2.3. Введення християнства в якості офіційної релігії в Київській Руси.

(Прочитайте і виділіть основні риси)

За часів князя Володимира Святославовича Русь прийняла християнську віру в якості офіційної релігії. Володимир, як засвідчив Михаїл Псьолл, ставився до Візантії вороже, хоча й не вів з нею наступальних війн. Він віднайшов свій оригінальний шлях до певної церковної незалежності, зорієнтувавши Русь на тісні контакти не стільки з Константинопольською патріархією, скільки з Болгарською патріархією в Охриді.

Володимир не відкинув і досвід своєї бабусі – великої княгині Ольги, адже взаємних посольств Руси з Римом дослідники в римських джерелах зафіксували дванадцять. І деякі науковці твердять, що як приїзди папських легатів, так і численні посольства Володимира до Риму торкалися не тільки політичних, а й церковних справ, були тісно пов’язані між собою, і можуть бути потрактовані як певне свідчення зусиль Володимира щодо встановлення патріархату.

Ми також схиляємося до такої думки, тим більш, що обрана Володимиром Святославовичем корсунська модель церковного устрою (отже, ніяк не грецька) разом із прийняттям в Руси культу святого Климента Римського, підтримуваного причтом Богородиці Десятинної, який зв’язував Рим, Корсунь та Київ у єдину лінію поширення християнства, обмежуючи церковно-політичні впливи Візантії та її монополію на першооснови – ідейну спадщину Стародавнього Риму, створювали для того міцне ідейно-організаційно-політичне підложжя. Така модель церковного устрою, на нашу думку, могла зовсім не заперечувати канонічних зв’язків з Болгарським патріархатом, адже в кирило-мефодіївську епоху Корсунь мав статус автокефальної єпархії, й саме дана модель могла слугувати Руси за приклад.

На поч. ХІ ст. (1000 – 1001 рр.) князь Володимир уживає певних заходів до свого коронування, що для нас є важливим, оскільки формування і висунення київським великим князем претензії на повноцінну, тобто освячену церквою, політичну незалежність (Київську корону) обов’язково в той чи інший засіб мало бути пов’язано з претензією на незалежність духовну (її вінець – завершений і незалежний церковний устрій). У православ’ї, безумовно, немає королівств (там над усіма Головою є візантійський імператор), але ж у часи Володимира християнство не було ще розділене, тому Київський правитель (Rex) міг змагати до визнання його права на посідання трону в обох традиціях: західній – коронування, як положено європейському володарю, і в східній – боротьба за першість з імператором «Нового Риму».

Проте в науці прийнято вважати, що Володимир не досягає на цьому відтинку успіху. Ми не схильні до однозначних висновків щодо такого складного питання. Церкву ми тут одразу відсуваємо як таку, що її треба розглядати окремо (адже Ольга щось важливого там таки досягла), а ось з самим Володимиром проблема все ж таки була. Очевидно, зіграло таки свою фатальну роль його недостатньо шляхетне походження. То Візантія могла на його незаконнонародженість подивитися крізь пальці, хоча візантійський імператор об’єктивно не міг все одно дозволити коронування, хоча й з інших причин. Але – не Захід, не Рим, який дуже переймався тонкощами династичних прав. Так що, тут проблема, дійсно, існувала, але тільки особисто у Володимира. Його нащадок, посівши законно престол батька, таких проблем не повинен був мати.

У будь-якому разі проявляється, що Володимир Святославович вісь геополітичної орієнтації Руси спрямовував більше на Європу, церкву ж зберігав під своєю опікою незалежною у слов’янському обряді. М. Чубатий в роботі «Історія християнства в Русі-Україні» твердив, що якби даний обряд зберігся, то «слов’янський світ був би по стороні Риму». Не факт, бо Русь змагалась за «свою власну сторону», але саме так могла все розуміти тодішня Візантія. Недопущення незалежного руського церковного першоієрарха, який став би патріархом і конкурентом Константинопольського, просто повинно було стати тільки першим її кроком у справі духовного й політичного підкорення Руси.

І тут Візантія зрозуміла, що допоки буде жити слов’янській кирило-мефодіївський обряд, спокою їй не бачити. Тим головна стратегічна мета Візантії була визначена. Тому не є дивною та обставина, що як­що на політичному напрямку князь Володимир досягав своїми рішучими діями успіхів, то не можна сказати того про стан його справ на напрямку церковному.

В літературі зазначається, що складну й заплутану систему церковних взаємостосунків князь перебороти не зміг. Може бути, але ми все ж таки не вважаємо церковну політику Володимира такою вже й невдалою. Там треба аналізувати апостольський спадок. Можливо, церква Володимира була такою, що її ніхто й не мав права визнавати чи ні, і Володимир міг знати про це. Звідкілясь же взялися претензії середньовічного Києва на роль «нового Єрусалиму» (а Єрусалим в християнстві вважався взагалі-то Центром Світу), так же? Вся справа полягала в місії ап. Андрія «Скіфія». Якщо місія була довершеною (про що повинні бути джерельні підтвердження – з терену місії й поза нею, а такі підтвердження існують), то така церква є апостольською й не потребує визнань. Але все треба було ідеологічно обґрунтовувати, тут одної політики було мало. Тим, на нашу думку, й займалася політична й релігійна еліта Київської Руси.

