Проблема влади в політології

1. Влада, її сутність та походження.

2. Політична влада: сутність, завоювання та реа­лізація в суспільстві.

3. Проблеми демократизації політичної влади в умовах посттоталітарного суспільства.

Основні поняття і терміни: влада, вплив, контроль, відношення, сила, комунікація, суб 'єкт влади, об 'єкт влади, засоби влади, знання, воля, влада — знання — воля, ди­хотомія влади, симовідтворюваність влади, самоізоляція влади, політична влада, ефективність влади, поділ влад, стримки і проти­ваги, демократизація влади.

Влада — одне з головних понять політології. Такий її статус зумовлений тим особливим місцем, яке займає влада в процесі ор­ганізації суспільного життя. Як було показано у попередній лекції, політика, політичне взагалі за своєю природою є суть яви­ще суспільного життя, що базується на організаційно-управлінсь­кій діяльності та владі як її основній умові та способі існування.

Влада — унікальний феномен, що пронизує всі сфери людсь­кого життя, явно чи приховано впливає на характер людських стосунків, роз'єднуючи і об'єднуючи людей одночасно. Вона слу­жить неперевершеним стимулом людської енергії, викликаючи до життя такі соціальні сили, про які та не змогла б і подумати. Не випадково Гегель вважав владу одним з найвпливовіших сти­мулів суспільного прогресу.

Пізнавальний інтерес до влади виникає в людей в найдавніші часи. Вона ставала об'єктом найрізноманітніших творінь людини в царині філософії, політичних роздумах, мистецтві, літературі, релігії тощо. Кожна історична епоха вносила свій доробок в ме­ханізми функціонування влади і накладала свій, властивий лише їй, відбиток на розуміння цього явища. За всю історію політичних, соціально-філософських вчень про владу написано чи не найбільше від інших феноменів людського життя. Однак, як не па­радоксально, проблема влади і до сьогодні залишається однією з найменш досліджених тем у науковій літературі. Пояснень тут ба­гато. Найочевидніше з них полягає в тому, що влада є дуже склад­ним явищем. Навіть кількох фундаментальних її визначень недостатньо для того, щоб відобразити сутність влади. Це підтверджує хоча б короткий етимологічний аналіз терміну "влада". В грецькій мові для позначення влади використовується слово "arxe" (arche), яке має два значення: "суверенітет" і "начало". Дієслова, які утво­рені від вказаного слова, означають "управляти", "започатковува­ти", "стартувати". Цікаво, що слова, які включають корінь "агхе", як правило, означають або начало, або найглибшу якість явища, або те, що є найголовнішим, першим. Суб'єкта, до якого застосо­вують згадане вище "агхе", розуміють як ініціатора, як такого, який своєю діяльністю чи енергією дає поштовх руху іншим. Що стосується латинської мови, то в ній змістовна основа влади (potestas) означає здатність, можливість володіння достатньою си­лою, потенцією для здійснення певної діяльності. Таким чином, тут мова вже іде не стільки про начало, як про силу. Російська ж мова слово "власть" корелює із словами "владеть", "владыка", "собственник", "хозяин", "обладатель". Зміст цих термінів дуже близький до слова "повелитель". Тобто той, що володіє долями інших, той, який має в цьому констексті повну свободу.

З іншого боку, поняття влади завжди мало досить глибоке ідеологічне нашарування. Особливо це стосується політичного, державного аспекту влади, котра у будь-якому разі намагалася виправдати себе ідеологічно, обґрунтувати теоретично і оформи­ти юридично. Звідси — та залежність наук про суспільство, лю­дину, складовою частиною об'єкта яких є влада. Не варто забу­вати і про те, що сама влада у будь-яких своїх проявах має тен­денцію не тільки до розширення своїх повноважень, але й до пев­ної самоізоляції, корпоративності. Це означає, що широкі і до­статньо глибокі наукові дослідження влади перебувають у пря­мій залежності від характеру політичного режиму, рівня інтелек­туальної свободи того суспільства, де вони проводяться. Нерідко сама влада не зацікавлена в серйозних теоретичних пошуках власної природи. Показовішим в цьому плані є той факт, що за всю історію людської цивілізації мало хто з відомих політиків (чи диктатор, чи демократичний лідер) залишив після себе якісь ґрунтовні праці, де б виклав своє розуміння природи влади, умов її функціонування, способів і знарядь здобуття, утримання та ви­користання. Суцільне табу на проблему влади з боку сильних світу цього! Чи не єдиним виключенням з цього правила є Н. Ма-кіавеллі, який за свою довгу кар'єру політика і вченого виробив відповідну доктрину. Однак, думається, що італійський політичний філософ виходив при написанні книги "Державець" не. з ідеї саме політичної доцільності своєї теорії для майбутніх прави­телів держав. Хоч, як відомо, цю книгу дуже полюбляла певна ка­тегорія державців після Макіавеллі. Політична філософія Н. Макіавеллі, на наш погляд, була логічним продовженням проце­су "пошуку індивідуальності", який заполонив собою всю епоху Відродження. Однак цілі перед собою Н. Макіавеллі ставив дещо інші, ніж його попередники — гуманісти. Заходившись метою розкрити все єство вільної особистості, яка в своєму становленні прагне універсальності, але ще не виробила достатньою мірою внутрішніх регуляторів відповідальності за свою діяльність, італійський вчений обрав для цього арену саме політичного жит­тя, сферу боротьби за владу, яка висвітлювала людську сутність в найгіршому вигляді.

Потрібно зазначити, що суттєвою причиною недостатньої дослідженості феномену влади виявилось також і те, що нерідко ро­зуміння влади обмежується її політичним, державним аспектом. Ілюстрацією в цьому плані може слугувати одна з небагатьох фун­даментальних праць, яка з'явилась у вітчизняній науковій літера­турі за радянського часу ("Власть". — М., 1989). В цій роботі, О.В. Осіпова, автор в цілому цікавої статті "Власть: отношение или эле­мент системы?" прямо стверджує, що влада є категорією політич­них відносин. І як така, вона пов'язана з відносинами більш висо­кого і суттєвішого рангу — відносинами нав'язування своєї волі на основі володіння певними засобами для цього (Осипова Е.В. Власть: отношение или элемент системы? // Власть: Очерки полити­ческой философии Запада. — М.: Наука. — 1989. — С. 70) Звичай­но, таке обмеження сутності влади та її ролі в суспільних процесах не може сприяти створенню наукового погляду на вказане явище. Не будемо заперечувати: державна, політична влада — чи не най­важливіший елемент влади взагалі. Але далеко не єдиний. Зазначи­мо, що вже Арістотель говорив про владу батьків над дітьми, чо­ловіка над жінкою. Додамо до цього, що є влада інтелектуальна, моральна, фізична, фінансова тощо. Влада — універсальне явище, вона проявляється в усіх сферах життєдіяльності суспільного ор­ганізму. Воля до влади — одне з найсильніших прагнень людини. Потрібно виходити з того, що влада, як пише її російський дослідник А. Сілін, гранично реальна. Більше того, вона є, так би мовити, згущеною реальністю, оскільки як ніхто і ніщо вершить долі людей, постійно вирішуючи питання їх життя і смерті. Будь-яка упередженість, надуманість, натяжка і фальшивка, виварюю­чись в цьому котлі, обертається рано чи пізно непередбачуваними наслідками, як правило, тяжкими і трагічними в силу їх непередба-чуваності і крупних масштабів (Див.: Силин А. Философия и пси­хология власти // Свободная мысль. — 1995. — №12. — С. 4.). Дійсно, влада як предмет наукового аналізу важлива не лише своєю складністю. Ще більш актуальна вона з точки зору своєї зна­чущості в житті суспільства. Тому від того, наскільки адекватно влада буде відображена в теорії, залежить дуже багато в суспільній практиці. Максимально точне її теоретичне відтворення, безумов­но, сприятиме налагодженню реалістичних, незаангажованих міжлюдських стосунків. І навпаки, перекручення, неточність, а нерідко і містифікація природи влади може призвести до створення в теорії і суспільній практиці найрізноманітніших міфів, неадекват­них практичних дій як одиниць, так і великих мас людей. Адже, як резонно підкреслив один з найвизначніших її теоретиків Ф. Ніцше, в поняття влади, буде це влада Бога чи ж влада людини, завжди входить здатність приносити користь і здатність шкодити.

В світовій політологічній науці існує безліч визначень влади. Кожна з них при цьому ґрунтується на певному підході в ро­зумінні її сутності. Так, найбільш поширеним є трактування вла­ди як впливу, спричиненого на інших. Перевага такого визначен­ня полягає в тому, що воно є універсальним, відображаючи прак­тично будь-яку форму прояву влади. Водночас це пояснення вла­ди орієнтується не лише на силу як спосіб реалізації останньої. З точки зору В. Мшвенієрадзе, влада — це відношення: людини до самої себе, до інших людей, відношення між групами людей, суспільними класами, прошарками, державами, державою та громадянином тощо. Тому важливим елементом влади виступає контроль індивіда над свідомістю та діяльністю як самого себе, так і інших індивідів. Що стосується першого (контролю), то лю­дина не в змозі підкорити власну природу без певних зусиль, навіть насильства над собою.

Відомий російський вчений Ф. Бурлацький підкреслює, що влада — це здатність та можливість здійснювати свою волю, спричинювати визначальний вплив на діяльність і поведінку лю­дей за допомогою певних засобів — авторитету, права, насильст­ва. Тут розкриваються психологічні аспекти влади (воля), а та­кож показуються засоби в реалізації останньої. Американський же дослідник Г. Лассуел психологічні засади влади розкриває по-іншому. Він стверджує, що влада — це відображення природної здатності людини до агресії, інстинкту до верховенства або нако­пичення благ. Це форма самореалізації особливого типу індивідів. Владні устремління особливо проявляються там, де відчуваються дійсні або уявні недоліки людини — природні чи набуті (дефекти фізичного розвитку, психічні розлади тощо). В таких випадках індивід прагне їх компенсувати за рахунок здо­буття влади. Тут дуже багато залежить від характеру людських стосунків. Якщо суспільні відносини акцентують природні де­фекти людини, то це буде стимулювати її владні претензії.

Наука справедливо доводить, що будь-яка система життя ви­магає для нормального власного функціонування певних домінант. В такій системі завжди виникає проблема організації та самоор­ганізації. Стосовно людського суспільства це також має силу. Саме влада і виникає як відображення об'єктивної потреби будь-якої людської спільноти до самоорганізації. Тому відносини влади — необхідний та незамінний механізм регулювання життя суспільст­ва, забезпечення і збереження його єдності та людської сутності.

