4.2. Церковно-релігійний чинник у Визвольній війні українського народу 1648 – 1657 років.

(Законспектуйте)

Визвольна боротьба українського народу середини ХVІІ ст. проти польсько-шляхетського панування ґрунтувалася на традиціях соціальної й національно-визвольної боротьби попередніх десятиліть. Релігійне гасло в цей період історичного розвитку інтегрувало й репрезентувало весь комплекс соціально-політичних та культурно-національних ідеалів, потреб, прагнень, цілей та вимог. Історичних фактів, які є важливими у даному відношенні, існує принаймні три. Це те, що повстання під проводом Б.Хмельницького насправді було війною «за віру»; те, що релігійне питання постійно присутнє в політичних деклараціях та вимогах лідерів визвольної боротьби; а також те, що духовенство відіграло помітну роль у тодішніх політичних комбінаціях.

Уже в 1630 – 1631 рр. загострення соціальних та релігійних суперечок спричинило появу гасла «війна за віру» в конфліктах козацтва з урядом, і в цьому відношенні стало підвалиною відповідної позиції козацтва в період 1648 – 1657 рр. Улітку 1648 р. в інструкції козацького посольства, яке відправилося до короля (а Володислав ІV в цей час якраз помер), крім вимог станового характеру (козацьких прав та привілеїв), було прохання про захист «Духовенства старожитної Релігії Грецької», про повернення від уніатів церков у тодішніх конфліктних містах: Люблині, Сокалі, Красному Стані, Володимирі та ін.

Конвокаційний Сейм 1648 р. створив комісію для «трактатів» з козаками, щоб вирішити проблему завчасно перед королівською елекцією. Тоді ж активно діяв з метою примирення брацлавський воєвода Адам Кисіль – єдиний православний сенатор, відомий парламентський захисник Православної церкви та не менш відомий лояліст і державник. Він відстоював ідею єдності і церкви і віри християнської, мав своїм послом у Богдана Хмельницького старця отця Петронія Ласку.

Звертався Б. Хмельницький (тоді ж, коли й до польського короля) і до московського царя Олексія Михайловича. Гетьман просив допомоги у військових справах проти поляків, посилаючись саме на релігійний мотив та натякаючи на його можливість посісти королівський трон:

«За віру старожитну грецьку помираєм… воліли би собі самодержця государя такого у своїй землі, як ваша царська вельможність, православний християнський цар».

Безумовно Хмельницький розраховував узяти участь у королівській елекційній боротьбі, що мало під собою певне реальне підґрунтя. Підтримка того чи іншого кандидата на престол, союз з майбутнім королем проти магнатства та шляхти були звичною для козацьких політиків комбінацією. Чинник релігійний тут також передбачався. І слід сказати, що вплив козаків, підкріплений їх військовою силою, вочевидь, визначив перевагу Яна Казимира в боротьбі за польський трон. У жаданнях Запорозького війська від короля до елекційного сейму перше місце посідали вимоги релігійні, насамперед, скасування унії.

Узимку 1649 р. після в’їзду Б.Хмельницького до Києва духовні особи беруть активну участь у його справах, більш того, здійснюють значний вплив на політичні орієнтації козацького гетьмана та на його становлення як політика. Можна сказати, що в Київ Хмельницький в’їхав просто військовим вождем козацтва, а в Києві, буквально за кілька тижнів він перетворився на великого державного діяча.

Вшанування Хмельницького з боку церкви було надзвичайно урочистим. На банкеті, влаштованому Києво-Печерським архімандритом Йосипом Тризною, гетьман посів почесне місце. Єрусалимський патріарх Паїсій, що переїхав з Молдавії до Києва на запрошення Хмельницького, причастив та публічно відпустив гріхи гетьману. З особою патріарха Паїсія та його діяльністю взагалі пов’язаний важливий момент у формуванні політичної лінії козацького повстання.

Зазначимо тут, що вищі церковні ієрархи, починаючи з митрополита Сильвестра Косова, зберігали традицію лояльності до польської влади, вироблену в Могилянську добу. Намагаючись досягти компромісу між козаками та урядовцями, ієрархи не викликали довіри в козаків. Але більш широкі кола духовенства підтримували козацтво, адже самі були частиною народу, що прагнув до повної свободи. Саме київські духовні й світські (навколоцерковні) кола й були носіями національної ідеології в її визвольному та конструктивно-державницькому аспектах.

Роль же Єрусалимського патріарха Паїсія, якому довіряв Б.Хмельницький, полягала в тому, що він своїм авторитетом санкціоновував нову політику. Завдяки цьому Хмельницький став її головним чинником. Патріарх також сприяв і міжнародному розвитку національно-визвольної політики українців. Під час перебування в Москві Паїсій від імені Хмельницького просив у московського царя допомоги в боротьбі за православну віру. Тут відроджувалася давня ідея міжнародної православної ліги (за аналогією з європейськими – католицькою та антикатолицькою), але на цей раз ідея базувалася не на традиційних московських претензіях («Москва – третій Рим»), а на наявності в Україні гетьманського уряду – репрезентанта української державності. Паїсій активно проводив цю лінію в московських церковних і навколоцерковних колах. Йому допомагала впливова в урядових колах людина – Силуян Мужиловський. При тому слід ураховувати, що останній був українського походження – Силуян був сином соратника Петра Могили протопопа Андрія Мужиловського.

