3.4. Православна церква в Запорозькій Січі.

(Прочитайте і випишіть головне)

Історія церкви в Запорозькій Січі, органічно пов’язаної з історією Козацької християнської республіки, складалася так же стихійно-драматично, як й історія Січі. Попри всю очевидність існування православного культу вже в первісних військово-братських формуваннях козаків, науково доведених фактів функціонування тут інституалізованного православ’я на ранніх стадіях історії українського козацтва поки що немає. Проте не можна не звернути увагу на те, що козаки, відмовившись від відтворення в своєму середовищі багатьох законів, норм, відносин, притаманних позасічовому суспільству, покинутому ними (нерівність, кріпацтво, шлюб та ін.), перенесли до себе майже в повному обсязі релігійний спосіб організації життя. В 1621 р. православні владики свідчили:

«Щодо козаків, то простих рицарських людей знаємо, що вони наш рід, наші браття і правовірні християни… І церкви між ними живуть і процвітають, певно, здавна».

У межах запорізьких «вольностей» релігійно-церковна орієнтація мала свої істотні особливості й була часто дієвішою, ніж будь-які укази світської влади. В низці випадків релігійні норми виявлялися єдиним регулятором дій розбурханих, далеко не завжди дисциплінованих козацьких мас, особливо, коли ті були чимось сильно незадоволені.

В питання будівництва церков багата на парадокси Січ вносить ще один: за перші 240 років тут було побудовано тільки 5 церков, причому в ХVІ ст. – тільки одна. Відомий історик запорозького козацтва Д.Яворницький писав, що в 1576 р. козаки побудували першу церкву – Старосамарську святителя Миколая, що пізніше дала початок Самарському Пустельно-Миколаївському монастирю, й що «з цього часу і починається історія церкви в межах Вольностей війська Запорізького Низового». Чому постійно наражені на небезпеку козаки, які б об’єктивно мали б шукати духовної підтримки, в перші два століття не будують церкви, адже вже за кілька десятиліть ХVІІІ ст. тут буде побудовано більше 40 церков, не рахуючи каплиць, скитків? Учені називають кілька причин.

По-перше, позначався польовий, похідний спосіб життя козаків, без якихось довготривалих місць осідку. По-друге, можливо, козаки використовували варіант похідних церков у воєнний час (традиція простежується ще в часи раннього середньовіччя в сарматів та готів), а також використовували традиційні церкви в містах, селах, монастирях, та й періодичне відправлення Богослужіння в зимівниках, слободах узимку, очевидно, довгий час задовольняло козаків. По-третє, активне будівництво церков у період Нової Січі розгорнулося тоді, коли на землях козацьких вольностей вже почалися руйнівні для Козацької республіки процеси, які з часом підірвали б Козацьку республіку й козацький інститут, навіть якщо б не стався царський погром 1775 р. Прискорено почала проводитися колонізація південних і південно-східних земель, їх заселення. Визрівав процес соціально-класового розшарування козацтва й ті ідеї, які лежали в підвалинах їх товариства – рівності, братерства, незалежності та ін., що цементували його в минулому, перетворилися в романтичне й неповторне, але минуле.

Впливав на все це й міцніючий великоросійський абсолютизм з його військово-адміністративним та церковним тиском. Відбувався фронтальний наступ на все те, що робило запорозьке козацтво неповторним феноменом, зумовлювало його контраст відносно самодержавної системи. І цей наступ мав на меті перетворити цей феноменальний, величезний, автономно функціонуючий острів на карті імперії в тривіальну провінцію. Церкві з її могутньою, все пронизуючою структурою, чіткою ієрархією, дисципліною, багатовіковим досвідом впливу на свідомість мас у цих стратегічних планах самодержавства щодо неспокійного, волелюбного козацтва відводилася велика роль.

