а й економічних, соціальних та культурно-інформаційних ресурсів.

Серед зазначених ознак влади найбільш специфічним є статус верховенства (суверенітету). Верховенство - визначальна характери­стика влади, і виявляється вона в трьох основних аспектах:

• Національний суверенітет характеризує властивості нації: її політичну свободу, територіальну, культурну і мовну самостійність, повноправ'я в самовизначенні й у створенні своєї держави.

• Народний суверенітет характеризує повновладдя одно- чи багатонаціонального народу, закріпленого Конституцією та іншими правовими актами. У демократичному суспільстві народна більшість є джерелом і верховним суб'єктом влади.

• Державний суверенітет характеризує властивості держав­ної влади - її верховенство у внутрішній політиці та незалежний статус у зовнішній.

Народний суверенітет - центральний «нерв» влади, що при­водить у рух її механізми з метою реалізації народовладдя.

Наявність народного суверенітету визначається такими оз­наками:

• Конституційний імунітет: належність влади народові (народній більшості) не обумовлюється ніякими законодавчими чи підзаконними актами.

• Неможливість відчуження будь-якими політичними впли­вами (прояв поліцентризму влади підриває державний суверенітет і, відповідно, принижує значущість і реальний статус народного суверенітету).

• Конституційне право на захист у формі референдумів чи плебісцитів; природне право більшості народу на самоврядування закріплене позитивним правом.

Питання про співвідношення суспільства і держави - це про­блема пріоритету народного чи державного суверенітету. Якщо пріоритет у першого, тоді держава є функція суспільства, що є нормальним і не суперечить логіці формування народної влади. Якщо пріоритет у другого, тоді суспільствоє функцією держави, що не є нормальним і суперечить логіці створення органу народ­ного представництва.

Д. Локк розв'язував проблему співвідношення цих суверінітетів однозначно: суверенітет народу вищий від суверенітету створеної ним держави, і народ має законне право на повстання з метою приборкання держави, що стала на шлях деспотизму, і повернення її на шлях свободи. Ідеолог партії левелерів (урівнювачів) Д. Лільберн підкреслював, що закони самої історії і відповідальність перед пред­ками і нащадками забороняє нації відчужувати будь-кому свою вла­ду. Американські просвітники і політичні діячі Т. Джеферсон і Т. Пейн визнавали право народу на революцію і знищення політичного ладу, який не відповідає його інтересам і суперечить природним правам людей. Ж.-Ж. Руссо підніс право народу на опір тиранам як один з основних принципів своєї теорії народного суверенітету.

Мислителі минулого по-різному ставились до засобів захисту народними масами свого невід'ємного головного політичного права, але висловили одну й ту саму суть - застосування сили проти незаконної сили.

Політична історія дала приклади того, як народні маси добровільно віддавали свій суверенітет узурпаторам-демагогам: На­полеон І і Гітлер як засіб легітимації своєї влади використовували плебісцити, щоб надати своїм режимам законної форми. Народи Франції та Німеччини самі обрали собі диктаторів. Італійський соціолог Р. Міхельс указав на бонапартистський різновид народного суверенітету - схвалену народом і закріплену в державному праві одноосібну диктатуру. Бонапартизм, виростаючи з «вивертання» народного суверенітету, стає диктатурою від імені народу.

Криза влади

Будь-яка влада може зазнати кризи і це підриває ефективність народного і держав­ного суверенітету. У своїй гносеологічній

основі криза влади є не що інше, як комплекс невідповідності (неадекватності) відправлення владних функцій сукупній суспільній потребі - потребі в стабільності. Державна політика як опосеред­кування ідеалів та інтересів соціальних груп не в змозі забезпечи­ти баланс (чи консенсус) учасників політичного процесу традиційними правовими методами. Згідно з Платоном, держава в цьому випадку не може служити суспільному благу, а за Арістотелем - вона не може забезпечити користь у суспільстві. Причинно-наслідковий механізм кризи влади:

• Втрата владою своєї легітимності, найчастіше це набуває характеру процесу, криза виявляється в перманентно-латентній формі.

• Вузькість сфери політичного регулювання (упорядкуван­ня) - відірваність органів центральної влади від органів місцевого самоврядування, слабкі комунікації між двома рівнями влади, це і криза інклюзиви ості, коли рішення Центру ігноруються чи де­формуються в низових ланках влади.

• Монополізація державної влади політичною партією; це призводить до ідеологізації суспільного життя, політизації економіки, до «нової редакції» соціальної інженерії з усіма її недоліками.

