1. Поняття та структура влади. Вчення про владу.

Визначення поняття влада

В чому ж таємниця влади? В чому ж її привабливість? Чому заради влади люди жертвують всім - честю, свободою, доб­рим іменем, дітьми, життям? Історія свідчить: кожний, хто рвав­ся до трону, шукав свого: один багатства, інший - почестей, тре­тій - права вершити долю людей, четвертий - прагнув змінити світ... І майже всі вели боротьбу за владу. Філософ Поль Буаст говорив, що «споруджують олтарі богам, властям, свободі для того, щоб зійти на них і владарювати», а політолог Джон Мілль твердив, що «властолюбство і свободолюбство постійно антаго­ністичні. Де найменша свобода, там пристрасть властолюбства найнахабніша і нерозбірлива».

Влада є одна з фундаментальних початків людського суспіль­ства. Слово влада - грец. - панувати, управляти, володіти. Вла­да - право і можливість розпоряджатись чимось і кимось, підко­ряючи своїй волі. Коли американського президента Річарда Ніксона спіймали на брехні стосовно скандальної події в готелі «Уортергейт», спалахнула політична криза і, не чекаючи проце­дури відречення президента від посади конгресом, Річард Ніксон пішов у відставку. Чому на такий крок іде людина, яка є главою держави? Адже президент мав переважну законність, символ су­веренітету великої держави, в його руках зосереджені важелі і ме­ханізми управління, але Річард Ніксон не дає відчути суспільній думці свою владу, а покірно йде у відставку? Влада - не здат­ність конкретних лідерів змусити підкорятися собі. Та сприйма­ючи владу лише як потенціал примусу і насилля, не можна зро­зуміти, чому в історії сучасного суспільства можливі і такі парадокси. Якщо міра законності - показник ступеня поваги сус­пільства до уряду, а забезпечити суверенітет - показник поваги до держави, то влада - це повага конкретного політичного лідера її здійснюючого, повага народу.

Влада - організована і регулятивно-контролююча основа по­літики, одне з важливіших і найстародавніших політичних знань управління суспільством, культурною діяльністю, конкретним жит­тям людини. Влада безперечно засіб здійснення політики. Влада має універсальну властивість: загальність- функціонування в усіх сферах суспільних відносин і політичних процесах, здатність про­никати в усі види діяльності, зв'язувати людей, суспільні соці­альні верстви і групи і протиставляти їх, має і єдиний принцип діяльності - командування в різних його формах (розпоряджен­ня, наказ, переконання та ін.). Влада є скрізь, де є стійкі об'єд­нання людей: в сім'ї, виробничих колективах, різноманітних орга­нізаціях і установах, в усій державі.

Поняття влади взагалі, поняття політичної влади зокрема, по­яснюється по-різному, буденно, побутово і науково. Буденно, в пов­сякденному житті говоримо про владу батьків над дітьми, про владу над людиною сил природи, під пануванням яких перебуває поки не зуміє підкорити їх, про владу держави над громадянами та ін. Це найрізноманітніші поняття влади, що часто між собою мають мало спільного. Слово влада в буденному вживанні визна­чається і як суспільні відносини і установи (дійсну владу в місті має міська Рада та ін.). Тому-то, влада стає особливим видом суспільних відносин - відносин владни. Їм властиві цілеспрямова­ний вплив суб'єкта влади або виконавця владних функцій на об'єкт влади, причому владний вплив є тільки тоді, коли об'єкт і суб'єкт влади перебувають у відносинах панування і підкорення. Джерело будь-якої влади - реальне панування однієї частини явища над іншою. Саме ж поняття влада - стародавньогрецьке - органічно зв'язано з поняттям володіння майном. Влада означає один з ат­рибутів приватної власності. Поняття влада надто широке, полі­семантичне, має багато відтінків і нюансів. Існують в науці най­різноманітніші визначення влади. Пояснюється це складністю, багатоаспектністю самого явища суспільного життя - влада. Кожне з визначень влади звичайно акцентує увагу на тій або іншій сто­роні, на окремих проявах влади в повсякденному житті.

