Біографічний огляд

4. За прикладом Енцикліки Grande manus, я хотів би нагадати життя святого Мефодія, не зневажаючи через це і шлях його брата святого Кирила, що так тісно з ним пов’язаний. Я це зроблю у загальних рисах, залишаючи для історичного дослідження турботу уточнити і обговорити достеменно її різні елементи.

Місто, в якому народилися обидва Брати є сучасні Салоніки, воно було у ІХ столітті важливим центром торгівлі та політичного життя Візантійської Імперії і відігравало значну роль в інтелектуальному та громадському житті цього регіону Балкан. Розташоване на околиці слов’янських територій воно, безсумнівно, також мало слов’янське ім’я: Солунь.

Мефодій був старшим братом з обох братів і його ім’я у святому хрещенні було, напевне, Михайло. Він народився між 815 та 820 роками. Більш молодий з них, Костянтин, відомий потім під своїм чернечим ім’ям Кирило, з’явився на світ 827 або 828 року. Його батько був високим чиновником імперської адміністрації. Становище сім’ї у суспільстві відкривало перед обома братами можливість подібної кар’єри, на шлях якої, до речі, Мефодій і вступив, досягнувши посади архонта, тобто, префекта однієї з порубіжних провінцій, де жили численні слов’яни. Однак, вже до 840 року він перериває цю кар’єру, щоб віддалитися в один з монастирів, який був розташований біля підніжжя Гори Олімп у Віфінії, відомої тоді як Свята Гора.

Його брат Кирило отримав блискучу освіту у Візантії, де він прийняв священний сан, добровільно відмовившись від престижної політичної кар’єри. З причини його виключних здібностей, світських та релігійних знань йому були доручені ще у малому віці делікатні церковні функції, як, наприклад, бібліотекаря архівів, що зберігалися при соборі Святої Софії у Константинополі і в той час престижна посада секретаря Патріарха цього міста. Проте він невдовзі виявив бажання відмовитися від цих функцій, щоб присвятити себе наукам і спогляданню життя, не шукаючи вдоволення аніяких амбіцій. Таким чином, він таємно віддалився в один монастир на березі Чорного моря. Будучи виявленим через шість місяців, він дав себе вмовити погодитися на викладання філософських дисциплін у Вищій Константинопольській школі, завдяки своїх глибоких знань заслуживши назвисько “філософ”, під яким він відомий і тепер. Пізніше був посланий Імператором і Патріархом з місією до сарацинів.

По завершенні цієї місії, він віддалився від громадського життя, щоб приєднатися до свого старшого брата Мефодія і розділити з ним чернече життя. Але знову, водночас зі своїм братом, він увійшов до складу, у якості релігійного і культурного експерта, однієї візантійської делегації, яка була направлена до хозар. Під час свого перебування у Криму, в Херсонесі, вони знайшли церкву, де, за їхньою думкою, був похований Святий Климент Папа Римський і мученик, якого вислали у цю віддалену область; вони там забрали його мощі⁶, які супроводжували потім обох братів у їхній місіонерській мандрівці на Захід, до тих пір, допоки вони не змогли їх урочисто покласти у Римі, передавши їх Папа Адріану ІІ.

5. Подією, яка мала вирішальне значення у їхньому подальшому житті, було клопотання, адресоване князем Великої Моравії Ростиславом Імператору Михайлу І, про послання його народам “єпископа і вчителя…, який був би в змозі пояснити їм справжню християнську віру їхньою мовою”⁷.

Вибір випав на Кирила й Мефодія, які не вагаючись погодилися, пустилися в дорогу і прибули, напевне до 863 року, у Велику Моравію, державу, населену тоді різними слов’янськими племенами Центральної Європи, перехрестя взаємних впливів між Сходом і Заходом. Вони розпочали серед цих народів місіонерство, якому присвятили обидва увесь залишок свого життя, відзначений мандрами, злиднями, стражданнями, ворожістю і переслідуванням, які доходили, що стосується Мефодія, до жорстокого полонення. Вони перенесли все це з силою віри і непохитної надії до Бога. Дійсно, вони добре підготувалися до справи, яка була їм довірена: вони несли з собою тексти Святого Письма, необхідні для служіння божественної літургії, підготовлені і перекладені ними на старослов’янською мовою, написані новим алфавітом, винайденим Костянтином Філософом і найкраще пристосованим до фонетики цієї мови. Місійна діяльність обох Братів мала визначний успіх, але також зустріла й зрозумілі труднощі, викликані у відношенні до нових місіонерів християнізацією, яку тут до них провели попередники порубіжних латинських Церков.

Майже три роки потому, по дорозі до Риму, вони зупинились у Паннонії, де слов’янській князь Коцел, утікач із важливого громадсько-релігійного центру Нітра, виявив їм ласкавий прийом. Звідти, кількома місяцями пізніше, вони знову вирушили в путь до Риму зі своїми послідовниками, для яких вони бажали отримати священний сан. Ця їхня путь лежала через Венецію, де публічно були піддані обговоренню новаторські принципи місії, яку вони виконували. У Римі Папа Адріан ІІ, що успадкував за цій час Миколі І, прийняв їх з великою пошаною. Схваливши слов’янські богослужбові книги, він звелів їх урочисто покласти на престол церкви святої Марії ad Praesepe, яка сьогодні йменується святою Марією Майора, та розпорядився хіротонісати їх послідовників у священиків. Цей період їх зусиль мав особливо благодатне завершення. Однак Мефодій повинен був відправитися один для наступного етапу, тому що його тяжко хворому братові ледь-ледь був час висловити чернечі обітниці і одягнути чернече вбрання перед смертю, яка сталася 14 лютого 869 року у Римі.