Отже, роль певних церковних кіл у формуванні визвольної й державної політики Богдана Хмельницького була неабиякою. Тому ні королівські обіцянки виконати всі вимоги козаків, привезені урядовими комісарами на чолі з А.Киселем у січні 1649 р. (що за інших умов могло й заспокоїти козацьку еліту), ні посередництво поміркованих церковних ієрархів Косова й Тризни не зупинило Хмельницького в радикальній зміні політичного курсу – воювати проти Польщі й виборювати власну державність. Це чітко було висловлено ним у відповіді польським комісарам, які приїхали в Україну обговорювати умови Зборівської угоди:

«Визволю народ весь руський від лядської неволі по Віслу».

Це було нічим іншим, як висловленим офіційно наміром «збирання земель».

Умови самої Зборівської угоди 1649 р. потребують детальнішого огляду. Цікавими є вже самі вимоги війська Запорізького до цієї угоди: більше половини з їх 18 пунктів стосувалися релігійного питання. Унія «як причина неустанних утисків руського народу і трудностей для речі-посполитої має бути скасована», тобто – в цьому питанні, як бачимо, не було жодних компромісів. Колишні уніати не повинні обіймати будь-які церковні посади, не можуть діставати ніяких бенефіцій; церкви й маєтності мають бути повернені православним. Засудження та конфіскації через релігійні та політичні справи мають бути скасовані. Православне духовенство повинно бути зрівняне в правах з римо-католицьким; православне Богослужіння дозволяється всюди. Для православних владик вимагалося сенаторських крісел на рівних з римськими єпископами-сенаторами. Усі виборні посади на давній козацькій території мали посідати люди «грецької віри».

Додамо також, що суто станові вимоги козацтва тут уже набули державницьких рис: крім станового імунітету (прав і вольностей) наголошувалося на козацькій юрисдикції, щоб на терені Війська Запорозького (яка значно розширилася) урядував гетьман Запорозький, а не коронний гетьман та Київський воєвода. Йшлося також про самостійні дипломатичні відносини Війська Запорізького з королем, про участь козацьких послів у сеймах. Як бачимо, проголошувалася програма державно-адміністративної автономії з відповідним до православних традицій статусом церкви. Радикалізм же вимоги цілковитого скасування унії успадковував охоронно-консервативну тенденцію, яку підтримували козацькі кола протягом попередніх часів.

Проте сама Зборівська угода, проголошена як «Декларація ласки короля його Милості дана на пункти прошення Війська Запорозького», щодо релігійних вимог була значно більш поміркованою. Лише її пункт 8 обіцяв Київському митрополиту місце в сенаті, а інші церковні справи обіцялося вирішити на найближчому сеймі, «аби кожен тішився з прав і вольностей своїх».

У цілому, текст цієї угоди наслідував традиційну урядову політику зволікань й робив домовленість з козаками тимчасовою. Тому логічним було продовження боротьби на сеймі у жовтні 1649 р., куди козацьке посольство прибуло вже в супроводі духовенства та Київського митрополита. Посольство Війська Запорізького отримало інструкцію, де вимоги щодо унії були полегшені й замість скасування – дозвіл лишатися «так, як тепер». Але вимоги повернути православному духовенству відібрані уніатами церкви, кафедри та інше залишалися.

Зборівська «Декларація» та козацькі вимоги розглядалися в умовах жорсткої опозиції, яку очолив папський нунцій і підтримувала Римська курія. Результатом був традиційний для варшавських сеймів компроміс, коли вирішення конкретних релігійних питань переносилося на спеціальні позасеймові «конференції» сенаторів з митрополитом (щоб, природно, зламати його, одного, присутнього на них без козаків та їх підтримки). Тому після сейму дебати ще тривали, внаслідок чого з’явився привілей Яна Казимира «Народу Руському» (12 січня 1650 р.), в якому зазначалося, зокрема, що для задоволення народу руського треба «заспокоїти» його «Грецьку релігію» через підтвердження й поширення акту короля Володислава ІV про рівноправність православних і уніатів. Православним підтверджувалися права на єпископство Луцьке, Холмське, Перемиське й Вітебське (з’єднане зі Мстиславським); поверталися монастирі, церкви; проголошувалася повна свобода Богослужіння по всій Короні й Литві; дозволялися братства, школи, друкарні; за православними міщанами визнавалося право обіймати виборні посади; за духовенством – усі вольності, присвоєні людям духовного сану.