Як бачимо, навіть ілюстрації зовсім небагатьох підходів до­статньо, щоб пересвідчитись в тому, яка різноаспектна є влада за своєю сутністю. її важко продуктивно вивчати з одного, навіть дуже важливого і суттєвого, боку. Методологічно буде правиль­ним, якщо ми візьмемо за основу всі вищеозначені грані сутності влади. Яка з них конкретно проявляється в людських відноси­нах — залежить від характеру останніх. Вони взагалі визначають зміст та форму влади. Це значить, що іманентне влада не є рисою людини. Вона виникає там, де є людські стосунки і* втрачається там, де ці стосунки перестають існувати. Адже перестає існувати об'єкт влади — людина. З цього випливає, що влада як відобра­ження відносин між людьми спроможна по-різному впливати на людські якості індивідів. В залежності від того, в яких формах ре­алізується влада (демократичній, диктаторській, тоталітарній та ін.), такі переважно риси характеру вона здатна формувати в лю­дині. З одного боку — відповідальність, компетентність, діло­витість, достоїнство та честь, вірність слову тощо. З іншого — заздрість, злість, помсту, некомпетентність і т. д. Таким чином, питання справедливого функціонування влади пов'язано не стільки з людьми та їх громадянськими якостями, скільки з сис­темою влади в суспільстві, з механізмами її формування, ре­алізації та зміни. Можна скільки завгодно змінювати носіїв владних повноважень з метою поліпшення діяльності органів влади, однак справа не зрушить з місця до тих пір, якщо не буде зміне­ний складний механізм функціонування влади. Цей висновок — відповідь на багато питань політичної практики. В тому числі і на те з них, чому зараз, навіть після неоднаразового обрання но­вих людей в коридори влади нашої країни становище не лише не покращилось, а в багатьох аспектах стало навіть гіршим.

Спробуємо виробити методологію влади як соціального явища. Зазначимо, що, як і політика в цілому, предметом науко­вого аналізу влада стала давно. Однак, чи не найперші спроби її концептуального визначення припадають на таких відомих дослідників, як Ф. Енгельс і М. Вебер. З тих пір позиції цих ав­торів стали основним теоретичним ґрунтом для багатьох науко­вих досліджень влади в сучасній кратології. Принагідно зазначи­мо, що як Ф. Енгельс, з методологічної позиції якого виходить радянська теоретична модель влади, так і М. Вебер, який став висхідною точкою опори для західних варіантів визначень влади, фактично були прихильниками так званої "силової" моделі вла­ди. Так, Ф. Енгельс, аналізуючи авторитет як серцевину влади (владний авторитет), говорить про нав'язування волі з одного боку і підкорення з іншого. В такому ж ключі розмірковує і М. Вебер, який розглядає владу як можливість здійснення волі всередині певного соціального відношення, незважаючи на опір інших його учасників, байдуже звідки така можливість випливає. Зазначаючи в своїй дефініції влади про опір з боку тих, на кого спрямована сила влади, М. Вебер фактично загострив, підсилив конфліктний її характер. В цьому контексті він звернув увагу і на те, що під час здійснення владних функцій суб'єкт влади має ро­бити особливий акцент на контролі над поведінкою об'єкта та­ким чином, щоб змінити її в потрібному для себе напрямку.

З меншою долею конфліктності визначення влади ґрунту­ються в так звані "причинні" або "каузальні" концепції влади. Загальною формулою для них може бути така: "А є причиною поведінки Б і тому А має владу над Б". При цьому влада може ототожнюватись або з причиною реальною, або потенційною причиною, або з результатом дії такої причини.

У вітчизняній суспільствознавчій науці поняття "влада" дов­гий час не мало самостійного статусу в системі соціально-філо­софських категорій. Його, як правило, ототожнювали з поняттям "державна влада". І лише 1963 року поняття влади вперше було введено в коло дослідницьких проблем (Див.: Королев А.И., Муш-кин А.Е. Государство и власть // Правоведение. — 1963. — №2. — С. 15-26). З того часу владу розглядають або як необхідну функцію будь-якого колективу по керівництву своїми членами для налаго­дження спільної діяльності, або як реальну здатність здійснювати свою волю в соціальному житті, нав'язуючи її, якщо необхідно іншим, або як вольове відношення, характер котрого зумовлений домінуючою волею однієї з сторін даної взаємодії, здійснюваною за допомогою спеціальних владних методів, або як організовану силу, яка забезпечує єдність дій і стійкий порядок в суспільних відносинах (Див.: Ледяева О.М. Понятие власти // Власть много­ликая: Сб. науч. трудов / Рос. филос. об-во. Ред. кол.: В.Н. Абра­мов, В.А. Гусев, И.Г. Львов, А.И. Уваров. — М., 1992. — С. 8.).

Вище наведено далеко не всі варіанти підходів сучасної соціально-філософської та політологічної науки до явища влади. За рамками залишився аналітичний огляд визначень влади, який виконаний американським політологом Т. Боллом. Варто сказа­ти також і про вже згадуваний раніше збірник під редакцією В. Мшвенієрадзе. І все ж, як здається, приведеного короткого ек­скурсу досить, щоб сформувати уяву про достаток і різно­барвність визначень влади в сучасному гуманітарному знанні. Вони настільки безмежні, що викликають до життя навіть дис­кусії стосовно доцільності наукових пошуків для визначення вла­ди взагалі. Але при всій розчарованості багатьох дослідників фе­номену влади власними результатами на шляху пошуку універ­сального поняття влади такі дослідження не припиняються.

Важливо зазначити, що більшість варіантів "силової" моделі влади є зображенням влади як своєрідної дороги (шляху) з одно­стороннім рухом. В цьому разі визначальним чинником функці­онування влади є активний вплив суб'єкта влади на об'єкт влади. Тоді сутнісна ознака влади переноситься на соціальні якості суб'єкта — його здібності, можливості, вольові прояви. Однак, здійснення влади далеко не завжди є відображенням владних пре­тензій суб'єкта. Скажімо, влада вчителя над учнем стає дійсною тоді, коли сам учень готовий до такої взаємодії між ними. Інши­ми словами, реальне функціонування владного механізму пов'я­зане однаково як з діями того, хто здійснює владу, так і з діями того, над ким здійснюється влада. Саме це мав на увазі Г.Ф.В. Ге­гель, коли писав, що "влада — поняття, в якому всі рівні". Крім того, необхідно розрізняти у явищі влади такі її аспекти, як "владу над" і "владу для". Немає сумнівів у тому, що "влада над" — це далеко не вся влада, бо вона не вичерпує всіх можливих своїх проявів. Крім того, такий аспект влади опосередковано вказує і на такі варіанти здійснення влади, коли інтерес підвладного не тільки не збігається з волею суб'єкта влади, але й може бути йо­му протилежним. Але в суспільній практиці є безліч прикладів навіть повного співпадання інтересів як суб'єкта влади, так і йо­го об'єкта, однак від цього їх владні відносини не зникають. На­приклад, хірург, який виконує операцію хворому, має з останнім однакову ціль — повернути хворому здоров'я. Разом з тим, він підкоряє своїй волі дії пацієнта. Це означає, що влада сама по собі не існує поза відносинами між людьми. Вона проявляється лише під час людських взаємостосунків. Тому вона є породжен­ням не самих людей, а відносин між ними. Влада с власністю суспільних відносин. В цьому плані продуктивною є ідея Т. Пар-сонса, який виводив концепцію влади з теорії "соціальної систе­ми". Згідно з цією теорією суспільство є саморегулюючою систе­мою, висхідним принципом існування якої є "рівновага" та "соці­альна інтеграція". Таким чином, влада, за Т. Парсонсом є інтег­руючим фактором, а не роз'єднуючим. Парсонс віддає перевагу "владі для", а не "владі над". Останнє є лише засобом для ре­алізації першого. Такий підхід дає можливість виявити найглиб­шу базу владних відносин, а також визначити фундаментальну сутність влади. Аналіз влади через призму зв'язків "об'єкт — суб'єкт" і розуміння її як найзагальніших відносин їх залежності сприяє адекватному поясненню влади як такої, а також її нескінченних проявів, починаючи політичним життям і закінчу­ючи взаємовідносинами, наприклад, лікаря з хворим.

Підкреслимо, що адекватність "силової" моделі влади ре­аліям суспільного життя піддавалась сумніву ще з другої полови­ни XIX століття. Але саме процеси демократизації суспільних відносин в західних країнах другої половини нашого віку, загаль­на тенденція до практичного впровадження найрізноманітніших концепцій "соціального партнерства" і справжні успіхи на цьому шляху виявили обмеженість конфліктних аспектів влади. Сучасні дослідники все частіше переконуються в тому, що не тільки від суб'єкта, але й від об'єкта владного ієрархічного роздвоєння за­лежить саме існування влади. Як би не відрізнялись один від од­ного в деяких аспектах концепції суспільствознавців і політичних філософів, — зазначає Т. Болл, — всі вони роблять наголос на "комунікативному" аспекті влади (Див.: Болл Т. Власть // По­лис. — 1993. — № 5. — С. 38.). Це означає, що влада як соціаль­ний феномен з'являється в процесі спілкування — універсального способу виявлення, розгортання і обміну сутнісних сил індивідів. Комунікація функціонує як необхідна умова ринку людських сил і виявлення їх практичної вартості. В цьому контексті доречним буде навести відому цитату К. Маркса, яку він висловив у "Ка­піталі". "В певних відносинах, — стверджує К.Маркс, — людина нагадує товар. Оскільки вона народилась без дзеркала в руках і не фіхтеанським філософом "Я есмь Я", то людина спочатку вгля­дається, як в дзеркало, в іншу людину. Тільки поставившись до людини Павла, як до собі подібної, людина Петро починає стави­тись до самої себе, як до людини. Разом з тим і Павло, як такий, у всій своїй павловській тілесності стає для нього формою прояву роду "людина" (Маркс К. Капитал. Т. 1. // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — 2-е изд. — Т. 23. — С. 62). Проявляючи свої сили, індивід оцінює їх через практичне співвідношення з силами іншого. Тут проявляється масштаб індивіда. Влада є результатом такого співвідношення, вона з'являється як результат взаємодії сил. Та­ким чином, влада сама є силою, яка відображає міру практичного відношення сил між суб'єктом і об'єктом владного механізму.