6. Святий Мефодій залишився вірним словам, які сказав йому Кирило на смертному одрі: “Брате мій, ми розділили одну долю, проводячи плуга в одній борозді; тепер я падаю на поле в кінці мого дня. Ти, я це знаю, дуже любиш свою Гору, але не залишай справи викладання, коли повернешся на Гору. Воістину, де зможеш ти найкраще зробити справу свого спасіння?”

Після свого посвячення в Архієпископи для області давньої єпархії Панонії і призначення папським легатом ad gentes (для слов’янських народів), він прийняв церковний титул відновленої єпископської кафедри Сірніум. Апостольська діяльність Мефодія була, однак, перервана унаслідок політико-релігійних труднощів, що призвели до того, що його полонили на два роки, коли він був звинувачений у захваті чужої єпископської юрисдикції. Він був звільнений тільки після особистого втручання Папи Іоанна VIII. Новий государ Великої Моравії, князь Святополк теж виявився супротивником справи Мефодія, відмовляючись від слов’янського богослужіння і породжуючи сумнів у Римі щодо православ’я нового архієпископа. У 680 році Мефодій був викликаний ad limba Apostolorum⁹, щоб викласти ще раз усі питання особисто Іоанну VIII. У Римі, очищений від усіх звинувачень, він добився від Папи опублікування булли Industriae tuae 9, яка, крайньою мірою, по сутності відновлювала прерогативи, визнані за богослужінням слов’янською мовою його попередником Адріаном ІІ.

Коли Мефодій відправився у Константинополь у 881 чи 882 році, його досконала законність і православ’я були визнані аналогічним чином Візантійським імператором і Патріархом Фотієм, який був тоді у повному спілкуванні з Римом. Останні роки свого життя він присвятив, головним чином, перекладам Святого Письма, богослужбових книг, творів Отців Церкви, а також зібрання церковних і громадянських законів під назвою “Номоканон”. Стурбований збереженням після своєї смерті розпочатої ним справи, він призначив собі у спадкоємці свого послідовника Горазда. Помер він 6 квітня 885 року, перебуваючи на службі Церкви, заснованої ним серед слов’янських народів.

7. Своєю далекоглядною діяльністю, своїм глибоко православним вченням, своєю врівноваженістю, своєю толерантністю, своєю апостольською старанністю, своєю безстрашною великодушністю він завоював визнання і довіру Римських Пап, Константинопольських Патріархів, Візантійських Імператорів і значної кількості Князів нових слов’янських народів. Ось чому Мефодій став проводирем і законним пастирем Церкви, яка була ним заснована в цю епоху серед цих націй, і він одностайно визнається, також, як і його брат Костянтин, як провісник Євангелія і вчитель “від Бога і святого апостола Петра”¹⁰, і як основа повної єдності між нещодавно заснованими Церквами і Церквами більш давніми.

Тому-то цілий гурт “чоловіків і жінок, сірих і знатних, багатих і бідних, вільних і рабів, чужинців і місцевих, здорових і хворих”¹¹, у сльозах і зо співами супроводжували на місце його поховання доброго Учителя і пастиря, який “для усіх зробився всім, щоб спасти, бодай, декотрих”¹².

По правді сказати, справа обох братів після смерті Мефодія пережила тяжку кризу, і переслідування проти їхніх послідовників стало таким сильним, що вони були змушені залишити територію своєї місії; не дивлячись на це, євангельське сім’я не перестало давати плоди і їхнє пастирське відношення, що відмічене турботою нести богоодкровенну істину новим народам, поважаючи їх, поважаючи їхню культурну самобутність, залишається живим прикладом і взірцем для Церкви і для місіонерів усіх часів.

ІІІ

ГЛАШАТАЇ ЄВАНГЕЛІЯ

8. Візантійці за культурою, брати Кирило та Мефодій зуміли стати апостолами слов’ян у важливому розумінні цього слова. Бог вимагає іноді від своїх обранців віддалення від їхньої батьківщини; прийняти це по вірі в його обітниці є завжди таємничою і благотворною умовою розвитку й зросту народу Божого на землі. Господь сказав Аврааму: “Вийди зо своєї землі і від родини своєї, і з дому батька твого до Краю, яку Я тобі покажу. І народом великим тебе Я вчиню, і поблагословлю Я тебе, і звеличу ймення твоє, – і будеш ти благословенним”¹³.

Під час нічного видіння, яке апостол Павло мав у Троаді, в Малій Азії, один македонець, отже, житель європейського континенту, повстав перед ним, прохаючи його піти в його країну, щоб там возвістити Слово Боже: “Прийди в Македонію і допоможи нам”¹⁴.

Божественне Провидіння, яке по відношенню до обох Братів виявилось через голос і владу Візантійського Імператора і Константинопольської Церкви, до них звернулося з подібним призовом, коли вони їх попросили піти з місією до слов’ян.

Таке завдання містило для них не тільки відмову від почесного становища, але також і від споглядання життя; воно тягнуло за собою їхній від’їзд за межи Візантійської Імперії, щоб розпочати довге паломництво на службі Євангелія у народів, які у багатьох відношеннях були далекими від способу життя суспільства, заснованого на передовій організації держави і витонченій візантійській культурі, просякнутій християнськими принципами. Три рази Римський папа звертався з одним і тим же проханням до Мефодія, посилаючи його як єпископа до слов’ян Великої Моравії, в церковні області давньої єпархії Паннонії.

9. “Житіє Мефодія” слов’янськими мовами так викладають клопотання, звернене Князем Ростиславом Імператору Михайлу ІІІ через посередництво його посланців: “Багато християнських вчителів приходило до нас з Італії, Греції та Германії, щоб настановити нас у різний спосіб. Але ми, слов’яни, … ми не маємо нікого, хто б направив нас до істини і наставив би нас зрозумілим способом”¹⁵. Тоді-то Костянтину і Мефодію і було запропоновано відправитися. З тих обставин, як і за усіх інших подібних обставин, їхня глибоко християнська відповідь на подібну пропозицію виразилася в чудових словах, з якими Костянтин звернувся до Імператора: “Хоч я виснажений і переніс фізичні негаразди я з радістю піду в цю країну”¹⁶, “з радістю піду я в ім’я Христової віри”¹⁷.

