Навчальний матеріал

Загальне завдання: вивчаючи тему, накопичуйте матеріал щодо головних ФАКТІВ, ПОНЯТЬ, ЗВ’ЯЗКІВ І СЕНСІВ, щоб у кінці зробити структурно-методичний аналіз матеріалу.

5.1. Занепад авторитету та впливу Київської митрополії й поступова ліквідація національних особливостей українського православ’я.

(Законспектуйте)

Як і в часи Київської Руси, ядром Православної церкви в Україні ХVІІІ ст. була Київська митрополія – стародавній і авторитетний церковно-адміністративний центр. Згідно з трактатом про «Вічний мир» між Польщею й Московською державою (1686 р.) у церковній юрисдикції Київського митрополита, крім митрополичої, було чотири єпархії: Галицька, Львівська, Луцька й Перемиська. Митрополича ж єпархія обнімала значні українські терени Ліво- й Правобережжя, а також велику частину білоруських земель. Крім того, Київський митрополит управляв монастирями, що діяли на землях Правобережжя, Білорусі й Литви.

Те, що прилучення Київської митрополії до Московського патріархату було справою дуже сумнівною, було ясно одразу ж. Так, патріарх Єрусалимський Досифій, що врешті-решт і сам відступив від принципово-канонічної позиції щодо цього, в листі до московських царів Петра та Іоанна в квітні 1686 року оцінив прагнення володіти чужими церковними територіями як «богомерзенну» справу, «справу славолюбства».

Усунення з гетьманства І.Самойловича, який протегував новому митрополиту Четвертинському, що перший пішов на те, щоб просити благословення й висвяти в Москви, виявило ту обставину, що багато хто з авторитетних ієрархів неповажно ставились до митрополита, а дехто з них навіть уживав заходів, щоб вийти з-під його підпорядкування (зокрема, архієпископ Чернігівський Лазар Баранович). Це свідчило про появу відцентрових тенденцій у церкві. Поспішив позбутися митрополичої опіки й архімандрит Києво-Печерської лаври Варлаам Ясинський, порушивши клопотання про надання своєму монастиреві статусу ставропігії Московського патріарха. У липні 1686 р. цій лаврі було надано ставропігію й виведено її з підлеглості митрополиту Четвертинському. Про це клопотав і новий гетьман Іван Мазепа. Роком раніше пішов під патріаршу ставропігію славнозвісний «козачий» Києво-Межигірський монастир, де в 50-х рр. ХVІІ ст. був монахом і сам майбутній Московський патріарх Іоакім. Спробував скористатись послабленням позицій Четвертинського й реалізувати свої уніатські плани і Львівський митрополит Й.Шумлянський (1689 р.).

Акт приєднання Київської митрополії до Московського патріархату був настільки непевним, що при бажанні його можна було легко усунути – тієї ж згоди на це з боку Константинопольського патріарха не було цілий рік. Але, як тільки такий акт був проголошений, тут же почалося обмеження прав Київського митрополита, що повинен був, навіть за актом приєднання, підпорядковуватися патріарху тільки по посвяті, Тим не менш, обмеження почалися практично одразу. Можна було все це тут же опротестувати й розірвати угоду. Але ніхто того не зробив. До речі, можливо, Константинопольський патріарх саме цього й чекав, а як тільки зрозумів, що всім українцям байдужа доля їхньої митрополії, то вирішив, що і йому немає чого про неї турбуватися. Спроби ж відходу з-під влади митрополита й у зв’язку з цим послаблення його влади були ознаками саморуйнування церкви, що тільки посилювало позиції Москви й робило справу цілковитого підпорядкування їй Української церкви невідворотною.

Виходом з-під влади Київського митрополита ієрархи підірвали один з найважливіших привілеїв Київської кафедри – управління єпископіями, архімандріями, ігуменствами, монастирями і церквами в межах митрополії, право, яке ставило Київську кафедру на один рівень з патріаршими, й дісталося воно їй у спадок від Київської Руси. Московському патріарху лишилося тільки скористатися такою слушною нагодою для приниження Київської митрополії до рівня звичайної єпархії. Так українське духовенство своїми вірнопідданими діями щодо Москви об’єктивно спрацювало виключно на користь останньої, що тільки актуалізує давно виявлену проблему засилля закордонної агентури серед архієреїв. То ж не дивно, що вже в 1690 р. новий митрополит В.Ясинський застав митрополію в дуже скрутному становищі. З одного боку, Москва поставила Київського митрополита в принижений стан і перетворила його в постійного прохача чергових «ласк», з іншого – все більш звужувався терен впливу Київського митрополита на Правобережній Україні та все менше залишалося у православних майна, адже напади польських воєнізованих загонів на митрополичі маєтки, розташовані навіть безпосередньо під Києвом, були постійним явищем.

