4.1.3. Реалізація влади

Ця формалізація, що супроводжується нормою, найбільш повно представлена в праві. Правове ж забезпечення влади характеризується насамперед її правомочністю, тобто пере­дбаченою законом можливістю учасника (носія влади) здійс­нювати певні дії або вимагати певних дій від іншого учасника цього правовідношення. Реальність правомочності гаран­тується законом, в якому закладені політичні, соціально-економічні та юридичні характеристики міри можливої по­ведінки громадянина чи організації, скерованої на досягнення цілей, пов'язаних у даному випадку з відносинами влади.

Цікавими в політологічному плані є теоретичні підходи до правомочності М. Вебера. Він виводить правомочність громадянина з тези про тс, що в кожному окремому випадку, коли необхідно визначити правомочність людини, слід ви­ходити з того, який суб'єктивний зміст він вкладає в свої дії. За М. Вебером, визначення межі правомочності слід будувати не на моралізаторських постулатах, а на тверезому аналізі індивідуальної чи групової поведінки людей. Ро­зуміння поведінки і є розуміння правомочності. Такий підхід М. Вебер вважав тим більш необхідним, що в поведінці людей є так звані афектні дії, викликані етичними мірку­ваннями, в які можуть входити етика переконання і етика відповідальності. І перша і друга саме при характеристиці правомочності людини як владного явища повинні вивчатися не самі собою як мотиви дії, а тільки в зв'язку з реальною поведінкою особи. Для більш повного обгрунтування факторів правомочності М. Вебер пропонує відповідну типологію "ідеальних типів" поведінки, в структуру яких входять цілераціональні, ціннісно-раціональні, традиційні й афектні соціальні дії. Для методологічного забезпечення правомоч­ності як аспекту владних відносин він вважає найбільш доцільним визначення поведінки людини як цілераціональ-ної, а влада саме в цій якості зможе дати максимальний ефект як засіб організації життєдіяльності суспільства. Пра­вомочність як правові відносини повинна враховувати цю обставину і відповідно звужувати чи поширювати свій структурний склад.

Плідною уявляється ідея М. Вебера про підведення під правомочність ідеальної програми типового набору реальних фактів, які дають змогу повного соціологічного розрахунку поведінки індивіда. Тут правомочність зображена як уза­гальнений зліпок дійсності і може виступати як її похідна. Особливо важливий такий статус правомочності в контексті веберівського підходу до соціального розвитку як до руху, що не має власних законів розвитку. В такій інтерпретації історичного процесу правомочність особистості виступає як сконструйований тип суверенітету людини, як ідеально створена модель його існування на основі ймовірного підходу до пояснення людської поведінки. Такс допущення як метод наукового пізнання не тільки можливе, а й необхідне, особливо у відносинах влади, ефективність якої тим вища, чим більший потенціал правомочності особистості вміщений у її організації.

У свою чергу правомочність має, так би мовити, внут­рішню методологію, яка представлена насамперед в ор­ганізації владних відносин і правової дієздатності людини, в її принципах.

З цих принципів слід виділити принаймні три: забезпе­чення вищого права, яке існує в суспільстві,— права людини, особистості, її суверенітету; рівність усіх перед владою, що грунтується на її демократичному походженні і функціо­нуванні, відповідність влади і владних структур головним інтересам народу; гуманізм влади як захист владою вищих моральних цінностей суспільства.

Влада як забезпечення прав людини тим ефективніша, чим вищі її авторитет і чим більшими матеріальними і моральними можливостями вона володіє. В цьому зв'язку постає питання про силу влади. Можливі два підходи до сили влади: правовий і авторитарний. Ідеальна модель влади як реалізації прав людини — це функціонування права на основі відповідного авторитету. Реалізація владних функцій при такій відповідності, ефективність влади залежить від міри досконалості і правового її забезпечення та введення в це право максимальної кількості інтересів особистості, її суверенних прав.

Тому забезпечення прав людини, їх реалізація за допо­могою влади повинні здійснюватися на основі вдосконалення правових норм суспільства, реальних гарантій їх впливу на стан особистості, закладених у системі економічних, полі­тичних і культурних факторів розвитку суспільства.

