4.1.4. Концепції влади

Відтоді як влада перетворилась у відносно відверте явище, її джерела, характер, форма, міра впливу на суспільне життя стали постійною проблемою суспільної свідомості, а згодом і спеціальних наук. Політологія, соціологія політики, теорія держави приділяли і приділяють владі значну увагу.

У цьому зв'язку слід зазначити, що теоретична думка в проблемі влади представлена сьогодні чималим загоном дослідників різних напрямів і шкіл.

Найдавнішою з концепцій влади є легітимістська. В певному розумінні закон виступає і як правове, і як моральне правило, що має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію і теорію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових основ влади, уявлень про закон як її основне джерело.

Вчення, що виникло в IV—III ст. до н. є. як політична доктрина, особливо пожвавилося в умовах абсолютної мо­нархії, яка трактувалась в дусі саморозвитку. Абсолютизм характеризувався як єдине джерело влади, а закон виступав його правовим оформленням. Згодом легітимізм отримав статус учення про незалежність закону від суспільних відносин і соціальних структур. Закон набував якогось фатального забарвлення, перетворювався в самодостатню сутність, яка має свої власні джерела формування і розвитку. Перед ним, згідно з цим ученням, усі рівні, крім верховного правителя, котрий сам є творцем законів. Державна влада за таких умов ставала головним провідником абсолютної влади правителя, набувала деспотичних функцій, а в уп­равлінні вкрай бюрократизувалася.

Згодом, в нові часи, легітимізм проповідував необхідність державного регулювання економічного життя, ротацію де­ржавного апарату через призначення, посадову організацію влади, особисту відповідальність за її використання. Однак ці доцільні з точки зору організації державного апарату підходи грунтувалися на традиційному для легітимізму погляді на закон як на самодостатню сутність, практично ігнорувалося його демократичне походження.

Якщо ж відійти від легітимізму як реальної теоретичної і політичної конструкції і взяти за ідею звеличення ним закону як основної регулюючої норми, то прогресивність такого підходу не викликатиме сумніву. Тому легітимне ставлення до правових норм країни, особливо тоді, коли ці норми мають демократичний зміст і виходять із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону, будь-якої юридичної норми, належить до ряду сучасних уявлень про сутність влади і основної її правової бази — закону.

Крім легітимістського бачення влади, існує ряд концепцій, які в політологічній науці відносяться до двох напрямів — нормативного та емпіричного. Наявність двох напрямів в арсеналі теоретичних конструкцій влади пояснюється відмін­ністю методологічного тлумачення основного критерію пер­шопричини влади. Нормативний напрям виходить із зовніш­ньої заданості влади, раціонально підготовленої діяльності, наслідком якої є формулювання принципу чи норми. Емпі­ричний напрям як ключовий використовує індуктивний принцип встановлення першоджерела влади, причому виве­дення його відбувається шляхом аналізу тих суспільних відносин, які дають безпосередньо емпіричний матеріал. Цс зумовлює погляд на владу як давність, яка часто не має своєї причинно-наслідкової основи. Наявність факту стає провідною у теоретичному осмисленні дійсності.

Нормативний напрям представлений різними сучасними концепціями влади. Однією із найпоширеніших є реляціо-ністська, згідно з якою влада розуміється як міжособові стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого. Фокусування на ролевих взаєминах або реляційному аспекті влади — характерна риса традиції, що йде від М. Вебера і передбачає можливість вольової дії або впливу одних індивідів і груп на інші індивіди та групи. Зберігаючи вірність цій традиції, П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) здійснювати свою волю над іншими через страх або відмову в звичайних винагородах чи у формі покарання і незважаючи на неми­нучий опір. При цьому обидва способи впливу є негативними санкціями.

Ця концепція влади має кілька варіантів. У теоріях "опору" (Дж. Картрайт, Дж. Френч, Б. Рейвен та ін.) досліджуються такі владні відносини, в яких суб'єкт влади придушує опір її об'єкта. Відповідно розробляється кла­сифікація різних ступенів та форм опору.

Заслуговують на увагу й інші варіанти.

В теоріях "обміну ресурсами" (П. Блау, Д. Хіксон, К. Хайнінгс та ін.) акцентується увага на ситуаціях нерівного розподілу ресурсів між учасниками соціальних стосунків, внаслідок якого виникає гостра потреба в ресурсах з боку тих, хто їх позбавлений.

Теорії "розподілу зон впливу" (Д. Ронг та ін.) концен­трують увагу не стільки на окремих ситуаціях взаємодії індивідів, скільки на сукупності соціальних інтеракцій (взає­модії, комунікації індивідів). При цьому підкреслюється змінність ролей учасників інтеракцій. Якщо в одній ситуації владою володіє один індивід стосовно іншого, то з транс­формацією сфери впливу позиції учасників змінюються. Досить поширені системні концепції влади, основним Поняттям яких є політична система. Визнання наявності своєрідної межі між політичною системою і її оточенням Д. Істон називає центральною ідеєю системного підходу до політичної влади.

У системних концепціях виділяються три підходи до розуміння влади. Перший тлумачить владу як атрибут макросоціальної системи. Т. Парсонс називав владу "уза­гальненим посередником" у політичній системі і порівнював її з грошима як узагальненим посередником економічного процесу. Саму владу він розглядав як властивість системи. Такий же підхід до влади у Д. Істона.

