4.1.2. Джерела влади

Загальновідомо, що політичне панування виступає зде­більшого у владній формі. Джерело влади вказане в самому визначенні явища — політичне панування, яке набуває вигляду панування інтересу і має багато форм, однак основною із них все ж є влада. Політичне панування — це джерело влади, а не навпаки, хоч у реальній політичній практиці останнє є загальноприйнятим розумінням. Таке уявлення про співвідношення політичного панування і влади перетворює владу в самостійну, незалежну сутність, яку можна захопити, узурпувати, передати, сформувати тощо, що досить поширено в політичному житті. Але одна справа політична практика, а інша — аналіз її реальних основ, першоджерел, глибинних процесів, які зумовлюють те чи інше походження влади, наявність її в руках певних політичних сил. Політичні сили, їх панування є не резуль­татом володіння владою, хоча таке володіння суттєво поси­лює це панування, а вони — першоджерело влади, в іншому випадку ця влада історично приречена. Влада породжується реальним політичним пануванням. Для того, щоб завоювати владу, необхідно спочатку стати реальною політично панів­ною силою і залежно від конкретних обставин обрати шлях такого завоювання.

Реальне панування і його владне оформлення — це не одне і тс ж. Більше того, реально панування може виступати і не у владній формі, а влада може не мати панівного становища, панівного впливу. Особливо це виявляється в період перехідного стану, коли нові політичні сили, що рвуться до влади, домагаються такої соціальної підтримки, яка послаблює соціальний фундамент існуючої влади, що часто призводить до безсилля формально функціонуючої влади. В цьому, власне, і полягає політична революція, коли питання про владу вирішується на користь нових політичних сил, що мають практично всезагальну соціальну підтримку. Парламентська форма такого утвердження влади суті явища не змінює. Різниця може полягати в іншому — в характері політичної дії, її цільових настанов і соціальної бази. В цьому зв'язку мовиться про революційну або реакційну

політичну дію, що відрізняє і соціальні сили, які їх підтримують (здійснюють).

Панування може виявлятися не тільки в реальному впливові на об'єкт у владній чи довладній формах, пред­ставлених у вигляді владних інституцій або рухів, що мають свої організаційні основи, а й живитися іншими джерелами. В такій якості найбільш поширеною є влада авторитета.

На перший погляд, авторитет виступає як моральна основа панування і його форми — влади. Він зображується як зміцнююче владу явище, яке фокусує в собі оптимальну можливість реалізації інтересу. Однак, оскільки методи здійснення влади — насильство, переконання, примус — не "вміщуються" в авторитет, то, очевидно, зводити владу до авторитета неможливо. Не говорячи вже про тс, що під­корення авторитетові не обов"язкове, а владі — примусове.

Влада авторитета грунтується на • повазі, довір'ї, на визнанні правоти суб'єкта, на підкоренні його визнаному статусові, хоч останнє може бути і формальним. Однак ця формальна підлеглість викликана не тим, що об'єкт влади авторитета внутрішньо не визнає такого авторитета. Він просто не володіє потрібною кількістю інформації для нефор­мального визнання авторитета, перебуває на певному рівні відчуження. Це, однак, не заважає йому встановити на буденному рівні свідомості можливість суб'єкта влади ре­алізувати його основні життєві інтереси. В іншому випадку це вже не формальний авторитет, а повна його відсутність, і підкорення владі грунтується на зовсім іншій основі.

Реальний авторитет з точки зору міцності влади вищий, ніж формальний, хоча він може бути фактично слабшим у зв'язку з пануванням формального авторитета. Причому такий стан історично може існувати у відносинах влади досить тривалий час. Заміна формального авторитета влади на реальний авторитет відбувається, як правило, на радикальній основі.

Принципово влада авторитета як реальне і формальне явище має бути інтегрована в єдиному суб'єкті влади. Однак більш досконалим виявом влади є влада авторитета, яка не має потреби у формальному забезпеченні. Сьогодні ж рівень суспільних відносин перебуває на такій стадії, що формальне забезпечення навіть реального авторитета вважається не­обхідним. Тому авторитет і примус, що, як правило, і виповнює формальну атрибутику влади,— це дві основні сторони влади, її змістовні властивості. Зрозуміло, що чим вище влада авторитета, тим менше необхідності вдаватися до примусу у владних відносинах. Але в сучасних умовах формалізована, тобто правово підкріплена влада є нормою, типовим явищем.