Остаточно відкинувши вимогу Війська Запорізького про скасування унії, проголошуючи (вже вкотре) рівноправність православних і уніатів, цей документ об’єктивно повертався до політичних рішень епохи Володислава ІV з їхньою позитивною стороною і з їхньою ж обмеженістю. Переважну більшість рішень відкладено було, як завжди, до наступного сейму. Обмеженість такого компромісу, прийнятного для стабільних часів, цілком проявилася в умовах тимчасового припинення громадянської війни, причому – саме такої, в якій гасло релігійного визволення виступало в радикальній формі вимоги повного скасування унії й було нерозривно пов’язане з гаслами визволення національного. Звістка про те, що пункти про скасування унії та вимоги про козацьке самоврядування лишилися поза увагою, викликала масове незадоволення на землях Війська Запорозького, починаючи з Києва. Знову з’явилися гасла «війни за віру». Вкрай напружилися стосунки між гетьманом Хмельницьким і воєводою Киселем, часом у них доходило до втручання Київського Митрополита.

Врешті решт на київському з’їзді у березні 1650 р. поміркована козацька старшина все ж отримала політичну перевагу, завдяки чому вдалося уникнути вибуху масового невдоволення. Однак за підписом Хмельницького і старшини 20 березня козацьким посольством було надіслано лист до короля Яна Казимира, в якому дипломатично, але наполегливо, наголошувалося на скасування унії, але вже не радикальною забороною, а поступовим заміщенням церковних посад православними «по смерті панов духовних владик». Польським політикам було зроблене застереження, що невирішеність релігійного питання спровокує загострення конфлікту; козацтво «докучати мусить», захищаючи віру й могили предків. Але король вже зайняв жорстку позицію: козацьке посольство не прийняв, а папському нунцію Торресу зробив доповідь, в якій сказав, що якби вдалося перемогти Хмельницького, то відкинуто було б і привілей, наданий православним. Видно: король схиляється до війни.

Вочевидь, останню спробу реалізувати вимоги національно-визвольного руху в релігійній сфері було зроблено на грудневому сеймі 1650 р. Адам Кисіль, переказуючи вимоги козаків, говорив про скасування унії, «аби Русь була єдина і не колотила сеймами» й зникла постійна небезпека ворожнечі та винищення цілого народу. Тим більше, що такі постулати були вже прийняті при Зборівських пактах. Отже, йшлося лише про виконання взятих на себе владою зобов’язань. Разом з релігійними питаннями гостро була поставлена проблема окремішньої козацької території та козацької юрисдикції. Кисіль, будучи переконаним угодовцем, підтримав ці вимоги, розуміючи, що в разі їх неприйняття будуть ще більші небезпеки для держави. Гетьман Хмельницький же в свою чергу у листопаді розсилав листи на провінційні сеймики з проханням підтримати виконання Зборівських угод і вимагати скасування унії з метою об’єднання Руси. Старшинська Рада Війська Запорізького склала «петицію» на сейм, де повторила попередні вимоги, станові й релігійні, зазначивши, що «інакше ми, хоронячи голови свої, мусимо шукати приятелів, запобігаючи нашій біді».

5 грудня 1650 р. в умовах антиправославної (антиукраїнської й антикозацької) опозиції сейм виступив проти вимог козаків. Не допоміг і авторитет А.Киселя. Вимоги було винесено на розгляд призначеної комісії. Цією поступкою шляхетська більшість намагалася замаскувати підготовку до нових військових дій. Безуспішність роботи цієї комісії у подальшому лише загострила ситуацію й спровокувала відновлення збройної боротьби. На початку ж 1651 р. козаки зазнали поразки, литовський гетьман Радзівіл, потім коронний гетьман Потоцький навіть зайняли Київ. Вище київське духовенство виявило лояльність владі, вітаючи Потоцького з перемогою «над бунтівниками» й декларуючи відданість королю. Той відповів універсалом, де «на умильне прошеніє велебного митрополита Київського» брав під опіку православне духовенство, церкви й монастирі. Треба розуміти позицію духовенства: за умов військових поразок козаків треба було вивертатися заледве не навиворіт, щоб зберегти хоча б те, що є. А то не стане й того – в релігійних війнах компромісів не буває, питання врешті решт вирішується остаточно й безповоротно.

Останнім офіційним рішенням уряду Річіпосполити щодо православних був пункт 6 Білоцерківської угоди 28 вересня 1651 р., загалом несприятливий для Війська Запорізького. Це була декларація чергового «підтвердження», формальність і неефективність якого була доведена попередніми десятиліттями релігійної боротьби в Польсько-Литовській державі, яка не була навіть легалізована. Сейм 1652 року було зірвано, без затвердження навіть Білоцерківського трактату. Король же видав пародію – «привілей» на те, що православній вірі в тих місцях, де вона досі була, і надалі бути дозволяється. Подальший перебіг подій показав, що вирішення релігійного питання в ході національно-визвольної боротьби вже не було пов’язане з державно-політичною системою Річіпосполити – актуальним став релігійний аспект нового політичного союзу Війська Запорізького – союзу з московським царем.