• Аморфність соціально-класової структури, переважання в ній маргіналів та декласованих верств; це зумовлює поляризацію і неузгодженість соціальних інтересів, відсутність конструктив­них ідеалів.

• Слабка соціальна ефективність політичних інститутів: у несприятливому соціальному середовищі вони вимушені коливатись між логікою вибору (суб'єктивного за своєю природою) і логікою об'єктивних умов, надають перевагу волюнтаристському підходу. Це може викликати соціальний регрес.

• Двовладдя або «класичний поліцентризм» — це «поділений» суверенітет державної влади, політична аномалія, ілюзорний баланс

цих сил має тимчасовий характер, у перспективі є неминучим розпад влади.

• Існування військового істеблішменту, що досяг гіпертро-фованих масштабів, домінування військово-промислового ком­плексу в економіці, інтенсифікація військових приготувань та її вплив на ринку праці тощо. Зрозуміло, що це не всі можливі причини кризи влади.

Типологія криз

Криза політичної влади - це неузгодженість елементів політичної системи суспільства, що виявляється в дисфункціональності її

інститутів і органів, втраті взаємодії між ними:

• Парламентська криза - у результаті міжфракційних не­згод конфронтаційна тенденція бере гору над консенсусною, партійні амбіції - над законотворчістю, а недоліки виборчої сис­теми виявляються в неадекватній до будови суспільства розстановці політичних сил.

• Урядова криза — дисфункція виконавчої влади, найчастіше вона вирішується розпадом партійних коаліцій у парламентсь­ких республіках, недосконалим механізмом «стримувань і про­тиваг» у республіках змішаного типу та внутріпартійною кризою в правлячій партії в президентських республіках.

• Конституційна (правова за своєю основою). Вона обумов­лена невідповідністю основного закону країни сумарній суспільній потребі та реальним характеристикам суспільства. Для запобі­гання такої кризи слід, як мінімум, враховувати вимоги опрацьо­ваного міжнаціонального досвіду:

- конституція повинна скеровувати суспільство, але робити це лише в тому випадку, коли в ній зафіксовані реальні та сталі суспільні тенденції і норми;

- розколоте суспільство або суспільство в стані якісних змін не створить дійової конституції, а створивши її, не житиме за нею;

- для створення такої конституції необхідне існування політичної еліти, здатної нести тягар конституційної творчості;

- конституційна творчість - завжди компроміс між законо­давцями і суспільством та умова громадянського миру;

- конституція нової держави, що приходить на зміну тоталі­тарній або авторитарній, може бути лише тимчасовим актом;

- вироблення ефективної конституції неможливе в умовах диктату однієї соціально-політичної сили;

- будь-яка інша конституція приречена на швидке старіння, тим більше на її основі неможливо створити довготривале галу­зеве законодавство.

• Системна криза - зовні часто виглядає як криза «верхів», але нею охоплене все суспільство і вся політична система.

• Криза влади як супутник еволюційного розвитку, вона супроводжує утвердження нового і взагалі інноваційні процеси в суспільстві, що модернізується, це криза зростання, нею треба «перехворіти».

Центри влади

Поліцентризм (існування кількох позакон-ституційних центрів влади) - подвійний соціально-політичний феномен: з одного боку, він є неминучим внаслідок плюралізму групових інтересів, поліфункціональності держави і зростаючого рівня інститу-ціоналізації суспільного життя; з іншого - він серйозний супер­ник і конкурент центральної влади, а в окремих випадках - і її супротивник.

Центри влади формуються в державних органах, у політичних партіях і рухах, в економічних структурах тощо. За соціальною суттю це символи певних соціальних прагнень, основа для політичної ідентифікації, чинник орієнтації в конкретній ситуації і певна структура інтересів.

Центри влади посилюють політичну суб'єктність соціально-професійних груп: ВПК як один із центрів влади впливає на всіх зайнятих у військово-промисловому комплексі; вищий офіцер­ський корпус в армії - генератор соціального самопочуття військових; подібна тенденція зримо виявлялася в силових міністерствах колишнього СРСР та в «тіньовому» секторі економіки. Як елементи політичної системи, вони фактично частково реалізують прерогативи центральної влади - єдиної політичної сили, покликаної суспільством санкціоновано (на основі законів) здійснювати владні функції.

Корінь проблеми «офіційна влада - неофіційна контрвлада» полягає в площині фактичного розчленування центральної вла­ди. Деякі центри влади є генетично асоціальними («тіньова економіка»), а деякі існують лише завдяки рафінованій полі­тичній технології.