Щоб хоча б якоюсь мірою компенсувати втрати, грамотами Петра І, універсалами І.Мазепи митрополії за часів В Ясинського було надано ряд привілеїв, маєтків та угідь. Велике значення у матеріальному та духовному зміцненні Київської митрополії в цей час мала меценатська діяльність гетьмана І. Мазепи, яка згодом, протягом майже 300 р. офіційно замовчувалася. Документи ж свідчать, що сам гетьман на підтримку церкви пожертвував кілька мільйонів золотих, не кажучи вже про велике організаційне сприяння розвитку матеріальної та духовної культури.

З перемогою Петра над суперниками з партії царівни Соф’ї та царя Івана Олексійовича настав новий період в житті й Московської церкви. Після смерті Московського патріарха Адріана (1700 р.) цар розпочав тактику ослаблення церковної опозиції, яка, як відомо, була значною. Одним з перших заходів було призначення в грудні 1700 р. місцеблюстителя патріаршого престолу, а не вибори нового патріарха. Ним став колишній вихованець і професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський. Він, хоча й був слухняним виконавцем волі государя, але прекрасно розумів, що наступив «новий Вавилон» – політика ослаблення й приниження колись могутньої церкви.

Щодо ж України курс самодержавного царя також визначився: не декларативне приєднання, а фактичне її підпорядкування Великоросії, ліквідація політичної самобутності України, спрямування українських ресурсів (економічних, соціокультурних, кадрових) на реалізацію загальнодержавних реформ.

У річищі цієї політики проводилися заходи й по обмеженню, а згодом і ліквідації особливостей українського православ’я, поступового згортання його стародавніх прав і вольностей. Наслідком такого курсу російського самодержавства по смерті митрополита В.Кроковського (1718 р.) стало чотирирічне непроведення виборів нового голови Київської кафедри, 24-річне приниження Київської митрополії до рівня архієпископства та інші вияви самодержавного адміністрування. Формально і в цей час ніхто не скасовував прав, вольностей і привілеїв, якими користувалися голови Київської кафедри, але фактично українська ієрархія, духовенство з кожним роком втрачали свою самостійність, автономність і не лише як національно-церковну цінність, а й, разом з російським духовенством, як незалежний від держави релігійний інститут взагалі.

Недовіра Петра І «до попів» була наднаціональною: він підозрював у опозиції однаково як російських, так і українських архієреїв. Гетьман І.Мазепа ж, навпаки, підтримував свою церкву, тому цар підозрював і його. Його ж зовні особлива прихильна поведінка до Мазепи, яка дає підстави деяким ученим твердити, що Петро був «під чарами» гетьмана й вірив йому до останнього, нам уявляється необхідним царю спектаклем – йому потрібна була Україна й він волів тримати гетьмана «при собі» якнайдовше. Насправді ж Петро не довіряв нікому.

Свідченням дедалі рішучішої самодержавної сваволі, великоросійського адміністрування в Україні, зневаги до позиції церковних кіл була здійснена за наказом Петра І акція анафемствовання Івана Мазепи та його прихильників у Глухівському соборі 6 листопада 1708 р. за участю Київського митрополита Й.Кроковського. Це відбулося після виборів, а точніше – призначення, нового гетьмана. Виголошував її єдиний за Мазепи прихильний до російських кіл ієрарх – відомий у майбутньому церковний діяч Феофан Прокопович.

20-ті роки XVІІІ ст. для Українського православ’я загалом, і Київської митрополії зокрема, були насичені подіями, що істотно вплинули на їх становище. З 1720 року на тій частині українських земель, що входили до складу Російської держави (з 1721 р. – імперії), став діяти Духовний регламент – документ, що без особливої дипломатії перетворював церкву на складову частину державного механізму, ліквідовував патріаршество й упроваджував Синод, функції якого незабаром були зведені нанівець інститутом обер-прокурорів Синоду. Під Регламентом Петро І змусив підписатися ряд представників вищого українського духовенства. За безпрецедентністю втручання у внутрішньоцерковні справи, за жорстокістю оцінок і формулювань щодо церковного чину, монастирів Регламент можна порівняти хіба що з рішенням Стоглавого собору 1551 р. Так що – все в російських традиціях, хоча й найбільш жорстких та безкомпромісних.