Поняття сили в науковій літературі не однозначне. Нерідко в своєму соціальному аспекті; особливо стосовно владних відносин, сила традиційно уявляється як соціальне насильство, примус. Очевидно, що таке трактування сили є однобічним, обмеженим. Сила об'єкта, предмета є відображення його потенціалу. Але будь-яка сила вимірюється її проявом. А масштаб сили може про­явитись лише в процесі її практичного співвідношення з живою силою, як було показано вище. Тому можна стверджувати, що си­ла фактично є взаємодією сторін відношення, які покладають од­на одну. Звідси потрібно вивести, як мінімум, три важливих вис­новки. Перший полягає в тому, що будь-яка властивість сили суть властивість відношення сторін, а зміна першого означає, що змінилось саме відношення протилежностей. Другий висновок стосується думки про те, що сила як міра відношення сторін пере­буває в двох своїх станах: в стані спокою як практична фіксація взаємозв'язку сторін і в стані руху як відображення розвитку да­ної суперечності. Нарешті, третім висновком є те, що сила прояв­ляється на всіх рівнях буття. Поняття сили можна використовува­ти стосовно будь-якого прояву функціонування матерії і духу.

Влада — це прояв людських сил. Як така, вона є відображен­ням діалектичної взаємодії потенціалів суб'єкта влади і її об'єкта. Це означає, що влада з'являється не як щось чуже відносно людсь­ких стосунків і людської природи. Вона — іманентне продовження людської природи. Влада не може бути нав'язана людському індивіду, вона є обов'язковою властивістю процесу його соціалізації. Як результат розгортання діалектичної суперечності між учасниками людської комунікації, влада як соціальна сила "знімає" своїм змістом потенціал взаємодіючих сторін. Тому вона завжди перебуває в залежності від стану як суб'єкта, так і об'єкта. Це означає те, що до її прояву і функціонування однаковою мірою "приклали руку" як той, хто владарює, так і той, хто підкоряється. Володар без підвладного — ніщо, звичайний людський індивід. Його владний вплив поширюється на підвладного настільки, наскільки це дозволяє останній. Влада настільки ж суб'єктивна, як і об'єктивна. Не випадково Г.В.Ф. Гегель стверджував, що кожен народ має такий уряд, якого він заслуговує. Ось чому влада не мо­же належати лише суб'єкту. А це значить, що її сутність неправиль­но виводити лише з особистих якостей останнього. Тому визна­чення влади на зразок-того, що вона є "здатністю" чи "мож­ливістю", чи результатом "напруження волі" тощо фіксують не глибинну сутність влади, а її прояви, сутності нижчого порядку.

Разом з тим, варіанти розуміння влади, які ґрунтуються на виведені її сутності з певних соціальних сил індивіда, не можуть повністю заперечуватись як неадекватні. Вони є модифікаціями глибшої сутності влади як соціальної сили, яка "знімає" собою су­перечливе відношення потенціалів суб'єкта і об'єкта влади. Тут відбувається взаємоперехід сутностей, що найкраще розкри­вається у властивості влади бути в стані спокою і руху. Аналіз процесу такого взаємного переходу дає можливість дослідити та­кож взаємозв'язок влади з індивідуальністю людини та її сенсо-життєвими орієнтирами. Як соціальна сила, як міра взаємовідно­син свого суб'єкта і об'єкта, влада характеризується конкретною єдністю процесу і стану. Вона є процес завдяки тому, що по­тенціали суб'єкта і об'єкта знаходяться в постійному становленні. Кожна сторона діалектичної взаємодії знаходить нові способи і шляхи самонакопичення, в процесі життєдіяльності одні соціальні якості розвиває, інші гальмує і навіть втрачає. Завдяки цьому "різниця потенціалів" сторін владного відношення зростає чи спадає, що фактично означає рух влади як міри такої взаємодії сил. В той же час влада не є чимось аморфним, безформенним, не­стабільним. У будь-якому процесі свого функціонування вона має тенденцію до консервації свого стану, що є лише відображенням відповідних прагнень з боку сторін владної взаємодії. Як суб'єкт влади, так і її суб'єкт можуть бути і обов'язково бувають зацікав­лені в стабілізації того взаємозв'язку, який між ними існує. Такі процеси взаємопереходу влади з стану руху в стан спокою відбу­ваються в ході всього розгортання владної взаємодії. Таким чи­ном, сили сторін суперечності як індивідуальні потенціали перехо­дять в силу влади як міри відношення останніх. І навпаки. На фазі функціонування влади як руху, зміни вона (влада) "знімає" в своєму змістові особливості сутнісних сил індивідів, які "задіяні" у владні відносини. Вони переходять на владу і детермінують її си­лу, характер, способи функціонування. В цьому контексті можна говорити про Те, що влада в своїх основних рисах віддзеркалює той стан, в якому знаходяться суспільні відносини в цілому.

З іншого боку, розгортання влади як міри взаємовідношення сторін владної дихотомії закономірно супроводжується прагнен­ням кожної з сторін "закріпити досягнуте". Тоді відбувається зворотній процес, коли влада опредметнюється. Її характер, си­ла, просторові та часові рамки фіксуються в продуктах діяль­ності, поведінки, свідомості; закріплюються в нормах або інсти-туційних структурах — спеціалізованих органах влади, в спеціальних групах людей, які наділяються владою. Саме на цій фазі можна говорити про те, що влада з усіма її властивостями опредметнюється і в соціальних силах людини. її здібності, по­треби, інтереси, знання, вміння, навики, вольові, емоційні сили тощо особистості "повертаються" до неї самої, але вже "обтя-жені", опредметнені силою влади. І в цьому плані всі модифікації визначення влади, які "персоніфіковані" суб'єктом влади, мають сенс. Саме в цьому плані влада є тим тлом, на якому формується індивідуальність, здійснюється її самореалізація, втілюються її сенсожиттєві орієнтації, відбувається становлення особистості.

Розгортання відносин влади — це одночасний розвиток людської індивідуальності, її соціальних сил. Це постійний про­цес, в якому фіксується масштаб цілісного розвитку особистості. Універсальний характер влади, її пронизуюча всі суспільні про­цеси сила справляють значний вплив на поле та глибину індивідуального розвитку особистості. Він закономірно вимагає від неї необхідність культивувати в собі найрізноманітніші здібності, знання, вміння, формувати універсальні інтереси, кон­тролювати емоційні сили, нарощувати вольові якості. Це особли­во помітно и царині політичної, державної влади і особливо для особистості, яка прагне піднятися на верхні її щаблі.

В понятті влади як міри суперечливого взаємовідношення індивідів імпліцитно включений і сенсожиттєвий зміст. Почнемо з того, що, вступаючи у владні відносини, обидві її сторони розра­ховують на певні "дивіденди", переслідують ті чи інші інтереси, формулюють життєві цілі, створюють життєві програми тощо. Як відомо, будь-який мотив людської діяльності передбачає образ цілі і пошук засобів для її досягнення. Таким чином, вступаючи у відносини влади, індивіди розраховують сукупність засобів для розгортання, фіксації дії владного механізму. При цьому вони ви­ходять з власних реальних можливостей та ідеалу справедливого суспільного устрою і достатнього влаштування, насамперед, сво­го життя. В процесі функціонування влади як міри відношення по­тенціалів індивідів їх сенсожиттєві орієнтири реалізуються тією чи іншою мірою. Це і детермінує наступну поведінку індивідів. Ме­ханізм взаємопереходу сенсожиттєвих орієнтирів індивідів на владні відносини і навпаки аналогічний тому, який функціонує у стосунках влади та індивідуальних сутнісних сил. Важливо в цьо­му контексті лише зазначити, що чим більше індивід вбачатиме у феномені влади власний життєвий смисл, тим більше він буде роз­горнутий у владних відносинах і відповідно, тим більше сенсо­життєві орієнтири будуть супроводжувати процес опредметнення сутнісних його сил особистості владою.

Проблема методології влади має ще один дуже важливий зріз. Він стосується засобів влади. Як відношення сили, влада пе­редбачає, іманентне включає в себе засоби власного втілення. Адже владу взагалі не можна розглядати поза засобами, які за­безпечують здійснення владної взаємодії. Парадокс же полягає в тому, що самі засоби є ніщо інше, як результати людської діяль­ності. Вони, в свою чергу, опосередковують функціонування владних відносин. Засоби влади — найрізноманітніші. Це й засо­би виробництва в цілому, будь-які надбудовні утворення, політичні організації та інститути, правові та політичні норми, ідеологічні засоби та ін. Одне слово — результати людської діяльності. Це — царина культури як поля людських Схмислів.

Засоби влади функціонують в механізмі владних відносин особливим чином. А саме — діяльним способом. Це означає, що

і засоби влади, і сама влада функціонують лише тоді, коли ре­зультати людської діяльності включені в практичні відносини між людьми. Незадіяні у владний механізм засоби влади, хай навіть потенційно найефективніші, є просто результатом попе­редньої діяльності людини і не більше. А це означає, що і сама влада не є владою, оскільки без засобів не існує будь-якої влади. Таким чином, обов'язковою умовою засобів влади, як і самої влади, є діяльне включення формоутворень культури в механізм владних відносин. В цьому контексті звернемо увагу на роль та місце знання і волі в розгортанні влади.

Проблема знання і волі в контексті влади виникає онто­логічно. Це пов'язано з відсутністю соціальних засобів влади в докультурну епоху. Адже такі засоби влади, по-перше, є резуль­татом людської діяльності, яка пронизана владними відносина­ми, по-друге, є саме такими тоді, коли включені в суспільний про­цес. І тоді вони є культурою. Таким чином, влада неможлива он­тологічне без засобів (культури), а ті — без владних відносин. В такому разі залишається звернутися до внутрішніх, іманентне притаманних людині, як такій, засобів її влади. Логіка виводить нас в проблему знання і волі як імпліцитно включених в явище влади її структурних елементів і одночасно засобів влади.

Влада і знання зобов'язані своїм походженням і реалізацією одному джерелу. І те, й інше неможливі без комунікації як універ­сального способу спілкування людських індивідів, в процесі яко­го вони обмінюються своїми сутнісними силами. Як влада, так і знання мають, отже, діяльну природу. Так само, як людина залу­чається до владних відносин лише завдяки діяльному взаємо­зв'язку з іншими людьми, так само світ розкриває свої структури і закономірності буття завдяки активній діяльності людини в ньо­му. Крім того, варто нагадати, що сучасне знання стає глибоко "людиномірним". Як зазначає B.C. Стьопін, "об'єктивно істинне пояснення і описання стосовно "людиномірних" об'єктів не тіль­ки допускає, але й передбачає включення аксіологічних факторів до складу роз'яснюючих положень. Явно починає здійснюватись своєрідне стикування специфічних для науки внутрішніх цінніс­них настанов (настанова на пошук предметного і об'єктивно істинного знання, цінність новизни) з цінностями загально-соціального характеру" (Див.: Степин И.С. Деятельная концеп­ция знания // Вопросы философии. — 1991. — №8. — С. 137).