Реалізація влади тим оптимальніша, чим демократичніші механізми її функціонування, хоча тоталітарна організація влади видається більш ефективною. Однак відсутність де­мократичних основ влади позбавляє її першоджерела могут­ності і тому така влада не може бути історично перспек­тивною, хоча і може утримуватися відносно тривалий час. І все ж абсолютне джерело влади, гарант її зростаючої ефективності — в демократичній соціально-політичній основі і економічному забезпеченні. Тільки така взаємопроникли-вість створює реальну можливість розв'язання віковічної

владної проблеми — утворення рівності всіх перед законом, перед його головним провідником — владою. Ця проблема звучить гостро і актуально сьогодні.

Об'єктивною основою ефективної реалізації, принципом влади, є гуманістична сутність її політико-економічної та духовної організації і діяльності. Саме влада історично протиставляється гуманізмові, виступає як головний засіб насильства, антигуманного панування. Тому принцип гу­маністичної влади зображується не тільки як ідеал влади, а й як ціль її функціонування. Гуманізм виступає як владна організація захисту моральних цінностей суспільства, як регулятивне знаряддя поведінки індивідів відповідно до цих цінностей. Більше того, останнім часом влада кваліфікується як гуманістичне формування, яке не тільки захищає мо­ральні, економічні і духовні цінності суспільства, але разом з тим є гуманістичною необхідністю, творцем гуманізму. Загальнолюдський осуд антинародних режимів усіх видів — яскраве тому підтвердження. Навіть на національно-егоїс­тичному грунті такі режими сьогодні не мають бажаної підтримки, оскільки поняття "антинародний" набуло між­народного характеру. У цьому розумінні гуманізм для власного народу і негуманність щодо інших не сприймається як його справжнє обличчя. Тому владний націонал-гуманізм асоціюється у свідомості народів із фашистським націонал-соціалізмом і відкидається ними як принцип реалізації влади.

Справжній гуманізм влади виходить з вищої загально­людської цінності — людини, що повинно виявлятися не тільки в правовій і організаційній сутності влади, а й у її націленості на людину, на максимальне включення людсь­кого фактора в механізм її функціонування, особливо тоді, коли виникає необхідність прийняти владне рішення, яке не має правового або організаційно-політичного забезпечен­ня, але може мати гуманістичні наслідки.

У діяльніший структурі влада виступає здебільшого у формі рішень правового, економічного чи духовного порядку, які лежать в основі управлінської діяльності. Відмінність управління і керівництва в даному випадку значення не має, тим більше, що існує досить переконлива думка, ніби керівництво — форма управління, спрямована на організацію поведінки людських колективів, хоч і ця організація виходить за рамки традиційно прийнятих об'єктів і ситуацій.

Управління як владне явище включає в себе основний потенціал влади, хоча і не зводиться до нього. Існує не владне управління і не управлінська влада. І все ж влада як волевиявлення прагне до організації поведінки об'єкта, насамперед відповідно до його (об'єкта) потенціалу. Уп-

равління тим ефективніше, чим точніше в його рішеннях вирахуваний потенціал об'єкта, середовища, в якому цей потенціал може оптимально проявитися. В такому вигляді управління потребує владного оформлення дедалі менше і менше, хоч існують відносини, управлінське вторгнення в які повинно супроводжуватися владними акціями, особливо в армії, де владне управління виступає не тільки, а часто-густо навіть не стільки як насильство, а як форма відповідальності за певну управлінську акцію (команду). В інших ділянках суспільної життєдіяльності владне оформлен­ня управлінських актів може бути також зумовлене не­обхідністю точного встановлення відповідальності суб'єкта управління (влади) за прийняті рішення. Безперечно, уп­равління через владу є більш широкою формою організації поведінки об'єкта, насильницької в тому числі, хоча насиль­ство цс може бути саме як засіб організації поведінки об'єкта, а не відверто пануючого насильства, викликаного відносинами економічного чи політичного порядку.