Так, бонапартизм є феноменом балансування центру влади між основними класами суспільства, який найчастіше знахо­дить опору в армії та інститутах насилля, або навіть встанов­лює надкласову, диктаторську форму правління. Це маскуван­ня сутності класового панування (воно визначається в конкретно-історичній ситуації), використання некомпетентності проміжних верств населення, безпосередньо незацікавлених і нічого не отримуючих від такої влади, маніпулювання орієнтацією і пе­реконаннями мас.

Властивості («закони») політичної державної влади

Влада, що здійснюється організованим апа­ратним примусом, відрізняється рядом влас­тивостей, які виявляються з жорстокою необхідністю. Деякі політологи надають їм характеру законів влади. До них відносяться:

- невблаганне прагнення до концентрації, абсолютизації, до самовладдя (як це трапилося в політичній історії Франції: парла­мент (Конвент) - Директорія - Консулат - самовладний диктатор (Наполеон І);

- несумісність даної влади з будь-якою іншою, будь-яка влада - і не лише державна - прагне до граничної суверенності;

- нетерпимість влади до всього, що не узгоджується з на­прямками і характером її функціонування;

- всюдисущість, прагнення охопити «все і всіх», пройняти всі сфери життя суспільства; залежна від економіки влада може проникати в її надра, домінувати над нею; так поводила себе теократична влада, феодальні ієрархії, тоталітарні режими.

Ці закони влади не мають містичного змісту: їх існування впи­сується в загальну схему функціонування суспільного організму. Політична державна влада, щоб виконати своє основне призначен­ня, повинна бути максимально мобілізованою і гранично могутньою.

Саме в цьому джерела тенденції до її абсолютизації і несумісності з іншою владою.

Апарат влади повною мірою розкриває свої особливості, коли досягає своєї «критичної маси». На цьому етапі влада утвер­джується як певна самодостатня сила, що прагне звеличити себе і свого носія. У нарощуванні апарату є межа, за якою ці процеси різко посилюються. Чим більш значним і потужним є апарат, тим більш абсолютною і нетерпимою стає сама влада.

Украй жорсткого обрису ці властивості набувають тоді, коли влада стає заідеологізованою і прямо пов'язується з тоталітарною ідеологією. Такі модифікації влади з усією неминучістю поставили питання про нейтралізацію її руйнівних якостей, надто небезпеч­них для індивідів і всього суспільства.

Розподіл влади.

Більшість мислителів минулого (Арістотель, М. Падуанський, Д. Локк) зазначали, що діяльність держави є неоднорідною і має

кілька видів: законодавчу діяльність, виконання законів (управління) і правосуддя. Спираючись на ідеї попередників, III.-Л. Монтеск'є створив теорію «розподілу влади», що визнається як класична. На його думку, у правильно облаштованій державі не може бути єдиної влади, а повинні існувати три незалежні одна від одної влади: законодавча, виконавча і судова. їх поєднання в одному органі неминуче призводить до занедбання спільних інтересів і є несумісним з політичною свободою.

Схема Монтеск'є мала яскраво виражений соціально-право­вий зміст і стала теорією політичного компромісу між молодою тоді буржуазією і феодальною верхівкою. Законодавча влада по­винна належати двопалатному парламенту, одна з палат презен­тувала б «третій стан», а друга - аристократію. Виконавча влада довірялась монарху, а судову втілював суд присяжних (орган «тре­тього стану»). Виконавча влада, за Монтеск'є, обмежена зако­ном, а суди є незалежними і керуються лише законом. При цьому різні гілки повинні «стримувати» одна одну: король отримував право вето на закони, які приймав парламент, і навіть міг його розпустити.

Ідеологи радикального напрямку виключали можливість поділу влади між суспільними станами. Ж.-Ж. Руссо доводив, що основою державного ладу повинен бути суверенітет народу. Виходячи з цього, він вважав усі три влади особливими проявами єдиної верховної влади і тлумачив «розподіл влади» в органі­заційно-правовому сенсі. При цьому законодавчу владу повинен здійснювати сам народ безпосередньо (на зборах), а виконавчу -уряд, що відповідає перед народом. Лише у великих державах можливе створення представницького органу.

Ідея розосереджування влади не була новою, вперше її було реалізовано в межах римського полісу. Якщо в грецьких полісах практично були відсутні змішані форми правління і в них влада була тотальною, то з Римі відбувся розподіл влади' -інституціональний і соціальний. В результаті конфлікту між плеб­сом і патриціями з'явився новий елемент влади - народний три­бунат. З його введенням уперше у світовій політичній практиці конфлікт інтересів різних соціальних груп набув інституціонального оформлення і йому було надано легітимного характеру.

