5.6.Окремі положення спадкового права

Спадкове право - це сукупність цивільних правових норм, які регулюють суспільні відносини щодо порядку переходу прав і обов'язків після смерті померлої фізичної особи до інших фізичних і юридичних осіб за правом спадкування.

Загальні положення про спадкування встановлені в главі 84 ЦК, а його регулювання та порядок здійснення прав спадкоємців пе­редбачені книгою шостою ЦК та Законом України «Про нотаріат» від 02.09.1993 р.

Відповідно до ст. 1216 ЦК спадкування - це перехід прав і обов'яз­ків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Майно померлого власника іменується в юридичній літературі спадковим майном, або спадщиною. При цьому до складу спадщи­ни входять і борги спадкодавця (невиконані зобов'язання, неоплачені кредити і т. ін.), які були у нього на день смерті. Прийняти та­ку спадщину чи відмовитися від неї - це право спадкоємця.

Не входять до складу спадщини права та обов'язки, які нероз­ривно пов'язані з особою спадкодавця:

а) особисті немайнові права;

б) права на участь у товариствах та членство в об'єднаннях грома­дян, якщо інше не передбачено законом або установчими документами;

в) право на відшкодування шкоди у зв'язку з ушкодженням здоров'я;

г) право на аліменти, на пенсію, допомогу та інші встановлені за­коном виплати;

д) право та обов'язки кредитора або боржника.

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого суд оголошує її померлою. Місцем відкриття спадщини є місце ос­таннього проживання спадкодавця. При відсутності відомостей про його місце проживання місцем відкриття спадщини вважається місце знаходження нерухомого майна або основної його частини. То­му для спадкового права місце смерті спадкодавця значення не має.

Оскільки відносини спадкування регулюються законодавством місця відкриття спадщини, правильне визначення такого місця має практичне значення для встановлення органів, які зобов'язуються вживати заходів щодо охорони спадщини, до яких і слід звертатися з заявою про прийняття спадщини чи відмову від неї та задовольняти претензії кредиторів. Заяви спадкоємців про прийняття спадщини чи відмову від неї приймають нотаріуси за місцем відкриття спадщи­ни, вони видають також свідоцтво про право на спадщину.

Цивільним правом встановлено два види спадкування:

а) за заповітом;

б) за законом.

Спадкоємство за законом може бути визнано, якщо:

а) заповіту не має;

б) заповіт визнано недійсним;

в) спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовилися прийняти її.

Спадкодавцями як за заповітом, так і за законом можуть бути тільки громадяни (фізичні особи), а спадкоємцями - як фізичні, так і юридичні особи, а також держава. До спадкоємців належать не тільки живі на час відкриття спадщини громадяни, але й осо­би, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

У цивільному законодавстві встановлені досить суворі обме­ження відносно спадкоємців. Зокрема, від спадщини усуваються такі особи, які:

а) умисно позбавили життя спадкоємцеві чи будь-кого з мож­ливих спадкоємців або вчинили замах на їхнє життя;

б) умисно перешкоджали спадкоємцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих або інших осіб, або ж сприяли збільшенню власної частки у спадщині;

в) батьки після дітей, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини;

г) батьки (усиновлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), а та­кож інші особи, які ухилялися від виконання покладених на них за законом обов'язків щодо утримання спадкодавця, якщо ця обста­вина встановлена судом.

Спадкоємці за законом призиваються до спадщини в порядку черги, яких згідно із законодавством України визначено п'ять.

У Цивільному кодексі України (ст. 1241) передбачено пра­во на обов'язкову частку у спадщині. Так, у ч. 1 цієї статті в інтере­сах неповнолітніх і непрацездатних спадкоємців обмежується сво­бода заповіту та встановлюється коло так званих обов'язкових спадкоємців. До таких осіб віднесені:

а) неповнолітні;

б) повнолітні непрацездатні діти спадкодавця;

в) непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Вони спадкують незалежно від змісту заповіту половину част­ки, яка належала кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). До цього слід додати, що для визнання пра­ва на обов'язкову частку в спадщині не потрібна згода інших спад­коємців, оскільки закон не передбачає наявності такої згоди.

Потрібно зазначити, що Цивільний кодекс встановив багато суттєвих новітніх змін щодо заповіту. Зокрема, у заповіті, поряд із передачею майнових прав і обов'язків, можуть міститися також особисті розпорядження заповідача. Для подружжя передбачається можливість складання спільного заповіту та право на складання за­повіту з умовою. Внесені істотні положення щодо форми заповіту. Передбачається можливість складання секретного заповіту. Вста­новлена обов'язковість присутності свідків при посвідченні за­повітів окремих осіб.

Свідоцтво на право спадщини видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини. У випадку складання заповіту на користь зачатої, але ще ненародженої дити­ни видача свідоцтва про право на спадщину, а також її розподіл між усіма спадкоємцями здійснюється лише після народження дитини. За таким самим принципом відбувається видача свідоцт­ва щодо дитини, зачатої за життя спадкодавця, але народженої після його смерті, у разі спадкування за законом.

Цивільним кодексом введено нове поняття «спадковий до­говір». Відповідно до ст. 1302 спадковий договір - це такий договір, у якому передбачається, що одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача), а в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

В якості відчужувача у спадковому праві може виступати под­ружжя, один із подружжя або інша особа, а набувачем - фізична або юридична особа.

Спадковий договір укладається у письмовій формі та підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню.

У спадковому договорі передбачаються розпорядження відчу­жувача, за якими набувач зобов'язується вчинити визначену дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.

Предметом цього виду договору є майно, яке належить под­ружжю на праві спільної сумісної власності або є особистою власністю будь-кого з подружжя. Договором може передбачатися, що в разі смерті одного із подружжя спадщина переходить до дру­гого, а у разі смерті і другого із подружжя його майно переходить до набувача за договором.

Нотаріус, який посвідчив спадковий договір, накладає заборо­ну на відчуження визначеного в ньому майна. Тому при укла­данні відчужувачем заповіту щодо майна, вказаного у спадково­му договорі, такий заповіт уважається недійсним. Відчужувач на випадок своєї смерті може призначити особу, яка здійснюватиме контроль за виконанням спадкового договору. За відсутності та­кої особи контроль за виконанням договору покладається на но­таріуса за місцем відкриття спадщини.

У разі невиконання набувачем розпоряджень відчужувача, ос­танній може звернутися до суду з вимогою про розірвання спадко­вого договору.