§ 4. Легітимнісгь політичної влади. Взаємодія влади і права

Історичний досвід показує, що політична влада може бути сформована або в результаті вільного демократичного вибору, або — військового перевороту чи революції. Коли політична влада встановлюється шляхом її узурпації, у громадян даного суспільства формується недовіра до цієї влади, що незаконно очолює державу. Ефективність такої влади занадто обмеже­на, і її основним засобом досягнення цілей є насильство.

По-іншому до політичної влади громадяни ставляться у ви­падку, коли вона сформована демократичним шляхом, офіційно визнана самим суспільством та закордонними дер­жавами. Така влада має потенційну можливість встановити оптимальні політичні відносини в державі між різними кла­сами і верствами населення та досягти визнання суспільст­вом, народом її права на керівну роль.

Проте первісне законне встановлення політичної влади не є гарантією того, що й надалі вона цілком виправдає довіру своїх громадян. Тобто влада може бути законною, але не ефек­тивною, не викликати симпатії народу, який адекватно цьому і реагуватиме на будь-які владні накази та директиви. Коли влада законна, але спирається лише на підкорення (фізичне, економічне, психологічне, матеріальне), то можливості її вкрай обмежені. Будучи за своєю природою взаємодією між суб'єктом та об'єктом, власні відносини ґрунтуються на під­коренні та згоді. Авторитет влади, ступінь довіри до неї гро­мадян визначається не стільки підкоренням, скільки згодою громадян добровільно їй підкоритися. Нав'язування політич­ною владою своєї волі може наштовхнутися на стійкий опір підлеглих.

У політології та правовій науці влада, що приймається ма­сами та спирається на їх добровільну згоду підкорятися її велінням, а не нав'язується, називається легітимною.

Первісний термін «легітимність» з'явився у Франції на по­чатку XIX ст. та означав законність влади на противагу владі незаконній, узурпованій. Проте згодом значення терміна де­що змінилося — він став означати символ віри, уявлення гро­мадян, що походить із визнання влади керівників та обов'яз­ків підлеглих підкорятися їй. Отже, легітимність -— це здат­ність влади створювати та підтримувати у населення переко­нання в тому, що влада в країні наділена правом приймати рішення, які громадяни повинні виконувати. Добровільна згода підкоритися владі можлива лише у випадку, якщо вла­да спирається на цінності, традиції, переконання та прагнен­ня більшості населення. Легітимність є найважливішою оз­накою демократичної влади.

Поняття «легітимність» у XX ст. було введене соціологом Максом Вебером. Воно означало такий порядок, який був значущим для індивідів та якому вони підкорялись як раціо­нально визнаній цінності. Вебер розробив концепцію про три типи легітимності влади, що відображає особливості мотивів підкорення або відторгнення індивідами певних ти­пів соціального порядку у формі норм, правил, звичаїв, за­конів:

1. Традиційна легітимність — влада набуває легітимності згідно з традицією, звичкою підкорятися владі, вірою у неру­шимість та святенність століттями існуючих порядків. На­приклад, перехід влади у спадок у країнах з монархічним ре­жимом здійснюється згідно з традицією.

2. Харизматична легітимність — політична влада набуває законності в очах членів суспільства внаслідок особливої по­пулярності державного діяча, який досяг масштабності куль­та його особи.

3. Легальна, або раціонально-правова легітимність — люди визнають владу, що спирається на доцільність, добровільно прийняті ними закони. Цей тип легітимності заснований на довірі громадян не до окремих осіб, лідерів, а до устрою дер­жави; характерний для демократичних держав.

З цією класифікацією Вебер пов'язує і типологію влади: дер­жавна — при її раціональному устрої та особиста — заснована на традиційних та харизматичних легітимуючих засадах. Ця типологія популярна і в сучасній західній політичній науці.

Проблема легітимності політичної влади для юристів має особливе значення, тому що вона пов'язана не тільки з норма­ми права, але і справедливою системою моральних норм. Ле­гітимність політичного явища не означає юридично сформо­ваної законності, і саме тому легітимність не слід ототожню­вати з легальністю, тобто законністю. Легітимність не вико­нує юридичних функцій і не є правовим процесом.

Населення може підкоритися владі, але в душі зневажати її, при найменшій можливості відхилятися від виконання її рішень тощо. У цьому випадку влада застосовує підкорення, силу. Влада, заснована на страху, не може бути легітимною. Легітимація означає покору, згоду, політичну участь без при­мусу. Легітимна влада авторитетна та ефективна, вона харак­теризується як правомірна та справедлива.

Основні ознаки легітимності політичної влади:

1. Довіра до неї пригніченої більшості населення, яка ґрун­тується на впевненості, що існуючий порядок є найкращим

для даної країни, а влада здатна розв язати важливі для сус­пільства та індивідів проблеми.

2. Визнання суспільством значущості, цінності як самої влади, так і її організації. Влада сприймається не як зло, з яким неминуче треба уживатись, а як фактор, що забезпечує порядок у суспільстві, захищає життя людей. Легітимність влади утверджується, якщо вона проводить політику, яка від­повідає інтересам, розумінню громадян.

3. Схвалення масами політики, яку проводить політичне та державне керівництво, що відображається у згоді з їх основ­ними цілями, методами та засобами. Ця ознака розкриває суб'єктивне ставлення людей до конкретного уряду, лідера. Маси з розумінням ставляться до використання навіть непо­пулярних засобів та методів, зокрема насильницьких.

Усі ці ознаки тісно пов'язані між собою і в реальному житті нероздільні. Легітимним є той політичний режим, який може забезпечити стабільність та розвиток суспільства, не вдаючи­ся до масового насильства. Американський теоретик-політо-лог Д. Істон зазначав, що той уряд легітимний, який відпо­відає уявленню народу про справедливість та соціальне при­значення цього інституту.