Римська політична система вперше реалізувала принцип змішаної форми правління. Консульська влада уособлювала вла­ду монарха, сенат - владу аристократії, а народний трибунат -владу народу. Всі три інституційно оформлені влади відігравали роль противаг.

Не випадково в СІЛА на новому рівні відтворені принципи римської політичної системи. Президентська влада - це елемент монархічної влади, сенат - влади аристократії, а палата представників - народний трибунат. У США Верховний суд — найвищий тлумач законів і Конституції, у Римі цим займався інститут цензорів. Він перевіряв відповідність нових законів раніш установленим принципам функціонування римського полісу (римсь­кої конституції тоді не було).

У витоків матеріалізації ідеї «стримувань і противаг» як вихідного принципу американської державності, що його було по­кладено в основу Конституції США, стояв Дж. Медісон (1751-1836). Він використав досвід розподілу влади між центральними і місцевими органами влади в Британській імперії, підтвердив її ідеями Локка і Монтеск'є та зробив інноваційний внесок з урахуванням суто американської специфіки (генетична укоріненіеть принципу свободи і громадянський менталітет нації).

Медісону належить парадоксальна ідея: конституційно офор­млена держава не має бути поставленою в надто велику залежність від тиску «знизу». «Батьки-засновники» Конституції США ви­значили шість головних принципів:

- рівні права штатів;

- наявність трьох органів правління (трьох гілок єдиної влади);

- рівність громадян перед законом;

- правління законів, але не людей;

- зміна форми правління шляхом змін у Конституції;

- визнання Конституції США, законів Конгресу і угод США найвищим правом на території країни.

Як бачимо, все це повністю відповідає загальнодемократич­ним нормам.

Творці Конституції США намагались також уникнути «надмірностей» демократії створенням системи «стримувань і про­тиваг» - цієї суто американської новації. Ця система передбачає політичну і правову незалежність Президента, законодавців і суддів, залежних один від одного у виконанні конституційних обов'язків.

Політична незалежність гарантується тим, що всі органи вла­ди отримують різні джерела формування (легітимації повноважень): кожному призначена «своя» категорія виборців і механізм легітимації:

• Президента обирає весь народ через колегію виборців (це двоступенева легітимація).

• Сенаторів обирає електорат штатів (до 1913 р. - легіслатури штатів - законодавчі збори).

• Конгресмени обираються прямим (одноступеневим) голосу­ванням виборчого корпусу штатів.

• Членів Верховного Суду призначає Президент «за порадою і за згоди Сенату».

Конституція також наділяє означені державні інститути різними строками повноважень. Це своєрідна «турбота» батьків Основного закону про те, щоб емоційна і недосвідчена в політиці більшість змогла контролювати одразу лише один державний орган. Цим досягаються дві мети: не обмежуються права меншості і попереджується дестабілізація суспільства.

Правова незалежність трьох гілок влади забезпечується механізмом взаємоконтролю і суміжної компетенції, що включає доктрину розподілу влади в поєднанні з системою «стриму­вань і противаг». У ньому уособлюється скоріше взаємозалежність, ніж залежність.

Розкриємо анатомію цього правового механізму:

• Президент має право вето, але обидві палати Конгресу ра­зом здатні відхилити його.

• Президент несе відповідальність за виконання законів, але залежить від Конгресу, який асигнує кошти на діяльність вико­навчих відомств і реалізацію законів.

■ Сенат і палата представників мають право абсолютного вето стосовно один одного.

• Верховний Суд може визнати невідповідними Конституції закони, прийняті Конгресом і підписані Президентом.

• Судді до Верховного Суду призначаються Президентом, за­тверджуються Сенатом і не можуть бути усунені з посади в поряд­ку імпічмента.

• Сенат має право блокувати призначення осіб, пропонова­них Президентом на федеральні посади.

• Обидві палати здатні усунути самого Президента шляхом процедури імпічмента; у палаті представників ініціюється імпічмент, Сенат розглядає його на заключній стадії.

• Президент укладає угоди від імені США, але вони підлягають ратифікації лише за згоди 2/3 Сенату (не менше 67 сенаторів).

Розосередження та взаємозалежність органів влади - наріжний камінь легітимного конституційного правління. «Стримування і противаги» відіграють подвійну роль: по-перше, вони заохочують співробітництво, по-друге - створюють потенціал для конфліктів. Конфлікти розв'язуються шляхом переговорів, угод і компромісів.

Взаємовідносини контролю і нагляду передбачені для федерації і штатів. Розподіл влади та «стримування і противаги» діють по горизонталі (Президент - Конгрес - Верховний Суд) і по вертикалі (Федерація - Штати). Дж. Медісон відзначав, що в американській республіці влада, віддана народом, спочатку ділиться між двома урядами (федеральним і в кожному штаті), потім кожна з них розподіляється між різними і відокремленими один від одного інститутами; звідси - подвійний захист громадян.