Істина і сила їхніх місіонерських повноважень народжувалася з глибин таїни спокути, і їхня євангелізаторська справа серед слов’янських народів повинна була складати важливу ланку у місії, дорученої Спасителем Вселенській Церкві до кінця часів. Вона була виконанням – в епоху і в конкретних умовах слів Христа, Який силою Свого Хреста і Свого Воскресіння, звелів апостолам: “Проповідуйте Євангеліє усій тварі”¹⁸, “відтак, ідіть, научайте всі народи”¹⁹. Діючи так, євангелізатори і учителі слов’янських народів керувалися апостольським ідеалом святого Павла: “Бо ви всі сини Божі через віру Христа Ісуса! Бо ви всі , шо в Христі охрестилися, у Христа зодягнулися!. Нема юдея, ні грека; нема раба, ані вільного; нема чоловічої статі, ані жіночої – бо всі ви одне у Христі Ісусі”²⁰.

Разом з великою пошаною до осіб і з безкорисливою турботою по істинне благо у обох святих Братів були ще запаси енергії, обережності, старанності і любові, необхідні, щоб нести світло майбутнім віруючим і показувати їм у той же самий час добро, научаючи їх конкретно його досягати. З цією метою вони побажали стати подібними у всьому тим, кому вони несли Євангеліє; вони побажали злитися з цими народами і повністю розділити їхню долю.

10. Ось саме з цих мотивів вони й знайшли для себе природнім займати чітку позицію у всіх конфліктах, які хвилювали тоді слов’янські суспільства на стадії свого формування, повністю приймаючи на себе усі труднощі і неминучі проблеми, які стояли перед народами, захищаючи своє буття перед лицем військового і культурного тиску з боку нової Романо-Германської Імперії, і намагаючись відмовитися від форм життя, які вони вважали для себе чужим. Це було також початком найбільших розбіжностей, яким, на біду, довелося статися між східним християнством та християнством західним, і обидва святі місіонери опинилися в них залученими особисто; але вони змогли підтримувати завжди істинне православ’я і бути уважними до того, щоб ззовні способи життя, притаманні народам, яких вони євангелізували, не розходилися зі скарбницею Передання. Часто конфліктні ситуації виникали у всій своїй двозначній і скорботній складності, але Костянтин і Мефодій не намагалися через це ухилятися від випробувань: нерозуміння, наявна зла воля і, під кінець, для святого Мефодія ланцюги, які він прийняв з любов’ю до Христа, не заставили відійти ні того, ні другого від їхнього твердого наміру співдіяти і служити благу слов’янських народів і єдності Вселенської Церкви. Це була ціна, яку вони повинні були заплатити за розповсюдження Євангелія, за місіонерську справу, за мужні пошуки нових форм життя та ефективних шляхів, щоби Благовість досягла слов’янських націй, які знаходилися у стадії свого становлення.

У перспективі євангелізації – як вказують на це їхні біографи - обидва Брати присвятили себе важкій задачі перекладу Святого Письма, яке вони знали грецькою мовою, мовою того слов’янського племені, яке заснувалося на околичках їхньої рідної області та поблизу їхнього рідного міста. Впровадивши у цій важкій і визначній справі своє майстерне володіння грецькою мовою і свою власну культуру, вони поставили своїм завданням зрозуміти мову, звичаї і традиції, притаманні слов’янським народам, і проникнути в них; вірно розтлумачуючи їхні устремління і людські цінності, якими вони володіли і які вони висловлювали.

11. Щоб перекласти євангельські істини на нову мову, вони повинні були, таким чином, добре пізнати внутрішній світ тих, кому мали намір возвістити Слово Боже, користуючись образами і поняттями, які були б для них рідними. Правильно вводити поняття Біблії і концепти грецького богослов’я в дуже відмінному контексті за історичним досвідом і складом думки, - це здавалося їм необхідною передумовою успіху їхньої місійної діяльності. Йшлося про новий метод катехизації. Для захисту його законності і показу його цінності святий Мефодій не заколивався, спочатку зі своїм братом, потім один, прийнти з покірністю запрошення прибути до Риму, яке він отримав у 867 році від Папи Миколи І, а потім у 873 році від папи Іоанна ІІІ, які забажали зіставити учення, що викладалося у Великій Моравії з ученням, яке залишили святі апостоли Петро і Павло, разом зі славним трофеєм їхніх святих мощів першому єпископському престолу Церкви.

До цього Костянтин і його соратники постаралися створити новий алфавіт, щоб істини, які підлягали возвіщенню до висловлення, могли бути написані слов’янською мовою і були, таким чином, повністю зрозумілі і засвоєні тими, кому вони були призначені.

Це було зусилля, воістину достойне місіонерського духу, поріднитися з мовою і складом розуму нових народів, яким неслася віра, і була також гідна пошани рішучість, з якою були засвоєні і присвоєні дійсно усі вимоги і очікування слов’янських народів. Великодушний вибір з’єднатися з їхніми життям і традицією, після їхнього очищення і просвітлення Одкровенням, роблять з Кирила і Мефодія чільних взірців для усіх місіонерів, які в усі епохи відповідали на поклик святого апостола Павла зробитися всім для усіх, щоб спасти усіх людей і, особливо, для місіонерів, які від давнини і до нових часів – від Європи до Азії і сьогодні на усіх континентах – працювали над перекладом живими мовами різних народів Біблії і богослужбових текстів, щоб заставити почути там серед них єдине Слово Боже, яке таким чином, стало доступним завдяки засобам висловлення, притаманним кожній цивілізації.