22 червня 1653 р. цар Олексій Михайлович видав грамоту, в якій проголошено було згоду прийняти Військо Запорізьке під государеву «милостиву руку» і надати йому допомогу «проти Ляхів». Царська грамота відповідала рішенням Московського собору березня 1651 р. та особливо Земського собору травня 1653 р., на яких потреба царського протекторату над Україною (за проханням Хмельницького) обстоювалася саме ідеєю захисту православної віри від утисків. Московські дипломати в 1653 р. проводили переговори з поляками й захист православної віри від «ізгнанія», а церкви – від «разоренія» – був головним мотивом у їх виступах. Релігійна мотивація нового політичного союзу була підкреслена в січні 1654 р. під час зустрічей московської місії боярина Бутурліна в Переяславі та Києві. Зустрічі були урочистими, в них брало участь вище духовенство, велися Богослужби на честь московських послів як представників царя – визволителя християнської віри.

Визначною була вітальна промова Київського митрополита Сильвестра Косова на зустрічі Бутурліна в Києві, в якій митрополит особливо відзначив єдність древньої державної та релігійної традиції, що виникла саме на київській землі. Поєднуючи ідейно великого князя Володимира і апостола Андрія Первозванного, фундаторів руського чернецтва Антонія та Феодосія Печерських, Митрополит наголосив, що священний Київ радо вітатиме саме тих, хто приходить на його землю як визволитель. Бачимо тут неприховану незалежність Сильвестра Косова, що не раз потім виявиться в його стосунках з Москвою. Значить, і в стосунках з Варшавою він був таким же, тільки розуміння неможливості досягнення очікуваного результату в переговорах з католиками при послабленні військової сили православних змушувало його маневрувати, сподіваючись на покращення воєнної ситуації. У Ніжині ж протопоп Максим Филимонович висловить перед Бутурліним відверто вірнопідданську промову. Цим уже сформована до цього часу промосковська орієнтація (на відміну від незалежної Косовської) частини українського духовенства була висловлена офіційно й стане згодом політичним чинником україно-московських стосунків. Скоро саме ця частина українського православного духовенства стане ретранслятором московських політичних інтересів в Україні.

Домовленість про присягу українського населення царю та переговори про умови військового союзу війська Запорізького з Московською державою започаткували історичну Переяславську угоду. Під час здійснення присяги та встановлення воєводського правління в Києві дійшло до конфліктів Митрополита Косова з московським урядовцями, бо Митрополит стояв на твердих незалежних позиціях у справі відносин з Московією. І тільки політичні комбінації змусили українську церкву визнати факт її переходу під зверхність московського царя.

У цілому ж, у даній проблемі не втратило наукової ваги визначення М.Грушевським ваги релігійної ідеї як інтеґративного чинника вітчизняної історії. «Православ’я, – писав він, – в тім моменті було єдиною формою відпорності українського елементу в сфері культурно-національній».

Проаналізуємо й ще один цікавий аспект релігійного чинника. Важливе й досить специфічне місце в політичних вимогах козацтва за часів Б. Хмельницького посідала вимога відновлення юрисдикції Київського митрополита в традиційних межах Київської Митрополії. Будучи поєднаною з вимогою визнання козацької території та юрисдикції, ця вимога набувала специфічного політичного звучання – як державницька. Стародавня юрисдикція Київського митрополита ставала (поруч з традицією князівської влади) одним з ідеологічних засобів відновлення в православних землях світської юрисдикції, тобто держави та обґрунтування її спадкоємності. Цей момент є вже у вимогах до Зборівської угоди. І В.Липинський. помітивши його, зазначає, що метою цієї вимоги було «визволення з ляцької неволі не тільки козацької території (тодішньої «України»), але й усіх так званих «руських земель» Речі Посполитої, залежних віддавна від духовної влади київського митрополита. Поруч цієї традиційної, споконвічної духовної влади мала відродитися реальна державна, політична влада під проводом гетьмана Війська Запорізького».

Проте звернемо увагу ще й на те, що юрисдикція давнього Київського Митрополита розповсюджувалася на всю державну територію Київської Руси, тому така відверта претензія на «збирання земель» з апеляцією при тому до апостола Андрія та князя Володимира (див. виступ Митрополита Косова перед московським боярином вище) загрожувала самій незалежності Московської держави, адже розкол давньої Київської Митрополії на Київську й Московську стався після загибелі Київської Руси й проводився з порушенням канонів. Не випадковим був конфлікт митрополита Косова з московськими послами царя – його примушували визнати зверхність царя над його церквою. Оскільки Москва оголосила себе «третім Римом», то проводила цезаропапістську політику, за якою голова держави був і головою церкви. Митрополита Косова просто примусили відмовитися від претензії, яка загрожувала основам Московського царства. Хмельницький, для якого військово-політичний чинник все ж таки грав головну роль, вочевидь, цього так і не зрозумів.