Ідея розділених, але врівноважених сил була, по суті, політичним втіленням закону Ньютона, що володів умами мислителів XVII-XVIII ст. Однією з причин запозичення римського принципу було бажання американців уникнути появи політичних партій, нібито згубних для демократії.

Докладний аналіз розподілу влади в найсильнішій державі світу дає уявлення про президентський тип республіки. Загалом поділ республіканського устрою на три типи республік - президентські, парламентські і змішані (президентсько-парла­ментські і парламентсько-президентські) обумовлений особливо­стями розподілу влади.

Вирізняють такі відмінності між президентською і парламен­тською республіками:

- у механізмах формування інститутів трьох гілок влади;

- у представництві вищої виконавчої і частково законодавчої влади Президент - він же і Прем'єр-міністр - має визначені законодавчі повноваження;

- у взаємоконтролі гілок влади (наявності різних механізмів «стримувань і противаг»).

Характерні риси президентської республіки:

- поєднання повноважень голови держави і голови уряду в одній вищій службовій особі;

- позапарламентський спосіб обрання Президента і формуван­ня уряду;

- відсутність в уряду права розпуску вищого законодавчого органу, а в парламенту - відсутність права приймати вотум недовіри до уряду;

- заборона на суміщення депутатських повноважень і міністерських посад.

Характерні риси парламентської республіки:

- парламент є центральним суб'єктом влади в державі;

- парламент формує виконавчу і судову гілки влади;

- прем'єр-міністр призначається парламентом;

- парламент має право виразити вотум недовіри урядові;

- президент виконує суто представницькі функції. Змішаному типу не властиві сталі риси обох республік, змішана

республіка тяжіє до однієї з них. Головна її риса - подвійна відповідальність уряду: перед президентом і перед парламентом. За цієї форми правління сильна президентська влада поєднується з ефективним контролем парламенту за діяльністю уряду.

Зразком такої республіки є Франція. У цій країні президент і парламент обираються незалежно один від одного. Парламент не може усунути президента, а президент має право розпустити пар­ламент на 6 місяців за обов'язкової умови оголошення дати поза­чергових парламентських виборів. Президент - голова держави і верховний головнокомандувач, у нього є відкладальне вето на рішення парламенту, а також право одноосібного введення над­звичайного стану (тобто правління на основі ордонансів - прези­дентських указів).

Президент призначає прем'єр-міністра, парламент лише за­тверджує запропонований прем'єром склад уряду. Глава держави головує на засіданнях уряду, затверджує його рішення і цим кон­тролює його діяльність. Він не має право законодавчої ініціативи,

але може оголосити референдум з питань, з яких не вдалось дійти згоди з парламентом. Президент особисто і постійно керує армією, державною безпекою і зовнішньою політикою. Ці нормативні по­вноваження запозичені з Конституції США.

Парламент здійснює контроль над урядом через утвердження щорічного бюджету та винесення йому вотуму недовіри. Конституція V Республіки передбачає лише один випадок юри­дичної відповідальності президента перед парламентом: зрада батьківщині, це обвинувачення висувається від імені обох палат. Палати обирають Вищий суд з 24 парламентаріїв, які здійснюють суд над президентом.

Німеччина - зразок парламентської республіки. Президент оби­рається парламентом країни - Федеральними зборами - і виконує головним чином представницькі, юридичні і парламентські функції. Фактичним керівником держави є канцлер - прем'єр-міністр, він є головою виконавчої влади і лідером партії, що перемогла на виборах до парламенту.

Такі типи республік у «чистому» вигляді зустрічаються рідко. Формою правління в Англії, Швеції, Данії, Бельгії тощо є конституційні монархії, але фактично це парламентські республіки, оскільки головним суб'єктом влади в цих країнах є парламент.

Влада і власність

Співвідношення влади і власності вирі­шальним чином визначає суспільну ситуацію. їх зрощення означає несвободу особистості

та антиліберальний режим для всього суспільства. Влада і власність були суміщені в докапіталістичних системах: влада як насилля і гніт була «вбудована» у виробничі відносини і вияв­лялась у формі позаекономічної залежності. Рабовласники і фео­дали одночасно є носіями влади і власності, їх опоненти раби та кріпаки були відсторонені від влади і від власності. У капіта­лістичному суспільстві влада набуває рис інституту, що концент­рує позаекономічні зв'язки в суспільстві.

