1.3. Виникнення Християнської церкви та її стан у і тис. Н.Е.

(Прочитайте і виділіть головне)

Наукове вивчення як Біблії (головного джерела християнського віровчення), так й інших джерел з історії цієї релігійної системи, а також розвиток археологічних досліджень на теренах, де вона першопочатково виникла, проявили величезні протиріччя у джерелах і серйозні незбіги даних цих джерел з археологією. Тому не випадковим став висновок одного з сучасних французьких дослідників – Робера Шарру щодо того, що на сьогодні наука ні про народження Христа, ні про його життя, діяльність, як також і про обставини смерті не може нічого сказати точно.

Отже, навколо такої непересічної особистості, як Ісус Христос, накопичилася вже величезна кількість міфів, і проблема встановлення реальної картини того, що саме відбувалося на поч. н.е. на теренах Палестини, як і встановлення точних фактів з історії раннього християнства не уявляється можливим. Уже можна зрозуміти, якою фундаментальною й величезною є проблема історії християнства, у тому числі на наших землях.

Перша християнська громада виникла (вчені так і пишуть: «очевидно», бо сказати точно не можуть) в Єрусалимі. Про це маються відомості головним чином у Книзі Діянь Святих Апостолів. Але вчені також звертають увагу й на складну смислову структуру цього джерела. Книга Діянь – через свою переважно наративну (оповідну) форму – часто вважається т.зв. «історичною» книгою Нового Заповіту (за аналогією зі старо-заповітними «історичними» книгами).

Чому вчені ставлять термін «історичні» в лапки? Тому що методи отримання інформації тими, хто створював такі джерела, були, головним чином, сни й медитації. Чи можна вважати описані в такому стані речі реальною історією й наскільки? Не випадково ж, вочевидь, нині дехто з іудейських рабинів твердить, що того ж Мойсея взагалі ніколи не було, вже заговорили те ж саме й щодо храму Соломона; факт же «єгипетського полону» іудеїв взагалі давно підданий ученими сумніву.

Отже, вся справа полягає в тому, яким чином треба розшифровувати інформацію з таких джерел? Один спосіб знайдено – археологія. Але її на сьогодні явно замало. Якщо справа обстоїть практично безнадійно з історією самого Христа, як написав Р.Шарру, то що вже говорити про події багато більш давні, що описані у Старому Заповіті? Ось і Книга Діянь апостолів несе в собі такий потужний містичний компонент, який робить її джерелом не лише історії християнства (у т.ч. й історії церкви), а й церковної еклезіології (вчення про містичну сутність церкви). Адже виникнення церкви тут пов’язане не лише з виголошенням певної доктрини та згуртуванням групи її послідовників. Головний наголос зроблений саме на події містичного характеру – на безпосередньому контакті учнів Христа – апостолів – з Богом-Святим Духом. Але просте виголошення якоїсь доктрини й не могло призвести до виникнення нової релігії, містичні речі в релігії мають величезне значення, це треба розуміти.

Сама дія – сходження Святого Духа, що відбулася на іудейське свято П’ятидесятниці (за новою символікою – на 50-й день після Христового Воскресіння), надала послідовникам Христа значних містичних здібностей (грецьк. харизма – «дари Святого Духа») та особливої наснаги у справі поширення нової релігії. Саме з П’ятидесятниці починається зміцнення першої громади християн у Єрусалимі та поширення християнства серед інших народів – «апостольське служіння», або апостолат.

Саме тому, що ця подія є центральною в Діяннях і явно надала якесь виняткове право апостолам на здійснення своїх функцій, а також той факт, що церква чітко зберігає традицію своєї тяглості від апостолів через канонічне висвячення своїх єпископів більш вищим за рангом архієреєм (чи кількома) возложенням руки, можна говорити про певну технологію. Це входить у таїнства посвячення людини, що обрала за свій життєвий шлях служіння Богу, тому щодо цього ніякої інформації нікому церква не дає, і то – її право. Але те сходження Святого Духа – центральна подія у виникнення церкви як інституту, тому, вочевидь, в день П’ятидесятниці щось таки відбулося, що не мало й не могло мати інших пояснень, ніж ті, що є в самому джерелі. Ми ж своїм нинішнім науковим мисленням можемо тільки припустити певний, але дуже конкретний прояв дії «тонкого світу» в земній реальності, спрямований на учнів Христа, який передається більше 2000 років з покоління в покоління вищими ієрархами церкви шляхом рукоположення. Більше щодо того світській людині сказати немає чого, бо наука про такі речі відсутня.