По-перше, з точки зору мети визначення влади характеризує здатність досягнення поставленої мети, одержання намічених ре­зультатів. Англійський політолог Бертран Рассел відмічає, що «влада може визначатись як реалізація наміченої мети». Визна­чення влади, з точки зору мети, дається досить широко, розпов­сюджується не тільки на відносини між людьми, але й на взаємодії людини з навколишнім світом (кажуть про владу людини над природою). Та визначення влади з точки зору мети відображає лише одну її сторону, лише один з ЇЇ аспектів.

По-друге, влада розглядається як особливий тип поведінки за яким одні люди командують, інші підкоряються. З позиції поведін­ки людини підхід до визначення влади індивідуалізує розуміння влади, зводить її до взаємодії реальних осіб, звертаючи особливу увагу на суб'єктивні мотиви влади. Американський політолог Га-рольд Лассуелл відмічає, що початкові імпульси для виникнення влади дає властиві індивідам прагнення до влади і володіння полі­тичною енергією. У владі людина бачить засіб поліпшення життя, надбання багатства, завоювання престижу, свободи, безпеки тощо. Влада - самомета. її володар має можливість мати насолоду нею.

По-третє, з позицій психології влада розглядається як індиві­дуальна поведінка. Не обмежуючись тлумаченням змісту і суті волі до влади, як її джерела, Гарольд Лассуелл звертався до психоаналізу, намагаючись з'ясувати психологічні основи волі до влади, визначав прагнення до влади як прояву, сублімацію, тобто піднести подавлене лібідо, що підтверджує трансформа­цію потягу переважно чуттєвого або ж психічну енергію взагалі (Зігмунд Фрейд, Карл Юнг). Прагнення до влади і особливо оволодіння нею виявляє функцію суб'єктивної компенсації фі­зичної або духовної неповноцінності. Влада виникає як взаємо­дія волі до влади - одних і готовності до підкорення, добровіль­ному рабству - інших. У психіці людини, вважає Зігмунд Фрейд, є структури, що роблять її схильною до віддання переваг свобо­ді від рабства заради особистої захищеності і заспокоєння з до­помогою любові до володаря. Психологічний підхід до визна­чення влади допомагає виявити механізми мотивів влади як командування і підкорення.

По-четверте, існує і системний, структуралістський підхід до визначення влади. Такий підхід протилежний підходу з позиції поведінки людини і психологічному баченню влади. І якщо при підході з позиції поведінки людини і психологічному до визна­чення влади виходять з розуміння влади знизу вверх, від індиві­дів до суспільства, реальним проявом влади, то системний підхід у визначенні влади виходить з похідності влади, а тлумачення її випливає не з індивідуальних відносин, а соціальної системи як влас­тивості системи, що проявляється у взаємовідносинах частин і ці­лого. Американський політолог Толкотт Парсонс визначає владу як «здатність системи забезпечувати виконання її елементами взятих зобов'язань, спрямованих на реалізацію колективної мети системи». Інші представники системного підходу (Карл Дойч, Нік-лас Лукас) поясняють владу як засіб соціального спілкування (комунікації), що дозволяє регулювати групові конфлікти і за­безпечувати інтеграцію суспільства.

По-п'яте, існують і структурно-функціоналістські і реляційні інтерпретації влади. Структурно-функціоналістські інтерпретації влади визначають її як властивість соціальної організації, як спосіб самоорганізації спільності людей, що заснована на доціль­ності поділу функцій управління і підкорення. Релятивістське визна­чення влади розглядає її як відносини між двома партнерами: один з них впливає визначально на іншого. Влада є взаємодією її суб'єк­тів і об'єктів.

