7.7. Індивідуальні і колективні трудові спори, порядок їх розгляду

Загальновідомо, що в процесі трудової діяльності між сторонами трудових правовідносин можуть виникати супереч­ності, які нерідко переростають у спори, які в навчальній літера­турі трудового права поділяються на індивідуальні і колективні, серед яких переважну більшість становлять індивідуальні спори.

Сторонами індивідуальних трудових спорів є найманий праців­ник і роботодавець.

Отже, індивідуальний трудовий спір – це неврегульовані розбіжності між працівником і власником підприємства, устано­ви, організації чи уповноваженим ним органом, які виникають у процесі трудових правовідносин щодо застосування норм трудо­вого законодавства, про які заявлено в компетентний орган для їх вирішення.

Порядок їх розгляду регламентується главою XV КЗпП Ук­раїни та ЦПК України.

Індивідуальні трудові спори, згідно з чинним трудовим законо­давством, розглядаються двома органами:

а) комісіями з трудових спорів (надалі - КТС);

б) місцевими судами.

КТС обирається трудовим колективом (загальними зборами чи конференцією) з кількістю працівників не менше ніж 15 осіб. її кількісний і персональний склад та термін повноважень визнача­ються загальними зборами (конференцією) трудового колективу найманих працівників. При цьому кількість робітників у складі комісії повинна бути не меншою ніж половина (це правило не сто­сується установ і організацій), а її кількісний склад рекомен­дується обирати непарним.

Обов'язок з організаційно-технічного забезпечення КТС (при­міщення, технічні засоби, діловодство, печатка тощо) покладаєть­ся на роботодавця.

Працівник має право звернутися до комісії в тримісячний термін із дня, коли він дізнався чи мав можливість дізнатися про порушення своїх прав, а у справах про стягнення заробітної пла­ти – без обмеження строку. Отримана КТС заява реєструється, оскільки саме від дати реєстрації обчислюється десятиденний термін її розгляду комісією.

Трудовий спір розглядається у присутності працівника (або йо­го представника, якими можуть бути члени профспілкового комітету, будь-яка інша особа, адвокат) і роботодавця чи його представника. Засідання КТС є правомірним за наявності не мен­ше двох третин її складу, а рішення вважається законним, коли воно прийняте більшістю голосів присутніх на засіданні. Копії рішення вручаються працівнику і роботодавцю, які, в разі незго­ди з ним, можуть оскаржити це рішення, подавши заяву в суд у 10-денний термін із дня вручення їм витягу з протоколу засідан­ня комісії чи його копії.

Рішення КТС підлягає виконанню роботодавцем у триденний термін після десяти днів, передбачених на його оскарження. При відмові роботодавця виконати його, комісія видає працівникові посвідчення, яке має силу виконавчого листа. Посвідчення пред'яв­ляється працівником до державної виконавчої служби протягом трьохмісячного терміну, яке і є підставою для його виконання у примусовому порядку.

Зважаючи на положення ст. 124 Конституції України, за якою юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що вини­кають у державі, працівник має право безпосередньо звернутися до суду, обминаючи КТС у випадках:

а) якщо КТС не обрана на підприємстві, в установі, організації, де він працює;

б) з питань про відмову у прийомі на роботу;

в) і питань про поновлення на роботі;

г) з питань про зміну дати та формулювання причини звільнення;

д) з питання про оплату за час вимушеного прогулу.

Безпосередньо місцевими судами розглядаються й інші випад­ки індивідуальних трудових спорів, перелік яких міститься у ст. 232 КЗпП України.

Працівник може звернутися за вирішенням трудового спору до місцевого суду в тримісячний термін із дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний термін із дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Власник чи уповно­важений ним орган може звернутися до суду з питань стягнення з працівника матеріальної шкоди, завданої підприємству, уста­нові, організації в термін один рік із дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Рішення суду з трудових спорів підлягає негайному виконанню.

Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 03.03.1998 р. визначає колек­тивні трудові спори як розбіжності, що виникають між сторонами соціально-трудових відносин щодо встановлення умов праці або виконання законодавства про працю.

Сторонами колективних трудових спорів є колектив найманих працівників чи їх окремі категорії, профспілки або їх об'єднання з однієї сторони, а з іншої – роботодавець, об'єднання робото­давців або їхні представники.

Предметом колективного трудового спору є встановлення но­вих або зміна існуючих умов праці, а також застосування законо­давства про працю. Вимоги політичного характеру не можуть бу­ти предметом колективного трудового спору.

За рівнем виконання і вирішення колективні трудові спори поділяють на такі види:

а) виробничі, що виникають на рівні підприємств, установ, організацій;

б) галузеві і територіальні спори, які охоплюють одну або кілька галузей господарства або ж виникають на рівні окремої адміністра­тивно-територіальної одиниці, якщо участь у спорі беруть наймані працівники більшості підприємств галузі чи адміністративно-тери­торіальної одиниці.

в) національні, що виникають на рівні держави, причому участь у такому спорі беруть наймані працівники більшості регіонів України (Автономна Республіка Крим; області, міста Київ і Севастополь).

Процедура розгляду колективних трудових спорів передбачає дві стадії (два етапи):

1. здійснення примирних процедур;

2. проведення страйку.

1. Вирішення на першій стадії колективного трудового спору за допомогою примирних процедур здійснюються примирними комісіями і трудовими арбітражами. На цій стадії до участі у розв'язанні спору можуть залучатися також незалежні посеред­ники і представники Національної служби посередництва і при­мирення.

Примирні процедури – це особливий спосіб вирішення колек­тивного трудового спору без припинення роботи шляхом пошуку взаємоприйнятного для сторін рішення щодо конфліктної ситуації.

