5.2 Національне відродження і процес становлення автокефального православ’я в Україні у 1917 – 1920-х рр.

(Прочитайте й виділіть головне)

Питання щодо необхідності визволення Української церкви з-під залежності російській самодержавній владі та Синоду виникало й до революції 1917 року. Панування ж і засилля російської політики на засадах священної формули «православіє – самодержавіє – народность» (природно, – все російське) не могло не вплинути на те, що в подіях 1917 року церковний рух в Україні набував національно-політичного характеру.

Слід ураховувати, що специфікою православ’я взагалі є те, що воно реалізовується тільки в етнічних формах (на відміну від католицизму). Воно являє собою помітний атрибутивний і структуруючий елемент нації, безпосередньо впливає на її становлення й розвиток – від забезпечення духовної й культурної цілісності до політико-економічної незалежності. Так само надмірний вплив закордонних релігійних центрів чи державних утворень, що претендують на духовну й політичну зверхність над іншою нацією та її церквою, націлений на послаблення впливів й інтегруючої дії останньої. Відродження національно орієнтованої православної церкви, як чинника формування самосвідомості етносу, його культурного й державного менталітету пов’язане, як правило, з широкими за своєю соціальною базою і метою національно-визвольними рухами.

Активізація національно-церковного життя в Україні після 1917 р. супроводжувалася формуванням церковних рухів автономістів та автокефалістів. Автономістські прагнення були реалізовані за часів гетьмана П.Скоропадського – на Всеукраїнському соборі 1918 р., коли була проголошена автономія у складі Московського патріархату (на той час вже відновленому). Ця автономія була доволі обмеженою. Ступінь самостійності Української церкви на той час відповідав моделі взаємовідносин України з Росією, висунутої Гетьманським урядом. Формально основна частина православних громад існувала на відносно автономних засадах – у складі Українського екзархату РПЦ – аж до січня 1990 року.

Автокефальний же рух заявив про себе вголос протягом 1917 року. Створена була тоді Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР), яка мала на меті провести підготовку до скликання Всеукраїнського церковного собору. Але цей собор автокефалії не підтримав. Тоді рух за автокефалію виокремився й почав розвиватися самостійно – у 1919 р. утворюються й починають діяти перші громади автокефалів, відновлюється діяльність ВПЦР, основна функція якої полягала в українізації церковного життя. Директорія з її прагненням до цілковитої незалежності України проводила цілеспрямовану політику щодо церковного життя, яка максимально сприяла розвитку національно-церковного руху. 1січня 1919 р. Директорія законодавчо закріпила автокефалію Української Православної Миротворчої церкви (УАПМЦ).

Після встановлення радянської влади в Україні ця влада була певний час зацікавлена у розвалі єдиної РПЦ, тому в 20-ті рр., а також у річищі проголошеної владою політики українізації певні умови для розвитку автокефалії в Україні ще були. У жовтні 1921 р. відбувся Всеукраїнській православний церковний собор – перший собор Української Автокефальноїї православної церкви (УАПЦ), який за відсутності єпископату здійснив пресвітерське висвячення Митрополита Василя Липківського (рукоположенням усіх соборних отців), що було давньою християнською традицією. Апелювати цій церкві до моделі УАПМЦ (т. зв.«петлюрівської церкви»), безумовно, було небезпечно смертельно. Але всі священики цієї церкви, які й рукополагали Митрополита на його посаду, були з канонічної автокефальної УАПМЦ, тому ніякого «самосвятства» тут не було – канонічні священики за тих страшних умов, що їх влаштували для релігії й церкви більшовики, апостольською традицією відновлювали свою ієрархію. Але треба враховувати, що й більшовицька влада їм цього не забороняла. Отже, канон було виконано: політична влада на православному просторі має право ініціативи у церковних справах.

Самі ж більшовики ще й допомагали УАПЦ забирати деякі церкви в РПЦ, намагаючись знищити передовсім її. Так що, все було законно.

Акт рукоположення ж Митрополита Василя Липківського проявляє й ще один аспект проблеми: священики як наче відчували, що їм не жити, тому й звернулися до традиції рукоположення – традиції стародавньої, ще апостольської Християнської церкви. Сподівалися, що це їх захистить? Дивлячись на те, що творили більшовики з РПЦ, про які сподівання на якийсь захист могла йти мова? Українські священики не були наївними. Цим актом вони прикликали і Бога, й апостолів до того, щоб був належно покараний той, хто підніме руку на таку Церкву.

УАПЦ діяла до 1930 року, доки не була розгромлена репресивними органами СРСР (т.зв. справа «СВУ»). Прикметно, що розгром її почався саме тоді, коли УАПЦ вийшла за межи СРСР і її приходи з’явилися в США й Канаді, куди вже прямувала еміграція УАПМЦ. Чи свідомо, чи інтуїтивно, більшовицька влада зрозуміла загрозу для своїх можливостей у цьому (з 1929 р. Й.Сталін, за освітою священик, уже переміг опозицію й рухався до одноосібної влади, й ця влада скоро стане /особливо після знищення єврейської верхівки у 1937 р./ російською за змістом), і тому УАПЦ була приречена. Всі її священики прийняли мученицьку смерть, парафії розгромлені.

Однак діяльність осередків автокефалії продовжувалася за кордоном. Мстислав (Скрипник) після Другої світової війни, посівши посаду Митрополита УАПЦ в США, з’єднав обидві гілки української автокефалії – і УАПМЦ, і УАПЦ воєдино. Мстислав мав канонічність від УАПМЦ. Підвівши під свій омофор начебто «самосвятну» УАПЦ, Митрополит Мстислав (Скрипник) надав канонічності й їй. Тепер єдина УАПЦ могла при першій же нагоді розпочати боротьбу за повернення собі відбитої у неї більшовиками канонічної української території. Але їй прийдеться такої нагоди чекати майже півстоліття.