Легітимність політичної влади пов'язана з протилежним явищем — делегітимацією — втратою довіри, позбавлен­ням політики та влади суспільного кредиту. Розчарування в ідеалах, концепціях політики, її цілях і методах, у людях, які її здійснюють, — один із аспектів політичного життя суспільства, така сама рушійна сила розвитку політики, як і легітимація. Делегітимація влади може відбуватися з та­ких причин:

— суперечності між цінностями, домінуючими у суспільст­ві, та егоїстичними інтересами керуючої еліти, результатом чого є відсутність підтримки влади народом;

— суперечності між демократією та соціальною політикою, коли багато проблем розв'язується не демократичним, а сило-

вим шляхом, тиском на засоби масової інформації, обмежен­ням прав і свобод громадян;

— зростаюча соціальна нерівність, масове зубожіння біль­шості населення, у результаті чого формується опозиція владі (як правило, з інтелектуалів);

— посилення бюрократизації і корумпованості за умови існування нульового контролю процесу «знизу» та надзвичай­но слабкого — «зверху»;

— у багатонаціональній державі — націоналізм, етнічний сепаратизм, коли місцева влада відхиляє правомочність феде­ральної влади.

Проблема взаємовідносин влади та права важлива для будь-якої країни, проте особливої гостроти вона набуває при переході суспільства від тоталітаризму до демократії та фор­муванні правової держави.

Здавна існує два підходи до питання взаємозв'язку влади та права. Так, Платон вважав, що влада повинна належати монарху-філософу, який знає потреби своїх підлеглих краще, ніж вони, і тому для нього влада — самостійна цінність, яка організує життя за допомогою створених ним же законів. Згідно з цим підходом влада є метою, а право — засобом укріп­лення і здійснення влади. З іншого погляду — влада визнача­ється правом, владні відносини перетворюються на правовід­носини. Влада є засобом здійснення правової організації.

Отже, влада і право нерозривно пов'язані між собою, але водночас перебувають у постійній боротьбі. Влада принципо­во утримує в собі елементи безконтрольності, завжди прагне скинути з себе обмеження права. Право навпаки — завжди прагне підкорити собі владу, зробити її непотрібною, бо право є по своїй суті взаємодією вільних та рівних індивідів, є ідеєю безвладної організації. У влади завжди є безправ'я, а у пра­ві — безвладдя.

На перший погляд, поняття влади та права несумісні і вик­лючають одне одного. Проте вони міцно взаємопов'язані, будь-яка влада припускає мінімум права, а будь-яке право — мінімум влади. Так, з самого початку відносини панування набувають всезначної форми права, нормативної форми. Па­нує лише той, чиї накази виконуються закономірно, нормаль­но, а не як виняток; панує той, хто має право наказувати. За­конний володар той, кому повинні підкорятись усі,,бо закон має форму загальності. Право і закон роблять владу організу­ючою та об'єднуючою силою. У законі і через закон сама влада істотно змінюється: вона перестає бути свавіллям, бо право обмежує владу. Проте елементи свавілля, правопорушення притаманні будь-якій владі.

У правовій державі пріоритетною силою є право, виходя­чи з принципу автономності особи, суверенітету народу, його самоуправління. Кожен громадянин може взяти участь у створенні закону, якому він сам і буде підкорятися; сам уста­новлює владу, її контролює, але і підкоряється їй. Влада має служити праву і діяти у межах права; вона не порушує, а організовує і підтримує свободу. Влада може бути цінною і потрібною, якщо вона служить усім громадянам і кожному окремому громадянину, які делегують їй частину своєї осо­бистої свободи.

Водночас право (позитивне право) формується і розвива­ється за безпосередньої участі політичної влади, держави, яка надає юридичним нормам загальнообов'язкової сили і забез­печеності; від характеру держави, її політичного режиму за­лежать особливості права. У праві присутній незримий дер­жавний елемент, на ньому лежить «відбиток» державної нлади. Однак право, обумовлене у своєму формуванні та функціонуванні державою, у свою чергу, в процесі соціально­го розвитку може стати певним фактором щодо держави, реалізуючись у правовій державі1.

1 Алексеев С. С. Теория права. — X.: БЕК, 1994. — С. 71.

Отже, влада будучи суспільним явищем, відбиває об'єктивну потребу розвитку суспільства, його організації та регуляції. Влада — це необхідний і незамінний механізм ре­гулювання життя всього суспільства і збереження його єдності. Функціонування політичної влади є фактором і умо­вою саморозвитку політичної системи суспільства, усіх інших її елементів. Політична влада пов'язує в єдину систему всі політичні структури, виступає гарантом політичного роз­витку, ефективності політики і життєдіяльності усього суспільства.

Запитання для самоконтролю

1. Чи може суспільство існувати без влади?

2. У чому основна відмінність політичної влади від усіх інших видів влади?

3. Назвіть відмінності між владою політичною і владою дер­жавною.

4. Чому влада розглядається в єдності і різноманітності її про­явів?

5. Дайте визначення поняття «легітимна влада» і назвіть дже­рела її легітимації.

6. Як співвідносяться функції підтримання правопорядку за допомогою примушування і насилля влади з її легітимністю?

7. Що означає професіоналізація політичної влади в сучасних умовах?

8. Проаналізуйте виконання соціальної функції політичної влади в сучасній Україні.

Рекомендована література

1. Алексеева Т. Легітимність влади у період транзиту // По­літична думка. — 1998. — № 3-4.

2. Демидов А. И. Власть в единстве и многообразии ее измере­ний //Государство и право. — 1995. — № 11.

3. Ильин М. В., МелъвилъА. Ю. Власть // Политические иссле­дования. — 1997. — № 6.

4. Каспрук В. Метаморфози і метастази української влади // Сучасність. — 1999. — № 10.

5. Ледяев В. Г. Власть: Концептуальный анализ // Политичес­кие исследования. — 2000. — № 1.

6. Макеев С. Десятирічна криза легітимності правлячих сил // Політична думка. — 2001. — № 3.

7. Метельова Т. Казковий вибір українського богатиря: Олігархія чи авторитаризм // Сучасність. — 2001. — № 7-8.

8. Нижник Н. Верховна Рада і Кабінет Міністрів: Правила си­метрії // Віче. — 2002. — № 4.

9. Пахарев А. Пострадянський авторитаризм: Куди йдемо? // Віче.— 2001.— № 7

10. Халипов В. Власть. — М., 1995.

Кирилюка

ПОЛІТИЧНА ВЛАДА

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Конституція України, cm. 5

Проблема влади в політології є центральною, оскільки, зре­штою, всі інші проблеми в своєму імперативному значенні виходять на неї як на свій найпотужніший практично-політи­чний важіль. Тому розуміння сутності влади й знання форм її здійснення є однієї з основних передумов ефективної політи­чної діяльності й адекватного рівня політичної культури.