Ідеальне єднання в любові оберігає Церкву від будь-якої форми партикуляризму і етнічної виключності чи расової упередженості, як і від усілякої націоналістичної зарозумілості. Подібне спілкування повинно вивищувати, або облагороджувати усі чисто природні почуття, які законним чином перебувають у серці людини.

IV

ВОНИ НАСАДИЛИ ЦЕРКВУ БОЖУ

12. Але характеристика, яку я бажаю особливо підкреслити в акції, здійсненій апостолами слов’ян, Кирилом і Мефодієм, це їхній мирний спосіб творити Церкву, надихаючись своїм розумінням Церкви єдиної, святої і вселенської.

Навіть якщо слов’янські християни, більше аніж інші, охоче приймають обох Святих за “слов’ян по серцю”, ці останні, однак, залишаються людьми еллінської культури і візантійського виховання, тобто людьми, котрі повністю належать до традиції християнського Сходу як світського, так і церковного.

З початком їхньої епохи розлад між Константинополем і Римом почав ставати мотивом їх роз’єднання, навіть якщо плачевний розрив між обома Церквами одного й того ж християнства мав відбутися лише пізніше. Євангелізатори і вчителі слов’ян відправилися у Велику Моравію, просякнуті усім багатством традиції та релігійного досвіду, характерними для східного християнства і вираженими особливо у богословському вченні служіння божественної літургії. Хоча вже з давніх часів церковні служби відправлялися грецькою мовою в усіх Церквах, що знаходилися на території Візантійської імперії, власні традиції численних національних східних Церков – як Грузинська або Сірійська Церква – які для богослужіння користувалися мовою свого народу, були добре відомі великій культурі Константинополя і, головним чином, Костянтину Філософу, завдяки його вивченням і повторним контактам, які він мав з християнами цих Церков, чи в столиці, чи під час своїх мандрів. Обидва Брати, усвідомлюючи давність і законність цих святих традицій, не побоялися, таким чином, використовувати слов’янську мову для богослужіння, роблячи з нього ефективну зброю, щоб ближче ознайомити з божественними істинами тих, хто розмовляв цією мовою. Вони це зробили в дусі вільному від будь-якої переваги чи панування, з любові до справедливості і з явним апостольським старанням по відношенню до народів, які тоді стали самоутверджуватися.

Західне християнство, після переселення нових народів, згуртувало етнічні групи, що приєдналися до місцевого латинського населення, даючи усім, з метою їх об’єднання, латинські мови, богослужіння і культуру, передані Римською Церквою. З одноманітності, здійсненої таким чином, ці відносно молоді суспільства, що перебували у стані постійної повної експансії, винайшли для себе почуття сили і згуртованості, що сприяло більш тісному об’єднанню, а також і тому, що вони самоутверджувалися з більшою енергією в Європі. Можна зрозуміти, що в подібній ситуації всіляка відмінність ризикувала бути сприйнятою як загроза цій єдності, що знаходилася ще ir bieri і що могла бути сильна спокуса її позбавитися, навіть вдаючись до різних форм насилля.

13. З цієї точки зору дивно і чудово бачити, як обидва святі, працюючи в таких складних і таких не передбачуваних ситуаціях, не намагалися нав’язати народам, яким вони мали проповідувати, ні безперечної переваги грецької мови і візантійської культури, ні звичаїв, ні поведінки більш розвинутого суспільства, на яких вони були виховані і яким вони залишалися, звісно, прив’язані і звичні. Сподвигнуті великим бажанням об’єднати у Христі нових віруючих, вони пристосовували до слов’янської мови багаті і витончені тексти візантійського богослужіння і гармонійно застосовували до складу думки і звичаїв нових народів витончені і складні розробки греко-римського права. Дотримуючись цієї програми злагоди і миру, вони в будь-яку мить дотримувалися обов’язків своєї місії, рахуючись з традиційними прерогативами і церковними правами, які були визначені соборними канонами, а рівно ж вони думали, що їх справою було – не дивлячись на те, що вони були підданими Східної Імперії і наглядними, залежними від Константинопольського патріархату – давати звіт папі Римському про їхню місіонерську діяльність і подавати на його розсуд, отримуючи на те схвалення, вчення, яке вони сповідали і якому вчили, богослужбові книги, укладені слов’янською мовою і методи, прийняті ними для євангелізації цих народів.

Розпочинаючи свою місію, на підставі повноважень, отриманих від Костянтинополя, вони прагнули потім, у певному сенсі, підтвердити їх, звертаючись до Римського апостольського Престолу, видимого центра єдності Церкви²¹. Таким чином, вони воздвигли Церкву, будучи натхненні значенням її вселенськості, Церкву єдину, святу, кафолічну і апостольську. Це виходить чітким і явним образом з усієї їхньої поведінки. Можна сказати, що звернення Христа в священній молитві: “Хай усі єдині будуть” ²², є їхнім місіонерським девізом у дусі слів псалмоспівця: “Хвалите Господа всі народи, прославляйте Його усі племена” ²³. Для нас, людей сьогоднішнього дня, їхній апостолат вимовляє також екуменічний заклик: Він закликає відтворити у світі примирення, єдність, яка була сильно ушкоджена після епохи святих Кирила і Мефодія і, насамперед, єдність між Сходом і Заходом.

Переконаність обох Солунських Святих, за якою кожна помісна Церква покликана збагачувати своїми власними дарами кафоличну “плерому” (повноту), знаходилася у досконалій гармонії з їхньою євангельською інтуїцією, яка полягала у тому, що різні способи життя окремих християнських Церков не можуть ніколи виправдати розлад, розбрат, розриви у сповіданні єдиної віри і в практиці любові.

14. Відомо, що згідно з вченням ІІ Ватиканського Собору, “під екуменічним рухом розуміються справи і починання, викликані і зорганізовані на користь єдності християн, у залежності від різних потреб Церкви і від обставин» ²⁴.

