5.3. Українська автокефалія кінця хх – початку ххі ст.

(Законспектуйте)

Нові можливості розвитку української автокефалії з’явилися тільки після розвалу тоталітарного СРСР. У незалежній Україні був прийнятий Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991 р.), який був згодом доповнений деякими поправками. Нормує релігійне життя й Конституція України, за ч. 3 ст. 35 якої жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова, що запобігає виникненню державної релігії та привілеїв будь-яким релігійним організаціям. У ст. 11 проголошено єдність етнічного, культурного, мовного та релігійного розвитку як титульного етносу, так і національних меншин, що узгоджується з Рамочною конвенцією Ради Європи «Про захист прав національних меншин». Ст. 24 Конституції формулює принцип рівності прав і свобод громадян, у т.ч. без обмежень за релігійною ознакою. Тож усі віруючі в Україні й створені ними організації користуються повнотою прав та мають рівний юридичний статус.

Український автокефальний рух почав проявлятися в УРСР ще й до розвалу СРСР. Протягом перших років незалежності України її православну спільноту представляли дві церковні інституції – Українська православна церква (УПЦ) митрополита Філарета та Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) на чолі з Київським патріархом Мстиславом (Скрипником). З одного боку, виникнення цих структур стало наслідком тривалого розвитку українського національно-релігійного руху, а з іншого – результатом демонтажу унітарної централізованої політичної системи колишнього СРСР, маргінальний елемент якої становила церковна централізація. Тому в розвитку української автокефалії кінця ХХ ст. можна виділити дві моделі: територіальну (УПЦ) і національну (УАПЦ)

[Авторка спецкурсу вживає терміни: «українська автокефалія від Москви» й «українська автокефалія самобутня»].

У 1989 – 1990 рр. було відновлено діяльність УАПЦ в Україні. 1 – 4 червня 1990 р. відбувся Перший Всеукраїнський собор УАПЦ, який обрав на посаду Київського патріарха Митрополита УАПЦ в США Мстислава (Скрипника). Одночасно політичні зрушення в СРСР початку 90-х рр., зміна керівництва Московського патріархату (посідання посади Московського патріарха Олексієм ІІ /Рідігером/), ускладення релігійної ситуації в Україні призвели до ухвалення Московською патріархією 31 січня 1990 р. «Положення про екзархат». Так Український екзархат РПЦ став Українською православною церквою, яку очолював митрополит Філарет (Денисенко). 27 жовтня 1990 р. УПЦ отримала від Москви «Грамоту про незалежність», що за певних умов означало автономію УПЦ. З вересня 1991 р. почався об’єктивний процес зближення УПЦ та УАПЦ на ґрунті питання щодо національної орієнтації та самостійності. Вся попередня історія християнства в українських землях свідчить про те, що такий процес був цілком історично закономірним. У листопаді 1991 р. Помісний собор УПЦ проголосив автокефалію і звернувся до РПЦ з відповідним проханням, як також і з проханням посприяти заснуванню Київського патріархату.

Й ось цього вже Москва не стерпіла. Слід ураховувати, що для РПЦ, початок якій поклав у ХІІІ ст. саме Київський Митрополит, небезпеку становить не сама українська автокефалія як така, а саме незалежний, канонічно встановлений Київський патріарх, який завжди може нагадати Москві про генетику її церкви й висунути історичне право на спадок давніх Київських митрополитів, а то – всі православні території нинішньої Російської Федерації. То ж природно, що Московська патріархія розпочала тривалий процес спроб спочатку усунення митрополита Філарета від керівництва УПЦ, а згодом, коли це не вдалося, – його особистої дискредитації, що в 1997 р. дійшло навіть до анафеми (анафема – «прокляття від імені Бога»).

У 1991 ж році виявилася різниця в моделях досягнення автокефалії – УПЦ представляла помірковану модель унезалежнення, а УАПЦ радикальну. Проте непоступливість РПЦ, як і незгода частини єпископату УПЦ з діями митрополита Філарета призвели до гострої кризи в УПЦ. Українська держава саме в цей момент підтримала УПЦ занадто слабо.

Унаслідок церковно-політичних комбінацій, які проводилися з порушенням церковних канонів і правил, що було ініційовано та підтримано Москвою, УПЦ розкололася. Митрополит Філарет очолив ту її частину, яка залишилася вірною рішенням Помісного собору 1 – 3 листопада 1990 р. (які були підписані, до речі, 22-ма єпископами, з яких потім 20 зрадили свого предстоятеля), іншу частину церкви, яка від рішень вказаного Собору відмовилась, очолив (у травні – червні 1992 р.) митрополит Ростовський Володимир (Сабодан). Він прийшов на цю посаду з обіцянкою досягнення «канонічного, з рук Церкви-Матері» (тобто – РПЦ. Хоча можна вже й спитати: а ХТО Ж САМЕ є Церквою-Матір’ю?..) отримання автокефалії, представляючи найконсервативніші кола єпископату УПЦ. Ця ідея Володимира (Сабодана) була цілковитою утопією, адже у світовому православ’ї не відомо жодного випадку, коли б Церква-Мати погоджувалася на відокремлення від неї якоїсь зі своїх дочірніх частин. Сама РПЦ у свій час автокефалізовувалась шляхом самопроголошення й її не визнавали інші церкви світу більш, ніж 140 років.