ВЛАДА ЯК КАТЕГОРІЯ ПОЛІТОЛОГІЇ

Проблема сутності влади має стати об'єктом політичного аналізу саме як теоретична, оскільки в практично-політич-ному аспекті немає жодного володаря, який не вважав би себе достатньо підготовленим, щоб користуватися владою й навіть на достатньому рівні професійної компетенції. В цьому криється певна небезпека, яка постійно дається взнаки й сьогодні, в умовах відносно високої політичної ци­вілізованості не лише носіїв влади, а й народів.

Сутність влади

Ця загальнодемократична норма має свої теоретичні засади.

У сучасному світі, що прагне до політичного звільнення від усіх форм традиційного гніту, значно загострилася проблема влади, в якій багато хто вбачає одну з основних причин тривалого політично нерівного становища різних соціальних підструктур суспільства. Тенденція гумані­зації суспільних відносин аж ніяк не зменшила впливу "влад­ного синдрому" на суспільну свідомість. Людство нібито стра­ждає від народженого ним же монстра й усе ж постійно звер­тається до нього, витрачаючи величезні суми, надаючи йому пільги, які здебільшого матеріально й духовно ставлять носіїв влади в привілейоване становище. І це ж надане суспільством привілейоване становище є предметом постійної критики (здорової й нездорової) тим же суспільством.

Боротьба за владу історично супроводжує політичне життя людства, служить полем найгостріших битв у всіх сферах сус­пільного життя: в політиці, економіці, культурі й на всіх рів­нях соціальної організації. В політичній історії людства немає явища, яке б принесло йому стільки трагічного, забрало стіль­ки людських життів, скільки спричинила боротьба за владу, за політичне й духовне панування.

Відомо, що влада існує в будь-якому суспільстві як пород ження практично нескінченної різноманітності інтересів, не відповідності рівнів розвитку різних соціальних підструктур, наявності того чи того характеру соціального відчуження. То­му влада перетворюється, на особливий вид суспільних відно­син — відносини влади. їм властивий цілеспрямований вплив володаря влади або виконавця владних функцій на об'єкт влади, причому владним цей вплив виступає тільки тоді, коли об'єкт і суб'єкт влади перебувають у стані панування та під­корення.

Першоджерелом будь-якої влади є реальне панування однієї частини явища над іншою. Для виникнення владних відносин це панування має або визрівати, або відбуватися. Інакше вла да обертається на самодостатню сутність, яка не має власних коренів. Історія влади та владних відносин, а вона налічує ба­гато тисяч років, не знає іншого механізму утвердження вла ди. Відмінність у характері влади, її джерелах, формах вияву, методах впливу суб'єкта влади на об'єкт полягає тільки в то­му, що цей механізм деякою мірою відкритий і піддається аналізу або більш-менш завуальований і обставлений політи­чними чи теоретичними декораціями. Типовим у цьому кон­тексті є уявлення про владу як про самодостатню сутність, божественну субстанцію, самостійне, незалежне утворення, що виступає в ролі "захисника народного", "верховного судді", "вічного патрона". Саме реальне панування як першоджерело владного панування завжди завуальовувалося носіями влади. Не позбулися цього й існуючі нині демократичні системи. То­му в загальнш методологічній системі координат походження та функціонування влади, теоретичне посилання на сутність влади має починатися з того, що влада — це спочатку визрі­вання чи утвердження реальних відносин панування та підко­рення, а потім їх владне оформлення. Причому в ролі носія панування можуть виступати як конкретні соціальні сили, так і інтереси, які не мають чіткої соціальної адреси, але виявля­ються досить виразно й досить наполегливо й політичному процесі, а відтак й у сутності влади, її походженні та функці­онуванні.

Що стосується традиційних уявлень про владу як про са­модостатню сутність, то вони живуть з досить вагомих причин і зникнуть із стосунків влади тільки разом із самою владою. І ось чому.

Історично вже поява влади свідчила про наявність відмінності інтересів у суспільстві чи будь-якому соціальному утворенні. Панівне соціальне утворення ставало, таким чином, фактором відчуження частини суспільства, інтереси якого перебували в підлеглому стані або не враховувалися представником панівних інтересів — владою. Згодом політичне відчуження основної ма­си населення від влади перетворилося на норму політичного життя, причому навіть у демократичних державах. Тому, зрозу­міло, подолання тоталітаризму в деяких країнах, демократизація їх суспільного життя не усувають проблеми політичного відчу­ження, хоча рівень його суттєво знижується.

Постає запитання: чи можливий сучасний суспільний устрій без політичного відчуження? Й взагалі — чи не означає наяв­ність влади, відносин з приводу влади те, що політичне відчу­ження на сучасному рівні розвитку демократизму, навіть у найрозвиненіших його формах, є природним наслідком політи­чної влади? На друге запитання слід дати ствердну відповідь. Отже, матимемо відповідь і на перше: сучасний суспільний ус­трій навіть у найбільш демократично розвинутому стані без

політичного відчуження неможливий, про що свідчить сама наявність політичної влади. В цьому розумінні поняття "полі­тична влада" й "політичне відчуження" однопорядкові, хоча синонімами назвати їх не можна.

Справа в тому, що політичне відчуження, його рівень, його напруга залежать від рівня політичної єдності суспільства. Крім цього, політична організація суспільства, в якій влада посідає домінуюче місце, також має різні рівні розвитку, різ ний ступінь демократизму, що призводить до відмінності мо жливостей участі об'єкта влади у здійсненні владних функцій, участі в управлінні політичними відносинами. Сама організа­ція влади, владних структур може бути більш або менш демо­кратичною (наявність різних політичних режимів — прямий доказ цього) й це дає підставу стверджувати, що поняття "по­літична влада" й "політичне відчуження" не сповна наклада ються одне на одне, проте залежність тут органічно безпосередня.

Принципово, що доки є політична влада, доти є й політичне відчуження, але рівень останнього великою мірою залежить від демократизму першої. Більше того, існують такі демократичні форми влади, коли політичне відчуження відчувається об'єктом влади переважно під час соціального напруження. За нормаль­них для даної системи умов це відчуження більш усвідомлює ться, ніж відчувається в повсякденному житті. В такому випадку ми говоримо про здорову політичну стабільність у сус пільстві, коли основні інтереси населення країни знаходять свій адекватний відбиток у діяльності владних структур сус пільства, що, звичайно, не свідчить про відсутність серйозних соціально-політичних і духовних проблем у такому суспільстві.

