9.3. Поняття й ознаки злочину, класифікація злочинів і склад злочину

Відповідно до ст. 11 КК злочином визнається передбаче­не Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Із цього визначення випливає, що злочин має такі обов'язкові ознаки, як суспільна небезпечність діяння, його винність і передбаченість Кримінальним кодексом.

Вказівка на обов'язковість передбачення (протиправність) цьо­го суспільно небезпечного, винного діяння в Кримінальному ко­дексі дала підстави дійти висновку, що злочину притаманна і та­ка ознака, як карність такого діяння, оскільки скоєння злочину завжди пов'язано з відповідним покаранням.

Таким чином, злочин характеризують такі чотири ознаки:

а) суспільна небезпечність;

б) протиправність;

в) винність;

г) карність.

Суспільна небезпечність злочинного діяння показує, що воно завдає або створює загрозу завдання шкоди основам національної безпеки, життю та здоров'ю людини, її правам і свободам, влас­ності, громадському порядку та іншим інтересам людини, держа­ви і суспільства загалом.

Протиправність злочинного діяння зазначає, що воно перед­бачено (визначено) кримінальним законом (кодексом) і забороне­но ним під загрозою покарання.

Винність злочинного діяння означає, що воно вчинено умисно або з необережності, тобто воно визнається таким за наявності в особи відповідного ставлення (свідомості і волі) до вчинення дії чи бездіяльності.

Карність злочинного діяння – це осуд як самого діяння, так і особи, яка його скоїла, судом від імені держави. Це також озна­чає, що діяння, яке не карається за законом, не може вважатися злочином.

При цьому слід мати на увазі, що злочином визнається тільки таке діяння, яке має сукупність усіх чотирьох ознак.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 КК залежно від степені тяж­кості злочини поділяють на:

а) невеликої тяжкості;

б) середньої тяжкості;

в) тяжкі;

г) особливо тяжкі.

Критерієм такого поділу злочинів на види, як це визначено у частинах 2, 3, 4 і 5 вказаної статті, є вид покарання у вигляді позбавлення волі та його строк.

Зокрема, до злочинів невеликої тяжкості віднесені ті з них, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання; до злочинів середньої тяжкості – позбавлення волі на строк не більше п'яти років; до тяжких злочинів – позбавлення волі на строк не більше десяти років; до особливо тяжких злочинів – позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

Разом з тим, в Особливій частині КК злочини об'єднані у відповідні групи (у кодексі їх іменують розділами) не за щойно наведеним їх поділом за тяжкістю, а за родовим об'єктом посяган­ня та характером суспільної небезпечності. Таких розділів в Особ­ливій частині налічується двадцять. Назви найхарактерніших злочинів є такими: злочини проти основ національної безпеки Ук­раїни; злочини проти життя та здоров'я особи; злочини проти во­лі, честі та гідності особи; злочини проти статевої недоторканості особи; злочини проти конституційних, трудових та інших особис­тих прав громадян; злочини проти власності; злочини у сфері гос­подарської діяльності; злочини проти довкілля; злочини проти громадської безпеки; злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

Законотворча і правозастосовча діяльність засвідчує те, що при наявності лише щойно розглянутих ознак злочину (суспільна небезпечність, протиправність, винність і карність) не­можливо застосувати до конкретної особи, яка його скоїла, кримінального покарання.

Пояснюється це тим, що будь-який конкретний злочин (кра­діжка, грабіж, хуліганство, вбивство) мають безліч як об'єктив­них, так і суб'єктивних ознак, на яких ми спинимось далі. За таких умов, законодавцю треба було б При описанні кожного окре­мого злочину (яких у КК налічується 447) виділити і нормативно закріпити (при цьому кожного разу повторюючись) усю сукупність їх ознак, що практично неможливо (та в цьому, як видається, і немає потреби). Тому законодавець пішов більш простим, але найраціональнішим шляхом. Виявляється, поміж усієї сукупності об'єк­тивних і суб'єктивних ознак, що характеризують той чи інший зло­чин, можна виокремити найбільш важливі, значущі і найтиповіші ознаки, які і є характерними для всіх злочинів одного виду (наприк­лад, крадіжок). Цим і пояснюється необхідність і практична доцільність уведення видового поняття «склад злочину», ознаки яко­го визначені в нормах Загальної частини Кримінального кодексу.

