Тема 4. Політика і влада як суспільні явища

3. Поняття та структура влади, її легітимність

Як вже було зазначено, сутнісну детермінанту політики ста­новить влада. Розглянемо детальніше цей феномен.

Сучасна політологія, як правило, виходить із розуміння вла­ди, яке запропонував М.Вебер. Влада постає як здатність окре­мої людини або групи людей стверджувати у сфері соціальних відносин, не дивлячись на опір, власну волю. Влада проявляєть­ся повсюди: в родині, у виробничих колективах, армії, у державі загалом. В останньому випадку ми маємо справу з верховною політичною владою.

Сутність влади полягає у відносинах керівництва, владарю­вання і підкорення. Однак існують різні тлумачення влади. Телеологічне, з погляду досягнення цілей, результатів діяль­ності. За ним, влада може бути визначена як реалізація наміче­них цілей. "З двох суб'єктів А і В, суб'єкт А досягає найбільш намічених результатів, а ніж суб'єкт В. Відповідно суб'єкт А і володіє владою".

Біхевіористське трактування розглядає владу як особливий тип поведінки, при якому одні люди командують, а інші -підкоряються. Цей підхід індивідуалізує розуміння влади, зво­дячи його до взаємодії реальних особистостей. Особлива увага приділяється суб'єктивній мотивації влади. Людиною керує поривання до влади, прагнення до неї. Вона сприймається як засіб збагачення, одержання престижу, безпеки, добробуту. Політична влада складається із зіткнень, різноманітної волі до влади як балансу, рівноваги політичних сил.

До біхеовіористського трактування близький і психологіч­ний підхід. Загальне в них те, що влада має за джерело індиві­дуальну поведінку. Необхідно виявляти психологічні засади волі до влади. Наявно цей підхід можна прослідкувати в межах психоаналізу. Влада виникає як взаємодія волі до влади одних та готовності до підкорення, "добровільного рабства" - з боку інших. У психіці людини є структури (за З.Фрейдом), які роб­лять її схильною до переваги рабства заради особистої захище­ності та заспокоєності за допомогою любові до правителя.

Системне трактування влади протилежне попередньому. Влада, за ним, це похідна не від індивідуальних, міжособистіс-них відносин, а від соціальної системи і виявляється у взаємо­відносинах частин та цілого.

Структурно-функціональні інтерпретації розглядають владу як властивість соціальної організації. Людське суспільство ба­зується на доцільності розподілу функцій керування та підкорен­ня. Це умова ефективного спільного буття людей. Ієрархія влас­тива суспільству. Отже влада постає як властивість соціальних статусів, ролей, що дають змогу контролювати ресурси влади.

Реляціоністське (від relation англ. - відношення) визначен­ня влади є синтезним. Влада - це відношення між двома парт­нерами (агентами), при якому один з них здійснює значний вплив на іншого. Іншими словами, влада - це взаємодія між суб'єктом і об'єктом, при якій суб'єкт за допомогою певних за­собів контролює об'єкт.

Структура влади складається з суб'єкта, об'єкта влади та ресурсів. Суб'єкт втілює активний початок. Відносини влади

мають асиметричний характер (влада завжди концентрується на боці суб'єкта, але сутність суб'єкт-об'єктних відносин зале­жить від типу політичного режиму).

Ресурси влади - це всі ті засоби, використання яких забез­печує вплив на об'єкт влади відповідно до цілей суб'єкта. Ре­сурси можна класифікувати на утилітарні, примусові, норма­тивні (за А.Етціоні). Утилітарні - це матеріальні та інші соціальні блага, що пов'язані з повсякденними інтересами лю­дей. Вони можуть використовуватись як для заохочення, так і для покарання. Примусові ресурси - це міра адміністративно­го покарання. їх застосовують тоді, коли перші (утилітарні) виявляються не ефективними або вичерпаними. Нормативні -включають ті заходи, які впливають на внутрішній світ люди­ни, на норми поведінки та ціннісні орієнтації (ЗМІ, художня література, різні сфери культури, діюче законодавство, традиції тощо). Цей тип ресурсів впливає саме на свідомість людини, тоді як перші два - на реальні обставини життєдіяльності лю­дини, а через це - на поведінку.

Можна також проводити класифікацію ресурсів відповідно до сфер життєдіяльності: політичні, економічні, соціальні, політи-ко-силові, культурно-інформаційні.

Економічні ресурси - це матеріальні цінності, що необхідні для суспільного виробництва та споживання. Це гроші, засоби вироб­ництва, земля, корисні копалини, продукти харчування тощо.

Соціальні ресурси дають змогу впливати на соціальний ста­тус людини. До них відносяться, наприклад, матеріальний доб­робут, кар'єра, престиж, освіта, медичне обслуговування, соціаль­на захищеність.

До культурно-інформаційних ресурсів належать знання та інформація, а також засоби їх отримання й розповсюдження (заклади освіти і науки, ЗМІ, заклади культури). Деякі дослід­ники вважають, що XXI ст. стане століттям панування інфор­маційних ресурсів влади.