Аналіз влади - глобального, виняткового, незвичайного яви­ща, властивого і природі і людському суспільстві показує, що влада має давню традицію в історії суспільної думки. Ще Арісто-тель висловлював думку, що початки владарювання і підкорення універсальні, охоплюють не тільки світ живих істот, але й нежи­ву природу. Відносини влади Арістотель розглядав як природну необхідність одних людей підкорятися, а інших - панувати,, уп­равляти, владарювати. Тут існують різні крайності, винятково до утвердження, що відносини влади існують не тільки у тварин, але навіть у комах; більше сприймаємо твердження, що основа влади полягає у природі людини як біологічної істоти. Влада ж суспільне явище, характерне лише для людського суспільства.

Виникнення і розвиток, вчення про владу.

Влада є ядром політики. Влада появилась з виникненням людського суспільства і завжди супроводжувала і супроводжує

його дальший розвиток. З появою в суспільстві нерівності лю­дей, їх різних інтересів виникає і влада. Панівні соціальні спіль­ності ставали фактором відчуження частини суспільства або ін­шого соціального утворення, інтереси якого перебували в підкоренні або не ураховувались представником панівних інте­ресів влади. Політичне відчуження основної маси населення від влади перетворилось в норму політичного життя, причому навіть в демократичних державах. До виникнення класів державна вла­да мала суспільний характер: відсутність апарату насилля над суспільством, особливі примусові установи. В первісному родо­вому суспільстві влада здійснювалась всіма членами роду, пле­мені, які обирали старійшину. З появою класів, приватної влас­ності і держави кровні, родові зв'язки руйнуються, замість морального авторитету старійшини роду виникає, формується авторитет публічної влади, яка виділилась з суспільства і стала над суспільством.

Політична влада, що сформувалась у стародавніх народів, сягала ко­рінням в міфологію, уявленнями про те, що земні порядки тісно зв'язані з світовими космічними порядками, є їх невід'ємною частиною, мають божественне походження, початок, тобто на Землі влада від Бога. В Ста­родавньому Китаї вважалось, що влада має божественне походження, але єдиною точкою зв'язку з вищими небесними силами виступає вер­ховний правитель Піднебесної, тобто імператор Китаю. За міфами в Єгип­ті, Вавілоні, Індії боги - джерело влади правителя, самі продовжують залишатися верховодами земних справ і людських долей. В Єгипті, Гре­ції боги - перші безпосередні верховоди і законодавці утворених дер­жав. За християнською міфологією «вся влада від Бога» і зв'язок земно­го життя з Богом тільки через Ісуса Христа." сипа Бога. Божественність влади, правила поведінки, закони - все у тодішніх поглядах відповідає природпо-божествеппому порядку справедливості.

Відхід же від міфології про владу до раціональності зв'язаний з іме­нами Заратустри (Персія) і принца Сіддхартха, прозваного Буддою (Просвітлений) в Індії. Будда відкидає думку про Бога як верховного, морального володаря світу, джерела закону. Людські справи, вважає Будда, залежать від власних зусиль людей. Відхід від міфології влади і формування філософських, політичних підходів до Світу, влади дало основу для теорії політики, влади і держави. В Китаї велику роль ві­діграло філософське вчення Копфуція (VI-V ст. до н. е.). В Стародав­ній Греції в історії виникнення і розвитку політичних поглядів виділя­ється три періоди - ранній ІХ-Х стст. до н. е. зв'язки з становленням стародавпьогрецької державності, раціоналізацією політико-правових уяв­лень, формуванням філософського підходу до держави і влади; дру­гий - V-IV стст. до н. е. - період розквіту стародавпьогрецької філосо­фії і політичної думки і третій - IV—II стст. до н. е. - період еллінізму, занепад стародавпьогрецької державності. В Стародавньому Римі виді­ляється три періоди: царський (754-510 pp. до п. є.), республіканський (509-28 pp. до н. е.) і імператорський (27 р. до н. е. - 476 р. п. є.). Єдина Римська імперія в 395 р. н. е. поділена па Західну (Рим) і Східну (Кон­стантинополь) імперії. Східпо-Римська Візантійська імперія проіснува­ла до 1453 р. В ученні про політику істотним впеском стали знамениті Закони XII таблиць, праці Тіта Лукреція Кара (99-55 pp. до н. е.), вчення про владу і державу Ціцерона та іп. Аналізуючи різні форми державної влади, Ціцерон виділяє форми державного устрою: царська влада, аристократична і народна (демократична) влада.

