Тема: байки та філософські твори г.Сковороди

План

1.Мотив „спорідненої праці” у байках „Пчела і Шершень”, „Жайворонки”, „Дві куриці”, „Орел і Черепаха”.

2. Звеличення душевної краси людини у байках „Старуха і горшечник”, „Вітер і философ”.

3. Новаторський характер збірки ”Басни Харьковскія”.

4. Філософські трактати письменника „Наркіс”, „Жена Лотова”.

Література

1. Бородій М. До біографії Григорія Сковороди // Слово і час. – 1991. - №1. – С.36-41.

2. Іваньо Ів. Філософія і стиль мислення Г.Сковороди. – К., 1983.

3. Мишанич О. Сковорода і народна творчість. – К., 1972.

4. Мишанич О. Григорій Сковорода: нарис життя і творчості. – К., 1994.

5. Мишанич О. “Перший розум наш”: про Григорія Сковороду // Укр.м. й літ. в сер. шк., гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2002. - №6. – С.4-6.

6. Педагогічні ідеї Г.С.Сковороди. – К., 1972.

7. Поліщук Ф. Григорій Сковорода: Життя і творчість. – К., 1978.

8. Полєк В. Історія української літератури Х – ХУІІІ ст. – К., 1994.

9. Попов М. Життя і творчість Г.Сковороди // Матеріали. – Т.1.

10. Степанишин Б. Давня українська література в школі. – К., 2000.

11. Філософія Григорія Сковороди. – К., 1972.

12. Чижевський Д. Філософія Г.С. Сковороди.– Варшава, 1934

13. Шевчук В. Григорій Сковорода –людина, мислитель, митець // Шевчук В. Дорога в тисячу років. – К., 1990. – С. 209 – 219.

Багатоаспектність, різноплановість творчої спадщини Г.Сковороди засвідчують його байки. Ця тема є дотичною до попереднього практичного заняття, проте наступний етап вивчення творчості письменника має свої особливості, які зумовлюються жанрово-тематичною розмаїтістю доробку мислителя, що дає змогу з’ясувати значення його творчості для подольшого розвитку української літератури.

Свої байки Г.Сковорода написав протягом 1769-1774 рр., після залишеної викладацької роботи у Харківському колегіумі, під час самітницьких подорожей селами Слобожанщини. Письменник створив їх 30 і об’єднав у збірку під назвою „Байки Харківські”. За змістом вони виокремлюються на певні тематичні групи. Провідною і найбільшою серед них – цикл байок, в яких утверджується ідея „сродної праці”. Студентам пропонуються для вивчення байки „Пчела і Шершень”, „Жайворонки”, „Дві курки”, „Орел і черепаха”.

Трутень насміхається над Бджолою, глузуючи, що плоди її праці споживають люди, однак замість нагороди часто шкодять їй і навіть спричиняють смерть. Мудра Бджола вказує на те, що сутність її життя у виснажливій, але приємній праці, яка приносить їй задоволення і користь іншим. Необхідно звернути увагу на аргументи у „силі” твору. Мотив визначеності від Бога роду занять звучить у байці „Жайворонки”. Тут присутня батьківська наука, з якої дитина привчається з ранніх літ до улюбленого виду трудової діяльності.

Інша тематична група стосується звеличення душевної краси людини. У байці „Баба і Гончар” висміяно нерозумну жінку, яка, купуючи горщики, судить про них лише із зовнішнього вигляду. Про внутрішню сутність людини, її моральну цінність дізнаємося з байки „Вітер і філософ”.

Байки Г.Сковороди носять новаторський характер і сприймаються одночасно як літературні і філософські твори. Слідуючи езопівській традиції, автор розробляє стислий сюжет, насичуючи його новими порадами-напученнями. Написані вони прозою. Про дійових осіб дізнаємося із діалогів, в яких закладений полемічний зміст. Композиційно його байка складається з двох частин – основного сюжету (фабули) і моралі (сили). Іноді за мораль служить приказка чи прислів’я. Часто вона має розлогий зміст, перетворюючись у філософські повчання. Характерною особливістю байок Сковороди є влучний дотеп, дошкульна сатира, динамічність розвитку дії тощо. Як зазначає Ф.Поліщук, „у них поєднано глибокі думки мислителя з художньою правдою письменника, який добре знав звичаї, психічний склад свого народу, його трудове життя, повсякденні турботи і сподівання”. Завдяки плідній праці Г.Сковороди українська байка належно утвердилася у тогочасному літературному процесі. Згодом її традиції продовжили П.Гулак-Артемовський, П.Білецький-Носенко, Є.Гребінка, Л.Боровиковський, Л.Глібов та ін.