Структурний зміст влади

Влада як суспільне явище має струк турний зміст, що дає змогу її класи фі кувати. Аналіз реальних виявів влади підводить до висновку, що структура влади має типові родом і та видові характеристики.

Тип влади визначається пануючим у країні соціально-полі тичним устроєм. Кожний із типів влади складається з родім влади: політичного, економічного, духовного, сімейного. Ти­пи й роди влади відрізняються засобами, за допомогою яких переважно здійснюється влада. Це владне явище можна кла сифікувати за видами, наприклад, державна влада, суспільна, сімейна. Причому в певних сферах життя можуть функціону вати різні види влади та її засоби. У сфері політики існують державна влада, влада суспільних об'єднань, внутрішньопар­тійна влада. Але, звичайно ж, у суспільстві не можуть мати однаковий правовий статус, закріплений конституційно, де­кілька влад. Такий стан, як правило, є перехідним. Політич­ний плюралізм стосовно влади означає участь різних об'єднань у підготовці рішень, хоча перетворення їх на пра-вову норму, на знаряддя влади здійснюється на основі єдино-владдя.

Суттєвим є поняття про владу в широкому й вузькому розу­мінні. Широке включає в себе всю систему влади, основою якої є волевиявлення народу або певної соціальної структури, групи тощо. Волевиявлення виступає як джерело влади і як сама влада, яка може, не вдаючись до організації своєї власної полі, безпосередньо прийняти рішення, що стане нормою для всіх учасників цього вольового акту. Таким широким владним рішенням є, наприклад, всенародний референдум із певних проблем життя суспільства.

Вузьке поняття про владу — це її організаційний аспект, функціональне владне навантаження, що виступає здебільшо­го у правовій формі. Наприклад, влада інститутів політичної системи суспільства, а у громадській організації — влада об­раних нею органів.

Сприйняття влади в широкому та вузькому тлумаченні дає змогу правильно орієнтуватися в її системі, механізмах, полі­тично зріло брати участь у її формуванні та реалізації.

Викладене вище дає змогу підійти до визначення влади — вузлового питання політичної науки, а отже, й з'ясувати зміст, характер і спрямування політики, її інститутів.

Загалом у західній політології склалося досить скептичне ставлення до можливості однозначного наукового тлума­чення влади. Деякі політологи надають цьому поняттю містичний характер. М. Фуко наголошує, що й нині влада залишається чимось загадковим, непізнаним, навіть "демо­нічним". М. Дюверже взагалі відмовляється розглядати вла-ду під "метафізичним або філософським" кутом зору. Його цікавить тільки те, чи обґрунтована влада теоретично, чи визнає розум право одних людей командувати іншими. А окремі політологи пропонують відмовитися від викорис­тання терміна "влада", замінюючи його поняттям "контроль" (І . Бержерон).

Щодо політологів, котрі аж ніяк не применшують ваги по­няття "влада", то тут якогось одного загальноприйнятого ви-значення цього феномена немає. М. Вебер наголошував, що "головне у владі — можливість діючої особи реалізувати свою волю незалежно від основи, на якій грунтується ця можли вість, і всупереч опорові інших учасників дій". Г. Моргентау кваліфікує владу як здійснюваний людиною контроль над сві домістю та діями інших людей. Б. Рассел стверджував, що "влада — це контроль над поведінкою: А має владу над Б тією мірою, якою може примусити Б зробити те, чого Б не зробив би за інших умов". Н. Пулантцас трактує владу як "спромож­ність соціального класу реалізувати свої специфічні об'єктив­ні інтереси". Для Т. Парсонса "влада — це система ресурсів, за допомогою яких досягаються спільні цілі, це здатність ви­конувати певні функції на користь соціальної системи, взятої в її цілісності". Р. Арон підкреслював, що "влада — це потен­ція, якою володіє людина (або група) для встановлення відно­син з іншими людьми або групами, чиї прагнення збігаються з її власними".

Специфіка української влади сьогодні полягає у тому, що вона виступає як основний політако-організаційний засіб бу­дівництва нової соціальної системи, виходу країни з кризово­го стану. Організаційна місія української демократичної влади не є типовою навіть для прогресивного самоутвердження на­ції. Саме владне насадження інших форм соціальної організа­ції в історії людства пов'язане з насильством, що не мало будівничого, тим більше гуманістичного змісту (державний соціалізм у колишньому СРСР, фашизм у Німеччині, дикта­торські режими в політичній історії багатьох країн тощо). Прогресивна владна самоорганізація народу України як наці­ональна потреба і як засіб виходу на загальноцивілізаційний шлях розвитку вигідно відрізняє український ідеал влади і значною мірою її реальне становище в сучасній Україні. Кон ституційне забезпечення цього становища і є її реальним по­тенціалом, зрештою, її будівничого енергією.

Цілком прийнятним є визначення влади як реальної можли­вості здійснювати свою волю в соціальному житті, нав'язува­ти її, якщо необхідно, іншим людям. Політична влада як один із найважливіших виявів влади характеризується реальною здатністю певних соціальних груп (верств, націй чи інших спільнот), а також індивідів, що відображають їх інтереси, здійснювати свою волю за допомогою політики та правових норм.

Із цього поняття випливають визначення видів влади, які можна схарактеризувати таким чином:

• політична влада — це політичні відносини, породжені відмінністю соціально-структурних інтересів, які випливають із відносин власності на засоби виробництва, що зумовлює со­ціальні переваги й авторитет власника й, таким чином, при-водить до створення суб'єкта й об'єкта влади, тобто до иідносин панування й підлеглості;

• економічна владо — це суб'єктивно зумовлені матеріальни­ми потребами життя суспільства відносини, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїм інтересам інших учасників виробництва, причому робить це, керуючись саме правом власника, що, звичайно, знаходить і своє правове за­кріплення. Цей порядок стосується як матеріального, так і ду­ховного виробництва;

• духовна влада з точки зору владної організації є спряму­вання творчих сил народу на реалізацію суспільно значущих цінностей, зокрема, національної ідеї;

• сімейна влада — це побудований на силі авторитету вплив одного або всіх членів сім'ї на сімейну життєдіяльність відпо­відно до власних можливостей та ідеалів, в основі яких лежать об'єктивовані суспільні потреби.