В Стародавній Русі утворення держави супроводжувалось появою і розвитком політико-правової ідеології, особливо після прийняття в 988 р. християнства, що санкціонувало розвиток феодалізму і сприяло поси­ленню влади князя. Проблеми влади і держави знайшли тоді відобра­ження в праці Ілларіопа «Слово о законе и благодати», літописі «По­весть временных лет», «Русская правда», «Слово о полку Игореве», «Послание князя Владимира» та ін. Обґрунтовується тоді і соціальна база влади (дрібні і середні феодали, па які опирався князь). В XIV ст. радикальні течії (Матвій Башкіп, Феофан Косой та hi.) заперечували церковну владу, виступали за усунення земної влади, володіння Бога.

В епоху Відродження в Західній Європі значний внесок у формуван­ня концепцій влади внесли Нікколо Макіавеллі, пізніше вчення про владу Шарля Монтеск'є, а потім своєрідні підходи до влади і держави здійсни­ли філософи Томас Гоббс, Джон Локк, Гуго Гроцій, Іммапуїл Кант, Фрід-ріх Фіхте, Георг Гегель, Карл Маркс та іп., російські мислителі Олек­сандр Герцен, Микола Чернишевський, а пізніше в кінці XIX ст. - на початку XX ст. філософи Володимир Соловйов, Микола Бердяев та іп., українські мислителі Феофап Прокопович, Микола Костомаров, Михай­ло Драгоманов, Михайло Грушевський та іп. Проблеми влади перебува­ють в центрі уваги сучасної західної науки про політику Вільфредо Паре-то, Гаетано Моска, Роберта Міхельса, Макса Вебера, Моріса Дюверже та іп. І лише з утвердженням політичного режиму - демократичного в усю повноту стала проблема розвитку теорії влади і держави.

Уявлення про головну роль політичної влади в суспільстві розви­вав ще англійський філософ Томас Гоббс. Державну владу Томас Гоббс називав «Особу або збори, волі яких підкоряються всі інші». Влада є об'єднанням волі громадян в єдину волю. Влада безмежна, абсолютна, якими б не були її форми. Влада тримає людей в страсі, спрямовує їх дії до спільного блага. Влада є сила. Хто не володіє силою, той не володіє владою. Томас Гоббс пояснював необхідність влади в основному соці­альними причинами, хоча і зв'язував це з бажанням позбутися панівної в природному становищі війни всіх проти всіх. Ідея політичної влади як панування спільної волі, що опирається па насилля, сприйнята і мар­ксизмом. Та вже суб'єктом спільної волі тут виступає економічно панів­ний клас. Політична влада визначається, по суті, як об'єктивна влада капіталу. Не відступав від традиційного розуміння політичної влади і Макс Вебер, який підкреслював, що головний засіб політики - сила. Політика ж означає прагнення до участі у владі або впливати па розпо­діл влади, чи то між державами, чи то усередині держави між соціаль­ними спільностями людей тощо. В сучасній науці про політику підкрес­люється, що будь-яка політична влада має своїм завданням забезпечити порядок, тримати під контролем напруженість, зберігати статус-кво сус­пільства, реформувати його або революціонізувати (Флоріаи Бро). Іс­панський політолог Хосе Ортега-і-Гассет аналізує економічну, військо­ву, інформаційну влади і владу страху (фобократію). В характеристиці економічної влади (або плутократії) відмічається, зокрема, що еконо­мічна влада є багатство перетворене в знаряддя напування в суспільстві. Іншими словами це влада, заснована на багатстві. її головний засіб -гроші. В сучасних умовах економічна влада досягла виняткової консолі­дації. Економічна влада як така і сама по собі «не вдається до насилля», що не вона здатна безсоромно нехтувати всі божественні і людські норми. Економічна влада диктує поведінку діючих осіб па суспільній сцені.