Отже, трудове законодавство України передбачає чотири орга­ни, що сприяють вирішенню спорів - це примирна комісія, трудо­вий арбітраж, незалежний посередник, Національна служба посе­редництва і примирення.

При цьому зауважимо, що повноваження, порядок і терміни участі у вирішенні спору примирної комісії і трудового арбітражу чітко окреслені в Законі «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)». Незалежний посередник і представ­ники Національної служби посередництва і примирення можуть взяти участь у вирішенні спору в будь-який час, оскільки законо­давством не встановлені терміни і порядок їхньої роботи зі спри­яння сторонам у розв'язанні конфлікту.

До питань, які можуть вирішуватися на першій стадії примир­них процедур, належать:

а) встановлення нових або зміна існуючих соціально-еко­номічних умов праці та виробничого побуту;

б) укладання або зміна колективного договору чи угоди;

в) виконання колективного договору, угоди або окремих їх по­ложень;

г) невиконання вимог законодавства про працю.

Комісія з примирення розглядає трудові спори з перших двох питань, а трудовий арбітраж – з двох наступних. Якщо комісія з примирення не змогла прийняти рішення з перших двох питань, їх вирішує трудовий арбітраж.

Примирна комісія – це орган, який утворюється сторонами ко­лективного трудового спору. До її складу входить однакова кількість представників від кожної зі сторін. В її роботі за домов­леністю сторін можуть брати інші особи – експерти, консультан­ти, її рішення приймаються за досягненням згоди між її членами і мають обов'язкову силу для кожної зі сторін.

Трудовий арбітраж – це орган, який формується із залучених сторонами колективного трудового спору фахівців, експертів та інших осіб. Він утворюється з ініціативи будь-якої сторони спору або з ініціативи незалежного посередника. Кількісний і персональ­ний склад трудового арбітражу визначають сторони. До його скла­ду можуть входити народні депутати, представники профспілкових органів, представники органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, фахівці, спеціалісти і експерти регіональних відділень Національної служби посередництва і примирення та інші особи. Але представники трудового колективу і адміністрації до його складу входити не можуть. Рішення трудового арбітражу є обов'яз­ковим лише тоді, коли сторони домовилися про це попередньо. Воно затверджується більшістю голосів, оформлюється протоколом і підписується всіма його членами. Будь-який член арбітражу має право викласти свою окрему думку, якщо він не згоден з ухваленим рішенням, яка долучається до протоколу засідання.

Незалежний посередник – це визначена за спільним вибором сторін особа, яка сприяє встановленню взаємодії між сторонами, проведенню переговорів та бере участь у виробленні примирною комісією взаємоприйнятного рішення. Такий посередник обираєть­ся сторонами спору самостійно або за рекомендацією Національної служби посередництва і примирення, оскільки списки незалежних посередників формуються цією службою із числа відповідних спеціалістів. За погодженням зі сторонами він сам визначає поря­док своєї роботи. Пропозиції незалежного посередника носять реко­мендаційний характер.

Національна служба посередництва і примирення – це постійно діючий державний орган, покликаний сприяти врегулю­ванню колективних трудових спорів (конфліктів). Ця служба ут­ворена Указом Президента України № 1258/98 від 17.11.1998 р. на підставі Закону України «Про порядок вирішення колектив­них трудових спорів (конфліктів)». її головними завданнями є:

а) сприяння взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних спорів;

б) прогнозування виникнення трудових спорів і сприяння своєчасному їх вирішенню;

в) здійснення посередництва і примирення під час вирішення спорів.

Як уже зазначалося, ця служба формує списки незалежних по­середників і трудових арбітрів і проводить їх підготовку. Вона зат­верджує положення про примирну комісію, трудовий арбітраж, незалежного посередника. її наказом № 92 від 24.04.2001 р. затвер­джено Положення про порядок проведення примирних процедур з вирішення колективних трудових спорів (конфліктів). Рішення служби мають рекомендаційний характер. Вона має свої регіональні відділення в Автономній Республіці Крим і в областях України.

2. За чинним законодавством, страйк – це тимчасове колектив­не добровільне припинення роботи працівниками підприємства чи структурного підрозділу з метою вирішення колективного трудово­го спору, який не був вирішений в результаті примирних процедур.

Право на страйк – це конституційне право громадян, закріплене у ст. 44 Конституції України. Воно міститься також у ст. 4 Євро­пейської соціальної хартії та ст. 8 «Міжнародного пакту про еко­номічні, соціальні і культурні права». Рішення про участь у страйку приймає кожен працівник добровільно. За примушення до участі або неучасті у страйку винні особи несуть відповідальність у перед­баченому законом порядку.

Законом «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» встановлена спеціальна процедура проведен­ня страйку, тобто певна послідовність дій, терміни і правила про­ведення, її недотримання може тягнути за собою визнання страй­ку незаконним.

Рішення про оголошення страйку затверджується загальними зборами (конференцією) працівників шляхом голосування і вва­жається прийнятим, якщо за його проведення проголосувала більшість працівників або дві третини делегатів конференції.

Проведення страйку забороняється у випадках: якщо припи­нення роботи створює загрозу життю та здоров'ю людей і довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лиху, аваріям, катаст­рофам, епідеміям чи епізоотіям або ліквідації їх наслідків. Право на страйк може бути обмежено у відповідності із Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану» та у разі оголошення воєнного стану. При оголошенні надзвичайного стану проведення страйків забороняється на весь термін його дії, а саме на ЗО днів, а в окремих місцевостях - 60 днів, який може бути подовжений Президентом ще на 30 днів.

Заборонено проведення страйку працівникам органів проку­ратури, суду, Збройних сил України, органів державної влади, безпеки і правопорядку (крім технічного та обслуговуючого пер­соналу).