Саме до ченців «козацького» Києво-Межигірського монастиря звернувся Петро І за підтримкою, коли частина запорожців підтримала гетьмана Івана Мазепу. Саме через церковні структури та духовенство створювалася в Україні думка про «зраду» Мазепи та його прихильників; церква ж і оголошувала замовлення царя – анафему гетьману Мазепі щорічно, починаючи з 1709 р. (РПЦ оголошує її й досі). І в трагічному фіналі Січі духовенство зіграло свою роль – саме начальник січових церков закликав козаків скласти зброю перед царськими військами генерала Текелі, що оточили Січ на ріці Підпільній у 1775 р.

Отже, зовсім не випадково, а внаслідок цілої низки чинників, насамперед – тих, що мали самодержавне російське походження, на Запорозьких козацьких Вольностях з 1734 р. велося активне церковне будівництво. Відсутність цих чинників чи їх слабка вираженість у попередню добу певною мірою пояснюють повільність такого будівництва.

Історія церкви на Запоріжжі – багатостраждальна, документи про неї практично не збереглися. Від такого типу церков, як похідні, загалом майже нічого не лишилося. Козацтво, що постійно перебувало на марші, не могло мати стаціонарних церков, а тільки похідні. Ще козаки в степовій зоні влаштовували каплиці, скитки, спеціальні місця для поклоніння іконам, які на думку «дніпровських молодців» (вираз І.Борецького) мали чудодійні властивості. У період раннього козацтва з настанням зимового періоду козаки, що передислоковувалися поближче до населених місць, відвідували місцеві церкви, монастирі, каплиці, або ж мандрували до релігійних святинь Києва, Межигір’я, Чернігова, Переяслава, а то й до Афону. Сюди ж часто транспортувалися поранені, тяжко хворі воїни. Тому таким цінним був подарунок за «рицарські відважні служби» запорожцям від короля Стефана Баторія 20 серпня 1576 р.: козаки Низового війська Запорозького отримали:

«…Город Терехтемирів з монастирем и перевозом, опруг /крім/ складового старинного их запорожского города Чигирина». Подарунок мав практичне значення: «…дабы им, войска Запорожского козакам, для зимовых станций, где было прихильность мати, также от непрятеля раненых своих заховувати и лечили… отпочинок мати и всякий пожыток к воле свой забирати».

Православні церкви Січі й навіть цвинтарі поблизу них часто поділяли долю самих козацьких вольностей – їх знищували, а церковне начиння грабували, дзвони знімали й переливали на гармати. Так, під час погрому Січі в 1709 р. російська армія, за спогадами очевидців, творила «чого і в язичництві, за стародавніх мучителів, не водилося: мерців з домовин багатьох не тільки з товариства, але й /з/ ченців відкопували, голови їм відтинали, шкіру знімали й вішали». Була зруйнована не тільки Січ, а й січова церква Покрови. Не виключено, що саме у зв’язку з цим втрачені були назавжди будь-які згадки про цілу низку запорозьких церков.

У структурі Запорізької церкви визначну роль відігравали ченці монастирів, особливо з Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря – тут була найдавніша церква, найбільш грамотні, досвідчені й підготовлені в своїй богослужбовій справі та богословських питаннях ченці, налагоджене релігійно-церковне життя. Шанованою в козацтві була й січова церква Покрова Богородиці, внутрішньоцерковна діяльність якої слугувала взірцем для інших церков у межах Запорізьких Вольностей. Це була якби козацька «столична» церква й діяла вона під патронатом кошового отамана й старшини.

Згодом, уже в часи Нової Січі виникне посада начальника січових церков. За рік до знищення Запорізької Січі (у 1775 р.) останній начальник січових церков Володимир Сокальський був піднесений імператорським указом до рангу архімандрита. Це була й облудна гра Катерини ІІ з козаками, й її розрахунок на можливу умиротворюючу роль запорозького духовенства в майбутніх екстремальних ситуаціях, пов’язаних із знищенням Січі, що за рік справдився. Заклик В.Сокальського до козаків не чинити опір царському війську, оскільки «він /москаль/, хоч і недруг, але все ж православної віри чоловік», зіграв, явно, не останню роль у здачі Січі.

