7.4. Робочий час та час відпочинку та їх види

Однією з істотних умов трудового договору є робочий час. Аналіз положень трудового законодавства щодо робочого часу та його визначення в юридичній літературі дають підстави сформу­лювати таке визначення цього поняття.

Робочий час – це встановлений законом і конкретизований та деталізований у колективному договорі чи угоді сторін період, протягом якого працівники виконують передбачену трудовим до­говором (контрактом) конкретно визначену роботу.

Тривалість робочого часу (його норма) обчислюється кількістю годин, які працівник зобов'язаний відпрацювати впродовж доби відповідно до графіка чи розпорядку роботи у межах календарно­го тижня. На практиці застосовується два види робочого тижня: п'ятиденний і шестиденний.

П'ятиденний робочий тиждень із двома вихідними є найбільш поширеним. Тривалість щоденної роботи визначається правила­ми внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності. З урахуванням загальної 40-годинної норми тривалості робочого тижня робочий день може тривати 8 годин щоденно або ж 8 годин 15 хвилин щоденно зі скороченням робочого часу на одну годину напередодні вихідного дня.

Шестиденний робочий тиждень встановлюється з одним вихідним днем на підприємствах, організаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п'ятиденного ро­бочого тижня є недоцільним (ст. 52 КЗпП). У цьому випадку три­валість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при нормі 40 годин і відповідно 6 годин при нормі 36 годин на тиждень. П'ятиденний або шестиденний робочий тиждень встановлюється роботодавцем спільно з профспілковим комітетом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу та за погодженням з місцевою Радою народних депутатів.

При цьому необхідно мати на увазі, що нормування тривалості робочого часу здійснюється на централізованому, локальному, колективно-договірному та індивідуально-договірному рівнях регулювання. Централізоване нормування робочого часу, що виз­начено КЗпП України, полягає у встановленні максимально до­пустимої норми робочого часу для всіх без винятку працівників. Разом з тим законодавцем (ч. 2 ст. 50 КЗпП) надано право робото­давцям при укладанні колективного договору встановлювати меншу норму робочого часу. А на індивідуально-договірному рівні взагалі відсутні прямі заборони щодо зменшення тривалості робочого часу за угодою сторін трудового договору.

У трудовому законодавстві розрізняють два види робочого часу:

а) основний, до якого відносять нормальний, скорочений і не­ повний робочий час, що підлягає безумовному відпрацюванню;

б) неповний, до якого належать надурочні роботи; тривалість робочого часу у вихідні, святкові та неробочі дні.

Нормальний робочий час (ст. 50 КЗпП) не може перевищувати 40 годин на тиждень.

Скорочений робочий час нормативно не є однаковим і дифе­ренціюється залежно від суб'єктів та умов праці (51 КЗпП). Нап­риклад, для неповнолітніх осіб у віці від 16 до 18 років норма ро­бочого часу не перевищує 36 годин на тиждень, а до 16 років та учнів віком від 14 до 16 років - 24 години. 36-годинний робочий тиждень передбачений також і для працівників, зайнятих на ро­ботах з особливо шкідливими умовами праці.

Скорочена тривалість робочого часу передбачена законодав­ством для медичних працівників, залежно від категорії яких три­валість робочого дня становить від п'яти з половиною до шести з половиною годин. Також скорочена тривалість робочого часу для педагогічних працівників, норми робочого часу яких обчис­люються навчальними годинами і диференціюються залежно від займаної посади, виконуваної роботи та виду навчального закла­ду. Право на скорочену тривалість робочого часу мають також інваліди 1-ї і 2-ї груп, які працюють на підприємствах, у цехах та на дільницях, призначених для використання праці цих осіб.

Неповний робочий час визначається за погодженням між працівником і роботодавцем. Відповідно до ст. 56 КЗпП встанов­лені категорії працівників, яким роботодавець зобов'язаний вста­новити неповний робочий час на їх прохання (вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, або здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку). На практиці неповний робочий час застосовується до працівників-сумісників.

Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою жодних обмежень обсягу трудових прав працівників, але оплата праці в цих випадках провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку. Надурочними вважаються роботи понад встановлену три­валість робочого дня. Надурочні роботи, як правило, не допуска­ються. Законодавством (ст. 62 КЗпП) встановлений вичерпний пе­релік випадків залучення працівників до надурочних робіт.