Другий підхід розглядає владу на рівні конкретних соціальних систем — сім'ї, виробничої групи, організації тощо. Такий підхід особливо яскраво виразив М. Кроз'є, який інтерпретує владу як феномен, що співвідноситься з частковими системами або підсистемами суспільства. Владу він розглядає як обмежену соціальними інститутами й організаціями.

Третій підхід розуміє владу як взаємодію індивідів, що діють у межах специфічних соціальних систем. Саме такими є погляди У.-М. Роджерса і Т. Кларка. Як центральний момент спроможності індивіда впливати на інших розгляда­ються його роль і статус у системі. Влада визначається як здатність чи потенціал індивідів, що мають різні статуси, ставити умови, приймати рішення і чинити дії, які є визначальними для існування інших індивідів усередині певної соціальної системи.

Ключовим поняттям цієї концепції є "соціальна дія", на якій грунтується і концепція влади. Соціальна дія виступає як організаційно-функціональнс відношення, в якому дже­рело влади міститься в нормах і цінностях культури. Саме ними влада керується в регуляції поведінки людей. Поход­ження ж самих норм і цінностей має традиційне начало, причому прив"язка відсутня. Влада в такому тлумаченні аналізується як відносно самостійна діяльність, що дає змогу вийти на проблеми її системності, функціональності, ди­намізму й ефективності. Влада розглядається як джерело регуляції соціальної поведінки, як можливість пом'якшення чи розв'язання соціальних проблем, хоч джерела її форму­вання і соціально-структурні фактори застосування не став­ляться в центр уваги.

Нормативність властива і теоріям "технологічного де­термінізму". Первісною нормою функціонування влади, на думку авторів і прихильників цієї теорії, є техніка і технологія матеріального виробництва, що лежать в основі відносин влади. Ті характеристики, які зумовлюють техніку і технологію, принципово властиві і владі. Тому техніко-технологічні явища, що становлять цю структуру, на думку авторів, входять і у відносини влади. Цс насамперед рішення, управління, контроль, розпорядження, ресурси, тобто ті атрибути влади, які мають матеріально-організаційний зміст, що є головним і у виробничій технології.

Нормативність у погляді на владу досить виразно про­глядається у теорії еліт, корені якої сягають далекої давнини, хоча сучасний її стан мало що має спільного зі своїми пращурами.

Теорія еліт сьогодні — це наукова концепція винятковості носіїв влади, особливо її безпосередніх провідників. Влада зображається як чисто політичне явище, незалежно від того, в якій сфері вона виявляється. Однак головне полягає в тому, що елітарний стан пануючих інститутів і осіб зводиться в об'єктивну необхідність для нормального функціонування і розвитку будь-якої соціальної системи, причому зацікав­леність у такому становищі влади є загальною. В залежність від "якості" пануючої еліти ставиться суспільний розвиток, який і є відображенням її розвитку.

Якщо йдеться про емпіричний підхід, то він виявляється в біхевіоральній концепції влади, яка орієнтує на дослід­ження поведінки людей у сфері владних відносин. Прагнення до влади проголошується домінуючою рисою людської пси-

хіки і свідомості. Влада — вихідний пункт і кінцева мета політичної діяльності. Політична наука, зазначав Дж. Кетлін, стає рівнозначною дослідженню влади в суспільстві, тобто перетворюється в науку про владу. Це наука про дійсну волю до влади та її раціональну координацію в суспільстві.

Стержнем владної поведінки вважається первісний ім­пульс — прагнення до влади. Таке прагнення водночас є способом поліпшення "політичного стану" людей. Отже, влада тлумачиться і як мета, і як засіб. їй надається універсальний характер. Згідно з поглядами Г. Лассуелла, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. В політиці все є владою і всяка влада є політикою.

Біхевіористи наголошують, що влада не може виводитися з моральних або ціннісних ідей. Згідно з цією концепцією, влада в суспільстві поділена між взаємодіючими політичними силами. Необхідно домагатися певного балансу цих сил. Ч. Мерріам зазначав, що порушення такого балансу може призвести до розпаду політичної системи.

Самі політичні відносини розглядаються як "ринок влади" (Дж. Кетлін). Влада продається і купується та здійснюється завдяки цим відносинам. Силою, що стоїть над політичним ринком і забезпечує його нормальне функціонування, вва­жається державна влада.

Отже, нормативний напрям у теорії влади зосереджений навколо проблем її реального функціонування і організа­ційно-політичних факторів реалізації. Цей напрям не без­перспективний, оскільки дає змогу поширити компетенцію в трактуванні можливих варіантів формування і реалізації влади, які існують у будь-якій системі влади, не виключаючи і демократично розвинуту. Емпіричний напрям у теоретич­ному аналізі влади характеризується насамперед прагненням дослідників до безпосереднього практичного результату, до вироблення таких рекомендацій, які б не тільки увійшли в структуру новітніх теорій влади, а й використовувалися практично владою для організації власної діяльності.

Викладене дає підстави для висновку, що влада як категорія має багатоструктурний зміст, відображає практично всі сторони суспільних відносин, будучи водночас їх еле­ментом. Влада і відносини влади історично тим ефективніші, чим більший потенціал загальнолюдських цінностей у них міститься і чим досконаліший у зв'язку з цим їхній вплив на суспільне й особисте життя.

Тимчук

ЛЕКЦИЯ №5. ПОЛИТИЧЕСКАЯ ВЛАСТЬ