Разом з цим, слід сказати, що мала місце й близька до абсолютної залежність запорізьких церков від козацької військово-адміністративної влади, про що говорить, зокрема, той факт, що під важливими для церковного життя козаків документами стоять підписи кошових отаманів, наприклад, Петра Калнішевського. Це пояснюється тим, що:

а) Січ була оплотом української державності й витримувала візантійський канон, за яким голова держави є одночасно й головою церкви, або ж принаймні має право ініціативи у церковних справах і право підпису найважливіших щодо того документів;

б) принцип творення Січі як незалежного, самостійного інституту виключав допуск до управління якоюсь зі сфер козацького життя, в нашому випадку церковною, зовнішнього чинника, бо це означало б небезпеку підриву козацької автономії.

Тому до трагічного 1775 р. включно запорізький церковний устрій був фактично незалежним від вищих церковних інституцій Російської імперії, незважаючи на численні спроби останніх домогтися від Запоріжжя повної церковно-адміністративної підлеглості.

Хоча ця загальна тенденція мала свої істотні нюанси. Як Січ після 1734 року була, за виразом М.Грушевського, слабкою тінню старої Січі, так і незалежність запорізької церкви Нової Січі була блідою тінню незалежності козацьких церков ХVІ – ХVІІ ст. Деякі факти свідчать про те, що Запорізька Січ хотіла мати незалежну, автономну єпархію зі своїм єпископом. Коли наприкінці 50-х рр. ХVІІІ ст. на Січ приїхав єпископ Милетський Антоній (до цього – афонський архімандрит), який за дорученням Константинопольського патріарха й дозволу російського уряду та Синоду, збирав милостиню в Російській імперії, козаки просили його лишитися в Січі. Вони зібрали йому багату архієрейську різницю, ведучи переговори про заснування у них особливої єпархії. Причому козаки стояли на своєму навіть тоді, коли до протидії задумам залучився, крім Київського митрополита й Межигірського монастиря, ще й Сенат. Бачимо, що козаки використовували будь-яку нагоду, щоб досягти духовної незалежності. Їм, безумовно, був відомий текст «Конституції Пилипа Орлика» (1710 р.), в якій особливо було виписано право козаків на незалежність їх церкви та положення щодо повернення Української церкви в підпорядкування Константинополя. Запорожці, як бачимо, до грецького єпископа з пропозицією й зверталися.

Козацькі церкви будувалися на центральній січовій площі й були своєрідним ідейним, морально-психологічним центром Січі. В них зберігалося найсвятіше – великий військовий стяг, корогви, військові клейноди козацтва. Біля січової церкви збиралися загальні чи військові ради, зібрання отаманів, старшин, вирішувалися питання війни й миру, виносилися вироки, за старим козацьким звичаєм розподілялися землі, угіддя тощо. Всі козацькі заходи розпочиналися багатотисячним молебнем. Урочисто відзначалися й храмові свята, а також свята Покрови, великодня, Різдва, Хрещення та ін.

Унаслідок своєї особливої релігійності запорожці за святий обов’язок уважали участь у Богослужіннях, релігійних обрядах, доповнюючи їх елементами своїх звичаїв. Так, Богослужіння в день загальної військової ради супроводжувалося виносом знамен, клейнодів; релігійні церемонії на свята Покрови, Різдва, Водохрещі, Паски, Богоявлення ознаменовувалися гарматними залпами; під час читання Євангелія в церквах козаки стояли за традицією з напівоголеними шаблями, символічно демонструючи свою готовність у будь-який час захистити православну віру. Жодні заборони Синоду дотримуватися народних релігійних звичаїв, обрядів (на Різдво не колядувати, не святкувати Купала, не влаштовувати ігор, танців тощо) на Січі просто не діяли.