Крім усього того, слід сказати, що в усіх козацьких вимогах присутній був вираз «грецька віра», через що, вочевидь, і сидів в Україні Єрусалимський патріарх Паїсій та допомагав козакам – якби козаки написали «руська віра», тут же їх би покинули всі греки. Ця «грецька віра» на цей час влаштовувала й Москву – можна було без конфліктів з Константинополем забрати православних Річіпосполити «під себе».

Пізніше Москва піде на конфлікт, але вирве з-під впливів греків Київську митрополію (цього не визнає Константинополь і досі). Вирвавши ж, тут же почне впроваджувати власну імперську державно-політичну ідеологію «збирання земель». Ось – потенціал прав стародавнього Києва, що його не зміг використати Б.Хмельницький, але який прекрасно усвідомлювався митрополитом Сильвестром Косовим та його однодумцями з вищого київського духовенства.

Розуміння важливості релігійної незалежності дійде до козаків пізніше – в «Пактах і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» (Конституції Пилипа Орлика. 1710 р.) з'явиться апеляція до титулу Каган (Rex) та спадкоємності від хозарів (очевидно, збиралися у подальшому розробляти права митрополії Тамарха), але буде вже пізно. Та й визнати залежність Київського митрополита від московського царя Богдан Хмельницький Сильвестра Косова примусив публічно. Це можна вважати головною помилкою гетьмана Б.Хмельницького у Визвольній війні. Наслідки її Україна переживає й досі.

Гетьману треба було звернути якнайпильнішу увагу на застереження Київського Митрополита та дізнатися детально про всі особливості московського православ’я. Слабкість православ’я в Україні зовсім не означала, що ті ж слабкості були й у Московської церкви. Те, що саме вона створить росіянам їхню державу ще в часи Івана ІV, стане ясно українцям багато пізніше – тоді, коли Петро І та Катерина ІІ створять росіянам їх Православну імперію, використавши при тому весь потенціал апостольського православного Києва.

І, нарешті, щодо релігійного мотиву Переяславської угоди як певного результату визвольної боротьби. На Переяславській раді одна позиція виголошувалася козаками: «Волимо під православного царя Восточного». Отже, релігійний мотив був тут визначальним. Інша річ, що вибір виявився не ідеальним, якщо не хибним. Але те, що він мав під собою об’єктивні основи, був цілком логічним з релігійно-ідеологічної точки зору, ясно.

І.Власовський, видатний церковний історик початку ХХ ст. узагалі розцінив акт Берестейської церковної унії 1596 р. як такий, що поставив під загрозу взагалі існування православ’я на терені Польсько-Литовської держави, і ввів його у ряд «винуватців Переяславської угоди 1654 р.», бо саме унія, «переведення якої… пішло в цілях відірвання православних від Сходу і асиміляції їх… привела якраз, навпаки, до наближення гнаних до Сходу й до злуки з Москвою».

Можливо, тут мало місце й певне прагнення до універсалізації релігійного чинника, але треба визнати, що вплив унійної акції 1596 р. і на загострення релігійної боротьби, і на розкол руської народності тих часів (української вже) був значним. Бо розкол релігійний (який, до речі, інспірувався з обох боків, про що йшлося вище) мав і свій політичний вимір. А саме: підірвавши єдність національного менталітету, що, власне, тоді й народжувався, конфесійний поділ завадив формуванню послідовної національно-державницької ідеології та її втіленню, навіть у найсприятливіші моменти. Перемогли відцентрові тенденції – орієнтації на «одновірні», але зовнішні центри. Пропольські (прокатолицькі) або промосковські орієнтації домінували в політичній свідомості того часу.

Отож, на цей практичний деструктивний аспект унії 1596 р. та практику її впровадження треба звертати увагу, хоча не можна забувати й про її конструктивні моменти, зокрема, прагнення подолати церковну кризу в православ’ї, відновити єдність Християнської церкви, досягти конфесійної єдності й злагоди в державі. Правда, останні виявилися утопією, практика життя ж винесла у реальність саме момент деструктивний.

Переяславська угода, вплинувши на розстановку політичних сил у Східній Європі, змінила статус української державності й становище Української церкви. На статусі Православної церкви відтепер позначалися внутрішньополітичні умови Московської та Польсько-Литовської держав, стосунки між ними, а також політика церковних діячів щодо цього. Ключовою, найпомітнішою в історії християнства на терені України другої половини ХVІІ ст. подією стало підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату.

4.3. Прилучення Київської митрополії до Московського патріархату та його наслідки.