У першій побудованій князем Володимиром у Києві церкві – Десятинній, був приділ святого Климента. Новостворена Київська церква віддавала особливу шану святому Клименту, Римському папі (патріарху), якого називають учнем апостола Павла, і який був підданий мученицькій смерті за часів імператора Траяна та поширення християнства в Херсонесі. Традиція вшанування цього святого тяглася від «слов’янських апостолів» Кирила й Мефодія, бо саме Брати знайшли мощі всіма забутого святого Климента в Херсонесі й зробили все можливе, щоб уславити його серед слов’ян. Важливо, бо св. Климент Римський уважався символом Вселенськості церкви.

З часу привезення Володимиром його мощів до Києва св. Климент став уважатися «захисником і патроном Руси», а його культ активно розвиватися. Тут простежується тенденція в Руси до створення своєї ієрархії святих, що, власне, так і було. Крім того, Київська церква прагнула побудувати й власну систему догматів, обрядів і богослужінь, чим виразно демонструвала свій потяг до самостійного розвитку. Перші літературні пам’ятки – «Повість минулих літ», «Слово про Закон і благодать», «Пам’ять і похвала князю Володимиру», «Сказання про Бориса і Гліба» та ін. – свідчать про те, що Київська Русь рішуче взялася за створення своєї самочинної й самоуправної церкви і прагнула посісти чільне місце в християнському світі. Наша церква приймала грецьких учителів, часто – й митрополитів, але обстоювала свою політичну незалежність і зберігала свої духовні надбання. Ніщо не могло стримати Русь в її прагненні до засвоєння кращих християнських духовних цінностей, роблячи їх національними.

На те, що собою являла Київська церква в її ранній період, існує чимало різних наукових поглядів. Таке явище зумовлено тим, що й досі не існує усталеного розуміння самого процесу запровадження християнства в українських землях.

Так, М.Брайчевський, Б.Рибаков та ін. уважали, що за часів перших київських князів Аскольда й Діра Константинополь вислав сюди митрополита, і вже тоді Київська церква стала митрополією в складі Константинопольської патріархії. При цьому ці вчені посилаються на Окружне послання патріарха Фотія (860 р.), в якому записано, що й руси змінили своє «еллінське нечестиве вчення» й прийняли єпископа. Про це пише й Костянтин Багрянородний у біографії свого діда, засновника Македонської династії Василя Македонянина. Наші пізніші літописи коротко пишуть про призначення Фотієм митрополита Михайла чи Леона, але давніші списки літописів про це не свідчать (а треба враховувати, що пізніші тексти вже робилися під цензурою греків-митрополитів, які після 1115 року розпочнуть знищення самобутнього Кирило-Мефодіївського обряду в Руси, тому корекція текстів була вповні можливою – щоб утвердити залежність Київської церкви. Але її явно все ж таки не було).

М.Чубатий же пов’язує повідомлення Фотія й Костянтина Багрянородного з Тмутороканською Руссю, де, мовляв, і було засновано митрополію. Хоча на її терені було ще в 732 р. зафіксовано єпископство Тамарха, яке в скорому часі стало вже митрополією. Отож, знов – не те.

Отже, Київська церква, вочевидь, все ж таки була незалежною, самоуправною (автокефальною), однак дата появи в ній митрополичої кафедри (а це важливо, бо церква = митрополія, яка користується правами автокефальної структури) залишається нез’ясованою.

Літописець подає дані, що церкву Руси очолив за часів князя Володимира «піп Анастас», а киян охрещували просто священики, тобто не подає їх звань. І це – правда, бо жоден церковний ієрарх не став би хрестити людей у річці, бо це було грубим порушенням канонів, що вже склалися в церкві на той час. Нестор тим дає інформацію, яка вповні зрозуміла: показує, що Русь вводила християнство без опіки чи то константинопольського патріарха, чи то римського папи (тобто прямо вказує на її незалежність). Значить, Русь прагнула продовжити започаткований західними слов’янами процес утворення слов’янського варіанту християнства, яке зверталося до первісного християнства.

Отже цілком можна твердити, що Володимир вводив в Руси християнство слов’янського кирило-мефодіївського обряду, взявши за зразок корсунську модель церковної організації (Корсунь же в цей час був незалежним церковним центром).

Треба відрізняти корсунське духовенство, яке було поставлене Володимиром на чолі його церкви, від грецького. Воно могло діяти й діяло, безумовно, у своїх інтересах. Адже Анастас і допомагав Володимиру захопити Корсунь (тобто пішов проти інтересів Східної Римської імперії). Ясно, що греки були проти настановлення Володимиром Анастаса на предстоятеля церкви Руси. Але Володимир був людиною рішучою, сміливою. Діяв енергійно, не втрачаючи часу й створюючи незалежну церкву, на яку мусили зважати інші держави. Деякі «житія Володимира» називають Анастаса ієреєм і навіть єпископом. Найдавніші списки літопису не вказують його сан, звуть просто попом, хоча літописець, як церковна людина, повинен був знати, що Анастас мав обіймати сан не нижчій від єпископського. Самостійну й самоуправну церкву за християнськими канонами має очолювати ієрарх не нижче єпископа. Чому таке явище мається в текстах, учені можуть тільки припускати.