Ніяких положень про збереження в Україні стародавніх прав і вольностей православ’я в Регламенті вже не було, все було уніфіковане, нівельоване під один ранжир. Якщо Україна в документі й згадувалася, то лише як така, де в церкві мають місце «непотребности» і «вредные вымыслы». При цьому відмітимо й те, що справжня робота східних патріархів у інтересах Москви саме тут проявилася як ніде – вони настирливо рекомендували Петру «заради збереження стародавнього уставу православного» не допускати на високі церковні посади вихідців «з козачої землі», бо українці можуть бути «інакодумаючими», «вченими з латинян» і взагалі «з правами растленными». Вчені тут убачають звинувачення Української церкви в тому, що в неї немає «чистоти обряду, отриманого від східних отців у Х столітті». Ні. Ніякого обряду Київ у Х ст., як ми вже зазначали, «від східних отців» (Візантії) не отримував, а мав свій, слов’янський обряд, наступниками тих же «східних отців» і знищений.

Тут треба бачити інше: східним патріархам, давно контрольованим Константинополем, самим був не потрібен такий могутній конкурент, яким міг стати незалежний Київський митрополит з правами давніх Київських Митрополитів-патріархів, до того ж – не проклятий папою, бо його підпису під актом прокляття папи Константинополем у 1054 р. не було. Тільки такий ієрарх і міг бути здатен здійснити дійсний акт з’єднання обох Церков – Західної й Східної, вплинувши своїм авторитетом, що міг би бути обґрунтований історично, і на папу. (Не випадкові слова патріархів про «вчених з латинян» українців – вони боялися потенціалу Києва у справі з’єднання Заходу і Сходу). Їх цілком влаштовував Московський патріарх – п’ятий за ієрархією, бо він ніколи б не зміг канонічно стати першим. А Київський Митрополит-патріарх міг би. Етнічний українець же, ставши Московським патріархом, швидко міг би відновити історичну справедливість, порушену в ХІІІ ст., і повернути свій осідок назад до Києва. І – все, і Константинополю настав би кінець уже остаточний, бо він забрав би в нього ще й церковну владу на Сході.

Додамо, що цієї інструкції походженням з ХVІІІ ст. притримувалася не тільки Російська імперія, а й СРСР – навіть на посаді підпорядкованого Московському патріарху митрополита Київського й Галицького більш ніж 150 років, починаючи з початку ХІХ ст., не буде етнічних українців. Єдиним виключенням з цієї ганебної практики став у 1966 році митрополит Філарет (в миру – Михайло Денисенко). Його акції в боротьбі за Московський патріарший престол, а також за встановлення в Україні Київського патріаршого престолу широко відомі. Російські політичні й церковні кола зробили у ХХ ст. усе, щоб зламати плани Митрополита Філарета, зганьбити його (дійшло до анафеми у 1997 році), але це ще нічого не означає – ніхто й ніколи не може позбавити канонічно наставленого Київського митрополита ні його давніх канонічних прав, ні права на боротьбу за їх відновлення.

Незважаючи на безапеляційність і суворість вимог царських указів щодо церкви (а стосовно України та її церкви жорсткість політики царського уряду стала особливо помітною після 1709 року), до їх реалізації у церковній практиці було ще далеко. Витравити з історичної пам’яті українського народу традиції незалежної церкви, її національні особливості тривалий час не в змозі були ні численні дублювання одних і тих же указів та розпоряджень щодо України з боку правлячого Синоду, ні суворі церковно-адміністративні заходи, ні кадрові переміщення ієрархів (включаючи їх заслання й ізольоване утримання в далеких монастирях), ні просто навіть хвороблива боротьба з національно-релігійним характером обрядів на українській землі під приводом усунення «марновірства і язичництва».

Відвертим актом приниження українського православ’я було настановлення на чолі Київської кафедри В.Войнатовича з титулом архієпископа, а не митрополита. У його титулі було усунено й додаток «Малої Росії». Так славнозвісна Київська митрополія волею царя і Синоду на 22 роки (до 1743 року) була перетворена на звичайну єпархію. За умови відсутності Московського патріарха цей акт суперечив навіть тому стану порушення канонів, який настав після підпорядкування Київської митрополії Москві у 1686 р. Це було по суті ліквідацією Київської митрополії.

