8. Основи екологічного та земельного права Матеріли для вивчення

8.1. Поняття, предмет і система екологічного та земельного права України

Екологічне право – це система правових норм, якими регу­люються суспільні відносини із забезпечення раціонального вико­ристання природних ресурсів, забезпечення якості навколишнього природного середовища та гарантування екологічної безпеки і за­хисту екологічних прав.

Предмет екологічного права – це екологічні правовідносини, що виникають у сфері використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки середовища та існування людини.

Метод екологічного права складають три його види:

а) імперативний або авторитарний метод, що означає нерівність суб'єктів екологічних правовідносин (влада - підлеглість);

б) диспозитивний (дозвільний) метод, що визначає рівність суб'єктів екологічних правовідносин, тобто можливість діяти суб'­єктам на свій розсуд в межах установлених правил;

в) заохочувальний метод, що передбачає стимуляційні, реко­мендаційні дії щодо суб'єктів екологічних правовідносин.

Основні нормативно-правові акти (джерела) екологічного пра­ва поділяються на такі групи:

а) Конституція України; Закони України: «Про охорону навко­лишнього природного середовища» від 25.06.1991 р., «Про охоро­ну атмосферного повітря» від 16.10.1992 р., «Про природно-за­повідний фонд України» від 16.06.1992 р., «Про тваринний світ» від 03.03.1993 р., «Про карантин рослин» від 30.06.1993 р. та ін.;

б) нормативні правові акти, що регулюють окремі відносини екологічного права: кодекси – земельний, водний, лісовий, про надра, про адміністративні правопорушення; Закони України: «Про ветеринарну медицину» від 25.06.1992 р., «Про плату за зем­лю» від 03.07.1992 р.;

в) низка підзаконних нормативно-правових актів вищих, цент­ральних і місцевих органів управління, з-поміж яких можна виділити затверджений постановою Верховної Ради України від 29.10.1992 р. «Порядок обмеження, тимчасової заборони (зупи­нення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організа­цій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охорону навколишнього природного середовища».

Отже, викладене дає підстави одним ученим вважати екологічне право некомплексною галуззю, яку складають такі підгалузі, як зе­мельне, водне, лісове, гірниче право тощо, а іншим – вважати нор­ми земельного, водного, лісового законодавства, законодавства про надра та ін. лише основою правової охорони навколишнього при­родного середовища.

Система екологічного права є традиційною і складаєть­ся із Загальної і Особливої частин.

Загальну частину становлять: загальна характеристика еко­логічних відносин і джерел екологічного права; норми права про власність на природні об'єкти; загальні питання використання й охорони навколишнього середовища.

Особливу частину становлять норми, що регулюють окремі види екологічних правовідносин, зокрема це право землекорис­тування, водокористування, користування надрами, лісами та іншою рослинністю, тваринним світом, природно-заповідним фондом; користування атмосферним повітрям та його охоро­ною і т. ін.

Попри наявність різних поглядів щодо правового режи­му норм, які регулюють земельні відносини, в сучасній юри­дичній літературі вважається, що земельне право є самостійною комплексною галуззю права України, оскільки її основу склада­ють норми цивільного права, які органічно пов'язані з нормами адміністративного й екологічного права.

Земельне право – це система правових норм, які регулюють суспільні відносини з володіння, користування та розпорядження землею.

Суб'єктами земельних правовідносин є: громадяни; юридичні особи; органи місцевого самоврядування; держава загалом.

Об'єктами земельних правовідносин є: землі у межах тери­торії України; земельні ділянки та права на них; у сучасних умо­вах – земельні частки (паї) і права на них.

Характерною особливістю земельних правовідносин є те, що їх виникнення під час використанні лісів, вод, надр, рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря регулюється Земельним кодексом і нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, за тієї умови, що вони не суперечать Земельному кодексу України (в подаль­шому ЗК).

Таким чином, предметом земельного права є володіння, ко­ристування, розпорядження земельними ресурсами та їх раціональне використання й охорона.

Метод земельного права складають два його види:

а) імперативний метод, яким визначаються уповноважуючи суб'єкти – органи державної влади і зобов'язані – власники чи ко­ристувачі земельних ділянок, що означає їх правову нерівність (владність – підлеглість);

б) диспозитивний метод, що ґрунтується на праві суб'єктів зе­мельних правовідносин на свій розсуд розпоряджатися належною їм земельною ділянкою та можливістю на рівних умовах регулю­вати взаємовідносини між собою у визначених межах.

Основними джерелами земельного права є: Конституція Ук­раїни, Земельний кодекс України. Саме ці нормативно-правові акти відносять землю до основного національного багатства, яке перебуває під особливою охороною держави; встановлюють право­вий режим власності на землю та її гарантії; визначають порядок використання власності на землю, за якого не допускається зав­дання шкоди правам та інтересам громадян і суспільству, а також погіршення екологічної ситуації природних якостей землі.

Відповідно до усталеної традиції, систему земельного права поділяють на Загальну та Особливу частини.

До Загальної частини відносять такі правові інститути, як інсти­тут права власності на землю (земельні права власників земельних ділянок та підстави їх виникнення, зміни та припинення); інститут права землекористування та інші інститути, норми яких поширю­ються на всі або більшість земельних правовідносин.

До Особливої частини земельного права відносять більш конк­ретні інститути, які хоча і підпорядковані інститутам загальної частини, але їх зміст стосується визначених видів земельних відно­син, приміром, інститут правового режиму категорій земель і т. ін.