Не виглядає тому аніяк анахронічним бачити в святих Кирилі і Мефодії справжніх предтеч екуменізму, адже вони бажали ефективно видалити або зменшити увесь наявний розподіл, чи той, що тільки здавався, між різними общинами, приналежними до однієї й і тої ж Церкви. Насправді, розподіл, який на біду стався в історії Церкви, і котрий треба, далебі, ще оплакувати, не тільки “одверто протистоїть волі Христа”, але, “він є для світу предметом спокуси чинити перепони до найсвятішої зі справі провіщення Євангелія усілякій тварі” ²⁵.

Старання турботи, яку виявили обидва Брати – і особливо Мефодій, з причини своєї єпископської відповідальності – про збереження єдності віри між Церквами, до яких вони належали, тобто між Церквою Константинопольською і Церквою Римською, з одного боку, і народжуваними Церквами – з іншого, була і залишається їхньою великою заслугою.

Ця заслуга виявиться ще більше важливою, якщо подумати, що їхня місія відбувалася з 863 по 885 роки, тобто в критичні роки, коли виявилися і почали поглиблюватися фатальні неузгодження та жорстока суперечка між Церквами Сходу та Заходу. Цей розподіл загострився проблемою канонічної приналежності Болгарії, яка саме в той момент прийняла офіційно християнство.

У цей тривожний період, відмічений також збройними конфліктами між християнськими сусідніми народами, Солунські Брати зберігали тверду і запобіжну вірність правильному вченню і переказу досконало єдиної Церкви, і, особливо, “божественним настановам” та “церковним настановам”, на яких, згідно канонів давніх Соборів, фундувалася їхня структура і організація. Ця віра дозволила їм довести до свого кінця і великі місійні завдання, і залишитися повністю в духовно-канонічній єдності з Римською Церквою, Константинопольською Церквою і з новими церквами, які вони заснували серед слов’янських народів.

16. Мефодій особливо не вагався краще стикатися з нерозумінням, опозицією і навіть наклепом та фізичними переслідуваннями, аніж порушувати свою зразкову церковну лояльність і не залишатися вірним своєму обов’язку християнина і єпископа і взятим на себе зобов’язанням по відношенню до Візантійської Церкви, яка його породила і послала як місіонера з Кирилом; по відношенню до Римської Церкви, завдяки якій він виконував своє архієпископське служіння pro fide “в землях святого Петра” ²⁷, по відношенню також до тої Церкви, що народжувалася в слов’янській землі, яку він розглядав як свою і яку він зміг захистити, будучи переконаним у своєму повному праві, перед лицем церковної і громадської влади, особливо захищаючи богослужіння старослов’янською мовою і основні церковні права, властиві Церквам у різних націях.

Діючи так, він вдавався завжди, як і Костянтин Філософ, до діалогу з тими, хто протистояв його ідеям або ж його пастирським починанням і виявляв сумнів щодо їх законності. З цієї причини він залишиться завжди учителем для всіх тих, хто у будь-яку епоху прагне пом’якшити розбіжність, дотримуючись багатоманітної повноти Церкви, яка згідно волі свого Засновника, Ісуса Христа, повинна бути завжди єдиною, святою, кафолічною і апостольською; цей заповіт ясно виражений у Символі ста п’ятидесяті Отців ІІ Вселенського Константинопольського собору, який є непорушним сповіданням віри усіх християн.

V

КАФОЛІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ЦЕРКВИ

16. Не тільки євангельський зміст учення, виповіщеного святим Кирилом і Мефодієм, заслуговує бути виокремленим. Для сьогоднішньої Церкви є значущі і навчальні аспекти в катехізаторському і пастирському методі, який вони застосовували впродовж своєї апостольської діяльності серед народів, які не чули ще служіння їхньою рідною мовою Божественних Таїн, і які не чули ще возвіщення Слова Божого так, щоб воно цілком відповідало їхньому власному складу думки і поважало б конкретні умови життя, в яких вони перебували.

Ми знаємо, що ІІ Ватиканський Собор, який відбувся двадцять років тому, ставив своїм головним завданням пробудити самосвідомість Церкви і завдяки своєму внутрішньому оновленню надати їй новий місіонерський імпульс для возвіщення вічної благовісти спасіння, миру і взаємної злагоди між народами і націями поверх усіх кордонів, які ще розділяють нашу планету, призначену бути загальним титлом для усього людства по волі Бога, Творця і Визволителя. Загрози, що накопичуються на ній в наш час, не можуть заставити забути пророчу інтуїцію Папи Іоанна ХХІІІ, який скликав Собор з метою і переконанням, що він буде в змозі підготовити й почати весну і відродження в житті Церкви. І з приводу вселенськості сам собор висловився саме в цих словах: “Всі люди покликані входити до складу народу Божого. Ось чому цей народ, залишаючись одним і єдиним, покликаний розростатися до розмірів усього Всесвіту і на всі наступні віки, щоб збулося те, що запропонувала собі воля Божа, сотворив спочатку природу людську в єдності і вирішивши зібрати наприкінці також в єдності Своїх розпорошених синів (див. Іоанн ІІ, 52)... Церква чи народ Божий, через яку це царство стає тілом, нічого не віднімає від тимчасових багатств будь-якого народу, а, навпаки, вона слугує всім багатствам і забезпечує їх, служить лжерелам і формам життя народів у тому, що вони мають у собі доброго, вона їх очищує, зміцнює, возвеличує... І цей характер вселенськості, який сяє на Народі Божому, є даром Самого Господа... В силу цієї кафоличності кожна частинка вносить в інші і в усю Церкву прибутки від своїх власних дарів, так, що все ціле і кожна частинка збільшуються завдяки взаємному вселенському обміну і загальному зусиллю, спрямованому до повноти в єдності”²⁸.