Структура влади, Суб'єкт, об'єкт.

Основними компонентами влади є суо єкт, об'єкт, засоби і процес, що приводить в дію всі елементи влади. Суб'єкт влади

втілює її активний, спрямовуючий початок. Суб єктом влади мо­же бути окрема людина, організація, спільність людей (народ), або навіть світова співдружність, об'єднана в організацію Об'єд­наних Націй.

Суб'єкт влади має ряд якостей: бажання владарювати, воля до влади, що проявляється в примусі до покори та ін., створює умови для виникнення і функціонування владних відносин. Біль­шість людей не відчували психологічного задоволення від воло­діння владою і влада сама по собі для них не є цінністю. Багато хто взагалі бажав би ухилитися від керівних посад і зв'язаних з ними психологічної і соціальної відповідальності, якби влада не відкривала широкі можливості для володіння різними блага­ми: високі прибутки, престиж, вигідні зв'язки, привілеї, пільги тощо. Для них прагнення до влади служить лише засобом до­сягнення їх мети. Окрім бажання керувати і готовності брати на себе відповідальність, суб'єкт влади має володіти знаннями, умін­ням знаходити вихід із складних ситуацій, тобто бути компе­тентним., знати суть справи, становище і настрої підлеглих, уміти використовувати засоби владних відносин, мати авторитет у лю­дей. Звичайно ж, в реальному житті володіючи владою імущі в різній ступені наділені такими якостями. Адже влада - це можливість наказувати в умовах, коли гой, кому наказують, зобов'я­заний підкорятися.

Соціолог Ганс Моргентау визначає владу як здійснюваний лю­диною контроль над свідомістю і діями інших людей. Бертран Рассел відмічає, що влада - це виробництво певних результатів у здійсненні намірів. Роберт Даль вважає, що влада - це кон­троль за поведінкою однієї частини з боку іншої. Однією з най­поширеніших концепцій влади є реляціоністська, що передбачає владу як міжособові відносини, що дають можливість одному ін­дивіду змінювати поведінку іншого. Зосередження на ролевих взаємовідносинах або реляційному аспекті влади - характерна риса традиції, що йде від Макса Вебера, передбачає можливість вольової дії або впливу одних індивідів і соціальних спільностей на інших індивідів і соціальні спільності. Дотримуючись такої позиції, соціолог Пітер Блау визначає владу як здатність одного індивіду, соціальної спільності, людей здійснювати свою волю над ними з допомогою страху і насилля. Така концепція влади має кілька варіантів. В теоріях опору викладаються такі владні відносини, в яких суб'єкт влади придушує опір її суб'єктів (Джон Картрант, Джим Френч, Білл Рейвен та ін.). В теоріях обміну ре­сурсів (засобів) влади акцентується увага на ситуаціях нерівного розподілу ресурсів (засобів) влади між учасниками соціальних спіль­ностей (Пітер Блау, Давид Хуксон, Кейсі Хайнінгс та ін.). Існують концепції влади, основним поняттям яких є політична система (Давид Істон, Толкотт Парсонс, Уільям Марк Роджерс та ін.).

