3.3. Поняття та структура влади, її легітимність

Як вже було зазначено, сутнісну детермінанту політики ста­новить влада. Розглянемо детальніше цей феномен.

Сучасна політологія, як правило, виходить з розуміння вла­ди, яке запропонував М. Вебер. Влада постає як здатність ок­ремої людини або групи людей стверджувати у сфері соціаль­них відносин, не дивлячись на опір, власну волю. Влада проявляється повсюди: в родині, у виробничих колективах, в армії, у державі загалом. В останньому випадку ми маємо спра­ву з верховною політичною владою.

Сутність влади полягає у відносинах управління, владарю­вання і підкорення. Однак існують різні тлумачення влади. Телеологічний підхід розглядає владу з позиції досягнення цілей, результативності діяльності соціальних суб'єктів. За ним, влада може бути визначена як реалізація накреслених цілей. Наприклад, з двох суб'єктів владою володіє той, хто досягає найвищих накреслених результатів.

Біхевіористське трактування розглядає владу як особливий тип поведінки, коли одні люди командують, а інші - підкоря­ються. Цей підхід індивідуалізує розуміння влади, зводячи його до взаємодії реальних особистостей. Особлива увага приділяється суб'єктивній мотивації влади. Людиною керує бажання до влади, прагнення її. Вона сприймається як засіб збагачення, престижу, безпеки, добробуту. Політична влада складається із зіткнень волі до влади як балансу, рівноваги політичних сил.

До біхеовіористського трактування близький і психологіч­ний підхід. Загальне в ньому те, що влада має джерелом індиві­дуальну поведінку. Необхідно виявляти психологічні засади волі до влади. Цей підхід можна прослідкувати в межах психо­аналізу. Влада виникає як взаємодія волі до влади одних та готовності до підкорення, «добровільного рабства» - з боку інших. У психіці людини є структури (за З.Фрейдом), які роб­лять її схильною до прийняття рабства заради особистої захи­щеності та заспокоєності через любов до правителя.

Системне трактування влади протилежне попередньому. Влада, згідно з ним, - це похідна не від індивідуальних, міжо-собистісних відносин, а від соціальної системи і виявляється у взаємовідносинах частин та цілого.

Структурно-функціональні інтерпретації розглядають владу як властивість соціальної організації. Людське суспільство ба­зується на доцільності розподілу функцій управління та підпо­рядкування. Це умова ефективного спільного буття людей. Ієрархія властива суспільству. Отже влада постає як властивість соціальних статусів, ролей, що дають змогу контролювати ре­сурси влади.

Реляціоністське (від «relation» англ. - відношення) виз­начення влади синтезне. Влада - це відношення між двома партнерами (агентами), за якого один з них значно впливає на іншого. Інакше кажучи, влада - це взаємодія між суб'єктом і об'єктом, за якої суб'єкт за допомогою певних засобів кон­тролює об'єкт.

Структура влади складається з суб'єкта, об'єкта влади та ресурсів. Суб'єкт втілює активне начало. Відносини влади ма­ють асиметричний характер (влада завжди концентрується на боці суб'єкта, але сутність суб'єкт-об'єктних відносин залежить від типу політичного режиму).

Ресурси влади - це всі ті засоби, використання яких забез­печує вплив на об'єкт влади відповідно до цілей суб'єкта. Ре­сурси можна класифікувати на утилітарні, примусові, норма­тивні (за А. Етціоні). Утилітарні - це матеріальні та інші соціальні блага, пов'язані з повсякденними інтересами людей. Вони можуть використовуватись як для заохочення, так і для покарання. Примусові ресурси - це міра адміністративного покарання. їх застосовують тоді, коли перші (утилітарні) вияв­ляються не ефективними або вичерпаними. Нормативні - вклю­чають ті заходи, які впливають на внутрішній світ людини, на норми поведінки та ціннісні орієнтації (ЗМІ, художня літера­тура, різні сфери культури, діюче законодавство, традиції тощо). Цей тип ресурсів впливає саме на свідомість людини, тоді як перші два види - на реальні обставини життєдіяльності люди­ни, а через них - на поведінку.

Можна також проводити класифікацію ресурсів відповідно до сфер життєдіяльності: політичні, економічні, соціальні, пол-ітико-силові, культурно-інформаційні.

Економічні ресурси - це матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва та споживання. Це гроші, за­соби виробництва, земля, корисні копалини, продукти хар­чування тощо.

Соціальні ресурси дають змогу впливати на соціальний ста­тус людини. До них відносяться, наприклад, матеріальний доб­робут, кар'єра, престиж, освіта, медичне обслуговування, соц­іальна захищеність.

До культурно-інформаційних ресурсів належать знання та інформація, а також засоби їх отримання та розповсюдження (заклади освіти і науки, ЗМІ, заклади культури). Деякі дослід­ники вважають, що XXI століття стане століттям панування інформаційних ресурсів влади.