17. Ми можемо спокійно стверджувати, що подібне бачення кафолічності, традиційне, як і актуальне – зрозуміле по образу симфонії різних літургій усіма мовами, об’єднаних в одну єдину літургію, або як гармонійний хор, який будучи сильним не зчисленною множинністю своїх голосів, вивіщується своїми модуляціями, тембрами і нескінченими контрапунктами для возвеличення Бога з усіх точок нашої землі і в будь-який момент історії, - особливо гарно відповідає богословському і пастирському баченню, яке надихнуло апостольську і місіонерську справу Костянтина Філософа і Мефодія і було принципом їхньої місії серед слов’янських націй.

У Венеції перед лицем представників церковної культури, які дотримувалися скоріше вузького розуміння церковної реальності, протистояли цьому баченню, святий Кирило його захищав з мужністю, підкреслюючи той факт, що багато народів вже впровадили його у себе в минулому і володіли богослужінням, записаним і здійснюваним їхньою мовою, як, наприклад, “вірмени, перси, абгази, грузини, согдійці, готи, авари, тирси, хозари, араби, копти – сірійці та багато інших” ²⁹.

Нагадуючи, що Бог наказує сходити своєму сонцю і падати дощу на всіх людей без винятку³⁰, він казав: “Чи не вдихаємо ми однаково повітря? А ви не маєте совісті, обмежуючись тільки трьома мовами(єврейською, грецькою та латинською), і вирішивши, щоб інші всі народи і раси залишалися сліпими і глухими? Скажіть мені: підтримуєте ви все це тільки тому, що вважаєте Бога надто слабким, щоб він міг все це розв’язати, чи надто ревнивим, щоб цього забажати?!”³¹ На історичні та діалектичні аргументи, які йому виставлялися, Святий відповідав, спираючись на Святе Письмо: “Хай всяк язик промовляє, що Ісус Христос є Господь, во славу Бога Отця” ³². “Хай вклоняється тобі вся земля, хай винищить вона свої пісні і гімни заради імені Твого, Всемогутній Боже!” ³³. Хваліть Господа всі нації, хваліть Його ви, всі народи”³⁴.

18. Церква є кафолічною також тому, що вона вміє представляти у всіх людських контекстах богооткровенну істину, божественний зміст якої вона береже неушкодженим, так що вона приймає благородні думки і праведні очікування кожної людини і кожного народу. А втім, усе надбання, яке кожне покоління передає наступним, в той самий час як і безцінний дар життя, є ніби велетенською кількістю різнокольорових камінців, що складають живу мозаїку Пантократора, який з’явиться у своїй новій пишноті тільки в момент Парузії.

Євангеліє не приводить до збіднення чи до стирання того, що всі люди, народи і нації, всі культури впродовж історії визнають і вважають за благо, істину і красу. Воно подвигає швидше на те, щоб засвоїти і розвинути усі ці цінності: жити ними з щедрістю і в радості, завершувати їх у вивищеному і таємничому світлі Богоодкровення.

Конкретний вимір кафолічності, вписаний Христом Господом в саму структуру Церкви, не є щось статичне, яке було б поза історією і пласко однобічним, та воно народжується і розвивається, у певному сенсі щоденно, як якась новітність одностайної віри усіх, хто вірить в Бога, Єдиного і Троїчного, розкритого в Ісусі Христі і проповідуваного Церквою силою Духа Святого. Цей вимір виникає абсолютно підсвідомо, виходячи із взаємної поваги – тобто, з братньої любові – усіх людей і усіх націй, великих і малих і виходячи з толерантного визнання характеристик і прав братів по вірі.

19. Кафолічність Церкви виявляється, крім того, в активній взаємо відповідальності і щирій співпраці усіх на користь загального блага Церква здійснює насамперед свою вселенськість, коли приймає, об’єднує і возвеличує притаманним тільки їй способом, з материнською турботою, усіляку істинну людську даність. В той же час вона все приводить в дію, під усіма широтами і довготами і в усіх історичних ситуаціях, щоб придбати для Бога кожну людину і усіх людей, щоб їх об’єднати між собою і з Ним в Його істині і Його любові.

Усі люди, усі нації, усі культури і усі цивілізації повинні виконувати належну їм роль і зайняти особливе місце в таємному замислі Бога і у всесвітній історії спасіння. Це була думка обох Святих: Бог, Який є “благість і правда”, який хоче, щоб усі люди спаслися і досягнули пізнання істини, ³⁵...не допускає, щоб рід людський упав від свого безсилля і загинув, поступаючись спокусі ворога, але, щоб кожний рік і в усякий час він не переставав нас наповнювати своєю різноманітною благодаттю, від початку і до цього дня і рівним чином: спочатку через патріархів і після них через пророків; потім через апостолів і мучеників, праведників і учителів, яких він вибрав посеред світу цього, розхвильованого бурею” ³⁶.

20. Євангельська благовість, котру святі Кирило та Мефодій переклали для усіх слов’янських народів, черпаючи з мудрістю зі скарбниці Церкви “нове і стародавнє” ³⁷, була передана проповіддю і катехизою в узгодженні з вічними істинами, застосовуючи це до конкретної історичної ситуації. Завдяки місіонерським зусиллям обох Святих слов’янські народи змогли усвідомити вперше своє покликання взяти участь у вічному плані Пресвятої Трійці, у вселенському плані спасіння світу. Вони усвідомлювали, таким чином, також свою позитивну роль в усій історії людства, сотвореного Богом, спокутного Сином Спасителем і просвіченого Духом Святим. Завдяки цій благовісті, підтриманій у свій час владою Церкви, єпископами римськими і Патріархами Константинопольськими, слов’яни змогли відчути себе нарівні з іншими націями землі, нащадками і спадкоємцями обітниці, даної Богом Аврааму ³⁸. Таким чином, завдяки церковній організації, створеній святим Мефодієм, а також їхньому усвідомленню свого християнського обличчя, вони належним чином зайняли місце у Церкві, віднині замешканій і у цій частині Європи ³⁹. Ось чому їхні спадкоємці бережуть вдячну і немеркнучу згадку того, хто став ланкою, яка з’єднає їх з ланцюгом великих глашатаїв Божественного Богоодкровення Старого і Нового Заповітів: “Після усіх їх милосердний Бог у наш час воздвигнув для доброї справи на користь нашого народу – яким ніхто, ніколи не займався – нашого Учителя, блаженного Мефодія, доброчинність і боріння якого ми порівнюємо, не соромлячись, з доброчинністю і борінням людей, що Богу вгодили” ⁴⁰.