Аналіз елементів і відносин влади показує, що суб'єкти полі­тичної влади мають складний багаторівневий характер: ЇЇ перши­ми діючими особами є індивіди, вторинними - політичні органі­зації - партії, суспільні об'єднання, суб'єкти найвищого рівня, що безпосередньо представляють у владних структурах і відно­синах різні суспільні об'єднання, а весь народ - політичні еліти і лідери. Зв'язок між рівнями може порушуватись. Так, лідери нерідко відриваються від мас і навіть від політичних партій і по­літичних рухів, що сприяли приходу їх до влади. У відносинах влади відображенням першорядності ролі суб'єкта є широко роз­повсюджене ототожнення влади з її носіями. Так говорять про рішення влади, про її дії тощо, розуміючи під владою органи управління. Чи завжди і, насамперед, влада дає можливість вирі­шення конфліктних ситуацій при розподілі благ? Так, в багатьох випадках влада вирішує суперечки, конфліктні ситуації. Але не завжди це висувається на передній край. І той, хто здійснює вла­ду може в певній мірі також брати участь в розподілі благ. Але абсурдно твердити, що розподіл благ складає найважливіший еле­мент влади. Звичайно ж, використання повноважень влади при організації групових дій для досягнення кінцевої мети становить суть відносин влади. На думку політолога Єжі Вятра, визначен­ня влади можна розділити на два аспекти: конфліктніш і постав­леної мети. Кожний з них має переваги, залежить, по-перше, від типу суспільства, де здійснюється, діє влада, тобто, від ступеня поділу суспільства конфліктами, викликаними нерівним досту­пом до суспільно-необхідних благ, і, по-друге, від сфери прояву відносин влади, а саме від того, чи йде мова про рішення, що регулюють конфлікти між окремими особами, соціальними спіль­ностями, або ж спільної мети, що спільно реалізується. Так, в сус­пільстві з гострими класовими суперечностями відносини влади часто набирають конфліктний характер, а в суспільстві, де непри­миримий поділ класів усунено, відносини влади частіше мають цільовий характер.

Об'єкт, виконавець влади - другий важливіший елемент влади. Адже влада ніколи не буває властивістю або відносинами лише однієї діючої особи (органа). Звичайно, якщо не мати на увазі владу людини над самою собою, що передбачає підкорення її по­ведінки доводам розуму, ніби роздвоєння особи, але це вже пси­хологічне, а не соціальне явище. Влада не можлива без підкорен­ня об'єкта, виконавця наказів, розпоряджень тощо. Влада - завжди двобічне, асиметричне, з переважанням волі володаря, взаємодії суб'єкта і об'єкта. Якщо ж відсутня підкореність, то нема і влади, хоча суб'єкт, який прагне до влади, має яскраво виражену волю, бажання володарювати і навіть володіє могутніми засобами при­мусу. Природно, у об'єкта владної волі завжди є хай крайній, але все ж вибір - загинути, але не підкоритися (краще померти бо­рючись, аніж жити на колінах).

В сучасному світі в широко використовуваних акціях грома­дянської непокори як засобу ненасильної боротьби знайшла ві­дображення усвідомлена залежність влади від покірності насе­лення. Саме на початку 50-х років XX ст. широкі масові кампанії непокори колоніальним британським властям принесли Індії не­залежність. Масові виступи в середині 90-х років XX ст. в Донба­сі, Придніпров'ї, в Слобожанщині та інших районах України при­вели до дострокових виборів парламенту і президента України. Відносини об'єкта і суб'єкта влади досягають то жорстокого опо­ру владним структурам, то добровільного сприймання свідомо покори. Адже підкорення природно властиве людині як властиве їй і владарювання, панування. Непокора виростає з факту втрати одними людьми почуття визнання законності у ставленні до лю­дей, які володіють владою. Адже законність означає право уряду або індивіда на управління державною, яке сприймається в умах і уявленнях громадян держави. Готовність до покори залежить від ряду факторів: від власних якостей об'єкта владарювання, від характеру вимог і інтересів, потреб підлеглих, від ситуації і засо­бів впливу, якими володіє суб'єкт влади, а також від того, як виконавці сприймають об'єкт в залежності від наявності, або від­сутності у нього авторитету. Політична культура населення, на­самперед, визначає якості об'єкта політичної влади. Досвід істо­рії свідчить, що підданська, патріархальна політична культура людей забезпечує саме найбільшу їх покірність в. суспільстві.