Через впровадження єдиних на території Російської держави богослужбових книг, обрядів, через постійне й часте переміщення архієреїв, відрив вищого духовенства від національного ґрунту і його зросійщення, через переслідування й суворі покарання духовенства та мирян самодержавно-синодальна влада намагалася витравити з свідомості духовенства й вірних, з церковної практики все, що хоч якоюсь мірою нагадувало про колишню самобутність і самостійність українського православ’я, його національні корені. Показовим у цьому відношенні був указ Петра І від 5 жовтня 1720 р. Видання в Києво-Печерській і Чернігівській монастирських друкарнях кількох богослужебних книг, що неповною мірою відповідали аналогічним російським, став приводом до заборони книгодрукування «особливим наріччям» (тобто українською мовою) взагалі.

З поваленням Бірона (1741 р.) і приходом на престол Єлизавети самодержавний курс щодо України немовби відхиляється впродовж 2-х десятиліть від прийнятого напрямку. Київське духовенство подало цариці «чолобитну» з проханням відновити давню традицію титулування глав Київської кафедри митрополитами. Крім посилання на давній порядок, в документі говорилося, що львівські уніатські архієреї себе називають митрополитами київськими, хоча відношення до Києва не мають. Цікаво, що відмовити в Синоді на це прохання не змогли тому, що, як не дивно, не знайшли документів з поясненнями, чому цей титул у Київських митрополитів було в свій час відібрано (дуже цікаво, чи не так? Це багато про що говорить, а найперше про те, що жодного права на такі речі ніхто не має).

Указом Єлизавети влітку 1743 року митрополичий титул для архієреїв на Київській кафедрі було відновлено. У Київської митрополії на той час були: 21 протопоп, 1100 парафіяльних церков, 20 чоловічих і 13 приписаних до них скитів або пустиньок, а також 12 жіночих монастирів. Вони діяли на терені Київського, Ніжинського, Прилуцького, Лубенського та Полтавського полків. Під юрисдикцією Київського митрополита перебували десятки православних церков і монастирів Правобережної України.

В Україні було впроваджено новий для неї інститут духовної консисторії, яка, власне, була церковним судом. Узагалі слід сказати, що стан православного духовенства на українських землях в складі Росії, насамперед нижчого, парафіяльного, майже вже не відрізнявся від становища селянства. Вище духовенство ще було так-сяк захищеним. Одначе влада гетьмана, військової старшини, поміщиків над духовенством була безмежною. Прості священики дуже часто відчували на собі сваволю, самодурство, акти морального приниження.

Жалувана грамота Єлизавети 1749 р. про повернення Україні прав і вольностей, якими вона користувалася за часів гетьмана І.Скоропадського, вибори нового гетьмана К.Розумовського (1750 р.) і навіть перенесення гетьманської резиденції з Глухова до стародавнього Батурина породили в середовищі українського духовенства надії на можливість повернення давніх прав і в церковній сфері. У 1752 році митрополит Т.Щербацький (1748 – 1757 рр.) спробував відновити хоча б частину колишніх прав Київських Митрополитів, ліквідацію яких він пов’язував з організацією Синоду. Але це йому не вдалося. Видно, що все, що стосується саме колишніх прав Київських митрополитів, контролювалося російською владою дуже пильно. І дослідники історії православ’я зазначають, що після Т.Щербацького вже не було масштабних спроб повернути Україні стародавні права Київської Митрополії. Становище церкви покращилося, але вона неначе змирилася зі своїм приниженим становищем. Але це не є втратою прав – стан занепаду церкви може тривати й століття. Такі речі в історії світового християнства були.

Серйозні негативні зміни в ставленні самодержавства до України почалися знову з приходом на російський престол імператриці Катерини ІІ. Скасування гетьманства (1764 р.), а з ним і залишків українського громадсько-військового самоврядування, повернення до Малоросійської колегії були лише початком боротьби імператриці з малоросійським «нерозумним варварством». Катерина була німкенею й допустила німців-учених навіть до тих стародавніх руських історичних джерел, що їх зберігали монахи, і до яких ніколи ніхто не допускав іноземців.