(Прочитайте й виділіть головні положення)

Переяславська рада 1654 р. з її геополітичними та релігійними наслідками мала для українського православ’я суперечливе значення. З одного боку, московська світська й церковна влада прагнули інтегрувати Київську митрополію до складу Московського патріархату, позбавити українське православ’я самостійності. З іншого – коли Україна була розділена між Польщею й Московією угодами 60 – 70-х рр. ХVІІ ст., Москва деякий час заважала польському уряду відкрито розколоти Київську митрополію та підпорядкувати православних Правобережжя Римському престолу.

На Лівобережній (Гетьманській) Україні Православна церква з другої половини ХVІІ ст. отримала статус державної, набувши на деякий час нових імпульсів свого розвитку та впливів на суспільство. Під час Визвольної війни ідеалістична ідея пошуку в православного царя захисту від релігійних утисків поєднувалася з ідеями підпорядкування Москві всієї України. Поширені в народі (значною мірою завдяки агітації промосковські орієнтованого духовенства), ці ідеї досить стримано сприймалися ієрархією церкви. Нагадаємо тут негативне ставлення Митрополита Сильвестра Косова до царської присяги та адміністрації, додавши факт намагання українським «духовним посольством» від липня 1654 р. зберегти автономний статус Київської митрополії щодо московської духовної влади.

Ситуація значно ускладнилася в часи «Руїни», коли зросла політична та військова залежність Лівобережжя від Москви. Вже в «Переяславські статті» 1659 р. були введені положення про духовну владу Московського патріарха. А вже в 1660 р. бачимо прохання духовенства у Москви дозволу обрати митрополита на тій тільки підставі, що діючий (Діонісій Балабан) «не перебуває в Києві». І вже йшлося про те, що рішення про підпорядкування майбутнього предстоятеля Київської кафедри – Москві чи Константинополю – має прийняти сам цар.

Тобто, вже тоді виник мотив підпорядкування. Але Москва не наважилася в той час ініціювати розкол Київської митрополії. Однак бачимо, що позиція українського духовенства змінилася порівняно з автономізмом «духовного посольства» 1654 р. На поч. 60-х рр. ХVІІ ст. Москва ще зважала на Константинополь, що виявилося, зокрема, у 1662 р., коли Константинопольський патріарх наклав прокляття на М.Филимоновича, якого Москва висвятила у єпископи, й московське посольство виправдовувалося за це в Константинополі.

Як бачимо, Московська церква без Київської митрополії – це щось принципово інше, ніж з нею.

У 1665 р. з’являється пункт 4 у «Статтях Брюховецького», де містилося прохання, щоб до «Києва на митрополію, по указу государя, руський святитель з Москви посланий був» і щоб «митрополиту Київському бути під послушенством святішого патріарха московського» з огляду на можливу нелояльність ієрархів, «під рукою королівською будучих». Царський уряд обіцяв почати зносини з цього приводу з Константинополем. У 1666 р. Київське духовенство знов посилало до Москви делегацію за дозволом обирати митрополита й знов виринало питання про поєднання Української церкви з Москвою. Зазначимо, що в ситуації щодо підпорядкування дії православних владик відносно Москви нічим не відрізнялися від аналогічних дій таких же владик щодо папи Римського, коли наприкінці ХVІ ст. вони ж самі й поставили питання щодо підпорядкування.

За правління гетьмана Петра Дорошенка, коли митрополит І.Нелюбович-Тукальський спробував об’єднати Київську митрополію під своєю духовною владою, Москва вже прямо попросила Константинополь зректися права на Київську митрополію на свою користь. Патріарх не погодився. Але, знаючи вже про те, що Київська церква княжої доби поставала у свій час незалежною від будь-яких закордонних центрів, розуміємо, що сам Константинополь не мав на неї ніяких прав. Йому просто було (і є) вигідно, щоб усі вважали, що в нього вони є, бо він цим вдало користувався завжди.

Тут спрацьовувала й та «грецька віра» з козацької термінології. Константинополь, можна сказати, зубами вчепився в Київську митрополію й ні за що віддавати її не бажав. На аргументи ж римських пап щодо того, що Константинополь взагалі мало на що має прав, на православному просторі ніхто не зважав – папу тут уважали заледве не Антихристом, а будь-кого, хто наважився б апелювати до історичних претензій Риму до «нового Риму», тут же затаврували б «папежником» і не стали б навіть слухати. Після «Руїни» ж провідні політичні й церковні діячі Гетьманщини взагалі не бачили іншого виходу для стабілізації суспільства, крім визнання московської влади.