Запорожці свято берегли традиції, обряди, пов’язані з церковним поминанням полеглих на полі бою лицарів. Важко уявити, щоб хтось із запорозьких священиків ризикнув би тут затримати поховання загиблого козака, вимагаючи більшої плати за обряд, як це часто-густо траплялося в інших регіонах України. Проте участю в урочистостях, релігійних святах тощо не вичерпувались потреби козаків як віруючих людей. Існував могутній пласт їх побутової релігійності, який через його переважно вербально-почуттєву специфіку дійшов до нас тільки в опосередкованому вигляді: у домінування відносно вузького кола святих, яким козаки присвячували свої церкви й монастирі; у звичаях не страчувати злочинців під Великий піст, навішувати на ікони срібні символічні зображення, хрестики в подяку за врятування від смерті та за зцілення; у релігійній атрибутиці козацьких поховань, у змісті козацьких заповітів, епітафій тощо. Найбільш шанованим серед козацтва був культ Богородиці, віра в те, що Вона своїм Покровом прикриє, захистить козаків від численних ворогів.

Отже, козацька маса була носієм своєрідного народного християнства, що мозаїчно містило в собі елементи візантійського православ’я й архаїку стародавніх родових обрядів; свободу свого релігійного світосприйняття й благоговіння перед Біблією, яку, однак, мало хто з козаків читав (що, можливо, було й на краще, бо не виключені були проблеми: непримиренна постава козаків щодо іудаїзму /Див. «Конституцію Пилипа Орлика»/ могла ввійти в протиріччя з ідеями єврейської «обраності» зі Ст. Заповіту, наслідки чого були б непередбачуваними), але їм просто потрібен був Ідеал, який вони самі для себе й знайшли; нехтування в буденному житті аскетизмом і майже дитячу безпосередність у сприйнятті обрядів, свят, шанування традицій. Росіяни Бога боялись, а українці – ні. Богоматір же козаки любили як діти, та, власне, ними й були.

Відданість же козаків своїй вірі була такою сильною, що в окремі періоди історії України православна Січ залишалася чи не єдиним заборолом віри в протидії католицькій експансії. Гасло «За віру й народ» було основним у національно-визвольних війнах українського народу ХVІІ ст., де силовим ядром виступало саме запорозьке козацтво. Останні й самі, як специфічні парафіяни постійно воювали, ризикували життям, мешкали в дикому степу, не мали сім’ї, спадкоємців, через такі специфічні умови потребували «духовних правил спасіння», задоволення своїх релігійних потреб і почуттів.

Широко відома благодійність козаків-парафіян щодо свої церков, а також шанування святинь поза межами Січі: і в Україні, і на Афонських горах, а навіть у Палестині. Запорозьке козацтво отримувало з царської казни жалування близько 6 тис. карбованців на рік, козацькі ж дари церквам, монастирям, пожертвування школі тільки в грошах сягали часто 2500 крб. Відомі факти пожертв великих сум козацькими отаманами на будівництво церков, але найзначнішими є факти, коли «сірома» – найбідніший і найчисленніший прошарок запорозького товариства – заповідав на користь церкви більшу частину своїх збережень, навіть якщо вони становили й кілька карбованців.

Складовою проблеми релігійності запорозького козацтва було й їх ставлення до інших вір і церков. Питання про захист прадідівської віри уособлювало не тільки віросповідну, а й національну незалежність. Козацький імператив щодо іновірців був категоричним: прибулі в Січ християни й нехристияни різних націй приймалися в громаду лише в разі прийняття ними православ’я. Хто не погоджувався, мали покинути Січ тут же. До католиків як гонителів православ’я козаки ставилися нетерпимо. Для порівняння зазначимо, що в цей період за спробу спокусити православного до переходу в іслам, іудаїзм, чи язичництво в Московії спійманого просто колесували.

Козаки ревно ставилися до своєї духовної незалежності. Так, склад монахів «козацького» Межигірського монастиря, що займали різні церковні посади в Січі й відігравали велику роль в козацьких справах, щороку (1 вересня) обов’язково замінювався, «щоб не давати духовенству можливостей глибоко пускати корені у землі запорізьких козаків і тим гарантувати військову громадську свободу від домагань духовної влади», – писав Д.Яворницький. Такі міркування значною мірою визначали й ставлення Запорозької церкви до влади Московського патріарха й Київського митрополита. Так і не домігшись від козаків виказу жодного послуху – ні військово-адміністративного, ні церковного – самодержавна російська влада пішла на повне знищення цього розсадника козацьких вольностей.

Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 році церковні структури земель колишніх Вольностей зазнавали постійних змін внаслідок безперервних тут адміністративно-територіальних перебудов, зв’язаних із заселенням краю. Цензуровані Синодом церковні видання часто іменують козаків «розбійниками», «волоцюгами», «гайдамаками», «очеретинками», а місця їх проживання – «полем розгулу», розбійницькими «кублами». Тобто маємо практично ті ж вирази, яким наділяли козаків поляки до Визвольної війни 1648 – 1676 рр. Козацька Україна якби пройшла по історичному колу й опинилася на тому ж місці, з якого й вийшла в борні за свою свободу й гідність, але тепер уже Росія здійснить те, що не вдалося Польщі, – знесе під корінь всю Запорозьку Січ.

Насильницька ліквідація Запорозької Січі поклала край не тільки цьому унікальному стихійно-демократичному утворенню, але й історичній можливості збереження у всій повноті особливостей українського православ’я.

І вже на початку ХІХ ст. Катеринославська єпархія (як були названі землі колишніх Вольностей) мало чим відрізнялася від великоросійської церковно-релігійної моделі. Залежне ж від самодержавної влади духовенство все менше потребувало підтримки знизу, від рядових віруючих. Ураховуючи ж освіченість духовенства, його переорієнтація на підтримку російської влади означала втрату соціальними низами свого чи не останнього просвітителя і грамотного виразника національних духовних прагнень.

Знехтувавши підтримкою широких народних мас і спокусившись сприянням самодержавній владі, українське православне духовенство (і не тільки воно) змушене було тепер інтегруватися в імперські державні структури з усіма витікаючими з цього наслідками. Ставши складовою частиною самодержавного духовно-ідеологічного механізму, українське духовенство не могло відтепер не стати й знаряддям русифікації, денаціоналізації, асиміляції, дедалі більше втрачаючи зв’язки з народним підґрунтям та й відмежовуючись від нього. В результаті воно не дало в цей період подвижників – виразників національної самосвідомості – рівня Шашкевича, Вагилевича, Головацького в галичан – греко-католиків.

У православних же українців залишився тільки один притулок для збереження національних особливостей українського православ’я – релігійна громада, яка виявилася найстійкішою в протидії російській уніфікації, русифікації, денаціоналізації. Але це визначило й той факт, що в українців релігійність розвивалася не внаслідок освіти, вивчення Біблії, освоєння богословських книг тощо, а була прищепленим з дитинства внаслідок сімейного виховання способом життя, який був пронизаний християнськими цінностями, й була глибоко внутрішнім життям людини.

Якщо вжити визначення Л.Гумільовим «іпостасей церкви» – релігійну, соціальну й ментальну, то можна говорити, що Українська церква повністю втратила національну релігійну іпостась (розвиток власного, самобутнього богослов’я й релігійної філософії), як і національну соціальну, ставши знаряддям денаціоналізації, русифікації й асиміляції. Тому українське православ’я залишалося тільки в ментальній іпостасі – в глибинах народної душі. Метальна іпостась може відновити дві інші іпостасі, але без національної держави та підтримки церкви з її боку того зробити неможливо.

Започатковані у ХVІІІ ст. тенденції, продовжували розвиватися й у ХІХ ст., яке стало періодом розквіту політики «купночинія» – релігійно-культурної уніфікації за великоросійськими зразками. Російська мова часто примусово насаджувалася в українських храмах. Соціальне й культурне відчуження духовенства всіх рівнів від народу посилювалося, що призвело до масової кризи православної релігійності. Зростало невдоволення формалізмом церковного життя, наслідком чого був або релігійний індиферентизм, або поява сектантства. Одержавлення, централізація, ідеологічне обслуговування самодержавства залишалися визначальними рисами релігійно-церковного життя ж до 1917 р., коли національно-визвольні процеси в Україні активізують також і прагнення до змін у церковному житті.