Отже, у нормах Загальної частини КК вміщено тільки ті об'єктивні і суб'єктивні ознаки складу злочину, які притаманні всім або багатьом злочинам, а в нормах Особливої – лише спе­цифічні ознаки кожного конкретного злочину. Якщо поєднати оз­наки, вміщені в Загальній і Особливій частинах щодо того чи іншого конкретного злочину (а це обов'язково слід робити при зас­тосуванні кримінально-правових норм), то вони разом і окреслять склад конкретного скоєного злочину, виходячи з якого і можна індивідуалізувати призначення покарання винної особи.

Кожен склад злочину поділяється на елементи, якими є:

а) об'єкт;

б) об'єктивна сторона (в сукупності їх називають об'єктивними ознаками складу);

в) суб'єкт;

г) суб'єктивна сторона (які в сукупності називаються суб'єктивними ознаками складу).

Саме об'єктивні і суб'єктивні ознаки у своїй єдності і утворю­ють склад злочину.

Об'єкт злочину – це та сфера суспільних відносин, яка охоро­няється нормами кримінального законодавства. Тобто це те, на що заміряється злочинець та кому і чому при цьому завдається шкода. Як об'єкт можуть виступати, наприклад, національна без­пека України; права і свободи людини; власність; конституційний устрій України; довкілля і т. ін.

Об'єктивна сторона – це зовнішня форма поведінки людини, що виражається в її діях чи бездіяльності, які і завдають шкоду або ство­рюють загрозу її заподіяння об'єкту злочину. Вони містять такі озна­ки: власне суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність); його наслідки; причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками; час, місце, спосіб злочинних дій; знаряддя, засоби і т. ін.

Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила заборо­нене кримінальним законом діяння у віці з 16, а за конкретно і од­нозначно визначені злочини – з 14 років (ст. 18 КК) та яка могла усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності) і керувати ними (ст. 19 КК).

Отже, юридичні особи (державні органи, підприємства, устано­ви, політичні партії, громадські організації та ін.) не можуть бу­ти суб'єктами злочинів.

Суб'єктивна сторона – це внутрішня характеристика злочинної поведінки суб'єкта злочину, що охоплює ті психічні процеси, які ха­рактеризують його свідомість і волю в момент вчинення злочину.

До ознак суб'єктивної сторони відносять:

а) вину, яка проявляється у формі умислу (прямого чи непря­мого). Прямим уважається такий умисел, коли особа усвідомлю­вала суспільно небезпечний характер своїх дій чи бездіяльності, передбачала їх суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настан­ня. Непрямим уважається такий умисел, коли особа усвідомлюва­ла суспільно небезпечний характер своїх дій чи бездіяльності, пе­редбачала їх суспільно небезпечні наслідки і, хоча не бажала, але свідомо допускала їх настання;

б) необережність, яка виступає у формі злочинної самовпевне­ності або злочинної недбалості. Злочинною самовпевненістю необе­режність вважається тоді, коли особа передбачала можливість нас­тання суспільно небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення. Злочинною нед­балістю необережність уважається тоді, коли особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності, хоча повинна була і могла їх передбачити;

в) мотив, яким є певні внутрішні процеси, що проявляються че­рез свідомість особи та спонукають її скоїти злочин. Інакше кажучи, мотив указує на те, чим керується особа при скоєнні нею злочину;

г) мету, яка пояснює уявлення особи про бажаний результат, до якого вона прагне, вчиняючи злочин.