6.1. Католицизм в Україні.

(Прочитайте і виділіть головні положення)

Систематичне проникнення римського католицизму в українські землі стало можливим після приєднання їх у ХІV ст. до Польської корони та Великого князівства Литовського, Руського і Жемойтського. Зміцненню позицій католицизму значною мірою сприяла колонізація цих земель католиками – польською шляхтою, поляками та німцями-міщанами, які з сер. ХІV ст. отримували самоврядування для своїх поселень за магдебурзьким правом. Тому початок поширення католицизму в Україні мав за причину насамперед релігійні потреби поселенців-католиків.

Пізніше до цього долучилися й стали домінувати чинники покатоличення та полонізації місцевого населення. Вони стосувалися перш за все руської шляхти та міщанства, менше – селянства (поляки не зацікавлені були в тому, щоб кріпаки ставали католиками, адже тоді вони могли скаржитися на утиски з боку феодалів папі). Тут грали роль і державний статус Римської церкви, й економічні привілеї для католиків, їх пріоритет у суспільному житті, переваги латино-польської освіченості. Так, саме на католиків поширювалося магдебурзьке право та ін. привілеї, вони займали провідні посади в місцевій адміністрації, особливо на терені Польської Корони.

Центром римо-католицької місії в українських землях (сама ця місія вже була брутальним порушенням заповідей апостолів та канонів, адже не можна було проводити власну місію там, де вже до цього місія була здійснена. В українських землях, зокрема в Києві, на місії перебував ап. Андрій Первозванний, тому на терені церкви, яка продовжує його місію, ніхто більше не має канонічного права місіонерствувати. Київська Русь чітко контролювала це, але вже перші згадки про католицьку місію в Києві з’являються у 1228 р., тобто з початком послаблення Руси, що проявляє те, як терени місій швидко захоплюються й використовуються в геополітиці) стала Галичина, бо ще з 1349 р. потрапила під владу Польської Корони.

Уже в 70-ті рр. ХІV ст. тут були створені католицькі єпископії у Перемишлі, Володимирі та Холмі, архієпископії в Галичі, пізніше – у Львові. У ХV ст. у Львові було 9 костьолів (православних церков – 13). У Києві номінально з 1370 р. існувала кафедра, але парафій у київських католицьких єпископів не було. До Люблінської унії 1569 р. це були литовці, які тримали толерантні стосунки з місцевою православною спільнотою, після вказаної унії єпископи призначалися до Києва вже з Польщі й від толерантності не залишилося й сліду.

Місію в католицизмі здійснюють насамперед його ордени. З ХІІІ ст. у цьому напрямку в українських землях діяв орден домініканців. Центром домініканської місії став Львів. Їхні монастирі стали першими католицьким осередками на Волині та Поділлі, місцеві перші єпископи всі були їх ченцями. Домініканці підтримували Київську єпископію.

Францисканці, які активізувалися в Галичині в ХІV ст. й мали монастир у Кам’янці-Подільському, мали значно менший вплив, хоча у ХV ст. навіть поставили францисканця на єпископа в Києві.

У Львові та Любліні з 1460-х рр. діяли монастирі бернардинців. Католицькі ордени користувалися підтримкою польських королів та католицьких верств населення – шляхти, заможного міщанства. Ордени мали за головну функцію саме місію, сприяючи впорядкуванню церковного життя, поширенню латинського обряду, латино-польської культури.

З початком руху Контрреформації в українських землях з’явився зі своєю місією орден єзуїтів, заснований у 1540 р. Ігнатієм Лойолою, який і став першим його генералом. Після його смерті (1556 р.) орден вже налічував більше 1000 членів, які працювали в різних частинах планети. Дуже велике значення орден надавав рівню освіти своїх членів, чим опікувався постійно й успішно. Єзуїти займалися перш за все впровадженням рішень Тридентського собору (1545 – 1563 рр.), який ухвалив перш за все антипротестантські рішення й важливі для розвитку католицької теології, освіти. Папа Григорій ХІІІ після цього собору увів поправлений календар, який прийняли всі католицькі держави. Протестанти опиралися йому до 1752 – 1775 рр.; православні не визнають його й досі. Єзуїти дали багато проповідників, ревних місіонерів та відомих учених.

У 50 – 60-х рр. ХVІ ст. єзуїти почали працювати в Польщі, після Люблінської унії – в Литві, де центром їх місії стала єзуїтська віленська колегія (згодом академія), що мала великій авторитет в усій Річіпосполити.

В українських землях єзуїти офіційно з’явилися на Перемишлянщині – в 1574 р. у Ярославі виникла перша єзуїтська колегія. Згодом з’явилися колегії в Луцьку, Острозі, Кам’янці-Подільському, Києві. Відкрита в 1593 р. Замойська колегія спеціально створювалася для поширення впливу єзуїтів на руські воєводства «коронних» земель Річіпосполити. Єзуїти сильно обмежили впливи протестантизму в Річі, сприяли наверненню на католицтво православних, особливо шляхти. Головним засобом у досягненні мети була потужна освітня програма, що її впровадили єзуїти. В кінці ХVІ ст. в 2-х єзуїтських академіях (Віленській та Замойській) та у 12 колегіях навчалося 5 тис. учнів, серед яких було багато дітей з православних шляхетських родів.

Європейський рівень освіти, вивчення мов, літератури, природничих наук, філософії, теології зробили єзуїтські навчальні заклади справжніми інтелектуальними центрами. Навчання в них відкривало можливості подальшої освіти в університетах Польщі, Німеччини, Італії, Франції. Єзуїти займалися благодійністю – працювали в притулках, шпиталях, в’язницях. Вони створили католицькі братства – на противагу православним, вправно організовували публічну пропаганду католицької віри: їх диспути з іновірцями мали велику популярність, і не лише серед католиків.

Серед єзуїтських керівників – вихідців з України вирізняються такі постаті, як Петро Скарга, Бенедикт Гервест (Зелевич). Богословська й полемічна література, видана єзуїтами, стимулювала наприкінці ХVІ – початку ХVІІ ст. розвиток богословської та суспільної думки як серед протестантів, так і православних. Саме єзуїтські школи були взірцем для Київського Митрополита Петра Могили при проведенні його освітньої реформи. Завдяки зусиллям єзуїтів Католицька церква в Річіпосполити подолала внутрішню кризу, підвищила богословський і освітній рівень свого духовенства, розширила сферу його релігійного та політичного впливу. Підтримка влади, якою надзвичайно опікувалися єзуїти, перетворила їх діяльність на складову частину державної політики.