6.3. Особисті і майнові права та обов'язки подружжя

З моменту реєстрації шлюбу в подружжя виникають різноманітні відносини, найважливіші з яких підлягають право­вому регулюванню.

Урегульовані правом сімейні відносини подружжя поділяють на дві великі групи:

1. особисті немайнові відносини;

2. майнові відносини.

Відповідно до положень Сімейного кодексу України (гл. 6) до особистих прав подружжя, що не мають майнового змісту, нале­жать права:

а) на материнство та батьківство;

б) на повагу до своєї індивідуальності;

в) на фізичний і духовний розвиток дружини і чоловіка;

г) на обрання і зміну прізвища;

д) на розподіл обов'язків та спільне вирішення сімейних питань; є) на особисту свободу;

є) на припинення кожним із подружжя шлюбних відносин.

Подружжя (і жінка, і чоловік) зобов'язані піклуватися про сім'ю.

Аналізуючи вище названі особисті немайнові права та обов'яз­ки подружжя, можна дійти висновку, що сімейне законодавство при їх визначенні та закріпленні порядку їх виникнення, здійснення та припинення враховує належні кожному громадяни­нові від народження конституційні цивільно-правові особисті немайнові права та обов'язки, якими він володіє довічно.

Викладене означає, що особисті немайнові відносини подруж­жя мають низку особливостей. Зокрема, чимало особистих немайнових відносин подружжя через свою делікатність та інтимність не підлягає зовнішньому впливу, а тому не регулюється правом.

Практично неможливо провести чітку, однозначну лінію поділу особистих немайнових прав, які регулюються Сімейним правом та іншими галузями права.

Особисті немайнові права подружжя, як і інші їх види, не ма­ють економічного змісту, а тому їх неможливо продати, подарува­ти, передати будь-яким іншим чином.

При вирішенні спорів між подружжям щодо особистих немай­нових прав у багатьох випадках застосовується положення інших галузей права (конституційного, цивільного та ін.).

Як уже зазначалося, між дружиною і чоловіком виника­ють також і майнові відносини. У шлюбно-сімейному законо­давстві майнові відносини подружжя (в тому числі і відносини власності) поділяють на:

а) зовнішні;

б) внутрішні.

До зовнішніх належать відносини між подружжям і третіми особами. їх особливістю є те, що вони в переважній більшості ре­гулюються нормами цивільного законодавства.

До внутрішніх належать відносини, що складаються між под­ружжям. Саме ця сфера майнових відносин (у тому числі відноси­ни власності) подружжя регулюється нормами сімейного законо­давства.

У свою чергу, майно подружжя за своїм правовим статусом поділяється на: 1) спільне; 2) роздільне.

1. Майно, набуте подружжям у період спільного шлюбного жит­тя, є його спільною сумісною власністю. Відповідно до ст. 60 СК дру­жині і чоловікові належить на праві спільної сумісної власності на­буте за час шлюбу майно незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). За ст. 61 СК до речей спільної сумісної власності (крім речей індивіду­ального користування - ст. 60) відносять і речі професійних занять кожного з подружжя (музичні інструменти, оргтехніку, лікарське обладнання тощо). Дружина і чоловік мають рівні права на во­лодіння, користування та розпорядження спільним сумісним май­ном (ст. 63 СК). При укладанні договорів одним з подружжя вва­жається, що він діє за згодою другого подружжя (ст. 65). Разом з тим відповідно до цієї ж статті, для укладання договорів, які потребують нотаріального посвідчення і/або державної реєстрації та договорів стосовно цінного майна, має бути подана письмова, но­таріально засвідчена згода другого з подружжя.

2. Майно, яке належало кожному з подружжя до шлюбу, а також одержане кожним із них під час шлюбного життя у дар або в порядку спадкування, вважається роздільним май­ном кожного з них. До них належать також згадувані вище речі індивідуального користування (одяг, взуття і т. ін.) і коштов­ності - «навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спіль­них коштів подружжя» (п. 2 ст. 57 СК). Якщо майно дружини чи чоловіка, яке було власністю одного із них, за час шлюбу істотно змінилося у своїй цінності внаслідок спільних трудових затрат або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, суд, у разі спору, може визнати таке майно спільною власністю (ст. 62 СК).

Щодо взаємних майнових обов'язків подружжя, то до них, зокрема, належить обов'язок матеріально підтримувати одне одного (ст. 75 СК). У разі відмови в такій підтримці, той із под­ружжя, хто потребує матеріальної допомоги, має право звернути­ся до суду з позовом про присудження на його користь аліментів, за правилами і в порядку, передбаченими главою 9 СК.

Відповідно до ст. 92 СК особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям може бути укладено шлюб­ний договір.

До змісту шлюбного договору входять:

а) регулювання майнових відносин між подружжям та визна­чення їхніх майнових прав та обов'язків;

б) визначення майнових прав та обов'язків подружжя як батьків. Цей договір не може:

а) регулювати особисті відносини як подружжя, так і між ними та їхніми дітьми;

б) зменшувати обсяг прав дитини, а також ставити одного з под­ружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище;

в) передавати у власність одному з подружжя нерухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Шлюбний договір укладається в письмовій формі та нотаріаль­но посвідчується. Якщо він укладений до реєстрації шлюбу, то на­бирає чинності в день реєстрації шлюбу, а укладений подруж­жям - у день його нотаріального посвідчення.

Для шлюбного договору встановлюється загальний термін дії, а для окремих прав та обов'язків - певні терміни тривалості. Чинність шлюбного договору або окремих його умов може бути встановлена і після припинення шлюбу.

У шлюбному договорі визначаються: правовий режим майна; по­рядок користування житлом; права на утримання (статті 97-99).

За загальним правилом одностороння зміна договору не допус­кається, але його зміна можлива за спільною згодою подружжя на підставі нотаріально посвідченої угоди та за рішенням суду.

Подружжя має право на відмову від шлюбного договору та на його розірвання за рішенням суду. Він може також бути за рішен­ням суду визнаним недійсним.