Найдавніша традиція в побудові церкви як інституту – це традиція Заповіту, яка втілювалася в діяльності інституту пророків.

Перша лінія традиції фокусувалася навколо Єрусалимського храму як єдиного визначеного та заповіданого місця. Саме по цій лінії йде створення Септуагінти – першого грецького перекладу іудейського священного писання (т.зв. «переклад сімдесятьох»), а також ведуться філософські пошуки елінізованих іудеїв. Першим з них був Філон Олександрійський. Так проходило введення іудейської світоглядної парадигми в античну філософію (стоїчно-платонічну традицію), багато чого з якої згодом використають видатні християнські богослови Августин і Ансельм. Ця лінія дасть ідею Месії, суперважливу в проблемі Христа, але також й ідею жертвоприношень.

Друга лінія традиції в організації церкви як інституту – традиція інституту синагоги (бейт-га-кнессет) як зібрання вірних для читання Святого Письма та молитви. Вона являла собою іншу, ніж Єрусалимський храм, парадигму релігійності й релігійної практики. Не жертвоприношення, а сприйняття Божого слова й молитва – ось що вона стверджувала. Святим може бути кожне місце, освячене зібранням віруючих. Попри певний суб’єктивізм, не можна не визнати більший демократизм і прогресивність цієї традиції.

Перша лінія виходила з ідеї, що Центр Світу є, й то – Єрусалим. Уся дохристиянська міфологія будується навколо теми Центру Світу, християнська й мусульманська – також. Друга лінія є проявом номіналістичної (множинної) тенденції, бо з неї виходить, що Центр Світу – всюди (положення про те, що Центру Світу не існує – основоположне в моделі Всесвіту Ейнштейна, яка на сьогодні вже сильно критикується), а відповідно, молитися треба не обов’язково в якомусь одному місці.

Друга лінія в становленні церкви (синагогічна) і вплинула на становлення розуміння церкви як громадянського зібрання – еклезії (грецьк.: «зібрання громади»), яке згодом перетворилося в розуміння церкви як кіріакон (грецьк.: «господнє місце»). В будь-якому разі можна побачити синтезу обох парадигм: Центр Світу є (бо в ньому Бог перебуває), але – всюди, хоча й тільки в церкві.

Слід згадати також й іудейське сектантство – есеїв, назореїв, евдонітів, терапевтів – це був радикальний релігійний фундаменталізм, який відрізнявся від формалізованого ритуалізму фарисеїв. Дуглас Рід у своїй фундаментальній праці «Спір про Сіон» (за яку він наклав головою), щоправда, висловив думку, що все це, разом з фарисейством, не були релігійні організації як такі, а політичні партії, які використовували релігійну оболонку для боротьби за владу. В будь-якому разі, їхні життя та світогляд могли бути подібними до життя й світогляду ранніх християн.

Однак, усе це – напрям в християнстві іудейський. Цілий же ряд учених убачає традицію формування церкви як інституту в зібраннях людей для виконання стародавніх містерій язичництва та митраїзму. Та й саме раннє християнство мало свої містерії – це є фактом незаперечним. Давні ж містерії й самі були таємним дійством, і мали зв’язок з таємними товариствами, чому їх світогляд та зміст діяльності й залишаються погано вивченими. Християнство ж традицію таємних орденів мало дуже довго, й не виключено, що має й досі. Більш конкретно говорити поки що про це нічого, але думка така в науці існує й вона теж виводить нас на іншу, ніж іудейська, можливу традицію в формуванні християнства як учення, й церкви як інституту.

В історіографії вважається, що єрусалимською громадою спочатку керував ап.Яків, «Брат Господній», який очолював колегію пресвітерів (грецьк. «старійшин»). Узагалі в науці прийнято вважати, що перша церковна ієрархія в апостольський період складалася з апостолів, пророків, євангелістів, пресвітерів-єпископів, пастирів, докторів-катехитів, дияконів. Єпископи, священики й диякони складали ієрархію сталу. Інші, зокрема, апостоли, були місіонерами – мандрівними проповідниками Євангелія, доки їх функції не перейшли до вищеназваних чинів. Після смерті апостолів у церкві постапостольських часів найвищим титулом був титул «єпископос» – єпископ, який означав наставника церкви якось міста чи околиці.