Законодавством встановлені максимальні норми залучення працівників до надурочних робіт. Зокрема, вони не повинні переви­щувати чотирьох годин протягом двох днів поспіль і 120 годин на рік на кожного працівника. Поряд із цим існує пряма заборона за­лучення окремих працівників до надурочних робіт (ст. 63 КЗпП).

Законодавством передбачене скорочення тривалості нормально­го робочого часу всіх працівників та підприємств на одну годину напередодні святкових, неробочих і вихідних днів (ст. 53 КЗпП).

Також на одну годину скорочена тривалість робочого часу і при роботі в нічний час.

У науковій літературі час відпочинку визначається як час, коли працівник вільний від роботи і користується ним на власний розсуд.

Відповідно до статей 66, 67, 73, 74 КЗпП до основних видів ча­су відпочинку віднесені:

а) перерви протягом робочого часу для відпочинку і харчування;

б) щоденний відпочинок після роботи;

в) щотижневі дні відпочинку (переважно субота і неділя);

г) святкові і неробочі дні;

д) щорічні і додаткові відпустки.

За загальним правилом працівникам упродовж робочого дня на­дається перерва для відпочинку і харчування не більше двох годин, яка не включається в робочий час. Така перерва надається через 4 го­дини після початку роботи. Початок і закінчення перерви встанов­люється правилами внутрішнього трудового розпорядку. Час перер­ви працівники використовують на свій розсуд з правом відлучення з роботи. На практиці така перерва встановлюється в межах від ЗО хвилин до однієї години. На тих роботах, де перерву встановити неможливо, працівникам надається можливість для приймання їжі протягом робочого часу. Перелік таких робіт визначається у колек­тивному договорі або ж у спеціальному локально-правовому акті.

Законодавством також передбачені додаткові перерви, як-от: для годування немовлят; для обігріву тим, хто працює в холодну пору року на відкритому повітрі або в закритих неопалювальних приміщеннях; для відпочинку тим, хто працює на вантажно-роз­вантажувальних роботах; для 10-15-хвилинного відпочинку секретарям-машиністкам, операторам ЕОМ після кожних 45-50 хви­лин роботи та в інших випадках.

Щотижневі дні відпочинку – це передусім вихідні дні. Але за загальним правилом мінімальна тривалість безперервного що­тижневого відпочинку не може бути менше за 42 години. При п'ятиденному робочому тижні працівникам надається два вихідні дні на тиждень, при шестиденному – один вихідний день. Відповідно до законодавства загальним вихідним днем є неділя, а другий вихідний день при п'ятиденному робочому тижні визна­чається графіком роботи підприємства, установи, організації за по­годженням із профспілковим комітетом і, як правило, має надавати­ся поспіль із загальним вихідним днем – тобто в суботу або понеділок.

У випадках, коли робота не може бути перервана в загальний вихідний день у зв'язку з необхідністю обслуговування населення (магазини, підприємства побутового обслуговування, театри, музеї і т. ін.), вихідні дні повинні встановлюватися місцевими Радами народних депутатів.

Трудовим законодавством забороняється залучати працівників до роботи у вихідні дні. Але у виняткових випадках* які визначені ст. 71 КЗпП (роботи по відверненню громадського або стихійного лиха, виробничі аварії і необхідність негайного усунення їх наслідків, відвернення нещасних випадків, загибелі чи псування державного або громадського майна, виконання невідкладних, наперед не передбачуваних робіт і т. ін.), дозволяється залучати працівників до роботи у вихідні дні.

Робота у вихідні дні компенсується за згодою сторін у вигляді надання іншого дня відпочинку або в грошовій формі у подвійно­му розмірі.

До часу відпочинку віднесені святкові і неробочі дні, які введені загалом в Україні з 1991 року. У ст. 73 КЗпП встановлено такий пе­релік святкових і неробочих днів: 1 січня – Новий рік, 7 січня – Різдво Христове, 8 березня - Міжнародний жіночий день, 1 і 2 трав­ня – День міжнародної солідарності трудящих, 9 травня – День пе­ремоги, 28 червня – День Конституції України, 24 серпня – День не­залежності України. Неробочими днями є: 7 січня - Різдво Христове, один день (неділя) - Пасха (Великдень), один день (неділя) - Трійця.

Як і у вихідні дні, у святкові та неробочі дні допускається про­ведення певного виду робіт із зазначеним вище принципом їх ком­пенсації.

Як і в багатьох країнах світу, у трудовому законодавстві Ук­раїни закріплено ще одне правило щодо випадків, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем. Ч. З ст. 67 КЗпП встановлено, що в разі, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на нас­тупний після святкового або неробочого.