2.9. Зображення рельєфу

Способи зображення рельєфу, що їх застосовують на то­пографічних картах, дозволяють показувати як природні так і штучні його форми. До перших відносять горб, гору, хре­бет – позитивні форми рельєфу, що піднімаються над місцевістю, а також улоговину, долину, лощину, балку, яр, уще­лину, сідловину – негативні форми, що розташовані нижче від площини горизонту. Штучними формами рельєфу, які утворилися внаслідок господарської діяльності людини, є могила (курган), яма, насип і виїмка уздовж доріг, закріплені уступи полів на схилах тощо.

Основні елементи окремих форм рельєфу – підошва, схил (скат), вершина горба або гори; дно улоговини або долини, бровка і схил улоговини або долини (лощини) тощо; русло, за­плава і тераса річкової долини та ін. До характерних ліній рельєфу, які можна уявно або графічно провести на окремих формах рельєфу або їх сукупності, відносять: вододіл (лінія, яка розділяє стік атмосферних опадів по схилах, що направлені в різні боки), тальвег (лінія, яка з'єднує найнижчі точки дна річкової долини, лощини, балки, яру). Тальвег визначає на­прям водного потоку, можливого або існуючого, звідси його друга назва – лінія водотоку (рис. 2.17, а).

Рис. 2.17. Елементи рельєфу (а) та їхнє зображення на карті (б)

Сукупність вододілів і тальвегів (див. далі рис. 3.18), що проведені на карті, дає уявлення про основні елементи будови рельєфу, його скелет, робить більш наочними зображення взаємного розташування форм рельєфу, їхню просторову протяжність, ступінь розчле­нованості, тому вказані лінії називають скелетними, або оро­графічними.

Основний спосіб зображення рельєфу – спосіб горизонта­лей (див. 2.4), як показано на рис. 2.17 б. Горизонталь можна уявити як слід перерізу рельєфу рівневими поверхнями, що паралельні між собою (поверхні А, В, С на рис. 2.18, а). Задана віддаль між сусідніми січними поверхнями h має назву висоти перерізу рельєфу. Для того щоб передати закономірності зміни форм рельєфу, зна­чення h установлюють постійним для карт одного масштабу й типу рельєфу. Віддаль на карті між сусідніми горизонталя­ми за заданим напрямком має назву закладання. Закладання, що перпендикулярне до горизонталей, – це закладання схилу d (рис. 2.18, а).

На вітчизняних картах рівнинні території з кутами нахилу до 6° передаються горизонталями з такими висотами перерізу: 2,5 м (на картах масштабу 1:10 000), 5 м (1:25 000), 10 м (1:50 000), 20 м (1:100 000). При зображенні гірських та пе­редгірних ділянок на картах масштабу 1:10 000, а також високогірних ділянок на картах інших масштабів висота перерізу подвоюється.

Горизонталі, проведені відповідно до встановленої висоти перерізу, називають основними, або суцільними, то­му що їх викреслюють суцільною лінією. Позначки висот основних горизонталей завжди кратні висоті перерізу. На­приклад, при h = 2,5 м позначки горизонталей мають значення, 2,5; 5; 7,5 і т. д., при h = 5 м – відповідно 5; 10; 15 м і т. д. У тих випадках, коли важливі подробиці рельєфу не відтворюються основними горизонталями, викреслюють поло­винні, або напівгоризонталі, на відстані, що дорівнює половині основної висоти перерізу, а також допоміжні го­ризонталі на висоті перерізу, яка дозволяє показати характерні особливості рельєфу місцевості й часто дорівнює чверті основ­ного перерізу (рис. 2.18, б). Половинні й допоміжні горизонталі викреслюють пунктирними лініями з різною довжиною штрихів. Для спрощення відліку і визначення позначок гори­зонталей деякі з них потовщуються, тому їх звуть потов­щеними. Потовщується кожна п'ята горизонталь, починаю­чи з нульової відмітки, якщо висота перерізу становить 5, 10, 20 і 40 м, та кожна десята, коли висота перерізу становить 2,5 м.

Рис. 2.18. Принцип зображення рельєфу горизонталями (а)