Характерно, що при аналізові науки як форми функціонування знання використовують три підходи, завдяки яким в ній виокремлюють три характеристики. В першому з них наука по­дається як соціальний інститут, який володіє особливою систе­мою цінностей і норм, в другому — як пізнавальна діяльність, яка здійснюється науковим співтовариством і регулюється певними регулягивами і ідеалами, в третьому — як система знання. При­чому перші два підходи розглядають науку в її тісному зв'язку з соціокультурною системою, а третій науку з такої системи ви­ключає. Наукове знання при цьому трактується як "чисте знан­ня" — об'єктивне, незацікавлене, цілісно нейтральне і не тільки не підвладне соціально-історичному аналізові, але й як таке, що існує поза контекстом владних відносин як таких (Див.: Огурцов А.П. Наука: власть и комуникация // Вопросы филосо­фии. — 1990. — №1. — С. 3). Показово і те, що обґрунтування на­уки як "чистого знання" пов'язане з розумінням влади як суто політичного, державного феномена, а не універсального явища. Однак, влада і знання органічно взаємопов'язані. Саме так розглядає відносини цих двох наскрізь пронизуючих життєдіяльність сусшльного організму явищ М. Фуко. Більше то­го, висунувши в 70-х роках нашого століття концепцію "цивілізації знання", французький філософ обґрунтовує ідею їх іманентної єдності аж до існування так званих фундаментальних форм "влада — знання". "Відносини влади, — цитує М. Фуко В.П. Візгін, — не відіграють стосовно знання тільки лиш ролі сприятливих факторів або перешкод, вони не обмежуються тим, що сприяють знанню або стимулюють його, щоб перекручувати його або ж обмежувати. Влада і знання не пов'язані між собою виключно грою інтересів чи ідеологій, і тому проблема полягає не тільки в тому, щоб встановити, яким чином влада підкоряє собі знання і примушує служити своїм цілям або ж як вона відби­вається на цьому і накладає на нього ідеологічні обмеження і зміст. Жодне знання не формується без системи комунікації, реєстрації, накопичення, трансляції, яка вже сама собою є форма влади і в своєму існуванні та функціонуванні пов'язана з іншими її формами. В свою чергу, жодна влада не існує без витягу, за­своєння і присвоєння знання, без його розподілу чи утримання. На такому рівні аналізу не існує окремо, з одного боку, пізнання або науки, а з іншого, суспільства і держави, але існують лише фундаментальні форми "влади — знання" (Див.: Визгин В.П. Мишель Фуко — теоретик цивилизации знання // Вопросы философии. — 1995. — №4. — С. 118.). М.Фуко виходить з того, що і влада, і знання пронизують собою все суспільне та індивідуальне життя. І в цьому їх органічна єдність, навіть тотожність. Знання за своєю сутністю не є якийсь особливий позавладний інститут, який може тільки зовншнім чином використовувати владу для свого розгортання. Знання є соціальна сила суб'єкта, яка вира­жає його потенціал. Вступаючи на ринок інформації, знання стає фактично владою. Таким чином, відокремлення знання від влади має тільки частковий, а тому відносний характер. Єдність знання і влади — абсолютна, вона проявляється як система певних мат­ричних структур, які уособлюють собою взаємопроникнення владного епістємічного начала. З'єднання влади і знання відбу­вається на рівні, механізмів функціонування системи вироб­ництва, розподілу і використання знання. Так само з'єднання влади і знання відбувається тоді, коли спрацьовують механізми функціонування системи здобуття, розподілу і використання вла­ди. Отже, влада продукує процес виробництва і споживання знання, знання в свою чергу детермінує механізми розгортання влади. Влада робить знання своїм об'єктом лише тому, що в са­мому знанні іманентне знаходяться елементи влади. Знання ж ріднить з владою те, що сама влада дуже проблематична в своєму існуванні без інформації, без достатнього знання.

Вище вже було показано комунікативну природу влади, В наш час все очевиднішим стає той факт, що знання також з'яв­ляється, виростає з принципу комунікації. На всіх своїх стадіях, починаючи з виробництва і закінчуючи соціальною утилізацією, знання не може бути відірване від того способу спілкування, за­вдяки якому відбувається процес пізнання. Знання в своєму роз­гортанні пронизане ланцюгом живих діалогічних, актів, незалеж­но чи це відбувається у суб'єкта знання із своїми сучасниками, чи попередниками. Весь процес функціонування знання — це зустріч інтелектуальних власностей, де відбувається їх порівняння, обмін, суперництво і практичний соціально-значущий відбір. В цьому процесі особистість встановлює власний масштаб, самовизна­чається, займає свою, притаманну лише їй "соціально-епістемно-владну нішу". Це є необхідною умовою її становлення, самокон-струювання, індивідуальної ідентичності. Надалі фіксація соціально-владного статусу індивідуальності створює ґрунт для подальшого розгортання знання як її сутносної соціальної сили. Цей механізм супроводжує все життя індивіда. Таким чином, знання, наука є сенсожиттєвим орієнтиром особистості, суттєвим елементом і одночасно внутрішньодетермінуючим засобом влади.

Розуміння спорідненого взаємозв'язку знання і влади має не­абияку соціально-практичну значущість. їх фундаментальний, всепронизуючий характер дає підстави говорити про те, що наука як вища форма знання є способом раціоналізації владних відно­син. Оскільки ж, як було вже зазначено вище, механізм владної взаємодії проявляється у будь-якій сфері суспільного життя, то це означає, що організація суспільства на епістемних, раціональних, наукових засадах є найоптимальнішою формою прояву фунда­ментальних матриць "влада — знання". Епістемні, раціональні, наукові засади стосуються як життя всього суспільства, так само вони мають бути основою життєвої позиції окремої людини. Чи не вперше в європейській історії це зрозумів М. Вебер. Характери­зуючи людину, яка репрезентує "дух капіталізму", він каже, що їй притаманне прагнення методично контролювати свою поведінку, аби здобути впевненість в обранні і, таким чином, змінювати цю поведінку з орієнтованою на Божу волю раціональною перебудо­вою усього існування (Див.: Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. — К.: Основи, 1994. — С. 159).

Пріоритет раціонального у конструюванні життєвих пер­спектив особистості, а також у формуванні стилю господарсько-культурного життя суспільства в цілому, має своїм походженням, як відомо, західноєвропейське суспільство. Проявившись з різни­ми відтінками в різних країнах, в цілому він був заґрунтований на ідеї економії мислення. Але принцип еконОхМІЇ поширювався на всю практичну діяльність людини і означав необхідність досяг­нення найбільшої користі в діяльності за найменших затрат. Та­ким чином, раціональність як тенденція західноєвропейського соціуму (далеко не всього) передбачала в процесі індивідуально­го чи колективного життя шукати оптимуму найкоротшим шля­хом. При цьому обов'язковою умовою такого пошуку є відмова від зайвих стереотипів мислення і практики тих, які заважають реалізації вказаного шляху або суттєво його подовжують. На цій основі західноєвропейський раціоналізм прийшов до ідеї компе­тентної особистості, в якій органічно поєднувалися б економія життєвої енергії і природне покликання людини. Досягнути цієї єдності — завдання як самого індивіда, так і всього суспільства. За таких лише умов може бути виправдана життєдіяльність лю­дини, в тому числі і та, де вона прагне найбільшого прибутку.

Принцип професійної самореалізації, в якій органічно мають поєднуватись раціональна життєва поведінка особистості, її здібності, вибір, адекватної пріоритетної сфери діяльності. І все це одержує найвищу моральну, сенсожиттєву санкцію з боку Бо­га. Це обов'язкові умови становлення особистості з духом раціональності, яку М. Вебер характеризує на прикладі представ­ників протестантизму. Саме протестант, на думку німецького вченого, розглядає свій життєвий успіх як прямий результат та­кої раціональної поведінки, яка узгоджена з його покликанням, а тому одержує безумовну авторитетну релігійну санкцію.

У М. Вебера ми знаходимо і відповідь стосовно того як, за яких умов можлива раціональність як пріоритетний стиль ор­ганізації суспільства в цілому, особистості зокрема. Поставивши перед собою одним із завдань пояснити феномен західного раці­оналізму, він пише: "Будь-яка спроба такого пояснення мусить враховувати фундаментальне значення господарства, брати до уваги насамперед економічні умови. Однак не можна залишати поза увагою і зворотний каузальний зв'язок. Бо такою ж мірою, як від раціональної техніки і раціонального права, виникнення економічного раціоналізму залежить і від здатності та схильності людей до певних видів практично-раціональної життєвої пове­дінки. Там, де це гальмується труднощами психологічного роду, там розвиток господарсько-раціональної життєвої поведінки на­штовхується на серйозний внутрішній опір" (Див.: Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. — К.: Основи, 1994. — С. 29.). Очевидно, що німецький вчений тут говорить про певним чином організовані фундаментальні засади культурно-госпо­дарського рівня. Додамо від себе: жодний прояв раціональності не набуде домінантного статусу в тому соціальному середовищі, яке до цього не підготовлене і яке живе за іншими фундаменталь­ними матрицями буття. Це означає, що структури М. Фуко "вла­да — знання", якщо вони і складають базисні поверхи світу, в різних цивілізаціях одержують різну модифікацію, а нерідко вза­галі трансформуються до невпізнаваності. І тоді реакція соціуму на їх прояв може бути різна. Приклад із зародженням і станов­ленням протестантизму як релігійної, може навіть, духовно-етич­ної засади капіталізму в Західній Європі наочно підтверджує ска­зане. При цьому потрібно зазначити очевидне: західноєвропейсь­ке суспільство виявилось найближчим до духу раціональності.

Значення раціональності в сучасних суспільних процесах важко переоцінити. Цю думку можна стверджувати, навіть незва­жаючи на відомі сьогодні негативні суспільно-практичні наслід­ки доктрини раціоналізму. Поширення ринкових принципів у розгортанні суспільних процесів рано чи пізно, явно чи неявно ставить питання про місце і роль в них раціональності. При цьо­му потрібно враховувати, що в суспільстві традиційного типу, тобто такого, де раціональність ще не стала домінантним стилем організації життя, вона (раціональність) репрезентована пере­важно наукою в цілому як соціальною силою та незначним про­шарком інтелігенції. Влада ж сконцентрована в державі та політичних інститутах і не сприймається як універсальне явище. В силу цього процеси модернізації, які по суті спрямовані якраз на поширення раціональності до певного достатнього для функціонування ринкових принципів рівня, гальмуються як з бо­ку основної маси суспільства, так і державно-політичної еліти. Це закономірно випливає з розуміння як першими, так і другими сутності знання як науки, а влади як царини держави, політики. Знання, раціональність, наука за своєю природою орієнтуються на універсальні цінності, демократичність, відкритість, діалогіч­ність свого функціонування. Носії раціональності (науки), таким чином, об'єктивно репрезентують відкрите суспільство, є при­хильниками західного стилю життя. Влада ж, будучи репрезенто­вана лише державою, об'єктивно доводить до крайнощів функці­онування свого прагнення до замкнутості, корпоративності. До цього додаються ще й фундаментальні матриці культурно-істо­ричного розвитку даного народу, які в основі своїй сакралізують не знання, а інші цінності. Парадокс ситуації полягає в тому, що такий соціум може прагнути до ринку (де не останню роль відіграє раціональність), але одночасно об'єктивно не готовий до цього в силу диспропорцій в матрицях влади і знання. Драма ж цієї ситуації, як правило, розгортається на індивідуальному рівні, на рівні носія раціональності.