Вчені-дослідники світознавчих засад Г.Сковороди визнають його в духовній історії України філософом з народу, представником традицій “Київської школи”. По-різному сприймають мислителя – релігійний скептик, єретик, сектант, релятивіст, проповідник, навчитель, містик (при чому містик з усілякими проявами і без однозначності в оцінках вчених), несамостійний і, водночас, оригінальний мудрець. Про Г.Сковороду написано багато. Варто зосередити увагу на працях Д. Багалія, В. Ерна, Д. Чижевського та ін., які не позначені певними ідеологічними впливами.

Визначальною щодо Сковороди-філософа належало б мати за провідну ту обставину, що він справді проповідував “несписану” філософію, а що в двократ важливо – сам її дотримувався. Мова, якою оперує Г.Сковорода, – це мова образів та символів. Навіть усталені в науково-філософському значенні слова-терміни в нього набувають первісної своєї ваги. Осмислена дійсність у мислителя відображається за допомогою протилежних означень, антиномічних понятійних пар нерівної рівності з двоїстим характером (вічність у тлінні, у брехні правда, життя у смерті, світло у пітьмі, радість у журбі, у відчаї надія ...), на чому базується у відповідних співвідношеннях абсолютна повнота буття. Проповідуючи етичний ідеал протирічними поняттями, наш мудрець підтверджує споконвічну первісну істину, що всі люди Землі рівні перед Богом і воднораз – різні. Цю невідповідність може кожен і сьогодні спостерегти.

Сковородинське бачення видимої та невидимої натур вміщується у макрокосм (все галактичне довкілля), мікрокосм (людина) та світ символів (Святе Письмо). Мислитель завжди ставить Біблію поруч з античними філософами, в поглядах яких визнає найстарше Богословіє. І там, і там, а також використовуючи поширені в Україні ХУІІ–ХУІІІ ст. збірники емблем, Г.Сковорода віднаходить наочно-образні, чуттєві відповідники для розкриття правди істинного буття. Символи та емблеми, якими послуговується філософ, почерпнуті ним із реального світу. А це – рослини, тварини, природні явища, мінерали, продукти людської діяльності, геометричні фігури тощо.

Поширений символ людського буття та природи у філософії Сковороди втілюється предметними відповідниками на позначення діалектичного руху – колообігу (початок закінчує починаючи) – зерно, вкинуте в землю, зотліває, даючи пагінець нового життя; душа людини після її смерті повертається “додому”, до свого Творця.

Студентові-філологові відома розповідь з античної міфології про Нарциса – самозакоханого юнака, якого виставлено в непривабливому світлі. Г. Сковорода інакше розглядає цього героя у системі свого філософського тлумачення. Наркісове самопізнання (самозаглиблення) постає тут шляхом визнання істинного зв’язку людини з Богом – її Творцем. Наркіс любить себе самого, а це значить – він любить Бога; звідси – служити Богові – служити самому собі.

Сковорода вважає центральним у людині не її “теоретичні”, “пізнавчі” здібності, а більш глибоке за них емоційно-вольове єство людського Духа – “серце” людини. Із серця піднімається, виростає і думка, і прагнення, і почування. Саме на нього повинна бути звернена головна увага моральної чистоти та релігійності людини. А звідси вимога – “пізнай себе”, “поглянь у себе” і т.д. (За Д.Чижевським).

Як зізнавався сам Г.Сковорода, на тридцятому році від свого народження він обрав собі полюбовницю – Біблію, з якою не розлучався до кінця життя. Постійно спілкуючись із нею, філософ неодноразово застерігав читачів від літерального (буквенного) сприйняття змісту Святого Письма, бо для тих, хто тут вбачає лише зовнішній бік, Біблія “с дураком дурна”.

Він навчає, як треба сприймати Біблію в пізніших своїх філософських трактатах: “Жена Лотова”, “Израильский змій”, “Потоп Зміин”.

Шлях пізнання людиною макрокосму, мікрокосму та світу символів вимагає усвідомлення наявності антиноміки та поступального “жування”. Передує цьому початковий акт – знищення зовнішності. Г.Сковорода особливо доступно тлумачить його на прикладі зі звичним нам горіхом. Щоб пізнати солодощі горіха, необхідно вивільнити зі шкаралупи хресточленне зерно. Це перший крок до пізнання символічного й істинного буття. Наступні – це копіткі розкушування і розжовування зерна (розділення, розмежовування, розмелювання). Первинне жування горіхового зерна дає можливість відчути його початковий смак. Необхідні зусилля подальшого жування, щоби віднайти всередині заховані щільники вічності утаємниченої Божої правди. (Байка-притча про приманливу пташку в чудовому саду, яку людина силкується впіймати, та її намагання залишаються марними).

При викритті примітивних суджень щодо Святого Письма Г.Сковорода почасти вдається до наведення риторичних аргументацій з ущипливістю, сарказмом, а така манера вочевидь відповідає українському ментальному типові.

* * *

У посібнику наводяться лише окремі розділи та уривки з філософських трактатів Г.Сковороди.