У 1675 р., після смерті І. Нелюбовича-Тукальського, київське духовенство, до речі, без підтримки гетьманської влади, обрало на митрополичу кафедру печерського архімандрита Інокентія Гізеля. Показним стало те, що Константинопольський патріарх Парфеній, до якого їздили просити по ласку українці (кому ж таке не сподобається? Авжеж), дозволив таки висвятити Гізеля в Москві. Але не маючи підтримки гетьмана, київські духовні не наважилися представити Гізеля патріарху Московському Йоакиму. Цим вони втратили шанс мати визначного богослова й політика на посаді предстоятеля Київської кафедри, який, можливо, зміг би не тільки продовжити справу Петра Могили, а й завершити її – допоки Москва не володіла Київською кафедрою, шанс канонічного встановлення Київського патріархату (на відміну від самопроголошеного встановлення патріархату Московського) з відповідним успадкуванням ним усіх прав давніх Київських Митрополитів, ще залишався. Москва це розуміла прекрасно, тому вже з поч. 80-х рр., після смерті І.Гізеля (звертаємо увагу: до того не наважилися) активізувала справу інкорпорації Київської митрополії. Остаточно її було вирішено протягом 1685 – 1686 рр. за активної участі гетьмана І.Самойловича, частини лівобережного духовенства та московської влади – світської й духовної.

Ще в 1683 р. з ініціативи Самойловича Московський патріарх благословив Варлама Ясинського, обраного Києво-Печерським архімандритом замість померлого І.Гізеля. Так практично було скасовано лаврську ставропігію, надану Константинопольським патріархом. Цей крок, можливо, й може бути певною мірою виправданим постійними претензіями уніата-митрополита Й.Шумлянського, але тільки певною мірою. Об’єктивно ж це був останній акорд тривалої прелюдії остаточного підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху. Самойлович у 1684 – 1685 рр. сам спробував умовити константинопольського патріарха Якова погодитися зі зміною юрисдикції Київської митрополії, але Яків виявився не дурнішим від свої попередників і не погодився, пославшись на те, що йому потрібна згода всіх східних патріархів та великого візиря. Москві, яка, природно, і штовхала Самойловича на такі речі (бо він був занадто слабкою людиною, щоб робити самостійно такі кроки), прийшлося вирішувати проблему самій, а значить, іти на порушення канонів.

У лютому 1685 р. московський уряд видав грамоту-розпорядження Самойловичу про проведення виборів Київського митрополита без згоди Константинополя. Наказано було вислати кандидата на посвячення до Москви. Таким кандидатом став луцький єпископ Гедеон Святослав-Четвертинський, який з 1684 р. оселився на Лівобережжі, рятуючись від переслідувань польської влади та Й.Шумлянського. Ця людина влаштувала всі сторони процесу. Гедеон мав авторитет як захисник православ’я, був лояльним до московської влади та ще й родичем гетьмана І.Самойловича. Його було обрано Київським митрополитом на елекційному соборі 9 липня 1686 р., який проходив під пильним наглядом представників гетьманської старшини, хоча самого Самойловича тут не було.

На соборі духовенство зайняло очікувальну позицію. Це виявилося навіть не у ставленні до особи Четвертинського, який пройшов одноголосно, а в тих вимогах-умовах, якими священство обстоювало посвяту митрополита в Москві. У листі до гетьмана Самойловича духовенство наголошувало, що даний собор не може вирішувати питання про зміну юрисдикції з огляду на санкції («клятву») Константинопольського патріарха. Перехід може відбутися тільки, якщо Константинопольський патріарх сам звільнить Київську митрополію відповідним актом. Зраду Константинополя владики вважали поганим прикладом для Правобережжя, яке одразу ж примусять покоритися папі. Йшлося також про збереження традиційних прав та вольностей духовенства та необхідність протистояти натиску московських звичаїв у Богослуженні та церковному впорядкуванні. Помітимо також, що все це робилося зовсім без участі й згоди на те правобережних частин Київської митрополії, що безумовно вже було порушенням канонічного права.

У липні ж Самойлович відправив до Москви посольство на підтвердження царями (Петром та Іваном) елекції Гедеона, а також прав митрополії в разі її переходу під руку Московського патріарха. Крім згаданих вище вимог погодити з Константинополем питання про юрисдикцію, в грамотах гетьмана та в чолобитних статтях духовенства зазначалось:

– московська влада, вирішуючи питання про юрисдикцію, має подбати про титул «екзарха Константинопольського трону» для Київського митрополита – для захисту інтересів православних Річіпосполити;

– має бути підтвердженою влада Київського митрополита над єпископіями, архімандріями, ігуменствами, монастирями, церквами й братствами;

– треба затвердити за ним усі маєтки на Київському (правобережному) боці Дніпра, захоплені Шумлянським;

– Київський митрополит має стояти вище всіх митрополитів Московського патріархату, зберігаючи свої попередні честь і владу;

– стосунки з Московським патріархом мають будуватися згідно з «Переяславськими статтями»; митрополит лише приймає благословення і поставлення від патріарха, а в суди митрополичі патріарх не втручається й скарг не приймає;

– має бути забезпечений вільний вибір митрополита, митрополича кафедра зберігається за Предстоятелем до його смерті;

– вимагається вільне книгодрукування у Печерській та ін. друкарнях та право навчання «вільних наук» у Братському монастирі;

– має зберігатися стародавній привілей Київського митрополита – носіння хрестів на митрі та хреста перед ним під час митрополичого виходу (це – відзнака східних патріархів. – О.Б.); звільнення від традиційного на Московщині почергового річного перебування при патріаршому дворі. В титулі Київського митрополита має залишатися додаток «всієї Руси».