Політико-силові ресурси - це державний апарат фізичного примусу (армія, карні органи тощо).

Важливо зазначити, що і сама людина є специфічним ре­сурсом влади (демографічні ресурси). Вона створює всі інші ресурси влади. Людина може виступати знаряддям влади як засіб впливу на інших людей. Тобто людина може виступати і суб'єктом, і об'єктом влади.

Таким чином, ми визначили, що таке влада як феномен суспільного буття. Але сама влада може бути класифікована за такими видами: економічна, соціальна, духовно-інформаційна, примусова, політична.

У чому полягає специфіка політичної влади? Визначимо ряд ознак, що її відрізняють:

♦ легальність у використанні сили в межах держави та з боку держави;

♦ верховенство, обов'язковість рішень політичної влади над будь-якими іншими;

♦ публічність (всезагальність, надособистісність). Політич­на влада від імені всього суспільства звертається до усіх громадян за допомогою права;

♦ моноцентричність (наявність єдиного центру прийняття політичних рішень). Інші види влади поліцентричні;

♦ розмаїття ресурсів політичної влади.

Політична влада відрізняється від усіх інших форм суспіль­ної влади своєю суверенністю: загальні закони і порядки поши­рюють її на всіх громадян; вона виносить остаточне рішення в усіх випадках; самостійно представляє громадянське суспільство у міжнародних справах. Вирішальним засобом застосування влади виступає монополія насильства як внутрішнього (право покарання), так і зовнішнього (право на війну). Для політич­ної влади мають значення не стільки інтереси окремих осіб чи груп, скільки загальні інтереси всіх громадян суспільства.

Політична влада реалізує свої можливості у формах, протис­тояти яким не можуть антисоціальні тенденції і антигромадянські дії. Вона спирається на специфічні знаряддя і засоби влади: юри­дично-судові, адміністративні, карні, військові. Змістом політич­ної влади має бути прагнення до збереження суспільства, запобі­гання його від розпаду і створення умов для його розвитку.

У сучасному суспільстві простежується кумулятивний ефект -накопичення влади, що посилюється. Різні види влади мають тенденцію до взаємодії і навіть до зумовлення одна одною.

Для того, щоб виконувати свої функції, влада має бути інституціалізованою, закріплена у формі політичного пануван­ня. Це означає структурування в суспільстві відносин владу­вання і підкорення, організаційне оформлення і закріплення розподілу управлінської праці. Зазвичай, з останньою пов'язані, з одного боку, соціальні привілеї, з іншого - виконавча діяльність. Політичне панування виникає, коли влада інститу-ціюється, перетворюється на стійкі відносини. Воно пов'язане з розподілом статусних позицій у суспільстві.

Панування громадянами оцінюється по-різному. Позитив­на оцінка прийняття влади населенням, визнання ним її права управляти та згода підкорюватися означає легітимність влади. Така влада характеризується як справедлива та правомірна. Вона має авторитет. Більшість населення впевнена, що існую­чий порядок є найкращим з можливих для цього суспільства. Легітимність влади супроводжується наявністю консенсусу щодо основних цілей і цінностей розвитку.

Необхідно розрізняти легітимність влади та її легальність. Перше поняття носить етичний характер, друге - юридичний та етично-нейтральний. Легальною є влада, яка видає закони та має змогу їх здійснювати, але при цьому вона може бути не легітимною (наприклад, коли населення знаходиться в пасивній або активній опозиції до влади). У цьому випадку легальна влада часто вдається до примусу і насилля як по відношенню до окремих членів суспільства, так і суспільства загалом.

М. Вебер виділяє три типи легітимності влади: традиційну, харизматичну та легальну.

Традиційна влада ґрунтується на переконаності у святості традицій і законності репрезентованих ними органів. Ця влада має дві модифікації:

♦ базується на патріархальному пануванні, визначається примітивною згодою з продиктованим владою перебігом суспільних процесів і пріоритетною значущістю при цьо­му патріарха як володаря;

♦ базується на становому пануванні з притаманною йому ієрархією, яка виражається у моральній та май-

новій нерівності станів при повазі до існуючих звичаїв і володаря.

Харизматична влада передбачає безумовну та ірраціональ­ну віру в надприродні якості володаря. Термін «харизма» запо­зичений з історії християнської церкви, де його використову­ють для позначення проповідників, котрі мали дар безпосереднього спілкування з божеством і обминали при цьо­му офіційні релігійні інституції. В політичній практиці під ха­ризмою розуміють виняткові якості керівника.

Легальна влада або раціонально-правова базується на раці­онально зрозумілому інтересі. Для цього типу характерна пере­конаність у законності встановлених порядків. Для забезпечен­ня такого типу панування необхідний професійний апарат. Змістом цієї влади є визнання важливості законів. Люди підко-рюються не особистості, а законам, у межах яких обираються і діють представники влади.

Юрій

РОЗДІЛ II. Політика і влада як соціальні явища