Принагідно зазначимо, що німці дуже плідно цим усім скористалися – створивши на засаді руських історичних джерел «норманську теорію», вони заклали підвалину того, що в ХІХ ст. Німеччина стане імперією. А українці й росіяни звідтоді й досі не можуть належним чином відстояти самобутній і незалежний від зовнішніх чинників характер державності Київської Руси. Принижуючий національну гідність стереотип «бездержавності», а відповідно, і «вторинності» східних слов’ян у літературі залишається й досі. Ще й християнство предки наші начебто «прийняли від Візантії» (це вже – російський стереотип, від «третього Риму»)… Українці ж, і досі не надаючи належної уваги об’єктивним імперіальним основам своєї державності княжої доби, як і релігійно-імперіальному змісту середньовічної ідеології «Київ – новий Єрусалим», так і залишаються у лабетах стереотипу «бездержавного народу».

У 1766 році, на п’ятому році свого правління Катерина ІІ видала маніфест про скликання комісії для підготовки нового уложення законів Російської імперії, в т.ч. церковних. Накази українського духовенства у зв’язку з підготовкою нового зводу законів стали в історії українського православ’я рідкісними документами, що досить реально й ґрунтовно відображали становище, потреби, прагнення духовенства України (як і його історичні знання також, до речі), що лежали в річищі прагнень православного люду України.

То був чи не єдиний офіційний прорив громадської думки, в якому вона, попри зневіру в позитивні наслідки для себе нової самодержавної акції, відверто виявила прагнення повернути свої стародавні права, вольності й привілеї, вистраждані віковою боротьбою. Катерина ІІ звела роботу комісії нанівець, чого й треба було очікувати. Однак «шкідливі мріяння малоросів» та їх духовних пастирів вона запам’ятала, схоже, надовго. Інакше не можна пояснити, чому секуляризаційні заходи в Україні імператриця провела лише через 22 роки після секуляризації церковних та монастирських маєтностей в самій Росії.

Хоча тривалий час після безславного кінця вказаної комісії в Україні не відчувалося якихось кардинальних змін, але приховано, через президента Малоросійської колегії П.Рум’янцева її готували до введення загально-церковного права, аби «Малую Россію к рукам прибрать», подолати в «малоросіян развратное мнение, по коему постановляют себя народом от здешнего (тобто російського. – О.Б.) совсем отличным».

На 70-ті рр. ХVІІІ ст. припадає низка подій, які прямо чи опосередковано, але суттєво вплинули на церковний устрій православної України. У 1772 році стався Перший поділ Польщі. Багато монастирів, що до того перебували, нехай і номінально, але під владою Київського митрополита, відійшли до новосформованих Могилівської та Псковської єпархій. У зв’язку з організацією на півдні України Слов’янської та Херсонської єпархій указом Синоду 1776 року від Київської, Переяславської та Білгородської єпархій було відділено низку протопопій, головним чином за рахунок Київської єпархії. Урізання теренів останньої продовжувалося й пізніше.

Так розширювала свої межі й посилювалася Московська церква – за рахунок Київської митрополії.

У 1783 році на Київську кафедру був призначений Синодом митрополит Самуїл Миславський (1783 – 1796 рр.). В цей час самодержавна і церковна влада проводять в Україні таку політику: приводять до вищих церковних посад тут вихідців з України, але таких, що тривалий час служили в Росії, відірвались від національних коренів і готові були вже без особливих вагань здійснити стратегічне замовлення центру – ліквідувати будь-які ознаки національної автономної церкви через уніфікацію структури, культу, обряду, зросійщення духовенства, витравлення релігійно-національних традицій тощо.

У 1786 році Катерина ІІ поширила укази про секуляризацію маєтків монастирів, церков, а також про нові духовні штати і на Україну. Йшлося звичайно не про впровадження якоїсь секулярної моделі суспільства, тим більше – в Україні; імператриця просто використала гасла європейського Просвітництва у власних інтересах. Їй потрібна була церква залежна, не економічно й духовно автономна, а підпорядкована владі.

Обґрунтовувалося все, звичайно, високими словами про «турботу», щоб «звільнити духовенство від невідповідних духовному чину занять» і т. ін. Церкву ж просто позбавили її землеволодіння. Духовенство, згідно з новими духовними штатами, цілком залежало від державного утримання (хоча частина землі все ж таки лишалася в розпорядженні церкви). Відмінність у класі визначала відмінність у сумі утримання. Значна частина монастирів у штат не потрапила й мусила або перетворитися у парафіяльні церкви, або ліквідуватися. Після розгрому Запорозької Січі у 1775 році й виселення козаків з їх рідних земель ще низка церковних закладів або були переведені в інші місця, або опинилися поза штатами.