Ситуація, в яку потрапляє носій раціональності в тра­диційному суспільстві, є типово маргінальною. Як інтелектуал, представник науки чи іншої спорідненої за принципом галузі, він виявляє себе прихильником західного стилю життя. Інша справа, коли носій раціональності виступає як суб'єкт повсякденності. Тут він є представником того народу і носієм тих стандартів життєвої поведінки, які сакралізовані суспільством в цілому. Це створює образ "чужинця", який все життя чогось добивається, "порушує спокій", "не дає працювати " іншим. Хоч нерідко така людина є шанованою, її уявляють як представника правлячого класу. Невідповідність фундаментальних матриць влади і знання, як видно, суттєво впливають на процес становлення особистості. Вона рано чи пізно може вступити в конфлікт як з владою, так і з суспільством в цілому. У нашій вітчизняній історії прикладів вистачає для ілюстрації. Іншим варіантом особистішого станов­лення індивіда є "втеча" від цього світу. З одного боку, це може бути "внутрішня еміграція" особистості за сценарієм екзис­тенціалізму і тоді суспільство "одержує" байдужу до всіх індивідуальність. Можлива також зовнішня еміграція, коли носій раціональності, особливо представник науки, шукає професійної та особистішої ідентичності в одній із західних країн.

Вищепоказані варіанти виходу носія раціональності з маргі­нальної ситуації присутні в сучасному українському суспільстві. Особливо тривожна тенденція до виїзду представників інтелекту­альних професій за кордон. За різними статистичними даними, сьогодні Україну залишають щорічно тисячі наукових працівників у віці, який є оптимальним для вченого. Це не тільки не сприяє "раціоналізації" суспільства, але й створює загрозу тим першим спробам модернізації, які робляться у сучасній Україні. Врешті, це створює небезпеку національним інтересам, для яких інтелект завжди виступав в ряду найважливіших показників.

Важливо наголосити на значущості відносин знання і влади в політичному житті нашого суспільства. Тут особливо прояв­ляється вплив соціокультурних матриць на модернізаційні про­цеси. Відсутність в сучасному українському соціумі достатнього рівня раціональності як сакральної цінності і способу всієї життє­діяльності особистості обертається тим, що наука не може адек­ватно "вмонтуватися" в механізми суспільних процесів. Особли-во це стосується тієї галузі, де мова іде про організаційно-уп­равлінську діяльність, тобто про політичне життя суспільства на всіх його рівнях. Раціональна людина, представник науки вияв­ляється в політиці маргіналом, бо стандарти його політичного, як і всього цілісного дискурсу, не відповідають стандартам по­всякденності соціуму, де раціональність не є святинею, не є соціокультурним явищем.

Тепер розглянемо питання про роль і місце волі у функціону­ванні феномену влади. В науковій літературі вона розглядається по-різному. Як відомо, у вітчизняному гуманітарному знанні до останнього часу переважають якраз "вольові" концепції влади, тоді як у західному популярності набувають "комунікативні" мо­делі. Ряд відомих дослідників влади проводять її кореляцію з во­лею, але не вважають волю головним елементом владної взаємо­дії. Так, згадувана вище О.М. Ледяєва пише, що воля відіграє роль хоча і ключового, але все ж не єдиного регулятора діяль­ності. Деякі людські дії (індивідуальні чи суспільні), на думку російської дослідниці, за своєю структурою не є вольовими у власному розумінні. Суб'єктивність волі, її психологічний (соціально-психологічний) характер вимагають пошуку ма­теріальних основ волевизначення. І в цьому плані воля не є само­достатньою і не виступає самостійним пояснювальним принци­пом. Бо якою б сильною воля не була, вона не може нав'язува­тись іншому суб'єкту без опосередкування певними засобами. А тому засоби, які забезпечують саму можливість волевідношення, відіграють у механізмі влади не другорядну, а суттєву роль (Див.: Ледяєва О.М. Понятие власти // Власть многоликая: Сб. науч. трудов / Рос. филос. об-во. Ред. кол.: В.Н. Абрамов, В.А.Гусев, И.Г. Львов, А.И. Уваров, — М., 1992. — С. 25-26).

Стосовно засобів волевідношення, то відзначимо, що вони співпадають і в механізмі владних відносин, а про це мова була вище. Що ж стосується волі, то потрібно підкреслити, що вона в механізмі функціонування влади дійсно відіграє суттєву роль. Однак її перше відношення в контексті влади визначається не ма­теріальною основою, а знанням. Воля актуалізується у феномені влади як необхідний супутник знання. Дійсно, що динамізує по­ведінку? Звичайною мотивацією людської діяльності перехід від знання до дії проблема, на наш погляд, не вичерпується. Адже відомо, що яке б розумне, раціональне, ефективне і відповідаль­не рішення не було прийняте суб'єктом, само по собі воно ще не означає здійснення вчинку, воно не тягне за собою конкретних дій. Нерідко можна спостерігати, як люди не вживають жодних заходів для втілення прекрасних планів, проектів тощо. Вартим уваги прикладом може бути сфера державного управління і дер­жавної політики. Скільки точаться сьогодні в нашому суспільстві і в державних органах розмови про оптимізацію податкового пресу на виробника! А віз і нині там. Чому?

Знову повернемось до формули М. Фуко про фундамен­тальні матриці буття "влада — знання". І ще раз поставимо пи­тання про те, чому ця формула "не спрацьовує" всюди ефективно, за будь-яких умов? Про соціокультурний стан суспільства і особистості мова вже йшла. Зараз питання про волю. Саме воля має бути тим обов'язковим елементом, який опредметнює знання у владу. Остання неможлива без знання. Це означає, що воля і знання в рамках влади виконують різні функції, але таким чином, що без реалізації хоча б однієї з них влада як така не функціонує. Знання — це потенційна можливість влади, актуальна її мож­ливість. Воля — реальна можливість владовідносин, вона надає знанню дієвої енергії, "запускає" знання як елемент влади в прак­тичну дію. Воля — пусковий механізм владних відносин. Без неї практична зустріч потенціалів суб'єктів суспільної взаємодії є звичайний обмін здібностями, потребами, інтересами, знаннями тощо, словом — сутнісними силами. Для того, щоб ця зустріч стала владовідношенням, потрібна воля. Насамперед з боку як суб'єкта влади, так і її об'єкта. Однак, якраз тут потрібно відшу­кувати іншу основу волі. Саме тут мова має йти про друге відно­шення волі в контексті влади. Основа — його в інтересі.

Інтерес стимулює прояви волі, він узмістовнює волю, надає їй конкретного напрямку і сили. Сила інтересу означає і силу волі. З іншого боку, інтерес, як було показано вище, є важливим елемен­том "живих" формоутворень індивідуальної власності особис­тості. Завдяки цьому інтерес пов'язує владу з власністю. Участь у владниіх відносинах є необхідною умовою розгортання власності індивіда, а остання створює потенційні можливості людини для реалізації владних претензій. Механізм цього взаємовідношення універсальний завдяки органічній єдності знання, волі та інтересу.

Чи не найсуттєвішою характеристикою волі є її взаємозв'я­зок із свободою. Про волю частіше всього і говорять як про сво-бодну волю. І це не випадково. Бо коли є воля, то є і свобода, і навпаки, наявність свободи людини говорить про те, що її воля може бути спрямована в будь-якому напрямку, з будь-якою си­лою. Показово і те, що в історії західної філософії проблема волі виникає одночасно з проблемою свободи. Як відомо, це почи­нається вже Епікуром. Його ідея про те, що атоми змінюють свою траєкторію, в соціальному аспекті означала, що людина, як і будь-який атом, на своєму життєвому шляху відхиляється від не­задоволення. Таким чином проявляється свободна воля людини. В подальшій історії проблема свободної волі з труднощами про­бивала собі шлях, поки ґрунтовно до неї не приступив І. Кант. З того часу воля і свобода розглядаються як однопорядкові явища.

Вольовий вчинок людини пояснюється як вчинок вільний, тобто такий, який здійснюється суб'єктом, що в самому собі знаходить джерело і основу, цілі та сили для її досягнення.

Наступним зрізом волі в контексті владовідносин є відпові­дальність. Вона закономірно випливає з розуміння волі як свобод­ного явища. Адже відповідальність є зворотнім боком свободи. Там, де є свобода (особистості, соціальної групи, соціуму в цілому), рано чи пізно з'явиться проблема відповідальності. її немає лише тоді, коли усунуті всі можливості свободи. Тоді індивід діє на благо вищих "цілей", виконуючи певну "вищу волю". В історії, як відомо, було безліч теоретичних і практичних моделей ідеального суспіль­ного устрою, коли можливості свободи існували тільки формально.

Проблема відповідальності в контексті свободно!' волі вини­кає в силу того, що суб'єкт волі здійснює вибір. Це означає, що для нього, як мінімум, на деякий час усуваються всі інші можли­вості саморозгортання, в тому числі і владного характеру. Саме по собі це є відповідальним явищем, оскільки, як було показано вище, власність зобов'язує. Але ще більшого розмаху набуває відповідальність для суб'єкта, який репрезентує собою суспіль­ний прошарок, націю, суспільство в цілому. В силу масштабності соціального статусу такого суб'єкта його вибір обертається знач­ними соціальними наслідками для доль багатьох людей. Приклад діяльності вчених або державних діячів якнайкраще ілюструє ці думки. Чого тільки варте бомбардування Хіросіми чи Нагасакі! Разом з тим, потрібно зазначити, що в наш час проблема вибору та відповідальності стала всепронизуючою. Від рядової людини нерідко залежать перспективи розвитку цілих народів. Згадаємо лише про Чорнобиль та його наслідки.