Релігійність же більшості українських парафіян весь час лишалася живою, діючою, зберігала ознаки народності й була органічно пов’язана з реальними інтересами людей, але таке явище було заслугою не офіційної церкви, а самого віруючого народу. Ця релігійність була невід’ємною частиною життя українського селянина й далеко не завжди виявлялася зовнішньо в регулярному відвідуванні церкви, сповіданні тощо. Церкви в Україні починали пустіти навіть у Києві, вже не кажучи про прості сільські церкви.

Вплинув на цей процес і господарський, практичний підхід українського селянина до цих питань, адже неможливо одночасно відзначати більше 200 свят, шанувати тисячі святих християнського місяцеслова й добувати хліб насущний. Серед українського робітництва ж усе частішали настрої байдужості до віри, хоча вплив церкви був все-одно значним і держава її в цьому підтримувала. Атеїзм і невір’я мали розповсюдження в середовищі української інтелігенції, але ці тенденції не слід переоцінювати, як це робилося в радянській науці. Переважна більшість української інтелігенції була віруючою, для її світоглядної орієнтації було типовим релігійне світосприйняття в тій чи іншій формі. Інша справа, що така особиста релігійність, така позиція інтелігенції щодо релігії не влаштовувала церкву, яка прагнула бути духовним цензором, що ніяк не могло сприяти її порозумінню з інтелігенцією.

Отже, Православна церква в другій половині ХІХ ст. явно відірвалася вже від життя, одним з проявів чого став її наростаючий конфлікт з інтелігенцією, яка не бажала терпіти втручання церкви в творчій процес, проведення заборони книг тощо. Результатом було на початку ХХ ст. не тільки зростання виявів байдужості свідомої частини української інтелігенції до церкви, а й навіть ворожості. Офіційна церква реагувала на ці процеси однобоко, концентруючи свої зусилля не на посиленій релігійно-виховній місіонерській роботі серед населення, а зосередившись на загальноцерковних заходах (ювілеях, з’їздах тощо), або ж адміністративно-заборонних заходах. Але це не зупинило чи хоча б нейтралізувало наростання деструктивних у церкві України явищ. Релігійна консервативність українського селянства, його традиційно православний спосіб життя залишився досить міцним заборолом проти світоглядно-релігійних переоцінювань, але й тут почали відбуватися церковно-дезінтегруючі процеси

ВИКОНАННЯ ЗАГАЛЬНОГО ЗАВДАННЯ:

Проведіть структурно-методичний аналіз теми за такою таблицею:

Факти	Поняття	Зв’язки	Сенси	Загальні вміння	Творчо-пошуковий аспект	Ціннісно-смисловий аспект	Комунікація
Які факти в темі є головними?	Які поняття є зістовними для теми?	Які зв’яки ви встановили?	Які сенси ви встановили?	Необхідні для засвоєння теми вміння	Які творчо-пошукові дії необхідні для засвоєння теми?	Яке ціннісне й змістовне навантеження даної теми?	Як треба використовувати набуті знання в педагогічній практиці?

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ТА САМОПЕРЕВІРКИ:

1. Яким був стан Православної церкви в українських землях під час монголо-татарської окупації?

2. Що ви знаєте про міждержавну і міжнаціональну боротьбу за “Київську спадщину” в минулому? Як це проявляється навіть сьогодні?

3. Якою була головна причина важкого стану занепаду Українського православ’я в XVI ст.? У чому він проявлявся?

4. Визначте передумови й чинники поширення католицизму в Україні.

5. Назвіть причини, з яких православний єпископат навернувся до унії.

6. Як була підготовлена та проведена унійна акція 1596 р.? Якими були визначені умови переходу на унію?

7. Що ви знаєте про особливості «Козацької церкви»?