У запропонованих визначеннях влади постійно присутні вказівки на об'єкт і суб'єкт влади, що також має знайти своє понятійне тлумачення.

Об'єкт влади в демократичній організації суспільства зде­більшого має два боки. Перший з них представлений як пер­шоджерело влади, що володіє своїм суверенітетом і делегує владу певним владним формуванням. Другий полягає в тому, що після делегування влади об'єкт бере на себе обов'язок під­корятися делегованій ним владі, яка, таким чином, перетво­рюється на суб'єкт влади.

Суб'єкт влади — це найчастіше безпосередній носій влади, який організовує поведінку об'єкта владними засобами відповід­но до інтересів цього об'єкта. Владні засоби в демократичній ор­ганізації суспільства також повинні відповідати інтересам об'єкта.

Основними запоруками ефективного функціонування влади в такому порядку є підтримка суб'єкта влади об'єктом і від­повідність організаційних та правових основ влади інтересам об'єкта, представленим у законодавчій, виконавчій і судовій владі.

За подібної відповідності забезпечується участь об'єкта вла­ди в розв'язанні тих питань, які викликають до життя суспіль­не явище — владу. Суспільні, групові та індивідуальні інтереси в такій організації знаходять свій владний вплив і владне закріплення.

Однак подібна організація влади не дає відповіді на запи тання про походження та сутність політичного панування, притаманного сучасній політичній організації суспільства.

В Україні сьогодні важко встановити відносини політичною панування, пов'язані з соціально-структурним станом сус­пільства. Влада тут виступає в основному як організаційно політичне явище, що супроводжує процес реалізації національної ідеї — створення правової, демократичної укра їнської держави, яка б утілила споконвічне прагнення україн ського народу до незалежності.

ДЖЕРЕЛА ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ВЛАДИ У СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ

Мати владну організацію й не відчувати її у вільному просторі людського буття — ідеал людства. Б. Гаєвський

Влада як політико-організаційне явище і як відносини здається вічною. Для того щоб таке враження не склало ся, слід розвести ці явища, дати їм градаційну характерис­тику, знайти в понятті влади вічне й не вічне, аби сподівання людства на невладне суспільство мали під со­бою хоч би певне концептуальне підґрунтя.

Джерела влади

Загальновідомо, що політичне пану вання виступає здебільшого у владній формі. Джерело влади вказане в самому визначенні явища — політичне панування, яке набуває ви­гляду панування інтересу й має багато форм, однак основною з них усе ж є влада. Політичне панування — це джерело вла ди, а не навпаки, хоч у реальній політичній діяльності остан нє є загальприйнятним розумінням. Таке уявлення про спів­відношення політичного панування та влади перетворює вла­ду на самостійну, незалежну сутність, яку можна захопити, узурпувати, передати, сформувати і т. ін., що досить широко практикується в політичному житті. Але одна справа політич­на практика, а інша — аналіз її реальних основ, першоджерел, глибинних процесів, які зумовлюють те чи те походження влади, наявність її в руках певних політичних сил. Політичні сили, їх панування є не результатом володіння владою, хоча таке володіння суттєво посилює це панування, а першоджере лом влади. В іншому випадку ця влада історично приречена. Влада породжується реальним політичним пануванням. Для того щоб завоювати владу, необхідно спочатку стати реаль­ною політичною панівною силою й залежно від конкретних обставин обрати шлях такого завоювання.

Реальне панування і його владне оформлення — це не одне й те саме. Більш того, реальне панування може виступати й не у владній формі, а влада може не мати панівного станови­ща, панівного впливу. Особливо це виявляється в період пе­рехідного стану, коли нові політичні сили, котрі рвуться до влади, домагаються такої соціальної підтримки, яка послаб­лює соціальний фундамент існуючої влади, що часто призво­дить до безсилля формально функціонуючої влади. В цьому, власне, й полягає політична революція, коли питання про кладу вирішується на користь нових політичних сил, які ма­ють практично загальну соціальну підтримку. Парламентська форма такого утвердження влади сутності явища не змінює. Різниця може полягати в іншому — в характері політичної дії, її цільових настанов і соціальної бази. В цьому зв'язку мо­виться про революційну або реакційну політичну дію, що ві­дрізняє й соціальні сили, які їх підтримують (здійснюють).

Панування може не тільки виявлятися в реальному впливі На об'єкт у владній чи довладних формах, представлених у вигляді владних інституцій або рухів, котрі мають свої органі-заційні основи, а й живитися іншими джерелами. В такій іпо­стасі найбільш поширеною є влада авторитету. В Україні сьогодні таку авторитетну форму влади має здебільшого не конкретний соціально-політичний інститут, і тим більше не особа, а загальний рух народу до висот цивілізації через ре­формацію суспільних відносин. І все те, що сприяє цьому ру­хові у владній формі, знаходить підтримку.

Влада авторитету ґрунтується на повазі, довір'ї, на визнанні правоти суб'єкта, на підкоренні його визнаному статусові, хоч останнє може бути й формальним. Однак ця формальна під­леглість викликана не тим, що об'єкт влади авторитету внут­рішньо не визнає його. Він просто не володіє потрібною кількістю інформації для неформального визнання авторите­ту, перебуває на певному рівні відчуження. Це, однак, не за-важає йому встановити на буденному рівні свідомості можливості суб'єкта влади авторитету і реалізувати його ос­новні життєві інтереси. В іншому разі це вже не формальний авторитет, а цілковита його відсутність і підкорення владі ґрунтується на зовсім іншій основі.

Реальний авторитет, із точки зору міцності влади, вищий, ніж формальний, хоча він може бути фактично слабшим у

зв'язку з пануванням формального авторитету. Причому та­кий стан історично може існувати у відносинах влади досить довго. Зміна формального авторитету влади на реальний від­бувається, як правило, на радикальній основі.

