3.2. Міждержавна боротьба за митрополичу кафедру.

(Законспектуйте)

Утворення в зв’язку із занепадом Київської держави нових держав на її терені з іншими політичними центрами призвело до міждержавної боротьби за митрополичу кафедру, за місце осідку митрополита. Ця боротьба точилася два століття й скінчилася поділом єдиної для всього православного Сходу Київської митрополії на дві окремі: Київську й Московську.

Неабияку роль Київського митрополита не лише в церковно-релігійних справах, а й у національно-політичному житті, у вирішенні морально-етичних проблем, зрештою, як об’єднуючого центру східнослов’янських народів, добре розуміли видатні князі ще в дотатарський період. Вже в середині ХІІ ст. мали місце спроби основоположників нового політично-державного центру на півночі, князів Мономаховичів Суздальських, мати власного митрополита, щоб відокремитись у церковному плані від Києва. Андрій Суздальський у 1169 р.(ще до зруйнування посланими ним суздальцями Києва й пограбування ними Св. Софії) направляв посольство до Константинополя з проханням поставити окремого митрополита у Владимирі, що було на ділі нічим іншим, як актом державної зради, бо Київська влада проводила самостійну політику, всіляко уникаючи залежності й від Константинополя, й від Рима.

Переселення двох Київських митрополитів Кирила ІІ й Максима на північ, до Владимира, поставило Галицько-Волинську державу й Руську церкву на українських землях у дуже важке становище. Митрополити докладали всіх зусиль до розбудови держави й церкви на терені «Заліської україни» – майбутньої Московії, землі ж власне Руси обминали. Митрополит грек Максим усе робив, щоб позбавити Галицько-Волинську державу можливості стати спадкоємицею Києва як центру Київського християнства. Хоча тамтешні князі Данило Галицький, Лев Данилович, Юрій Львович багато зробили для зміцнення авторитету Православної церкви та збереження Київської митрополії, яка була одною з підвалин Київської імперії й могла допомогти її відновити. Так, Лев Данилович у 1300 (чи 1301) р. почав дії по створенню окремої митрополії для західних земель Руси – в Галичі, столиці князівства. І наприкінці 1302 – на початку 1303 рр. постановою імператора Андроніка ІІ та Константинопольського патріарха Афанасія Галицька митрополія була встановлена.

Відмітимо, що це вже не була незалежна від Константинополя митрополія – така, якою була Київська, а тому ніякої спадкоємності прав православного Києва Галичу дати не могла. Її було ліквідовано в 1391 р. Вона не мала сил побороти претензії Володимиро-Суздальщини, адже тут не було Київського митрополита. Ось – сила Київського митрополита, який, переїхавши в якусь частину держави, може остаточно добити навіть Імперію, й без того знесилену боротьбою з іноземним загарбником.

Із занепадом Галицько-Волинського князівства більшість його земель опинилися шляхом інкорпорації (входження) під владою Великого князівства Литовського, а Західна Галичина та Холмщина була захоплена Польською Короною.

Великі литовські князі, прийнявши православ’я, оцінили роль церкви в житті держави як об’єднуючої та культуротворчої сили, значення митрополичого престолу для зміцнення авторитету княжої влади. Для Литви це було важливо, бо вона суперничала з Московією за впливи у Східній Європі. До того ж литовські князі з 1321 р. осіли в Києві й прагнули впливати на призначення Київських митрополитів. Проблема контролю над митрополичою кафедрою стала у центрі литовсько-московських міждержавних відносин (вона й нині стоїть у засаді україно-російських відносин, просто цього, на жаль, не усвідомлюють як слід сучасні українські політики).

Литовський князь Гедимін домігся від Константинополя окремої митрополії для східних християн у своїй державі. Литовська митрополія була встановлена у 1317 р., але її юрисдикція поширювалася лише на литовські та білоруські землі (уважно сприймаємо: боротьба за Русь іде. І в цей час Білорусь удалося відтягти від майбутньої Московії).

Наступник Гедиміна князь Ольгерд Гедимінович продовжив боротьбу за Київський митрополичий престол, висуваючи, паралельно Московії, своїх кандидатів на митрополита. З 1354 р. існували фактично дві митрополії: Київська і всієї Руси з центром у Москві (але її юрисдикція поширювалася тільки на Московські землі. Природно, бо Руські землі Московії в той час ще не належали) та Литовсько-Київська з центрами в Новогрудку та Вільно (юрисдикція – литовські, білоруські, українські землі).

Боротьба за митрополичу кафедру в другій половині ХІV ст. завершилася тим, що Константинопольський патріарх у 1376 р. висвятив-таки ставленика Литви єпископа Кипріяна на Київського митрополита. Кипряну вдалося на певний час заручитися прихильністю не лише Литви, а й Москви й об’єднати Литовську й Києво-Московську митрополії, що було підтверджено у титулі «митрополита Київського і всієї Руси».

«І перестала бути смута в митрополії, – каже літописець, – і стала єдина митрополія: Київ, Галич і всієї Руси»

(Москва, як бачимо, літописцем не згадується). Але це було куплене митрополитом Кипріяном ціною знову ж таки служіння Москві, де він постійно перебував.

Не будучи Руссю, Московія, яка за часів Київської Руси називалась узагалі-то «Залісською укрáїною», робила все, щоб Руссю стати.

У 1385 р. відбулося династичне об’єднання Литви з Польською Короною – Кревська унія. Литовські князі навернулися до католицизму, і Православна церква втратила статус державної. Початок ХV ст. позначився гострою боротьбою між Литвою, Москвою та Константинополем за Київську митрополію. У 1415 р. з ініціативи литовського князя Вітовта місцеві єпископи поставили митрополитом «Церкви Київської і всієї Руси» Григорія Цамбалака, чим продемонстрували як антимосковську, так і антигрецьку позицію Православної церкви в україно-білоруських землях.

Остаточний же поділ древньої Київської митрополії на Київську й Московську почався у 1448 р., коли собор московські єпископів без згоди Константинополя настановив власного митрополита – Йону. Він був останнім митрополитом у Москві, що мав титул «Київського і всієї Руси», його наступник Феодосій з 1449 р. зветься вже «Московським і всієї Руси» – так далися взнаки великодержавні амбіції московської світської та духовної влади. Так Москва розпочне боротьбу за самостійність своєї церкви. Цим вона знищить всі здобутки Київської церкви й влади Х – ХІІІ ст. у справі утвердження незалежності своєї церкви, бо її досвід у цьому буде вже її власним досвідом. Вважається, що приводом для розриву Москви з Константинополем була Ферраро-Флорентійська унія Східної церкви з Римом (1439 р.), на яку пішов Константинопольський патріарх. Але головна причина містилася, вочевидь, у політичному зміцненні Московської держави й наростанні в її церковному житті цезаропапістських тенденцій, утім – цілком за грецьким зразком.

У 1458 р. Римський папа Каліст ІІІ та Константинопольський патріарх Григорій Мамма (перебуваючи в унії) висвятив на митрополита Київського Григорія Болгарина. Польський король і литовський князь Казимир ІV визнали церковну юрисдикцію нового митрополита на території Польсько-Литовської держави. Так остаточно завершився поділ давньої Київської митрополії на Московську та Київську. Остання була позбавлена офіційного статусу в умовах втрати руської державності, але саме вона стала захисником та представником руського (українського та білоруського) народу в католицькій Польсько-Литовській державі, осередком руської (української та білоруської) культури та духовності.