Раннє християнство було релігією міською, тому першими його центрами були саме міста – Рим, Антіохія та інші. Міста – центри християнства з їх проповідниками – єпископами – користувалися більшою повагою від інших осередків не стільки внаслідок своєї адміністративної чи політичної ваги, скільки як «церкви-матері». У найбільшій пошані були т.зв. Апостольські церкви – громади, засновані кимсь з апостолів або учнем апостолів (їх було потрактовано як «Тіло Христове»). За повагою поступово зросли влада і впливи таких церков та їх єпископів, що згодом витворило нову титулятуру, яка буде все одно розвитком інституту єпископату.

Отже, як бачимо, громади громадами, але й єпископи в ранній церкві вже були одразу. Схоже, що їх настановлення було справою апостолів. Можливо, не всіх. Ось щодо ап. Андрія є свідчення в Новому Заповіті, що той настановив на єпископську кафедру в Аргірополісі (Фракія), а це – Візантій, майбутній Константинополь, свого учня Стахида. Але перебував Андрій на місії у «Скіфії», тобто – на наших землях, подорожуючи тут з учнями (про трьох з них є дані з польських джерел, що їх убили на кризі якоїсь «північної річки», тобто – десь на півночі України), а значить, він їх теж настановляв на єпископів, й їх було, принаймні, троє. І виходить, що для майбутньої Візантії ап. Андрій дав одного єпископа, а для майбутньої України – не менше трьох. А чому? Цікаво, чи не так?

Уже в І ст. починається виділення кліру (грецьк. клірос – «доля», «місце», «служіння»). Спочатку це означало будь-яке служіння; у ІІ ст. термін уживається вже для означення служіння священицького. Для ранньої церкви було характерним співіснування протягом деякого часу двох видів священицького служіння – харизматичного та ієрархічного. Перші громади знали служителів харизматичного типу – то були апостоли й євангелісти («благовісники»). Служили в церквах також і пророки, що було органічним для традиції, яка апелювала до біблійних зразків. Але поступово, зі зміцненням церковної організації та системи управління, харизматичні служіння були витіснені ієрархічними, посадовими. Тенденція до обмеження пророчого служіння (яке явно було популярним і шанованим) є вже в посланнях ап. Павла (І Кор. 14: 22 – 40). Нині християнство не любить уживання терміну «пророк» і цей напрям у собі не розвиває. Отже, традицію пророчого служіння слід уважати характерною для молодої церкви.

Дослідники твердять, що вже до початку ІІІ ст. на теренах Римської імперії у загальних рисах склалася структура та ієрархія Християнської церкви. Єпископів, що жили в метрополіях, тобто в містах, які були столицями адміністративних провінцій Римської імперії, стали називати митрополитами. Такі ієрархи вже мали деяку владу над іншими єпископами своєї провінції.

Науковці не виявили точно, коли став уживатися цей титул. Але відомо, що Перший Вселенський собор у Нікеї (325 р.) допускає вже існування митрополитів і застерігає, що без дозволу митрополита ніхто не може стати єпископом у його провінції. З V ст. майже всі єпископи найповажніших престолів для більшої почесті стали вживати титул архієпископа. У той же період з’являється в ужитку й титул «патріарх». Зокрема, на Халкидонському соборі (451 р.) отці собору публічно і вперше назвали патріархом єпископа Риму Лева І. Згодом греки титулували так архієпископа Акакія з Константинополя, хоча й не в юридичному сенсі, а в означенні почесті (в будь-якому разі видно, що почалася боротьба за титул патріарха між двома «Римами» – старим і новим).

Першим же, хто почав уживати цей титул сам про себе, був єпископ Константинополя Геннадій (471 – 489 рр.), у чому одразу видне самопроголошення. А вже під кінець VІ ст. владики Константинополя прийняли титул «екуменічний патріарх», тобто Вселенський, у чому також одразу видне ще одне самопроголошення й що було одною з головних причин їхніх непорозумінь з Римськими папами, а згодом і розколу в Християнській церкві. І хоча Константинополя, як міста, на сьогоднішній день на землі немає, Константинопольські патріархи титул зберегли і вживають його й понині.

Класичною версією є та, що на тому ж Халкидонському соборі титул патріарха було закріплено за п’ятьма церквами: Рим, Олександрія, Антіохія, Єрусалим і Константинополь. Серед них греки домагалися для свого патріарха другого місця в почестях після Римського патріарха – папи. І досягли цього, але тільки на VІІІ Вселенському соборі (ІV Константинопольському) у 869 р.