Принципово влада авторитету як реальне й формальне яви­ще має бути інтегрована в єдиному суб'єкті влади, хоча більш досконалим виявом влади є влада авторитету, яка не має по­треби у формальному забезпеченні. Сьогодні ж рівень сус­пільних зв'язків перебуває на такій стадії, що формальне забезпечення навіть реального авторитету вважається необхід­ним. Тому авторитет і примус, що, як правило, й сповнюють собою формальну атрибутику влади, — це два боки влади, її змістові властивості. Зрозуміло, що вища влада авторитету, то менша необхідність вдаватися до примусу у владних відноси­нах. Але за сучасних умов формалізована, тобто підкріплена правом, влада є нормою, типовим явищем.

Реалізація влади

Ця формалізація, що супроводжуєть­ся нормою, найповніше представлена в праві. Правове ж забезпечення влади характеризується, насамперед, її правомочністю, тобто пе­редбаченою законом можливістю учасника (носія влади) здій­снювати певні дії або вимагати певних дій від іншого учасника цього правовідношення. Реальність правомочності гарантується законом, у якому закладені політичні, соціально-економічні та юридичні характеристики міри можливої поведінки громадяни­на чи організації, спрямованої на досягнення цілей, пов'язаних у даному випадку з відносинами влади.

Цікавими в політологічному плані є теоретичні підходи М. Вебера до правомочності. Він вважав, що в кожному окремо-му випадку, коли необхідно визначити правомочність люди­ни, треба виходити з того, який суб'єктивний зміст вона вкладає в свої дії. За М. Вебером, визначення межі правомо­чності слід будувати не на моралізаторських постулатах, а на тверезому аналізі індивідуальної чи групової поведінки людей. Такий підхід М. Вебер вважав тим необхіднішим, що в пове­дінці людей є так звані афектні дії, викликані етичними мір куваннями, до числа яких можуть входити етика переконання й етика відповідальності. І першу, й другу саме стосовно ха рактеристики правомочності людини як владного явища на лежить вивчати не самі по собі, як мотиви дії, а тільки у зв'язку з реальною поведінкою особи. Для повнішого обґрун тування факторів правомочності М. Вебер пропонує відповідну типологію "ідеальних типів" поведінки, до структури яких входять цілераціональні, ціннісно-раціональні, традиційні та афектні соціальні дії. Для методологічного забезпечення пра­вомочності як аспекту владних відносин М. Вебер вважав найбільш плідним визначення поведінки людини як цілераціо-нальної. Влада саме в цій іпостасі зможе дати максимальний ефект як засіб організації життєдіяльності суспільства. Право­мочність, як правові відносини, має враховувати цю обстави­ну й відповідно звужувати чи розширювати свій структурний склад.

Плідною уявляється ідея М. Вебера про підведення під пра­вомочність ідеальної програми, типового набору реальних факторів, які дають змогу здійснити певний соціологічний роз­рахунок поведінки індивіда. Тут правомочність зображена як узагальнений зліпок дійсності й може виступати як її похідна. Особливо важливий такий статус правомочності в контексті веберівського підходу до соціального розвитку як до руху, що не має власних законів розвитку. В такій інтерпретації істори­чного процесу правомочність особистості виступає як сконс­труйований тип суверенітету людини, як ідеально створена модель його на основі ймовірного підходу до пояснення люд­ської поведінки. Таке припущення як метод наукового пізнання не тільки можливе, а й необхідне, особливо у відносинах влади, ефективність якої тим більша, чим більший Потенціал правомо­чності особистості вміщено в її організацію.

У свою чергу, правомочність має, так би мовити, внутрішню методологію, представлену в організації владних відносин і правової дієздатності людини, в її принципах.

Із цих принципів слід виокремити принаймні три: забезпе­чення найвищого права, яке існує в суспільстві, — права лю­дини, особистості, її суверенітету; рівність усіх перед владою, що ґрунтується на її демократичному походженні та функціо­нуванні, відповідність влади і владних структур найважливі­шим інтересам народу; гуманізм влади як захист нею найвищих моральних цінностей суспільства.

Влада як забезпечення прав людини тим ефективніша, чим нищий її авторитет і чим більшими матеріальними та мораль­ними можливостями вона володіє. В цьому зв'язку постає пи­тання про силу влади. Можливі два підходи до неї: правовий і авторитарний. Ідеальна модель влади як реалізації прав лю­дини — це функціонування права на основі відповідного ав­торитету. Реалізація владних функцій за такої відповідності, ефективність влади залежить від міри досконалості та правового її забезпечення, введення в це право максимальної кіль­кості інтересів особистості, її суверенних прав.

Тому забезпечення прав людини, їх реалізація за допомогою влади мають здійснюватися на основі вдосконалення право­вих норм суспільства, реальних гарантій їх впливу на стан особистості, закладених у системі економічних, політичних і культурних чинників розвитку суспільства.

Реалізація влади тим оптимальніша, чим демократичніші механізми її функціонування, хоча тоталітарна організація влади видається більш ефективною. Відсутність демократич­них основ влади позбавляє її першоджерела могутності, й то­му така влада не може бути історично перспективною, хоча й може утримуватися відносно тривалий час. І все ж абсолютне джерело влади, гарант її зростаючої ефективності полягає в демократичній соціально-політичній основі та економічному забезпеченні. Тільки така взаємопроникність створює реальну можливість розв'язання віковічної проблеми — досягнення рівності всіх перед законом та владою як його головним про­відником. Ця проблема звучить гостро й актуально сьогодні.

Об'єктивною основою ефективної реалізації, принципом вла­ди є гуманістична сутність її політико-економічної та духовної організації й діяльності. Саме влада історично протиставляється гуманізмові, виступає як головний засіб насильства, антигуман­ного панування. Тому принцип гуманістичної влади зображу­ється не тільки як ідеал влади, а й як мета її функціонування. Гуманізм виступає владною організацією захисту моральних цінностей суспільства, регулятивним знаряддям поведінки інди­відів відповідно до цих цінностей. Більше того, останнім часом влада кваліфікується як гуманістичне формування, котре не тільки захищає моральні, економічні та духовні цінності сус­пільства, а й разом із тим є гуманістичною необхідністю, твор­цем гуманізму. Загальнолюдський осуд антинародних режимів усіх видів є яскравим підтвердженням цього. Навіть на націо-нально-егоїстичному ґрунті такі режими сьогодні не мають ба­жаної підтримки, оскільки поняття "антинародний" набуло міжнародного характеру. В цьому розумінні гуманізм для влас­ного народу й негуманність щодо інших не сприймається як йо­го справжнє обличчя. Тим-то владний "націонал-гуманізм" асоціюється у свідомості народів із фашистським націонал-со­ціалізмом і відкидається ними як антилюдяний принцип реалі­зації влади.