На Заході, на відміну від Сходу, «людина політична» вини­кає одночасно з «людиною економічною». В період поєднання влади і власності криза власності (економіки) вела неминуче до кризи влади. Після відокремлення влади від власності в капіталістичному суспільстві економічні кризи вже не викликали державних криз.

Приклад Росії доводить, що поєднання влади і власності зав­жди обумовлює відсутність політичної свободи в суспільстві: концентрація влади означала концентрацію державної власності. Перерозподіл власності здійснювався силовим способом і призво­див до нового поневолення соціальних низів. Починаючи з епохи Івана IV, влада стала єдинодержавною і в боротьбі з боярською опозицією здійснила перерозподіл власності (земельної) на користь держави і перетворила вітчизняну монархію в майнову; російський цар став «першим поміщиком». З часів Петра І імперська влада стала монополією, навіть церква перетворилась на державне відомство. Ленінська епоха трансформувала владу в тоталітарну форму. Всі соціальні цінності - багатство, заможність, етнічна належність стали відносними. Влада стала синонімом функції партії. Сталінізм надав ранньому тоталітаризму довершеності, відсунувши питання про власність на задній план; колективна власність стала додатком до абсолютної влади.

Соціально-політична історія Росії - це історія зрощення влади з власністю, що не припускає свободи індивіда. За Лок-ком, однією з передумов свободи в його «троїстій формулі гро­мадянських прав» є володіння власністю. Поєднання двох ос­новоположних соціальних принципів викликало консервацію позаекономічного примусу і встановлення авантюристичного типу правління - обмін фізичного простору в ім'я зміцнення влади. Влада стала орієнтиром - детермінантою державної політики багатьох поколінь політиків. Усі цінності, у тому числі й власність, розмінювалися з метою зміцнення і нарощування обсягів влади. У Леніна це розвал Російської імперії заради комуністичного експерименту; у Сталіна — розвал III Інтерна­ціоналу заради продовження цього досліду в одній окремо взятій країні; у Горбачова - зруйнування Східного блоку (трофея дру­гої світової війни) в ім'я вдосконалення збудованого соціалізму в одній країні, в Єльцина - відмова від комуністичного експе­рименту з метою узурпації влади в Російській Федерації.

Квінтесенція конвертації влади у власність - це поява само­достатньої верстви номенклатурно-ринкових нуворишів як пря­мого продукту номенклатурної приватизації загальнонародної власності. Такою є еволюція тоталітарного зрощення влади і власності без присутності «людини політичної» з народних мас.

Психологія влади.

«Індивідуальне» обличчя влади обумовлене цілим комплексом причин, у тому числі психологічних. Влади прагнуть індивіди,

наділені різними психологічними якостями, і в кінцевому підсумку ці індивіди надають владі соціально деструктивну або соціально-перетворюючу властивість. Аналіз індивідуальної потреби у владі дає можливість визначити її можливе функціонування і тип політичного режиму:

• Потреба у свободі породжує ставлення до влади як потяг до індивідуальної незалежності і самостійності, що формує тип нонконформіста; цій владі призначено стати виразником індивідуальної свободи, а отже, і утвердження ліберальних цінностей у межах всього суспільства.

• Потреба в самоствердженні формує ставлення до влади як до можливості панування над іншими і до джерела престижу, компенсації власної неповноцінності, що породжує тип диктато­ра, який не узгоджується з соціальними потребами громадян.

• Гедоністичний потяг до влади (грецьке hedone - насолода). Таке ставлення до влади як до джерела матеріального благополуччя формує політичний тип конформіста - найбільш несприятливий з позиції самої сутності влади; такі індивіди «роблять політику» в ім'я власного «я» і тому здатні до безпринципних компромісів.

• Потреба в самовираженні і ставлення до влади як до гри -це вираз соціальної авантюристичності, яка є аномалією; політична авантюра є багатошаровий соціально-політичний фено­мен: у ньому поєднуються особисте і соціально значуще, авантю­ризм здатний спекулювати як на ліберальних цінностях, так і на консервативних ідеалах, що робить його однаково небезпечним для будь-якого суспільства.

• Потреба стати особистістю в її усвідомленому ставленні до влади як до функціонального служіння людям формує політичного функціонера демократичного типу.