У випадку ж з УПЦ проблема була ще глибшою – якраз через те, що РПЦ ніяк не може претендувати на титул «церкви-матері» відносно церкви з оргцентром в Апостольському Києві. Правильна назва церкви, яку очолює митрополит Володимир (Сабодан) – УПЦ Московського патріархату. Московська патріархія, як одна зі спадкоємиць давньої Київської церкви (по праву Київського митрополита, що її у свій час заснував), має право на терені колишньої стародавньої Київської митрополії засновувати церкви свого омофору, але тоді УПЦ МП під проводом митрополита Володимира (Сабодана) втрачає будь-яке право на спадок УПЦ митрополита Філарета. Саме це й було попране, й УПЦ МП на контрольованій нею території отримала в Україні всі приходи та власність колишньої УПЦ митрополита Філарета.

Згодом керівництво УПЦ МП оголосило справу автокефалії своєї церкви «передчасною». Спроби митрополита Володимира (Сабодана) на початку ХХІ ст. досягти від Москви для УПЦ МП хоча б статусу автономії не призвели ні до чого. Це не дивно: будь-хто, хто задумає відтепер автокефалізувати УПЦ, змушений буде пройти тим шляхом, який пройшов митрополит Філарет. Навряд чи після 1997 року хтось наважиться повторити досвід «проклятого Патріарха». А це – єдино можливий був шлях автокефалії від Москви.

УПЦ митрополита Філарета в червні 1992 р. об’єдналася з УАПЦ й утворила нову церкву – УПЦ-Київський патріархат, згодом назву змінили на УПЦ Київського патріархату (УПЦ КП). Однак після смерті Київського патріарха Мстислава в 1993 р. частина УАПЦ від УПЦ КП відкололась і утворила «оновлену» УАПЦ зі своїм патріархом, яким став Димитрій (Ярема). Київським патріархом же в УПЦ КП став Володимир (Романюк), а після його смерті в 1995 р. – Філарет (Денисенко).

Так стався розкол в середині українського православ’я, який протягом наступних років набув нових конфігурацій (поділ усередині УАПЦ, перехід єпископів з однієї юрисдикції до іншої тощо). Міжюрисдикційні проблеми в українському православ’ї є й нині чинником, що серйозно дестабілізує релігійне й політичне життя країни.

Слід мати на увазі, що Московський патріархат був і залишається дуже зацікавленим у православній Україні. Православні парафії України завжди становили і становлять основу РПЦ. УПЦ МП в юрисдикції Московського патріархату зі своїми близько 7400 громадами й досі є левовою частиною сьогоднішньої РПЦ. Історична й духовна традиція стародавньої Київської митрополії, зокрема її походження від апостола Андрія Первозванного, була перебрана Московським патріархатом і забезпечувала йому авторитет однієї з найдавніших православних церков у cлов’янському світі. Остаточне відокремлення православної України змусило б РПЦ шукати власне історичне коріння, власні резерви розвитку, вибір яких у РПЦ дуже обмежений. Російська ж держава назавжди втратила б свою історичну державотворчу Велику ідею «збирання земель», на що має право тільки Апостольська церква як «тіло Христове».

Досить сильною аж до початку ХХІ ст. була опозиція до офіційного московського православ’я з боку Російської закордонної («карловацької») церкви. Усе це живило активну протидію ієрархії РПЦ щодо української церковної самостійності. Ієрархія УПЦ МП, яка знаходилася під впливом таких настроїв Москви, була змушена підкорятися загальноцерковній дисципліні. (Проте нещодавно РПЦ з’єдналася офіційно із Закордонною РПЦ, після чого тиск на українську частину Церкви омофору Московського патріарха ще й подвоївся).

Безсумнівно, що й російська політична еліта була і є максимально зацікавленою в підпорядкуванні всієї православної України Московському патріархату. Константинопольський патріархат нічого проти РПЦ не може зробити. Слід також його й не ідеалізувати – його самого дуже цікавить терен стародавньої Київської Митрополії, тому на досвід РПЦ, яка активно відпихує його від спадку стародавнього Києва, слід поглянути дуже уважно.

Українська православна церква ж у випадку з’єднання всіх її розділених на сьогодні частин на основі ідеї автокефалії має потенціал перетворення в найбільшу Православну церкву світу. І про це ніколи не слід забувати.

ВИКОНАННЯ ЗАГАЛЬНОГО ЗАВДАННЯ:

Проведіть структурно-методичний аналіз теми за такою таблицею:

Факти	Поняття	Зв’язки	Сенси	Загальні вміння	Творчо-пошуковий аспект	Ціннісно-смисловий аспект	Комунікація
Які факти в темі є головними?	Які поняття є зістовними для теми?	Які зв’яки ви встановили?	Які сенси ви встановили?	Необхідні для засвоєння теми вміння	Які творчо-пошукові дії необхідні для засвоєння теми?	Яке ціннісне й змістовне навантеження даної теми?	Як треба використовувати набуті знання в педагогічній практиці?

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ТА САМОПЕРЕВІРКИ:

1. У чому проявився процес занепаду українського православ’я у ХVІІІ – ХІХ ст.? Який це мало вплив на стан українського суспільства?

2. Якими рисами вирізнялося православ’я в українських землях у складі Російської імперії (ХIХ – початок ХХ ст.)?

4. Назвіть етапи встановлення української автокефалії у 1917 – на

початку 20-х рр.

5. Чи згодні ви з тим, що проблема Київського патріархату – найголовніша проблема сучасного українського націо- і державотворення? Поясніть

6. Яка законодавча база існує в Україні для регулювання релігій

ної сфери суспільства?

7. Чи враховує сучасне українське законодавство те об’єктивне по

ложення, що Українська православна церква – не просто хрис

тиянська конфесія, а історичний пам’ятник?