До цього часу українське духовенство вже було морально зламане й серед нього не знайшлося сміливців, хто б організовано чи особисто, як в Росії зробив митрополит Ростовський і Ярославський українець Арсеній Мацієвич, виступити проти секуляризаційних заходів уряду на захист стародавніх прав і привілеїв. Над Арсенієм було влаштовано розправу, але він тримався мужньо й прорік усім її учасникам страшний кінець, у т.ч. й самій імператриці. Його було замуровано в келії, де він серед зими помер мученицькою смертю від голоду й холоду. Але й усі його пророцтва дуже скоро збулися.

В самій Україні ж у цей час уже таких сміливців-мучеників не знайшлося. Самодержавство рішуче взялося за уніфікацію та русифікацію всіх сторін церковного життя в Україні. Перш за все це стосувалося російської мови на всіх рівнях. Київський митрополит С.Миславський (член Російської Академії наук) усіма засобами активно витісняв «малоросійське наріччя» з науково-культурного, освітнього життя, церковної практики. Викладачам Київської академії було поставлено в суворий обов’язок «пояснювати свій предмет російською мовою з дотриманням вимови, яка має місце у Великоросії».

Після Другого й Третього поділів Польщі, внаслідок яких до Росії відійшли Правобережна Україна, Західна Волинь, а до Австрії – Південна Буковина, Східна Галичина та Закарпаття, впровадження нового адміністративно-територіального і церковно-адміністративного поділу в Російській імперії істотно змінилась географія Київської єпархії. У вересні 1797 р. іменним імператорським указом вимагалося сформувати Київську єпархію лише з парафій, що розташовувались на правому березі Дніпра. Єрофей Малицький, який після смерті Самуїла ненадовго став митрополитом Київським (1796 – 1799 рр.), знайшов православні церкви, монастир на правобережних українських землях у жахливому, жалюгідному стані, бідними, пограбованими.

Митрополит звітував про свою поїздку імператору Павлу І, клопотався про організацію допомоги. Він перший серед української ієрархії потрапив під чергове нововведення в Українській православній церкві і був нагороджений орденом св. Апостола Андрія Первозванного. Але, ставши першим орденоносцем, архієрей Єрофей був останнім у неперервному ланцюгу Київських митрополитів-українців. З вересня 1799 р. на Київській кафедрі вже був молдаванин Гавриїл Банулеско-Бодоні (1799 – 1803 рр.).

Отже, ХVІІІ століття стало для Київської митрополії, яка протягом століть визначала обличчя Українського православ’я, періодом фактичного перетворення її на просту єпархію, що за своїм реальним місцем у загальноімперській церковній структурі Російської держави мало чим відрізнялася від інших. Постановка церкви України в результаті низки акцій самодержавства по обмеженню економічної автономності церковних структур у жорстку матеріально-фінансову залежність від російської столиці була остаточним актом підпорядкування Української православної церкви, що було деклароване ще в 1686 році.

Безумовно, що в такій централізованій, уніфікованій державі, якою була Російська імперія, не було місця церкві, відмінній від великоросійських зразків, що зберегла б свої національні особливості, історичну пам’ять. Етноконфесійна специфіка України об’єктивно перешкоджала й створенню єдиної, уніфікованої імперії, тому була приречена на ліквідацію.

З імперськими цілями збігалися й прагнення московського православ’я закріпити за Московським патріархатом статус єдиного церковного центру, і не лише в масштабах держави. Київ з його високим церковно-історичним авторитетом, релігійно-культурним, церковно-кадровим потенціалом вже самими своїми характеристиками ставив під сумнів великоросійську церковну стратегію єдино- і повновладдя, але до цього ще слід додати й те, що саме за рахунок цього його потенціалу і авторитету й могла здійснити свої плани Москва. Тому Київ у церковному статусі принизили, а Східним церквам нав’язали думку про Київське православ’я як про таке, що заражене католицькими, уніатським впливами, язичництвом тощо.

Остаточне організаційне підпорядкування українського православ’я стало можливим завдяки переходу на проросійські церковні позиції української ієрархії, а згодом і основної маси українського православного духовенства. Це стало дуже важливим чинником у справі централізації та уніфікації церкви в Російській імперії й перетворенні церковної організації в Україні у кілька знеособлених, знівельованих єпархій.