8.5. Право власності на землю, порядок його набуття та реалізації

У життєдіяльності людини і суспільства головну роль віді­грає категорія власності, в системі якої особливе місце посідає проб­лема власності на землю.

Відповідно до законодавства України (Конституція, Земельний кодекс та інші нормативно-правові акти) землі в Україні перебува­ють у приватній, комунальній і державній власності (ч. З ст. 78 ЗК), а право власності на неї здійснюється через право володіння, ко­ристування та розпорядження земельною ділянкою.

Отже, об'єктом права власності на землю є земельна ділянка з установленими межами та визначеним місцем розташування.

Суб'єктами права власності на землю є:

1. громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;

2. територіальні громади - на землі комунальної власності;

3. держава - на землі державної власності;

4. іноземні громадяни, юридичні особи, держави та особи без громадянства – на конкретні земельні ділянки.

Громадяни України можуть бути власниками земельних ділянок як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призна­чення. Таке саме право закріплено земельним законодавством і за юридичними особами, але із своєрідними особливостями. Земельним кодексом визначений перелік земель комунальної і державної влас­ності, які не можуть передаватись у приватну власність (це, зокре­ма, землі загального користування населених пунктів; природно-за­повідного фонду; транспорту, оборони та ін. - ч. З ст. 83 ЗК).

Територіальні громади є власниками всіх земель у межах насе­лених пунктів та земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. Причому право власності на землю тери­торіальні громади реалізують або безпосередньо, або через органи місцевого самоврядування.

Держава право власності на землю реалізує через відповідні ор­гани державної влади на всі землі України, крім земель приватної та комунальної власності.

Іноземні суб'єкти права власності на землю обмежуються у можливостях придбання земельних ділянок (залежно від кате­горій земель, місця їх розташування, мети використання, умов одержання і т. ін.). Так, із положень ч. 1 ст. 1, ч. 4 ст. 22, ч. 4 ст. 81 та ч. З ст. 82 ЗК убачається, що ці суб'єкти можуть придбати землі в межах населених пунктів та за їх межами тільки несільсь­когосподарського призначення та за умов, що на них розташовані (або будуть споруджені) об'єкти нерухомого майна, що належать їм на правах приватної власності.

За загальними положеннями, земельна ділянка може перебу­вати у спільній частковій власності (з визначенням частки кож­ного учасника) або спільній сумісній власності (без визначення

часток учасників).

Підставами набуття права власності на земельну ділянку є:

а) цивільно-правові угоди (купівля-продаж, дарування, міна тощо);

б) безоплатна передача;

в) приватизація;

г) прийняття спадщини;

д) відчуження (в тому числі примусове) земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

є) конфіскації земельної ділянки;

є) виникнення інших передбачених законом підстав.

Земельним кодексом України передбачено також право постійного, орендного та концесійного землекористування.

Право постійного користування земельною ділянкою – це безстрокове володіння і користування підприємствами, установа­ми і організаціями земельною ділянкою, яка перебуває в дер­жавній або комунальній власності.

Право оренди земельної ділянки – це строкове, оплатне, засно­ване на договорі володіння та користування земельною ділянкою, яка необхідна орендареві для здійснення підприємницької та інших видів діяльності. Орендарями земельних ділянок можуть бути всі чотири види щойно означених суб'єктів. Оренда земель­них ділянок поділяється на: короткострокову (не більше 5 років) та довгострокову (не більше 50 років).

Концесійне користування земельною ділянкою – це са­мостійний вид строкового та платного володіння і користування земельною ділянкою державної чи комунальної власності на підставі договору концесії з метою задоволення суспільних пот­реб. Правовою основою концесії є Земельний кодекс України, За­кони України «Про концесії» від 16.07.1999 р., «Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг» та ін. Кон­цесійний договір укладається на визначений строк, але не менш ніж на 10 і не більше ніж на 50 років. Передача земельної ділянки в концесію не означає її передачу у власність концесіонеру, а май­но, створене на виконання умов концесійного договору, є об'єктом права державної або комунальної власності. Поміж тим майно, придбане концесіонером на виконання умов договору, є його власністю, але може переходити у власність держави чи тери­торіальної громади після закінчення терміну дії договору.

Оскільки концесія є однією з форм підприємницької діяльності, земельним законодавством концесіонеру передбачається право на одержання прибутку, який він отримує від управління (експлуата­ції) земельної ділянки, та на вироблену продукцію. За рахунок цього він і покриває витрати та задовольняє свої підприємницькі інтереси.

Право власності та користування земельними ділянками громадяни і юридичні особи набувають за рішенням органів дер­жавної влади та місцевого самоврядування із земель державної або комунальної власності шляхом їх передачі. Оренда земельних ділянок державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного державного органу чи місцевого са­моврядування шляхом укладання договору оренди, а земельних ділянок, що є власністю громадян і юридичних осіб,- за догово­ром оренди між їх власником і орендарем. Виникнення права власності та постійного користування земельною ділянкою обу­мовлене видачею її власнику чи користувачеві державного акта та відповідною реєстрацією.

Продаж земельних ділянок державної і комунальної власності як громадянам і юридичним особам, так і іноземним державам здійснюється органами держави та місцевого самоврядування відповідно до Земельного кодексу. При цьому продаж земельних ділянок громадянам та юридичним особам має здійснюватись на аукціонах, конкурсах, за винятком тих ділянок, на яких розта­шовані об'єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок.

Громадяни та юридичні особи України, територіальні громади і держава набувають право власності на земельну ділянку також на підставі цивільно-правових угод (дарування, міна, успадкуван­ня і т. ін.), які укладаються в письмовій формі та посвідчуються нотаріально.

Право власності на земельну ділянку припиняється в разі добровільної відмови власника або землекористувача.