VI

ЄВАНГЕЛІЄ І КУЛЬТУРА

21. Солунські Брати були спадкоємцями не тільки віри, але також і культури античної Греції, перебраної Візантією. Відомо, якого значення набирає цей спадок для всієї європейської культури і, прямо чи побічно, для цієї всесвітньої культури. Справа євангелізації, яку вони здійснили, як піонери, на заселених слов’янськими народами територіях, є також взірцем того, що сьогодні називається “інкультурацією” – втілення Євангелія у місцеві культури і в той же час введення цих культур у життя церкви.

Втілюючи Євангеліє у місцеву культуру народів, яки вони євангелізували, святі Кирило та Мефодій мали особливу заслугу формувати і розвивати цю культуру чи скоріш багато культур. Насправді, усі культури слов’янських націй зобов’язані своїм “походженням” чи своїм розвитком справі обох Солунських Братів. Це вони, дійсно, створюючи самобутнім і геніальним поступом алфавіт слов’янської мови, внесли основний вклад в культуру і літературу усіх слов’янських націй.

Окрім того, переклад Священних Книг, здійснений Кирилом і Мефодієм у співпраці з їхніми послідовниками, надав ефективності і культурної гідності богослужбовій слов’янській мові, яка стала на довгі віки не тільки церковною мовою, але й також мовою офіційною і літературною, і навіть розмовною мовою найкультурніших кіл більшості слов’янських націй, особливо ж серед слов’ян східного обряду. Вона була також в уживанні у Церкві Святого Хреста в Кракові, де заснувалися слов’янські бенедиктинці. Там були опубліковані перші богослужбові книги, надруковані цією мовою. Іще сьогодні вона є мовою, яку використовують у візантійському богослужіння східних слов’янських Церков константинопольського обряду, католицьких чи православних у Східній і Південно-Східній Європі, а також у різних країнах Західної Європи; вони вживається також у римському богослужінні хорватських католиків.

22. В історичному розвитку слов’ян східного обряду ця мова відіграє роль, тотожну ролі латинської мови на Заході. Окрім того, вона протрималася більш довго – частково до ХІХ-го століття – і виявила більш прямий вплив на виникнення місцевих літературних мов завдяки об’єднуючим їх тісним родинним зв’язкам.

З цих послуг, наданих культурі усіх слов’янських народів і націй, витікає, що справа євангелізації, яку виконали Кирило та Мефодій, постійна, у певному сенсі, присутня в історії і житті цих народів і націй.

VІІ

ЗНАЧЕННЯ І РОЗПОВСЮДЖЕННЯ ВПЛИВУ ХРИСТИЯНСЬКОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ У СЛОВ’ЯНСЬКОМУ СВІТІ

23. Апостольська і місіонерська діяльність святих Кирила та Мефодія, що відбувалася у другій половині ІХ століття, може розглядатися як перша ефективна євангелізація слов’ян.

Вона торкалася, на різних ступенях, кожної з територій, зосереджуючись, головним чином, на територіях держав тодішньої Великої Моравії. У першу чергу вона проходила в областях митрополії, пастирем якої був Мефодій: у Моравії, Словаччині, Паннонії, тобто, в одній частині сучасної Угорщини. Більш широкий вплив, здійснюваний цією апостольською справою, особливо місіонерами, яких Мефодій підготував, досягнув інших груп західних слов’ян, в особливості, Богемії. Перший князь в історії Богемії, який належав до династії Премислідів, Борзивій (Борживій), був, напевне, охрещений за слов’янським обрядом. Пізніше цей вплив розповсюдився на сербо-лузасьєнські племена і на території Південної Польщі.

Однак, починаючи з падіння Великої Моравії (до 905-906 рр.) цей обряд був замінений латинським обрядом, і Богемія була приєднана в церковному розумінні, до юрисдикції Ратисбонського (Регенсбурзького) Єпископа і до Сальсбурзької митрополії. Але треба відзначити, що ще до середини Х століття, до часу святого В’ячеслава існувало ще сильне взаємопроникнення елементів того й іншого обряду і значний симбіоз між обома мовами, які використовувалися в богослужінні: слов’янською і латинською. Тільки на цій основі могла розвиватися християнська мова в Богемії, а звідтіля вже потім церковна мова могла розвинутися і закріпитися у Польщі. Довідка, яка стосується князя висланців, в “Житії Мефодія”, є найдавнішою історичною згадкою про одне з польських племен ⁴¹. Ми не маємо достатньо даних, щоб мати можливість пов’язати з цією згадкою встановлення у польських землях церковної організації слов’янського обряду.

24. Хрещення Польщі у 966 році, в особі першого царя в її історії, Мішка, який одружився з княгинею Дубравкою з Богемії, мало місце, головним чином, через посередність богемської Церкви, і цим шляхом християнство прийшло до Польщі з Риму під своєю латинською формою. Тим не менш, фактом є те, що початок християнства у Польщі стосується деяким чином справи Братів, що рушили з далекої Солуні.

Серед слов’ян Балканського півострова зусилля обох братів принесли ще більше видимої користі. Завдяки їхньому апостолату християнство, насаджене з давніх давен у Хорватії, там посилилося.