Тому в Україні принципово відкидається політизований на­ціоналізм і підтримується національна ідея як програма будів

ництва демократичної держави, гуманістичний націоналізм якої є показником поваги до інших народів, свідченням тво­рення національної державності, що втілює інтереси всіх, хто населяє Україну.

Справжній гуманізм влади виходить із вищої загальнолюд­ської цінності — людини, що має виявлятися не тільки в пра­вовій та організаційній сутності влади, а й у її адресованості людині, в максимальному включенні людського фактора в ме­ханізм її функціонування, особливо тоді, коли виникає необ­хідність прийняття владного рішення, котре не має правового або організаційно-політичного забезпечення, але може мати гуманістичні наслідки.

Управління як владне явище включає в себе основний потенціал влади, хоча й не зводиться тільки до нього. Існує не владне управління й не управлінська влада. І все ж влада як волевиявлення прагне до організації поведінки об'єкта, насамперед, відповідно до його (об'єкта) потенціалу. Упра­вління тим ефективніше, чим точніше в його рішеннях ура­хований потенціал об'єкта, середовище, в якому цей потенціал може оптимально проявитися. В такому вигляді управління дедалі менше й менше потребує владного оформ­лення, хоч існують стосунки, управлінське вторгнення в які має супроводжуватися владними акціями, особливо в армії. Тут владне управління виступає не тільки, а часто-густо на­віть не стільки як насильство, скільки як форма відпові­дальності за певну управлінську акцію (команду). На інших ділянках суспільної життєдіяльності владне оформ­лення відповідальності суб'єкта управління (влади) за прийняті рішення є нормою. Безперечно, управління через владу є ширшою формою організації поведінки об'­єкта, насильницької в тому числі, хоча насильство це може бути саме засобом організації поведінки об'єкта, а не від-верто панівним насильством, зумовленим відноси­нами економічного чи політичного порядку.

Концепції влади

Відтоді як влада перетворилася на відносно відверте явище, її джерела, характер, форма, міра впливу на сусп іл ьне життя стали постійною проблемою суспільної свідомо­сті, а згодом і спеціальних наук. Політологія, філософія й со­ціологія політики, теорія держави приділяли й приділяють владі значну увагу. У цьому зв'язку слід зазначити, що теоретична думка в

проблемі влади представлена сьогодні чималим загоном дос­лідників різних напрямів і шкіл.

Найдавнішою з концепцій влади є легітимістська. В певно­му розумінні закон виступає і як правове, і як моральне пра­вило, що має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію й те­орію, головна ідея яких полягає в абсолютизації правових ос­нов влади та уявлень про закон як її основне джерело.

Вчення, що виникло в ІV-III ст. до н. є. як політична док­трина, особливо пожвавилося за абсолютної монархії, яка трактувалася в дусі саморозвитку. Абсолютизм характеризу­вався як єдине джерело влади, а закон виступав його право­вим оформленням. Згодом легітимізм отримав статус учення про незалежність закону від суспільних відносин і соціальних структур. Закон набував якогось фатального забарвлення, пе­ретворювався на самодостатню сутність, яка має свої власні джерела формування та розвитку. Перед ним, згідно з цим ученням, усі рівні, крім верховного правителя, котрий сам є творцем законів. Державна влада за таких умов ставала голов­ним провідником абсолютної влади правителя, набувала дес­потичних функцій, а в управлінні вкрай бюрократизувалася.

Згодом, у нові часи, легітимізм проповідував необхідність державного регулювання економічного життя, ротацію дер­жавного апарату через призначення, посадову організацію влади, особисту відповідальність за її використання. Однак ці слушні з точки зору організації державного апарату підходи ґрунтувалися на традиційному для легітимізму погляді на за­кон як на самодостатню сутність, практично ігноруючи його демократичне походження.

Якщо ж відійти від легітимізму як реальної теоретичної й політичної конструкції й узяти за ідею звеличення ним закону як основної регулюючої норми, то прогресивність такого під­ходу не викликатиме сумніву. Тому легітимне ставлення до правових норм країни, особливо тоді, коли ці норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону, будь-якої юридичної нор­ми, входить у ряд сучасних уявлень про сутність влади та ос­новної її правової бази — закону.

Крім легітимістського бачення влади, існує низка концеп-цій, які в політологічній науці належать до двох напрямів — нормативного та емпіричного. Наявність двох напрямів в ар­сеналі теоретичних конструкцій влади пояснюється відмінні­стю методологічного тлумачення основного критерію — "першопричини" влади. Нормативний напрям виходить із зовнішньої заданості влади, раціонально підготовленої діяль­ності, наслідком якої є формулювання принципу чи норми. Емпіричний напрям як ключовий використовує індуктивний принцип установлення першоджерела влади. Причому виве­дення його відбувається шляхом аналізу тих суспільних відно­син, . які дають безпосередньо емпіричний матеріал. Це зумовлює погляд на владу як данність, котра часто не має своєї причинно-наслідкової основи. Наявність факту стає провідною в теоретичному осмисленні дійсності.

Нормативний напрям представлений різними сучасними концепціями влади. Серед них однією з найпоширеніших є реляціоністська, котра тлумачить владу як міжособові стосун­ки, що дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого. Фокусування уваги на ролевих взаєминах, або на ре-ляційному аспекті влади, — характерна риса традиції, що йде від М. Вебера й передбачає можливість вольової дії або впли­ву одних індивідів і груп на інші. Зберігаючи вірність цій тра­диції, П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) здійснювати свою волю над іншими через страх або позбавлення звичайних винагород чи у формі покарання, не зважаючи на неминучий опір. При цьому обидва способи впливу є санкціями негативними.

Ця концепція влади має кілька варіантів. У теоріях "опору" (Дж. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен та ін.) досліджуються такі владні відносини, в яких суб'єкт влади придушує опір її об'єкта. Відповідно розробляється класифікація різних ступе­нів і форм опору.