Проблема волі як механізму опредметнення знання в контексті влади і відповідальності — це проблема самозбереження суб'єкта волі. Така його властивість пояснюється природою причетності людини, яка вступає в механізми універсального функціонування влади. А будь-яка влада однією з характерних своїх рис має праг­нення до самовідтворення (Див.: Муляр В.І. Загальна політологія. Курс лекцій. Житомир: Полісся, 1994. — С. 15.). Самовідтворю-ваність влади — це найважливіша умова збереження статусу як її суб'єктів, так і об'єктів. Першу частину такого механізму можна сформулювати як механізм "хочеться". Владна воля спрямована на досягнення того, що є ідеальним з точки зорунаявного. Друга час­тина формується як механізм "не хочеться". її зміст стосується заперечення існуючого, відмови від нього. Це момент в тому числі і самонегативності, самозаперечення. Врешті, третя частина пов'яза­на з формулою "можна". Як правило, вона означає появу можли­востей для реалізації першого і другого. В цей час воля актуалізує знання, приводить їх в дію і опредметнює діяльною енергією. З цієї точки зору волю можна охарактеризувати як динамічну силу знан­ня, бо саме вона надає епістемному потенціалу суб'єкта форму владних потенцій. Таким чином, воля є відображенням природно­го прагнення людини до самореалізації, до практичної життєдіяль­ності у відповідності з природою людини.

Говорячи про генезис феномену влади, не можна обійти питан­ня про те, на чому вона історично ґрунтувалась. В дополітичну епо­ху це були особисті якості людей. Причому такі, які мали найбільшу значущість для життя первісного колективу. Вміння здо­бувати їжу, захистити родичів, побороти ворога, відстояти свою те­риторію, застосовувати для загального блага власний житгєвий досвід, знання, розум та інші якості давали можливість влади над родом, плем'ям. Такі людські здібності створювали ґрунт для авто­ритету вождя чи старійшин серед членів родового товариства, який і становив основну базу для формування первісних форм влади.

З розвитком суспільства, його ускладненням та розшаруван­ням з'являються більш вагомі аргументи в боротьбі за владу. Це такі, як економічна сила, військова, ідеологічна, правова, політич­на. Тому особисті якості, залишаючись в цілому важливим ґрунтом формування влади, поступаються місцем вказаним факторам. З цього часу починається і продовжується історичний процес наша­рування складових елементів у фундаменті влади. Наприклад, в су­часних умовах суттєвим чинником здобуття влади стає інформація.

За своєю сутністю влада є суперечливим, дихотомічним яви­щем. Це породжено, насамперед, тим місцем, яке вона займає у суспільстві. Влада існує як певна (більшою чи меншою міри) ок-ремішність і не є всім суспільством, а концентрується в конкрет­них носіях. Це об'єктивно призводить до того, що вона, як така, має свої власні інтереси, які потенційно суперечать інтересам суспільства. По-друге, як конкретне явище конкретного суспіль­ства, влада внутрішньо суперечлива в силу того, що в ній уособ­лені різні суспільні, особисті інтереси. Нарешті, влада завжди персоніфікована. І тут коло її спрямованості може бути найшир-шим. Від прагнення носія влади особистого, необмеженого пану­вання над соціумом до переконання в тому, що він виконує, наприклад, божу волю тощо. Така суперечливість влади створює її внутрішню драму, вимагає від її носіїв нерідко суперечливих дій.

Властивістю влади є її прагнення до самовідтворення. І це не випадково, адже вона лише тоді зможе себе зберегти і продовжи­ти, якщо буде породжувати собі подібне. З цією метою в ході історії влада виробила цілий ряд засобів саморозгортання. До них можна віднести як матеріальні (фізична сила, законодавчий вплив на суспільство, політичні інститути), так і духовні. Однак і в цьому також проявляється внутрішня суперечливість влади, бо прагнучи до самовідтворення, вона не в змозі постійно залиша­тись незмінною в умовах постійно змінюваного суспільства.

Сутність влади розкривається в її прагненні до самоізоляції, замкнутості, корпоративності. Вона змушена робити з себе таїн­ство. Функціюючи у відповідності до своєї природи, влада ство­рює певний соціальний фільтр у своїх відносинах з суспільством, вибраковуючи та виштовхуюючи за власні межі все ге, що цій природі не відповідає. В інших випадках влада прагне до такої "перебудови" суспільства, яка б відповідала її сутності. Давно відомо, і це відображено в народній мудрості, що влада перевіряє людину на предмет її якостей. Ця особливість виступає не­обхідною умовою збереження влади.

Разом з тим, влада не може існувати лише способом самоізо­ляції. Як писав Р. Міхелс, сутність її полягає також і в прагненні до розширення своїх повноважень. Як в кількісному плані, за ра­хунок розширення рамок підвладної території, так і в якісному — завдяки поглибленню владних відносин, шляхом більш ґрунтов­ного впливу на суспільство. А це неможливо без руйнування ра­мок самоізоляції. Таким чином, будуючи "тин" самозамкнутості, влада одночасно вимушена його ламати, приховуючи при цьому власну сутність, зміст якої полягає в найповнішому задоволенні потреби в захопленні до орбіти свого впливу все нових і нових сфер життя суспільного організму.

Перейдемо до питання про політичну владу. Аналіз її сут­ності передбачає розкриття певних проблем, а саме: що таке політична влада і в чому її особливості; як вона здобувається; при яких умовах її використання буде ефективним? Під політич­ною владою розуміють реальну здатність суспільного класу, гру­пи, політичного інституту, індивіда як суб'єкта політичного про­цесу проводити свою волю в суспільному житті, спираючись на систему політичних ідей та відносин, відповідного законодавст­

ва, а також політичних установ, організацій та інститутів як за­собів її практичного втілення. Головною особливістю політичної влади є те, що вона пов'язана з класовими, груповими інтереса­ми. Незважаючи на приклади крайнього авторитаризму, деспо­тизму в історії, політична влада завжди була заґрунтована на бо­ротьбі групових інтересів. На відміну від інших аспектів влади — фізичного, морального — етичного, інтелектуального тощо.

Вже Н. Макіавеллі писав, що політика є постійною бороть­бою за владу між різними групами людей. Цей процес фактично розглядається ним як рушійна сила людської історії. Дійсно, істо­ричний досвід ілюструє, що політична влада встановлюється і закріплюється в результаті політичної боротьби, де, як правило, зіштовхуються кілька основних напрямків суспільного розвитку. Це зовсім не виключає того, що боротьба за владу може мати і практично завжди має суб'єктивне тло. Однак в цілому навіть на суб'єктивному рівні можна виявити тенденції глибоких суспіль­них інтересів. Такі напрямки репрезентуються певними класами, суспільними прошарками, окремими партіями чи організаціями або їх блоками, а також впливовими політичними діячами. Ці процеси проходять в різних формах: чи то насильницького про­тистояння, чи то парламентської боротьби, явно або приховано, за народної підтримки або без неї.

Особливого значення і змісту політична боротьба набуває в перехідні періоди розвитку будь-якого суспільства. Тут можна впевнено говорити про те, що питання влади — це головне питан­ня будь-якої зміни суспільства. Особливості полягають лише в то­му, що означає така зміна влади і якими методами вона супрово­джується. Змінювати владу можна, насамперед, змінивши носіїв цієї влади. Тобто висунути в процесі політичної боротьби (кон­ституційної або революційної) нових людей, які, як здається, бу­дуть кращими від попередніх, більш справедливими і компетент­ними. Але, як свідчить історія, такий шлях лише змінює форму влади, але не зачіпає її сутності. Більш ґрунтовним є шлях глибо­ких перетворень змісту політичної влади, коли кардинально, по­ступово або відразу змінюються механізми формування та фун­кціонування влади. Як правило, це пов'язано зі зміною державно­го устрою, трансформацією всієї політичної системи суспільства.

Було б неправильно зупинитись тільки на зміні державного устрою, коли мова заходить про політичну владу. Бо остання за змістом значно ширше від поняття державної влади. Держава — лише один, хоч і найважливіший елемент політичної системи суспільства. Тому державна влада не вичерпує політичної влади, яка крім першої містить в собі також владу політичних партій та громадських, масових рухів. Історія свідчить про безліч при­кладів того, коли державні органи або лідери, формально наділені владою, реально нею не володіють. Бо політична влада перебуває в руках, скажімо, опозиції, певних неформальних структур, військово-промислового комплексу. Так було, напри­клад, з реальною владою Президента колишнього СРСР, яка пе­ретворилась в формальну в останні місяці його перебування на найвищій посаді державної влади. Тоді М. Горбачов не мав до­статньої політичної влади, бо спирався на ті сили, які вже не кон­тролювали хід політичних процесів у країні.

Отже, політична влада та державна влада дуже близькі, взаємопов'язані, зумовлюють одну одну, але не тотожні. Держав­на влада — ядро політичної влади. Держава розпоряджається монопольним правом встановлювати закони, які мають обов'яз­кову силу для всіх громадян суспільства. При цьому вона має в своєму арсеналі цілий ряд засобів впливу на суспільство — авто­ритет, право, насильство. Особливістю ж інших суб'єктів полі­тичної влади (політичних партій, громадських організацій) є те, що вони за своєю сутністю здійснюють лише ідеологічний вплив на суспільство і не мають матеріальних засобів такого впливу.

Друге питання — про те, як здійснюється політична боротьба в суспільстві, які методи для цього застосовуються. Торкаючись проблеми способів здобуття політичної, державної влади, не­обхідно сказати про таке. Науковий аналіз цього питання вима­гає серйозного перегляду традиційних поглядів йа політичну вла­ду. Насамперед тих, згідно з якими суттєвим моментом функціонування такої влади є організований примус з боку певної суспільної груци щодо інших груп. В цьому випадку, по-перше, обмежуються сфера розгортання політичної влади, а по-друге, ос­тання далеко не завжди є такою однозначною, навіть якщо її роз­глядати виключно в рамках відносин правлячих еліт і всього суспільства в сучасних країнах. Догматизація такого підходу (ро­зуміння політичної влади як організованого примусу) практично виключає особистість, громадянина з політичного процесу, ігно­рує реальну політичну діяльність, що ґрунтується на коаліціях, угодах, консенсусах, компромісах суб'єктів такої діяльності.

Виключенню особистості з політичного процесу сприяло в колишній радянській країні і неправильне тлумачення відомої те-ми про те, що в політиці діють мільйони, що лише в цьому випад­ку розгортається політика як така. Потрібно мати на увазі те, що мільйони починаються з одиниць, з особистостей, які мають певні політичні потреби та інтереси. Процес здобуття політичної, державної влади пов'язаний з загальною, а також політичною культурою як великих мас народу, так і особистостей, відомих політичних лідерів. Адже в політиці проявляється не тільки пев­на логіка суспільного розвитку, яка розкривається завдяки ціло­му рядові закономірностей політичних процесів (рівень генерації політики). Політичне життя суспільства вимагає також певної організації, самоорганізації (організаційний рівень політики).

Після здобуття політичної, державної влади найважливішим є питання про те, як її використовувати. Кожне суспільство обтя-жене питаннями ефективної влади. А це пов'язано з тим, по-пер­ше, в чиїх інтересах здійснюється влада, по-друге, хто її реалізує, по-третє, як, завдяки якому механізмові вона втілюється. Пере­йдемо до розгляду цих питань.