Слід зазначити, що розбещення владою можуть зазнавати всі типи особистостей. Влада деформує індивідів через цілий ком­плекс причин:

- на рівні політичного лідера і на рівні рядового об'єкта влади спостерігається феномен деіндивідуалізації моральності;

- лідер розпорошує свої сили, прагнучи обійняти і осягнути всю багатофункціональність влади, навіть володіння харизматич-ними якостями не є гарантією від деградації особистості за рядом ознак: з одного боку, лідеру необхідні доброта, співчутливість і терпимість, а з іншого - необхідний прояв волі, обов'язкової для керівника, а це далеко не завжди адекватно сприймається;

- рядовий громадянин як суб'єкт, об'єкт і ресурс влади зазнає впливу офіційної ідеології, досить часто вона не сприймається як «своя», така, що відповідає його внутрішньому «я»; у нього роз­вивається ортогональність між зовнішнім формально-вербальним сприйняттям влади і реальною поведінкою;

- за суспільством, що зазнає модернізації, тягнеться шлейф авторитарно-тоталітарної ідеології, яка порівняно легко засвоюєть­ся маргінальними елементами;

- сила влади виявляється в законах, влада сили - за допомо­гою «сильної руки», привид диктатури з'являється тоді, коли маси думають про неї і готові сприйняти її за умови негайної компенсації;

- насилля запрограмоване в психологічному коді людей і ви­являється в переломні часи;

- сама природа людини передбачає сприйнятливість людей до авторитарних форм влади, навіть демократичні форми влади не виключають проявів девіантної поведінки суб'єктів політики.

Загальні висновки

Політична влада — поліфункціональний ба-гатоаспектний соціальний феномен з багать­ма вимірами.

Гносеологічний аспект влади. Влада є цілеспрямованим спо­собом утилізації знань. За своєю природою вона є поєднанням знань і волі. Знання необхідні для усвідомленого розрахунку дій і їх наслідків, запровадження раціонального; воля виявляється в жорсткому підкоренні дій меті, в цілеспрямованості. Це обов'язкові компоненти влади; без знань влада стає імпульсивною і нераціональною; без волі вона буде недієздатною. Порушення оп­тимуму знань і волі обертається дисфункціями влади.

Соціальний аспект влади. Влада є силове відношення, яке виражає домінування. Чинник сили випливає із загальної логіки відправлення владних функцій як функцій соціальних.

Організаційний аспект влади. Влада є ресурс, який втілюється в наведенні соціального порядку.

Психологічний аспект влади. Влада є відношення лідерства, асиметричне суб'єкт-об'єктне відношення з відокремленням веду­чої і веденої сторін.

Політичний аспект влади. Влада є спосіб здійснення впливу і примусу відповідно до фактичного балансу сил.

Економічний аспект влади. Влада в політичній сфері є те саме, що гроші у сфері економіки; функціональна близькість гро­шей і влади робить можливими їх взаємоперетворення: гроші мо­жуть перетворюватись у політичну владу так само, як і остання -у гроші.

У соціопатичному словнику влада визначається нетрадиційно: вона розглядається як тягар відповідальності за державу і суспільство, який з більшим бажанням покладають на себе, аніж розлучаються з ним.

Дійсно, у тріаді «носій влади - влада - суспільство» в безсумнівній перевазі опиняється носій влади. В усіх вище роз­глянутих аспектах влада більш схильна до того, хто нею володіє, ніж до того, хто є її об'єктом. Повноваження, привілеї, престиж і таке інше розлучають владу і маси; влада поєднує конформізм, авантюризм, гедонізм - все те, що робить її неминучим злом. Тому суспільство покликане встановити такі фільтри на шляху до влади, які б дозволяли уникнути її негативних проявів.

Питання для самоконтролю й проблемні завдання

1. Яке з тлумачень влади є ближчим до істини:

а) телеологічне - влада є засіб реалізації мети;

б) біхевіористське - влада обумовлена суб'єктивною мотивацією;

в) психологічне — влада є компенсацією фізичної чи духовної неповноцінності індивідів;

г) системне - влада є здатністю соціальної системи виконувати зобов'язання перед суспільством;

д) структурно-функціональне - влада є способом самоорганізації спільноти, яка ґрунтується на поділі функцій управління і вико­нання;

є) реляціоністське - влада є асиметричною взаємодією суб'єкта і об'єкта, за якої суб'єкт контролює об'єкт?

2. Як взаємодіють влада і власність:

- у демократичному суспільстві, в якому домінує «середній клас»;

- у азіатській деспотії, в якій панує «азіатський спосіб вироб­ництва»;

- у суспільстві «перехідної економіки»?

3. Що є більш ефективним для життєдіяльності суспільства -суміщення влади і власності, чи навпаки, відокремлення власності від влади?

4. Термін «харизма» уособлює персоналізацію влади в традиційних, перехідних і нестабільних суспільствах. Чи можлива абсолютна легітимність влади в стабільних демократичних суспільствах?

5. З чого слід почати «алгоритм виходу з кризи», щоб зеконо­мити час, ресурси і зберегти соціальне здоров'я людей?