Царська відповідь підтверджувала майже всі зазначені права і вольності, крім екзаршого титулу. Замість того було запропоновано залишити православних Польщі під опікою Київського митрополита за старим звичаєм. Це закріплювалося у «Вічному мирі» 1686 р. Московський патріарх Йоаким також погодився з більшістю статей, обіцявши надати належну грамоту після посвячення. (Якими всі виглядали милими, коли йшлося про приєднання Київської митрополії, і якими вовками оберталися одразу ж після її здобуття…).

Митрополит Гедеон зі свитою був прийнятий у Москві 24 жовтня 1686 р. Рукоположений він був 8 листопада в Успенському соборі (так дано в патріаршій грамоті, царська подає дату 11 листопада) та приніс присягу на послушенство Московському патріарху. Царська грамота на посвячення датована 15 грудня. В ній ідеться про стосунки Київської митрополії з Московським патріархатом і обґрунтовується потреба приєднання першої до другого.

Найголовнішим у цій справі було те, що підтверджувалися всі вищеназвані вимоги київського духовенства щодо прав митрополита. Патріарша грамота про посвячення митрополита на «вдову» кафедру датована 9 грудня. В ній патріарх не дозволив Київському митрополиту додаток до титулу «всея Руси», обмежившись додатком «митрополит Малої Росії, Київський, Галицький». Також від українських митрополитів вимагалося носити «білий каміла» (клобук) «ради єдиночинства». Після висвяти Київського митрополита гетьман Самойлович та російський уряд сповістили про це Константинополь, намагаючись переконати його у правочинності такого акту. Аргументи були традиційні й не менш традиційно непереконливі: близькість Київської митрополії до Московської церкви, небезпечність тривалого «вдівства» митрополичої кафедри перед натиском уніатів, бажання українського народу й духовенства, незручність Константинопольського патріарха виконувати архіпастирські обов’язки щодо Києва. Якову пропонувалося відмовитись від юрисдикції на користь Йоакима і вплинути спеціальною грамотою на православних Речі Посполитої, щоб ті визнали владу митрополита Київського.

Проте, не сподіваючись, вочевидь, на позитивний результат без специфічних матеріальних «вливань», на Схід відбуло московське посольство, яке спочатку обробило Єрусалимського патріарха Досифія, а потім і великого візиря. Останній натиснув на константинопольського патріарха Діонісія й «переконав» його. Той протягом травня – червня 1687 р. видав цілу низку погоджувальних грамот царям російським, патріарху Йоакиму, митрополиту Гедеону, гетьману Самойловичу, соборну грамоту українському духовенству й мирянам. Причина такої дивної поступливості стає зрозумілою з листів візиря, де він згадує про соболя, червонці та ін. матеріальні заохочення, які греки отримали від росіян.

Тобто константинопольський патріарх Діонісій просто продав Київську митрополію. Через рік за це його інші східні патріархи скинуть з престолу (перший і єдиний випадок в історії світового православ’я) й одне із звинувачень проти нього буде саме те, що він не канонічно передав Київську митрополію під юрисдикцію Москви.

Незаконність цього акту остаточно офіційно була визнана у 1924 р. Томосом (декретом) Константинопольської патріархії. Визнав Московську церкву тільки в межах до 1589 р. і патріарх Діонісій у 1990 р. Нинішній Варфоломій також стоїть на цій же позиції, хоча й проводить обережну політику щодо Москви.

ВИКОНАННЯ ЗАГАЛЬНОГО ЗАВДАННЯ:

Проведіть структурно-методичний аналіз теми за такою таблицею:

Факти	Поняття	Зв’язки	Сенси	Загальні вміння	Творчо-пошуковий аспект	Ціннісно-смисловий аспект	Комунікація
Які факти в темі є головними?	Які поняття є зістовними для теми?	Які зв’яки ви встановили?	Які сенси ви встановили?	Необхідні для засвоєння теми вміння	Які творчо-пошукові дії необхідні для засвоєння теми?	Яке ціннісне й змістовне навантеження даної теми?	Як треба використовувати набуті знання в педагогічній практиці?

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ТА САМОПЕРЕВІРКИ:

1. Визначить зміст і значення Могилянської доби в історії

українського православ’я. Запишіть.

2. Оцініть ставлення українського козацтва до ідей Київського

митрополита Петра Могили.

3. Охарактеризуйте значення церковно-релігійного чинника

для Визвольної війни українського народу 1648 – 1657 рр. Чому він був так важливий?

4. Якими були конкретно-історичні факти прилучення Коївсь

кої митрополії до Московського патріархату?

5. Охарактеризуйте наслідки підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату.