5. Поняття міжнародної підсудності

У теорії міжнародного цивільного процесу категорія

“підсудність” застосовується для визначення розподілу компетенції

між судами існуючої в державі системи розгляду цивільних справ, а

також компетенції судів щодо вирішення справ з іноземним

елементом, тобто міжнародної підсудності. У такому розумінні

підсудність визначається через зміст підсудності та підвідомчості,

встановлених у внутрішньому законодавстві України. У

міжнародних договорах ця юридична категорія замінена категорією

“компетенція”.

У сучасній світовій системі міжнародна підсудність

визначається:

1) за ознакою громадянства сторони чи сторін у справі. Так,

суд Франції визнає себе компетентним розглядати справи за умови,

що у спірних правовідносинах бере участь громадянин Франції,

незалежно від місця їх виникнення;

2) за ознакою місця проживання відповідача, тобто поширення

засад внутрішнього законодавства на справи з іноземним елементом

(Німеччина);

3) за ознакою особистої участі відповідача або наявності

належного йому майна на території даної держави (Англія, США);

4) за місцем знаходження спірної речі;

5) за наявності іншого зв'язку спірної справи з територією

даної держави, зокрема місця заподіяння шкоди, виконання

договору тощо.

В Україні підсудність судам цивільних справ у спорах, в яких

беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні

підприємства та організації, а також у спорах, в яких хоча б одна з

сторін проживає за кордоном, визначається законодавством України

(ст. 424 ЦПК), тобто за принципом закону суду (locus regit actum).

Отже, стосовно цивільних справ з іноземним елементом діють

правила загальної територіальної підсудності, за якими позов може

бути пред'явлений до суду за місцем проживання громадянина або

знаходження органу управління юридичної особи (ст. 125 ЦПК).

Позови до відповідача, місце постійного проживання якого

невідоме, пред'являються за місцем знаходження його майна, або за

місцем його тимчасового проживання чи перебування, або за

останнім відомим місцем постійного проживання чи постійного

заняття відповідача. Позови до відповідача, який не має в Україні

місця проживання, можуть бути пред'явлені за місцем знаходження

його майна або за останнім відомим місцем його проживання в

Україні. Позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну

громадян або юридичних осіб, можуть пред'являтися також за

місцем заподіяння шкоди. Правила альтернативної підсудності

діють й в інших категоріях справ, визначених ст. 126 ЦПК.

На цивільні справи з іноземним елементом поширюються

правила підсудності справ за місцем виконання договору (ст. 127

ЦПК), за місцем, визначеним угодою сторін (ст. 129 ЦПК),

пов'язаних між собою справ. До справ з участю іноземців

застосовуються правила виключної підсудності, згідно з якими

компетентними судами у справах по спорах про право на будівлі,

виключення майна з опису є суди за місцем знаходження цього

майна або його основної частини; про порядок користування

земельними ділянками – суди за місцем знаходження ділянки, за

позовами кредиторів спадкодавця, пред'явлюваними до прийняття

спадщини спадкоємцями, – суди за місцем знаходження спадкового

майна або його основної частини; за позовами до перевізників, що

випливають з договорів перевозки вантажів, пасажирів або багажу,

– суди за місцем знаходження управління транспортної організації,

до якого у встановленому порядку була подана претензія (ст. 130

ЦПК).

Суди України компетентні вирішувати справи про розірвання

шлюбів її громадян з іноземними громадянами, а також шлюбів

іноземних громадян між собою в Україні. Громадянин України, що

проживає за її межами, має право розірвати шлюб з одним з

подружжя, який проживає за межами України, незалежно від його

громадянства, в судах України.

Норми про розмежування компетенції судів у справах з участю

іноземних громадян передбачені у міжнародних конвенціях і

двосторонніх договорах України. Загальні правила міжнародної

підсудності широко визначені в Конвенції держав – членів СНД, а

саме: 1) позови до осіб, які мають місце проживання на території

однієї з договірних сторін, пред'являються, незалежно від їх

громадянства, до судів цієї договірної сторони, а позови до

юридичних осіб – до судів договірної сторони, на території якої

знаходиться орган управління юридичної особи, його

представництво або філіал. Якщо у справі беруть участь декілька

відповідачів, які мають місце проживання (місцезнаходження) на

території різних договірних сторін, спір розглядається за місцем

проживання (місцезнаходженням) будь-якого відповідача на вибір

позивача; 2) суди договірної сторони компетентні також у випадках,

коли на її території: здійснюється торгівля, промислова або інша

господарська діяльність підприємства (філіалу) відповідача;

виконано або повинно бути повністю чи частково виконано

зобов'язання, що виникає з договору, що є предметом спору; має

постійне місце проживання або місцезнаходження позивач за

позовом про захист честі, гідності і ділової репутації; 3) за позовами

про право власності та інших майнових прав на нерухоме майно

виключно компетентні суди за місцем знаходження майна. Позови

до перевізників, які виникають з договорів перевозки вантажів,

пасажирів і багажу, пред'являються за місцем знаходження

управління транспортної організації, до якої у встанов-леному

порядку була пред'явлена претензія (ст. 20).

Суди договірних сторін можуть розглядати справи і в інших

випадках, якщо є письмова угода сторін про передачу спору цим

судам (ст. 21).

Правило Конвенції про визначення підсудності за місцем

держави проживання громадянина, до якого пред'являється позов,

не поширюється на деякі інші справи, пов'язані зі зміною

особистого статусу громадянина, розірванням шлюбу тощо (статті

24, 25 і 29). У справах про визнання особи обмежено дієздатною або

недієздатною компетентним є суд договірної сторони,

громадянином якої є ця особа. Суд держави проживання іноземця

компетентний розглянути справу, якщо на його повідомлення суд

держави, громадянином якої є така особа, не порушить про це

справу або не повідомить свою думку. Це правило застосовується і

при визначенні підсудності у справах про поновлення дієздатності.

У справах про визнання особи безвісно відсутньою або про

оголошення її померлою, а також про встановлення факту смерті

компетентні установи юстиції договірної сторони, громадянином

якої особа була в той час, коли вона за останніми даними була жива,

а стосовно інших осіб – установи юстиції за останнім місцем їх

проживання. Установи юстиції кожної з договірних сторін можуть

визнати громадянина другої договірної сторони та іншу особу, яка

проживає на її території, безвісно відсутньою чи померлою, а також

встановити факт її смерті за клопотанням заінтересованих осіб, які

проживають на її території, права та інтереси яких ґрунтуються на

законодавстві цієї договірної сторони.

Визначення підсудності в міжнародних договорах України не

виключає можливості порушення тотожної справи в судах обох

договірних сторін. Так, згідно з Договором між Україною і

Республікою Польща, якщо один з подружжя має місце проживання

на території однієї договірної сторони, а другий – на території іншої

договірної сторони, компетентними є суди, інші органи обох

договірних сторін. Вони також компетентні у винесенні рішення

про батьківські права та аліменти на користь малолітніх дітей (пп. 4

і 5 ст. 26). Аналогічна норма передбачена й іншими міжнародними

угодами України.

У зв'язку з цим має значення, чи повинен суд застосовувати

правило, що передбачає залишення позовної заяви без розгляду,

якщо у провадженні суду іншої держави є справа, пов'язана зі

спором між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же

підстав. В аспекті міжнародного цивільного процесу ця проблема

називається lis alibi pendes. У законодавстві України вона вирішена

п. 5 ст. 229 ЦПК, згідно з яким суд залишає позовну заяву без

розгляду, якщо спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з

тих же підстав знаходиться на розгляді в іншому суді. Однак ця

норма поширюється лише на суди України, які розглядають і

справи з іноземним елементом. Водночас аналіз міжнародних

договорів України свідчить про те, що застосування цього правила

можливе тоді, коли справа порушена в суді такої іноземної держави,

з якою Україна має угоду про взаємне виконання судових рішень,

тобто тоді, коли рішення іноземного суду набувають національного

режиму, визнаються і виконуються на території України. Так,

відповідно до договору між Україною і КНР у визнанні й виконанні

судового рішення може бути відмовлено, якщо по тому ж

правовому спору між тими ж сторонами судом запитуваної

договірної сторони вже винесено рішення, яке набрало чинності,

або ж він перебуває там на розгляді чи вже визнано рішення третьої

сторони у цій справі, що набуло чинності (п. 4 ст. 21).

Усі цивільні справи, в тому числі й ті, в яких беруть участь

іноземці, особи без громадянства, іноземні підприємства та

організації, суди нашої держави вирішують на підставі Конституції,

інших актів законодавства України, укладених нею міжнародних

договорів у порядку, передба-ченому ЦПК. А у випадках,

передбачених законом, суд застосовує норми права інших держав

(ст. 11 ЦПК). Отже, іноземне законодавство у справах з іноземним

елементом судами України застосовується тоді, коли про це є

конкретна вказівка закону України або норми укладеного нею

міжнародного договору.

Конвенцією держав – членів СНД встановлено, що при

виконанні доручення про надання правової допомоги запитувана

установа застосовує законодавство своєї держави. А на прохання

запитуючої установи, вона може застосовувати і процесуальні

норми запитуючої договірної сторони, якщо вони не суперечать

законодавству запитуваної договірної сторони (ст. 8).

Відповідно до Конвенції держав — членів СНД (ст. 15)

центральні установи юстиції договірних сторін на прохання

надають одна одній інформацію про чинне або те, яке було чинним,

на їх території внутрішнє законодавство і про практику його

застосування установами юстиції.

Особлива частина.ГАЛУЗЕВЕ ПРАВО