Політико-силові ресурси - це державний апарат фізичного примусу (армія, карні органи тощо).

Важливо відзначити, що і сама людина є специфічним ре­сурсом влади (демографічні ресурси). Людина створює всі інші ресурси влади. Людина може виступати знаряддям влади як засіб впливу на інших людей. Тобто людина може виступати і суб'єктом, і об'єктом влади.

Ми визначили, що таке влада як феномен суспільного буття. Але влада може бути класифікована за такими видами: економ­ічна, соціальна, духовно-інформаційна, примусова, політична.

Особливо цікаве питання - в чому полягає специфіка пол­ітичної влади. Визначимо ряд ознак, що її відрізняють:

♦ легальність у використанні сили в межах держави та з боку держави;

♦ верховенство, обов'язковість рішень політичної влади над усякими іншими;

♦ публічність (всезагальність). Політична влада від імені всього суспільства звертається до усіх громадян за допо­могою права;

♦ моноцентричність (наявність єдиного центру прийняття політичних рішень). Інші види влади поліцентричні;

♦ розмаїття ресурсів політичної влади.

Політична влада відрізняється від усіх інших форм суспіль­ної влади своєю суверенністю: загальні закони і порядки поши­рюють її на всіх громадян; вона виносить остаточне рішення в усіх випадках; самостійно представляє громадянське суспільство у міжнародних справах. Вирішальним засобом застосування влади виступає монополія насильства як внутрішнього (право покарання), так і зовнішнього (право на війну). Для політич­ної влади мають значення не стільки інтереси окремих осіб чи груп, скільки загальні інтереси всіх громадян суспільства.

Політична влада реалізує свої можливості у формах, протис­тояти яким не можуть антисоціальні тенденції і антигромадські дії. Вона спирається на специфічні знаряддя і засоби влади: юри­дично-судові, адміністративні, карні, військові. Змістом політич­ної влади має бути прагнення до збереження суспільства від розпаду і створення умов для його розвитку.

а сучасному суспільстві простежується кумулятивний ефект -накопичення влади, що посилюється. Різні види влади мають тенденцію до взаємодії і навіть до обумовлення одна одної.

Для того, щоб виконувати свої функції, влада повинна бути інституціалізованою, закріпленою у формі політичного пану­вання. Воно означає структурування в суспільстві відносин владування і підкорення, організаційне оформлення і закріплен­ня розподілу управлінської праці. З останньою пов'язані, з од­ного боку, соціальні привілеї, з іншого - виконавча діяльність. Політичне панування виникає, коли влада інституюється, пе­ретворюється в стійкі відносини. Воно пов'язане з розподілом статусних позицій в суспільстві.

Панування громадянами оцінюється по-різному. Позитив­на оцінка прийняття влади населенням, визнання ним її права управляти та згода підкорюватися означає легітимність влади. Така влада характеризується як справедлива та правомірна. Вона має авторитет. Більшість населення впевнена, що існую­чий порядок є найкращий з можливих для цього суспільства. Легітимність влади супроводжується наявністю консенсусу щодо основних цілей і цінностей розвитку.

Необхідно розрізняти легітимність влади та її легальність. Перше поняття носить етичний характер, друге - юридичний та етично-нейтральний. Легальною є влада, яка видає закони та має змогу їх здійснювати, але при цьому вона може бути не легітимною (наприклад, коли населення знаходиться в пасивній або активній опозиції до влади). В цьому випадку легальна влада часто вдається до примусу і насилля як по відношенню до окремих членів суспільства, так і суспільства загалом.

За М.Вебером можна виділити три типи легітимності вла­ди: традиційну, харизматичну та легальну.

Традиційна влада базується на переконаності і святості тра­дицій та законності репрезентованих ними органів. Ця влада має дві модифікації:

♦ базується на патріархальному пануванні, визначається примітивною згодою з продиктованим владою перебігом

суспільних процесів і першорядною значущістю при цьо­му патріарха як володаря;

♦ базується на становому пануванні з притаманною йому ієрархією, вираженою в моральній та майновій нерівності станів при шануванні існуючих звичаїв і володаря. Харизматична влада передбачає безумовну та ірраціональ­ну віру в надприродні якості володаря. Термін "харизма" запо­зичений з історії християнської церкви, де його використову­ють для позначення проповідників, котрі мали дар безпосереднього спілкування з божеством і обминали при цьо­му офіційні релігійні інституції. В політичній практиці під ха­ризмою розуміють священний дар, виключні якості керівника. Легальна влада, або раціонально-правова, базується на раціо­нально зрозумілому інтересі. Для цього типу характерна пере­конаність у законності встановлених порядків. Для забезпечен­ня такого типу панування необхідний професійний апарат. Змістом цієї влади є визнання важливості законів. Люди підко-рюються не особистості, а законам, в межах яких обираються і діють представники влади.

Штанько