6. У чому полягають переваги кожного з двох типів республік

- парламентської і президентської? Що є «ахілесовою п'ятою» змішаного типу республіки?

7. Що відбувається з владою, коли логіка вибору переважає над логікою об'єктивних умов?

8. У чому полягає «таємниця» поділу влади по-американському (система «стримувань і противаг» у США):

а) усі органи центральної влади мають різні джерела формуван­ня (кожному органу відводиться своя категорія виборців);

б) усі державні інститути наділяються різними термінами повноважень;

в) створення механізмів суміжної компетенції і взаємоконтролю?

9. Назвіть три головні політико-правові принципи, які покладені в основу конституційно-правової системи США. Чи забезпечують вони безперебійне функціонування владної горизонталі «Президент

- Конгрес - Верховний Суд» і владної вертикалі «Федерація -Штати»?

10. Як співвідносяться народний і державний суверенітет?

11. Яка ідея Руссо є «кроком вперед» у порівнянні з творчістю Монтеск'є? Чи суперечить ідея народного суверенітету ідеї народ­ного представництва?

12. Якщо структура влади троїста і включає: панівний інтерес, волю в законах і політичних рішеннях та засоби забезпечення, то чи можна назвати владою управління, позбавлене хоча б одного з цих елементів?

13. Чому концентрація влади є її іманентною характеристикою?

14. Якою мірою здійснена ідея Арістотеля про змішану форму правління в демократичних державах сучасності?

15 Чи є плідною ідея Ф. Ніцше про «вічне повернення»?

16. Легітимність влади - це здатність влади підтримувати у громадян лояльність і довіру до існуючих політичних інститутів. На що може піти влада, вичерпавши всі можливі способи легального впливу на маси?

17. Французький політолог М. Дюверже порівнює владу з дволиким Янусом. У чому причина двоїстості влади і двоїстості політичної поведінки її носіїв?

18. Якщо зі стосунків між елітою і електоратом буде усунутий елемент асиметрії, то чи можна буде твердити про наявність владних відносин між ними?

19. Ресурси влади поділяються на утилітарні, примусові і нормативні. Які з них можуть переважати в політичній практиці країн, що модернізуються?

20. Існують два головні способи владарювання (два «обличчя влади»): перше полягає в спонуканні об'єкта до потрібних суб'єкту дій, друге - у забезпеченні бездіяльності і блокуванні небажаних для влади дій підвладних. Яке «обличчя влади» стане пріоритетним, коли збільшиться чисельність претендентів на владу в процесі політичної модернізації?

21. Ознаки політичної державної влади - це суверенітет, легальність, публічність, моноцентризм і різноманітність ресурсів. Чи можна поповнити цей перелік, виходячи з необхідності «наближення» влади до соціальних мас?

22. У чому полягає соціально-демагогічний зміст бонапартис­тського різновиду народного суверенітету?

23. Яка технологія виходу з конституційної кризи є можливою?

24. Чи є правомірним твердження Б.Н. Чичеріна про те, що багатопартійна опозиція підриває дієздатність центрального уряду?

25. У республіці якого типу є найчастішими прояви урядової кризи?

26. Який принцип поділу влади є більш ефективним - соціально-правовий чи організаційно-правовий?

27. У чому полягала перевага римського полісу в порівнянні з афінським?

28. Чи є протиотрута проти розбещення індивідів владою?

Терміни і поняття

Панування - різновид влади, пов'язаний із застосуванням силової технології у відносинах між класами (марксизм); політичне пануван­ня означає структурування в суспільстві відносин командування і підлеглості (М. Вебер).

Інституціоналізація влади — створення спеціальних інститутів, що здійснюють функції вираження загальних інтересів.

Істеблішмент — вища політична еліта, вищі ешелони влади в будь-якій сфері.

Конформізм політичний - пристосування у сфері політики.

Легізм - школа права в Стародавньому Китаї.

Легітимність політична - здатність влади підтримувати віру мас в те, що її політичні інститути найкращим чином відповідають інтересам цього суспільства; довіра мас до влади.

Моноцентризм - наявність єдиного центру прийняття рішень.

Ресурси влади - засоби, які забезпечують дійовий і постійний вплив суб'єкта влади на об'єкт.

Соціопатія - прояв соціальної поведінки, що відхиляється від норми, «соціальне безумство».

Суверенітет державний - провідна ознака будь-якої державності; суверенітет державний означає верховенство держави у внутрішній політиці та її незалежний статус у зовнішньополітичній діяльності як суб'єкта міжнародного права.

Шляхтун