Щодо першого. Сьогодні в світі немає жодної серйозної політичної сили, яка б заявляла, що головною метою її діяльності не є інтереси народу. З тих пір, як останній був визнаний єдиним джерелом влади в суспільстві, проголошення пріоритету народних інтересів стала суттєвою рисою сучасної політики. Незалежно від характеру політичних режимів, рівня демократизації політичних систем. Тому така теза, природно, дуже широко використовува­лась і в нашій історії, в часи командно-адміністративної системи. Нерідко про це говорять і сьогодні. Однак, потрібно взяти до ува­ги те, що народ не є певною монолітною масою. Він завжди, навіть в умовах рафінованої зрівняльної ідеології, існує як сукупність різних суспільних груп, прошарків, які відрізняються між собою ря­дом суттєвих для суспільства ознак: місцем в суспільній системі, розмірами доходів, способами їх одержання, культурою, національними та іншими особливостями, А це означає, що гру­пові інтереси далеко не завжди корелюються. Таким чином, на практиці інтереси народу розуміються владою як інтереси певних суспільних груп, черговість, рівень і повнота задоволення яких не­однакові. Незважаючи на це, сучасна політична теорія та практика свідчать, що ефективність діяльності політичної, державної влади досягається там, де піраміда суспільних інтересів ґрунтується на інтересі громадянина як основи суспільства, на його пріоритеті над інтересами будь-яких людських спільнот. Це найважливіша умова правової держави та громадянського суспільства, визначена абсо­лютною більшістю міжнародних документів з прав людини.

Різні політичні теорії обґрунтовують різні джерела влади. Так, для Кальвіна, де Местра чи Хомейні джерелом влади є божа воля, традиція тощо. Ліберально-демократична ж теорія доводить, що єдиним джерелом влади є народ. Щодо цього історія дала дві фор­ми реалізації права народу на владу: пряму демократію і представ­ницьку. Перша досягається завдяки організаціїреферендумів, голо­сувань, опитувань, політичних маніфестацій тощо, під час яких на­род виражає свою волю. Така демократія досить поширена в полі­тичній практиці багатьох країн. Поряд з нею застосовується і не­пряма (представницька) демократія як-форма здійснення народом політичної влади через механізми делегування громадянами части­ни своїх повноважень певним носіям політичної влади. Найчастіше таке волевиявлення народу реалізується за допомогою виборів: в законодавчі органи влади, органи місцевого самоуправління, в ор­гани виконавчої влади, навіть певної частини судової влади.

Суттєвою проблемою ефективної політичної влади є питання про те, як, за яких умов вона реалізується. Досвід країн з розвину­тою демократією свідчить про те, що найбільш ефективною вла­дою є та, яка поділена між відносно незалежними її суб'єктами. Та­ким чином, мова йде про поділ, насамперед, політичної влади, яка має, як мінімум, дві серйозні переваги над однопартійними систе­мами. Перша з них полягає в тому, що правляча партія завжди має суперників, критиків, опонентів, які не вибачають її жодної помил­ки і виносять це на суд громадськості, щоб поставити під сумнів владні повноваження правлячої партії. Друга перевага розкри­вається в тому, що правляча партія не зростається з органами дер­жавної влади (як це вважалось до недавнього часу нормальним у нас). Завоювавши державну владу на виборах, партія одержує пра­во лише на заміщення тих чи інших посад своїми прихильниками, які виступають провідниками її політики. Це відбувається (що ду­же важливо!) не в умовах політичного монополізму, а у впертій бо­ротьбі з представниками інших політичних партій. Тому така си­туація об'єктивно вимагає досить високого рівня компетентності, професіоналізму партії в цілому, що врешті позитивно впливає на ефективність як політичної, так і державної влади.

Процеси, які почалися 1985 року в колишньому СРСР, логіч­но зачепили політичні реформи. І це не дивно, бо питання влади — це основне питання кожного перехідного періоду. Транс­формація, зміна політичної, державної влади, думається, були найважчим іспитом для суспільства на протязі всіх років перебу­дови. Сьогодні можна говорити впевнено, що це питання буде ак­туальним ще досить тривалий період часу. Бо, мабуть, ніде в світі, при жодному політичному режимові суспільство не мало таких деформацій політичної влади, як у нас. Якщо ж взяти до уваги ве­личину держави (і колишньої радянської, і сучасної української) та її потенційні можливості (економічні, природні, людські), то можна уявити ту складність, яка постала зараз, в час усунення де­формацій влади. Коротко зупинимось на причинах, що призвели до тоталітарної влади в колишньому радянському суспільстві.

Безумовно, деформації влади в колишньому радянському суспільстві мали політико-економічну основу, перш за все, в на­сильницькому знищенні приватної власності, доведення остан­ньої до рівня всезагальної приватної власності. Це призвело до одержавлення власності, до монополізації державою економіч­ного життя країни, до відчуження громадянина від його справж­ніх інтересів та заміни їх державними. Таким чином, були зни­щені паростки громадянського суспільства, яке дуже важко наро­джувалось в російській історії, починаючи з 60-х років XIX ст.

Потрібно підкреслити і те, що в Росії післяреволюційної по­ри існував непоганий ґрунт для проростання тоталітарної влади. Насамперед, він розкрився у відсутності демократичних тра­дицій. Як уже було сказано, ледь-ледь починали проростати па­ростки громадянського суспільства, поштовх якому дали рефор­ми Олександра II. Але вже діяльність його наступника звела нанівець зусилля по розвитку громадянських інститутів в країні. Таким чином, в момент захоплення більшовиками політичної та державної влади Росія фактично не мала прикладів хоч деякого демократичного розвитку суспільства. В той час, як в Європі пе­реважали такі форми спільного життя людей, за яких індивіду­альний інтерес домінував над груповим, колективним, в історії Росії майже завжди домінували державні форми життя і держав­на (етатистська) ідеологія. За логікою останньої і в її рамках склалася психологія "вождизму", корені якої в російському суспільстві неабиякі. До прикладу, всі селянські війни в Росії по­чиналися та проходили під ідеєю "доброго царя".

Безумовно, на процес деформації політичної влади в СРСР вплинули і деякі особливості більшовицької партії та поточний

момент. А саме те, що довгий час більшовицька партія перебувала на нелегальному становищі, а це призвело до абсолютної секрет­ності, конспірації, залізної дисципліни всередині партії. Поступово такі риси партії відобразились на характері державної влади після захоплення її більшовиками. Адже відомо, що будь-яка влада прагне до розширення власних повноважень. Свій "внесок" в де­формації політичної влади в післяреволюційний період зробила і громадянська війна. Вона призвела до мілітаризації влади, перева­жання командних методів керівництва і управління суспільством. Драма більшовицької партії полягає в тому, що після війни всі або більшість комуністів стали "воєнними комуністами", поширивши відповідні методи керування людьми і на практику господарсько­го керівництва. Таким чином, централізація та спотворення влади стали справою часу, що і підтвердила історія.

Основні риси політичної, державної влади в умовах то­талітаризму такі:

1) вкрай замкнутий характер, корпоративність;

2) жорстка підпорядкованість носіїв влади по вертикалі за умов, коли вся ієрархія владних структур була виведена з-під контролю народу;

3) відсутність демократичного механізму наступності влади, яка передавалась закритим шляхом, за участю обмеженого кола правлячої партійно-радянської еліти.

Все це врешті характеризувалось максимальною відчу­женістю народу від державних справ в результаті формалізації народного суверенітету. З розвитком суспільства ефективність такої влади падала, що і призвело до необхідності її демократи­зації. Оскільки ці питання будуть зустрічатися на протязі вивчен­ня всього курсу політології, то зараз увага приділятиметься лише принциповим проблемам демократизації влади.

Сутність цього процесу — в зміні механізмів влади: форму­ванні, реалізації, передачі. Тому, очевидно, мова має іти в першу чергу про повернення народові, громадянинові активного права контролю за процесом формування державної влади. В сучасно­му світі таку роль відіграє інститут виборів, який дає можливості досконального вивчення практично всіх кандидатів на заміщен­ня державних посад, а також контролю за їх діяльністю. Другою принциповою умовою демократизації влади, особливо держав­ної, є її поділ. Будь-яка демократична державна влада поділяєть­ся на законодавчу, виконавчу та судову. Причому, вони функціонують за певними правилами, які розробив французький вче­ний Ш.Л. Монтеск'є і назвав "системою стримок і противаг". Ос­новний зміст такого поділу полягає в тому, щю:

а) всі гілки влади відносно незалежні одна від одної, а тому мають певну самостійну логіку власного функціонування;

б) всі гілки державної влади взаємно доповнюють одна од­ну, створюючи при цьому єдність державної влади як такої;

в) всі гілки державної влади формуються переважної демо­кратичним шляхом, відображаючи волю народу, і перед ним відповідальні;

г) всі гілки влади взаємно відмовляються від спроб незакон­ного втручання в дії інших, функціонуючи при цьому лише в ме­жах власних повноважень, які розробляються законодавчим шляхом.

Система поділу влад функціонує зараз в багатьох країнах світу, які обрали модель ліберальної демократії. Особливо це сто­сується американської політичної системи, де поділ влад ґрунтується на механізмові стримок та противаг. Деякі українські автори дане словосполучення формулюють як "стримування і про­тиваги" (Див.: Кривенко Л. Еволюція конституційної моделі // Віче. — 1994. — № 9). Цікаво, що ще за кілька років до виходу праці Ш.Л. Монтеск'є "Про дух законів", де вперше в найбільш розгорнутій формі подана теорія поділу влад, палата представ­ників штату Масачусетс (США) висловилась на користь механізму стримок і противаг. Як відзначав один з переконаних його при­хильників, делегат від штату Вірджінія в Конституційному Кон­венті США Джеймс Медісон, амбіції мають бути нейтралізовані амбіціями. Для цього кожна окрема гілка державної влади повин­на бути споряджена необхідними конституційними засобами, які дозволять їй чинити опір у випадку, коли інші замахнуться на її по­вноваження. Таким чином, у механізмові державного управління США потрібно створити певний стабілізаційний пристрій, який має бути заґрунтований на різних політичних інтересах і врівнова­жувати весь політичний організм суспільства (Див.: Политические институты США. — М., 1988. — С. 17). З цією метою в конституції були передбачені, насамперед, різні джерела і строки повноважень трьох головних інститутів державної влади. Так, сенатори в США обираються на 6 років, депутати палати представників — на 2 ро­ки, Президент країни — на 4 роки. Судді ж Верховного Суду США призначаються Президентом довічно.