Щоб запобігти зростанню претензій інших церков називати себе патріаршими й не допустити поділу й унезалежнення церковних провінцій та послаблення влади Константинопольського патріарха над ними (самопроголошеного, підкреслюємо), була створена доктрина про П’ять патріархатів, як число замкнене й незмінне. Власне, ця доктрина та її розробка й складає суть класичної теорії патріархатів. На сьогодні в світовому православ’ї п’ятим патріархатом є Московський, самопроголошений у 1449 році й визнаний Константинополем у 1589 році.

Протягом перших століть н.е. ставлення державної влади до християн було неоднозначним, перетерпіло значних змін. Воно не було тільки негативним (як інколи вважається). Певна віротерпимість в Римській імперії мала місце, тому християнство мало змогу поширюватися. Але були й періоди досить організованих та систематичних репресій і переслідувань. Існували як об’єктивні причини напруженості стосунків християнської спільноти з суспільством та владою, так і суб’єктивні, зокрема, – антихристиянські особисті орієнтації тих чи інших владних осіб (в історії християнства в Україні обидва чинники проявляться). Серед об’єктивних причин слід назвати такі:

– релігійно-політична: незважаючи на релігійний плюралізм, офіційний Рим суворо вимагав дотримання культу імператорів. Відмова християн приносити жертви імператору вела до звинувачень у політичній та громадянській нелояльності;

– соціально-психологічна: нова релігія викликає спротив завжди. Християни були дуже часто незрозумілими, «чужими», а тому викликали ворожість. Їх оголошували «ворогами богів», проти них висувалися вульгарні звинувачення в людожерстві, розпусті тощо;

– економічна: на християн писали доноси торговці ідоложертовним м’ясом, бо відмова від участі в жертвоприношеннях підривала економічні інтереси певних соціальних верств. У стану жерців підривались також не тільки економічні інтереси, а й соціальний престиж та влада над людьми.

Найбільші гоніння на християн мали місце у ІІ – ІІІ ст., за правління імператорів Нерона, Декія, Діоклетіана. Безсилля влади силовими методами обмежити поширення християнства або знищити його було засвідчене Едиктом імператора Галерія від 311 рлку. Цей документ став моральною та політичною підготовкою знаменитого Міланського (Медіоланського) Едикту імператора Константина Великого (313 р.) про віротерпимість.

334-й рік уважається роком остаточної перемоги християнства на теренах Римської імперії. З цього ж часу починає підніматися, завдяки діяльності Константина Великого, світовий центр християнської релігії – Східна Римська імперія (відома під назвою Візантія).

В розвитку християнської релігії велике значення мали Вселенські собори, які збиралися у складі представництв усіх помісних церков для вирішення найважливіших догматичних та канонічних питань. Проходили собори під патронатом римських імператорів, згодом – ромейських (грецьких). В історії християнства найважливішу роль відіграли сім Вселенських соборів, які відбулися у ІV – VІІІ ст. :

– 325 р. – І Вселенський християнський собор (ВХС), м. Нікея, за імператора Константина Великого;

– 381 р. – ІІ ВХС, м. Константинополь, за імператора Феодосія Великого;

– 431 р. – ІІІ ВХС, м. Ефес, за імператора Феодосія Молодшого;

– 451 р. – ІV ВХС, м. Халкидон, за імператора Маріяна;

– 553 р. – V ВХС, м. Константинополь, за імператора Юстиніана;

– 680 р. – VІ ВХС, м. Константинополь, за імператора Костянтина Погоната;

– 787 р. – VІІ ВХС, м. Нікея, за імператриці Ірини.

Для вирішення догматичних проблем особливе значення мали: І, ІІ, ІІІ, ІV ВХС, на яких утвердилося те вчення про Святу Трійцю, Боговтілення та Боголюбську природу Христа, яке й стало ортодоксальним. Для вирішення організаційних питань особливе значення мав ІV ВХС (Халкидон). На ньому був ухвалений 17-й канон організаційного устрою церкви, який встановлював наступне:

«якщо імператорською владою постане нове місто, то розподіл церковних парафій слід проводити відповідно до адміністративного і земельного районування».

Православна церква визнає тільки вказані сім соборів, а відповідно й їх рішення.