Заслуговують на увагу й інші варіанти. В теоріях "обміну ре­сурсами" (П. Блау, Д. Хіксон, К. Хайнінге та ін.) акцентується увага на ситуаціях нерівного розподілу ресурсів між учасника­ми соціальних стосунків, унаслідок чого виникає гостра пот­реба в ресурсах у тих, хто їх позбавлений.

Теорії "розподілу зон впливу" (Д. Ронг та ін.) концентрують увагу не стільки на окремих ситуаціях взаємодії індивідів, скільки на сукупності соціальних інтеракцій (взаємодії, кому­нікацій індивідів). При цьому підкреслюється змінність ролей учасників інтеракцій. Якщо в одній ситуації владою володіє один індивід стосовно іншого, то з трансформацією сфери впливу позиції учасників змінюються.

Досить поширені системні концепції влади, основним по­няттям яких є політична система. Визнання наявності сво­єрідної межі між політичною системою та її оточенням Д. Істон називає центральною ідеєю системного підходу до політичної влади.

У системних концепціях вирізняються три підходи до розу­міння влади. Перший тлумачить владу як атрибут макросоці-альної системи. Т. Парсонс називав владу "узагальненим посередником" у політичній системі і порівнював її з грошима як узагальненим посередником економічного процесу. Саму владу він розглядав як властивість системи. Так само сприй­має владу Д. Істон.

Другий підхід розглядає владу на рівні конкретних соціаль­них систем — сім'ї, виробничої групи, організації тощо. Цю позицію особливо яскраво висловив М. Кроз'є, який інтер­претує владу як феномен, що співвідноситься з частковими системами або підсистемами суспільства. Владу він вважає обмеженою соціальними інститутами й організаціями.

Третій підхід розуміє владу як взаємодію індивідів у межах специфічних соціальних систем. Саме такими є погляди У. Роджерса й Т. Кларка. Як центральний момент спроможно­сті індивіда впливати на інших розглядається його роль і ста­тус у системі. Влада визначається як здатність чи потенціал індивідів, що мають різні статуси, ставити умови, приймати рішення й чинити дії, визначальні для існування інших інди­відів усередині певної соціальної системи.

Ключовим поняттям цієї концепції є "соціальна дія", на якій ґрунтується й концепція влади. Соціальна дія є організацій­но-функціональним елементом, у якому джерело влади міс­титься в нормах і цінностях культури. Саме ними влада керується під час регуляції поведінки людей. Походження ж самих норм і цінностей має традиційну основу, причому при­в'язка відсутня. Влада в такому тлумаченні аналізується як відносно самостійна діяльність, що дає змогу вийти на проб леми її системності, функціональності, динамізму й ефектив ності. Влада розглядається як джерело регуляції соціальної поведінки, як можливість пом'якшення чи розв'язання соці альних проблем, хоч джерела її формування й соціально структурні фактори застосування не ставляться в центр уваги.

Нормативність властива й теоріям "технологічного детермі нізму". Сервісною формою функціонування влади, на думку авторів і прихильників цієї теорії, є техніка й технологія ма­теріального виробництва, що лежить в основі відносин влади. Ті характеристики, які зумовлюють техніку й технологію, принципово властиві й владі. Тому техніко-технологічні яви ща, що становлять цю структуру, на думку авторів, входять й у відносини влади. Це, насамперед, рішення, управління, контроль, розпорядження, ресурси, тобто, ті атрибути влади, які мають матеріально-організаційний зміст, що є головним і у виробничій технології.

Нормативність у погляді на владу досить виразно прогляда­ється в теорії еліт, витоки якої сягають далекої давнини, хоча сучасний її стан мало що має спільного з поглядами наших пращурів.

Теорія еліт сьогодні — це наукова концепція винятковості носіїв влади, особливо її безпосередніх провідників. Влада зо­бражається як суто політичне явище незалежно від того, в якій сфері вона виявляється. Однак головне полягає в тому, що елітарний стан пануючих інститутів та осіб зводиться до об'єктивної необхідності нормального функціонування та розвитку будь-якої соціальної системи, причому заінтересова­ність у такому становищі влади є спільною. В залежність від "якості" панівної еліти ставиться суспільний розвиток, який і є відображенням її розвитку.

Якщо йдеться про емпіричний підхід, то він втілюється в бі-хевіористичній концепції влади, яка орієнтує на дослідження поведінки людей у сфері владних відносин. Прагнення до влади проголошується домінуючою рисою людської психіки та свідомості. Влада — вихідний пункт і кінцева мета політи­чної діяльності. "Політична наука, — зазначав Дж. Кетлін, — стає рівнозначною дослідженню влади в суспільстві, тобто пе­ретворюється в науку про владу. Це наука про дійсну волю до влади та її раціональну координацію в суспільстві.

Стрижнем владної поведінки вважається первісний ім­пульс — прагнення влади. Воно є водночас і способом полі­пшення "політичного стану" людей. Отже, влада тлумачиться і як мета, і як засіб, тобто їй надається універсальний харак­тер. За поглядами Г. Ласуелла, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. У політиці все є владою, й усяка влада є політикою.

Біхевіористи наголошують, що влада не може виводитися з моральних або ціннісних ідей. Згідно з цією концепцією, вла­да в суспільстві поділена між взаємодіючими політичними си-лами. Необхідно домагатися певного їх балансу. Ч. Мерріам зазначав, що "порушення такого балансу може призвести до розпаду політичної системи".

Самі політичні відносини розглядаються як "ринок влади" (Дж. Кетлін). Влада продається, купується та здійснюється завдяки цим відносинам. Силою, що стоїть над політичним ринком і забезпечує його нормальне функціонування, вважа­ється державна влада.

Таким чином, нормативний напрям у теорії влади зосеред­жений навколо проблем її реального функціонування та орга-нізаційно-політичних чинників реалізації. Цей напрям не безперспективний, оскільки дає змогу поширити компетен­цію в трактуванні можливих варіантів формування та реаліза­ції влади, що існують у будь-якій системі, не виключаючи й демократично розвинуту.

Викладене дає підставу для висновку, що влада як категорія політолога має багатоструктурний зміст, відображає практич­но всі сторони суспільних відносин, будучи водночас їх еле­ментом. Влада й відносини влади історично тим ефективніші, чим більший потенціал людських цінностей у них міститься, чим досконаліший у зв'язку з цим їх вплив на суспільне та особисте життя.

Вегеш