Місія, розпочата Кирилом і Мефодієм, укріпилася і прекрасно розвинулася в Болгарії, головним чином, завдяки справі послідовників, вигнаних з їхнього першого поля діяльності. В цій області під впливом Клімента Охридського були засновані динамічні центри чернечого життя і особливо розвинулося користування кирилицею. Звідтіля, однак, християнство завоювало інші території, щоб досягнути, через сусідню Румунію, давньої Київської Руси і розповсюдитися потім з Москви на Схід. Через кілька років, а саме – у 1988 році, буде святкуватися 1000-ліття Хрещення святого Володимира Великого, Князя Київського.

25. Тому справедливо, що святі Кирило та Мефодій були швидко визнані сім’єю слов’янських народів як отці їхнього християнства, а також і їхньої культури. На багатьох уже згаданих територіях, не дивлячись на прихід різних місіонерів, більшість слов’янського народу зберігала ще у ІХ столітті язичні звичаї та вірування. Тільки на ґрунті, обробленому нашими святими, чи у крайньому випадку підготовленому ними для того, щоб бути обробленим, християнство остаточно увійшло в історію слов’ян впродовж наступного століття.

Їхня справа є величезним внеском у створення загальних християнських коренів Європи, які своєю міцністю і життєдайністю є найтвердішим підмурком, що не може ігноруватися за ніякої серйозної спроби реформувати єдність цього континенту новим і актуальним чином.

Після одинадцяти століть християнства у слов’ян, ми ясно бачимо, що спадок Солунських Братів є і залишається для них більш глибоким і більш сильним, аніж будь-який розподіл. Одна і друга християнські традиції – східна традиція, що йде з Константинополя, і західна традиція, що йде з Риму, - народилися у лоні єдиної Церкви, навіть якщо це було на ґрунті різних культур і різних підходів до одних і тих же проблем. Така різноманітність, коли добре розуміється її походження і правильно береться до уваги її цінність і значимість, може тільки збагатити культуру Європи і її релігійну традицію; і вона стає до того ж і основою, яка є бажаною для її духовного оновлення.

26. Починаючи з ІХ століття, коли вимальовувалося нове обличчя християнської Європи, святі Кирило та Мефодій нам запропонували благовість, яка виявилася надто актуальною для нашої епохи, коли саме по причині багатьох і складних проблем релігійного і культурного характеру, світського і міжнародного, відшуковується життєва єдність у реальному спілкуванні різних складових елементів. Про цих євангелізаторів можна сказати, що вони були характерні своєю любов’ю до спілкування Вселенської Церкви, як на Сході, так і на Заході, а у Вселенській Церкві любов’ю до Церкви окремої, що перебуває у стадії свого народження серед слов’янських націй. Це також від них іде заклик творити разом спілкування, заклик, який звернений до християн і людей нашого часу.

Однак на специфічному ґрунті місіонерської діяльності приклад Кирила та Мефодія має ще більшу цінність. Ця діяльність є дійсно для Церкви основним обов’язком, актуальним сьогодні, у вже згаданій формі “інкультурації”. Обидва Брати не лише виконали свою місію, повністю поважаючи вже існуючу у слов’янських народів культуру, але вони її підтримували і наполегливо розвивали найліпшим чином, так же, як і релігію. Аналогічним чином сьогодні давні Церкви можуть і повинні допомагати молодим Церквам і народам у дозріванні своєї особистості і прогресувати в цьому ⁴².

27. Кирило та Мефодій є ніби ланкою єдності, або ж ніби духовним містком між східною і західною традиціями, які сходяться, одна й друга, в єдиній великій традиції Вселенської Церкви. Вони є для нас чемпіонами і в той же час патронами вселенського зусилля Церков – сестер: Східної і Західної, щоби знову знайти, шляхом діалогу і молитви, видиму єдність у досконалій і повній співмові, “єдність, яка – як я це сказав з приводу мого перебування у Барині – не є поглинанням, ні навіть злиттям” ⁴³. Єдність – це зустріч в істині і в любові, які нам подає Дух. Кирило та Мефодій, своєю особистістю і своєю справою, є фігурами, що пробуджують у кожному християнинові велику “ностальгію по з’єднанню” і по єдності між обома Церквами-сестрами: Східною і Західною. Для повної кафолічності кожна нація, кожна культура повинна грати власну роль у вселенському плані спасіння. Кожна окрема традиція, кожна помісна Церква повинна залишатися відкритою і уважною до інших Церков і традицій і в той же час, до вселенського і кафолічного спілкування; адже якщо б вона залишалася у собі самій, вона б ризикувала збідніти.

Користуючись своєю власною харизмою, Кирило і Мефодій здійснили рішучу співдію у справі побудови Європи не тільки у християнському і релігійному об’єднанні, але також в області її політичного і культурного союзу. І сьогодні також немає іншого шляху, щоб подолати розбрат і перевищити, у Європі чи у світі, розриви і антагонізми, що загрожують викликати жахливі руйнування життя і цінностей. Бути християнином у наш час означає бути будівником спільноти в Церкві і суспільстві. Для цього важливо мати душу, відкриту для своїх братів, жити у взаємному розумінні, добровільно співпрацювати шляхом щедрого обміну культурними і духовними благами.

Дійсно, одним із основних устремлінь сьогоднішнього людства є те, щоб знову віднайти єдність і спілкування для достеменно достойного життя людини в планетарному масштабі. Церква, усвідомлюючи себе бути вселенським прапором і тайною спасіння та єдності роду людського, заявляє себе готовою виконати свій обов’язок, для якого “сучасні умови додають нову невідкладність: треба, щоб усі люди, віднині більш тісно з’єднані між собою громадськими, технічними, культурними зв’язками, здійснювали також свою повну єдність у Христі” ⁴⁵.

VIII