1.3.3. Поняття легітимності та принцип поділу влади

Владу, спосіб формування і діяльності якої збігається з існу­ючими у суспільстві нормами і цінностями, а результати діяльності приблизно відповідають соціальним очікуванням, визнає народ, або, інакше кажучи, вона стає легітимною. Ле­гітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають де­мократичний зміст і випливають із суверенітету народу як аб­солютного першоджерела закону.

Легітимність політичної влади — це стан, коли право-чинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство; це форма підтримки, виправдання правомір­ності застосування влади і здійснення правління державою.

Легітимність влади є її невід'ємною ознакою. Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право і закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джере-лами легітимності є три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.

Процес визнання влади правочинною, утвердження її легі­тимності називають легітимацією. Підстави легітимації, тобто умови, за яких народ готовий визнати владу, мають істо­ричний характер: 1) успадкування влади главою держави від своїх предків; 2) у давні часи, перемігши у війні, держава-за-войовник могла розраховувати на визнання її влади над приєд­наною територією правочинною; 3) у сучасних демократичних державах підставою легітимації вважається обрання владних структур народом.

Макс Вебер розробив концепцію ідеальних типів (зразків, моделей) політичного панування, на якій ґрунтуються сучасні уявлення політологів про три основні типи легітимності влади: 1) традиційна влада, яка спирається на віру людей у святість традицій і право володарювати тим, хто здобув владу за цією традицією; 2) харизматична влада (з грецької мови "харизма"— милість, благодать, Божий дар, винятковий та­лант) — ґрунтується на ірраціональних мотивах, на вірі під­леглих у божественний дар, у надприродну святість, героїзм, екстраординарні здібності та виняткові чесноти володаря (політичного лідера) і створеної або здобутої ним влади; 3) ле­гальна (раціональна) влада, що ґрунтується на вірі в закон­ність існуючого порядку, професіоналізм владних структур, на визнанні добровільно встановлених юридичних норм, що ре­гулюють відносини владарювання і підкорення. Найрозвинуті­ша її форма — конституційна держава, в якій чітко визначені правила функціонування влади та її взаємин з народом (сучасні демократії).

Легітимність конкретної влади не вічна. Вона змінюється залежно від нових умов або певних особливостей поведінки владних структур і може як зростати, так і спадати. Будь-яка передреволюційна чи революційна ситуація, коли, як писав В.І. Ленін, "маси рвуться до політики", є наслідком кризи ле­гітимності влади.

Криза легітимності — це зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій. Вона виникає тоді, коли влада нечутлива до назрілих потреб суспільства у

структурних змінах, коли вона не відгукується на вимоги про­гресивних сил, які наполягають на перетвореннях. Криза легі­тимності є типовим явищем різноманітних перебудовчих, пе­рехідних і революційних періодів: стара влада, втративши контроль за перебігом подій, не розглядається більше як охо­ронець важливих суспільних цінностей. Для зміцнення своєї легітимності влада ще може, але не завжди вміє використати такі засоби:

1) зміна системи законодавства і державного управління відповідно до нових вимог (наприклад, спроби реформування партійного керівництва Радянського Союзу в часи "перебудо­ви");

2) створення такої політичної системи, легітимність якої ґрунтується на традиціях населення (еволюція комуністичного режиму в Туркменістані у недемократичному напрямі);

3) використання харизматичних рис політичного лідера (М. Горбачов, пізніше — Б. Єльцин);

4) успішне здійснення державних програм, підтримання законності та правопорядку (цей спосіб було використано для стабілізації режиму в комуністичному Китаї, що забезпечило зростання добробуту завдяки впровадженню кардинальних змін в економічній системі).

Узагальнивши теоретичний і практичний досвід, російсь­кий політолог Олександр Соловйов запропонував такі шляхи і засоби виходу з кризових ситуацій:

• підтримка постійних контактів з населенням;

• проведення роз'яснювальної роботи щодо своїх цілей;

• посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення законодавства;

• врівноваженість гілок влади;

• виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній участь;

• організація контролю з боку організованої громадськості за різними рівнями державної влади;

• зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

• подолання правового нігілізму населення.

Якщо ж владі не вдається використати ці засоби, то народ вдається до її заміни. Але й нова влада в перехідну епоху не відразу стає легітимною. їй треба дотримуватись певних усталених процедур форму­вання владних інституцій (становлення влади більшовиків; процедура становлення легітимності державної влади в неза­лежній Україні: ратифікація Верховною Радою, референдум).

Домінуючим принципом механізму функціонування де­ржавної влади є принцип її поділу. Започаткував цю ідею ще Аристотель, з його поділом влади між трьома органами управ­ління (законодавчим, адміністративним і судовим). Продовжив її розробку давньогрецький історик Полібій, а в Середньовіччі цю ідею підтримував Марсилій Падуанський. Завершили роз­гляд теорії поділу влади англійський філософ Джон Локк і французький мислитель і правник Шарль Монтеск'є. За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування де­ржави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова гілки влади. Це створює систему "стри­мувань і противаг" проти посилення однієї гілки влади, зосе­редження влади в одному центрі, зловживання нею, сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а від­так і дієвості політичного керівництва та управління. Відповід­но формується особливий механізм забезпечення свободи і не­залежності окремого індивідуума, його захисту.

Носієм законодавчої влади є вищий представницький держав­ний орган — парламент (Верховна Рада, Сейм тощо); виконавчу владу здійснюють — президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу — незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Однак практика знає політичні системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно ви­конавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних ре­жимів (фашистські, комуністичні, воєнні диктатури, абсолют­ні деспотичні монархії).

Існує суспільно-політичне вчення, яке заперечує будь-яку форму політичної, економічної та ідеологічної влади — анар­хізм (з гр. — безвладдя). Це вчення не визнає державу як форму організації та управління суспільством, обстоює нічим не обме­жену свободу людини як самоціль. Як суспільно-політична течія анархізм сформувався в 40—70-х роках XIX ст. у країнах

Західної Європи. Провідними його теоретиками були П.Ж. Пру-дон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін. Анархія як сус­пільно-політичний ідеал пропонує організацію суспільства без державної влади, яка базується на принципі самоуправління общин, комун, сімей та інших первинних спільностей людей. Насправді ж анархія дестабілізує суспільну систему, вносить хаос, сприяє криміналізації суспільства і розгулу злочинності та як наслідок не може існувати довго і веде до встановлення диктатури. Тому анархія в теоретичних конструкціях існує як утопічна, оскільки у позитивному сенсі вона є нездійсненною, а на практиці вона відповідає періодам кризи легітимності влади, революцій і громадянських війн.

Підсумовуючи, зазначимо, що політична влада, її механізм повинні:

• забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;

• утверджувати право як стрижень суспільних відносин і сприяти (через навчання чи примус) вмінню людей підкоряти­ся праву;

• виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні, соціальні).

Дробінка

РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА ВЛАДА