Американська політична система передбачає також чітке роз­межування повноважень кожної з гілок державної влади. Конгрес США має, наприклад, монополію на законотворчість, контролює федеральний бюджет, діяльність виконавчих структур, проводить парламентські розслідування, наглядає за кадровою політикою адміністрації Президента тощо. Крім того, серед основних його функцій — посередницька (політичний арбітраж, примирення інте­ресів різних політичних груп парламенту і т. д.) Президент США наділений широкими адміністративними повноваженнями. За кон­ституцією він має право призначення федеральних посадових осіб на найвищі посади, які можуть бути встановлені конгресом. Прези­дент може вимагати від керівників федеральних департаментів і відомств письмового пояснення з будь-якого питання, що входить в їх компетенцію. Президент також піклується про те, щоб закони виконувались добросовісно тощо. Особливе місце у системі поділу влади США займає Верховний Суд. Він є найвищою судовою вла­дою в країні, найвищою апеляційною федеральною інстанцією. Го­ловна його функція — конституційний нагляд, тому Верховний Суд має монополію на тлумачення конституції, зберігаючи основні принципи американського конституціоналізму: поділ влад, феде­ралізм, гарантії прав та свобод громадян.

Американська система стримок та противаг досить різно­манітна. Так, глава виконавчої влади одержав право на підпи­сання міжнародних угод, але в дію вони вступають лише після схвалення їх парламентом. В свою чергу. Президент США може накладати вето на ті законопроекти конгресу, які суперечать йо­го політичним та ідеологічним поглядам. Конгрес США впливає на Верховний Суд через механізми поправок до законів, через зміну самих законів. Парламент фактично встановлює рамки по­вноважень верховної судової влади і цим самим певною мірою стримує його амбіції. Крім того, членові Верховного Суду США конгрес може оголосити імпічмент.

Виконавча влада в США також наділена певним інструмен­тарієм впливу на Верховну Судову владу. Вона володіє ма­теріальними засобами для виконання рішень суду, делегує на йо­го засідання свого представника (Генерального Солісітора США). Крім того, прерогатива Президента країни — призначен­ня членів Верховного Суду.

В свою чергу, Верховний Суд США має широкі можливості для стримування надмірних амбіцій інших гілок державної влади,

одержавши право тлумачити практично всі дії парламенту і Пре­зидента на предмет відповідності їх конституції. Так, за 200 років свого існування Верховний Суд Сполучених Штатів Америки відмінив кілька десятків законів конгресу, 900 статей законів.

Ідея стримок та противаг, закладена в механізми функціону­вання політичної системи США (та цілого ряду інших країн) по­казала свою ефективність. Наприклад, в кінці 60-х років в США виникла судова суперечка у зв'язку з відмовою Палати представ­ників Конгресу затвердити депутатські повноваження обраного конгресмена А. Пауєлла на основі недоведеної підозри в амо­ральності поведінки останнього. Верховний Суд США розглянув цю справу і вирішив її на користь конгресмена, довівши, таким чином, практичну дієвість принципу поділу влад. Іншим прикла­дом успішного функціонування стримування та противаг в аме­риканській політичній системі може бути історія з підслуховуван­ням телефонних розмов представників засобів масової інфор­мації, яке здійснювалось секретними службами США за розпоря­дженням Президента Р. Ніксона. Крім того, у зв'язку з війною в Камбоджі Р. Ніксоном був створений об'єднаний комітет з оцін­ки внутрішньої розвідувальної інформації з підключенням до цього ЦРУ, яке не має права на стеження всередині країни. Такі дії президента були грубим порушенням конституції США, на­самперед, принципу поділу влад. Як відомо, це викликало відповідну реакцію законодавчої та судової влади країни, що врешті закінчилось відставкою Р. Ніксона.

Зовсім інших наслідків можна очікувати при спробі створити демократичне суспільство з недотриманням принципу поділу влад, механізму стримок та противаг. Так, згідно з однією стат­тею колишньої Конституції Російської Федерації діяльність її ви­щих державних органів ґрунтувалась на принципі поділу влад. А інша стаття цієї ж Конституції прямо вказувала, що найвищим органом державної влади (читай — серед трьох поділених) в Росії є з'їзд народних депутатів, а між його сесіями — Верховна Рада Російської Федерації. Така суперечливість основного закону країни і невизначена позиція з цього питання найвищої судової влади (Конституційного Суду Росії) призвели спочатку до спроб "перетягування" повноважень законодавчою та виконавчою гілками влади, потім до крайнього загострення стосунків між ни­ми і врешті, як ми знаємо, до трагічних наслідків у жовтні 1993 року. А в недалекому майбутньому, можливо, призведе і до монополізації влади однієї із її гілок, враховуючи методи, за до­помогою яких вирішувався конфлікт в Росії.

Потрібно зазначити, що потенційні можливості "російсько­го варіанту" були закладені і в деяких найвищих законодавчих документах сучасної України. Так, в Декларації про державний суверенітет України говориться, що "державна влада в Рес­публіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову" (розділ III). Окремі елементи даного прин­ципу були затверджені також і в Конституції України, яка діяла до 28 червня 1996 року (статті 97,115 тощо). З іншого боку, цілий ряд статей вказаної конституції нашої держави заперечував принцип поділу влад, хоч відкрито про це мова не йшла. Ілюст­рацією такого висновку може бути, наприклад, проголошення Рад політичною основою України (стаття 2) або ідея про єдність системи представницьких органів державної влади (стаття 78) то­що. Таким чином, як і колишній основний закон Російської Фе­дерації (в Росії після згаданих вище подій прийнята, як відомо, нова конституція держави), попередня Конституція України була спробою поєднання принципу поділу влад та радянської політич­ної системи, яка за внутрішніми механізмами свого функціону­вання претендує на всю повноту державної влади, заперечуючи врешті даний принцип. Потрібно віддати належне розробникам діючої сьогодні Конституції України, які звільнили останню від показаної вище суперечності — потенційного джерела консти­туційної, а значить, політичної та громадянської кризи в країні.

Радянська політична система вибудовувалась, насамперед, у віповідності з ленінською ідеєю про '"єдність та неподільність" державної влади як такої, що уособлює єдину волю всього наро­ду. Згідно з нею, Ради виступають політичною основою суспіль­ства і складають єдину державну систему політичної влади. Це логічно передбачало створення жорсткої вертикалі законодавчої влади, в якій нижчі її рівні, органи були підзвітні вищим. Отже, об'єктивно сторювались можливості для постійного адміністра­тивного тиску вищих органів радянської влади на нижчі і пере­творення, таким чином, всієї системи представницьких органів на виконавчі структури державної влади. Про це зайвий раз свідчить створення на рівні найвищого законодавчого органу країни особливої структури — Президії Верховної Ради, яка зовсім непотрібна Верховній Раді як законодавчому органові.

Практика панування радянської системи в колишньому Радянському Союзі наочно показала, що рано чи пізно дія ме­ханізмів такої влади призводить до монополізації держаної вла­ди на боці однієї з її гілок. Однак це відбувається не на користь законодавчої гілки влади, а частіше всього на користь виконав­чої. Механізми "єдності та неподільності державної влади" зако­номірно вимагають уніфікації політичної системи суспільства, і їх жорсткої ієрархічної побудови пірамідального типу, де реаль­на влада має належати конкретній політичній силі. За умов ра­дянської політичної системи такою силою стала КПРС, що мала чітку організаційну будову і за своєю сутністю відповідала ме­ханізму функціонування системи Рад. На її дієвість та організо­ваність і спиралася радянська система в перші роки становлення. Однак поступово, в силу неефективності діяльності Рад партійні органи перебрали на себе функції виконавчої влади в радянсько­му суспільстві, де влада Рад залишилась міфічною.

Демократизація політичної влади включає і її вертикальний поділ. Більш конкретно це питання буде розглядатися в на­ступній лекції в контексті іншої проблеми. Зараз лише позначимо основні думки з цього приводу. Насамперед, демократизація вер­тикальної структури влади означає послідовну її децентраліза­цію. Ця умова виступає дуже важливою з огляду на те, що то­талітарна влада саме і є суперцентралізовною. Тому центральній владі необхідно повернути нижчим рівням влади (регіональному, місцевому) левову частку повноважень, які були сконцентровані в єдиному центрі в процесі тоталітаризації суспільства. В демо­кратичних країнах нижчі рівні влади виступають базовими. Це відкриває можливості нормального процесу формування держав­ної влади взагалі як делегування народом частини своїх повнова­жень довіреним носіям влади (в особі державних органів, інсти­тутів, організацій, лідерів тощо). Дуже важливим є і те, що такий механізм створює реальні можливості для справедливого та ефективного розмежування функцій всіх рівнів державної влади.

Питання для самообдумування:

1. Чи існують, на вашу думку, владні відносини в природному (тваринному) світі?

2. Чи могла післяреволюційна Росія уникнути деформацій полі­тичної, державної влади? Обґрунтуйте.

3. Вирізніть головну умову, ключовий момент процесу демократизації політичної, державної влади в умовах посттоталітарного суспільства.

Література:

Болл Т. Власть // Полис. — 1993. -— № 5.

Власть: Очерки современной политической философии Запа­да /В.В. Мшвениерадзе, И.И. Кравченко, Е.В. Осипова и др. — М: Наука, 1989.

Власть многоликая; Сб. науч. трудов / Рос. филос. общество. Ред. кол.: В.Н. Абрамов, В.А. Гусев, М.Г, Львов, А.И. Уваров — М., 1992.

Визгин В.П. Мишель Фуко — теоретик цивилизации знання // Вопросы философии. — 1995. — №4.

Кривенко Л. Еволюція конституційної моделі // Віче. — 1997. —№11.

Маркс К. Капитал. Т. 1 // Маркс К.; Энгельс Ф. Соч — 2-е изд. — Т. 23.

Мельниченко В. Механізм стабільності. Стримування і про­тиваги // Віче. — 1994. — № 9.

Муляр В.І. Загальна політологія. Курс лекцій. — Житомир: Полісся, 1994.

Огурцов А.П. Наука: власть и коммуникация // Вопросы фи­лософии. — 1990. — № 1.

Перегудов С. Разделение властей по-британски // Мировая экономика и международные отношения. — 1993. — № 6. Поли­тические институты США. — М: Наука, 1988.

Разделение властей и парламентаризм. — М.: Наука, 1990.

Силин А. Философия и психология власти // Свободная мысль. — 1995. — № 12.

Славный Б.И. Проблема власти: новое измерение // Полис — 1991.—№5.

Степин В. С. Деятельная концепция знания // Вопросы фило­софии. — 1991.—-№ 8.

Шморгун О. Чим авторитарна влада відрізняється від дикта­торської? // Політологічні читання. — 1994. — № 4.

Погорілий