Зміст

Вступ…………………………………………………………………………..…. 2

2. Розділ I. Цитати І. Франка про «театр корифеїв»……………………………….3

3. Розділ II. Стаття про українську літературу І. Франка………………………....9

Висновки……………………………………………..…………………………..11

Список використаної літератури………………………………………………..12

Вступ

Загальний напрям і характер поезії М. Старицького чітко окреслив І. Я. Франко, який писав: «Тут російський інтелігент пробує українською мовою, в поетичній формі говорити до інтелігентів... про те, що всіх мучило і всіх боліло, говорити ясно, без афектації, без конвенціональної маски «мужицького поета».

У всякому разі, у поезії М. Старицького було зауважено напружений пошук нових інтонацій та оновлення стилістичної оздоби – «нових тонів, нових форм, нового вислову в нашій поезії пошевченкової доби» (І. Франко)

Брав участь і в роботі Київської "Громади", про значення діяльності якої І.Франко писав: «З початком 70-х років ХІХ ст.. зложилася в Києві громадка людей, українців, якій в історії нашого духовного розвою не легко підшукати пару. Переважмо люди з немалими, деякі між ними з першорядними талантами, високоосвічені, оживлені найкращими ідеями свого часу, пройняті запалом до чесної праці для рідного краю, вони внесли всі свої великі духовні засоби, свій запал і енергію в діло двигання українського народу..». В оцю-то незвичайну, гарячу і плідну добу, під впливом плеяди і пройнятий її ідеями, виступає на літературну ниву Михайло Старицький.

На початку 80-х років займається Старицький і видавничою справою, організовує випуск літературно-художнього журналу. І хоч видати йому пощастило лише альманах «Рада» (перший випуск 1863 року, другий 1884-го), це був, за словами І. Франка, «... мов перший весняний грій по довгих місяцях морозів, сльоти і занепаду»

У 1883 ропі Старицький очолив професійну театральну трупу, до якої увійшли такі видатні митці, як М. Заньковецька, М. Садовськнй, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, В. Грицай, Г. Затиркевич-Карпинська, М. Садовська-Барілотті, О. Вірина та ін.. (Згодом її стали називати "трупою корифеїв"). Ця трупа відіграла визначну роль у розвитку українського професійного театру.

У статті «Русько-українська література» І. Франко відзначив: «Тим часом на Україні сталося щось таке, що, з боку дивлячись могло б видатися неможливим, неправдоподібним... У 80-х роках постає український театр і стає відразу в такій висоті, про яку в Галичині довго ще навіть снити не можна… Головна заслуга належить трьом людям: Михайлові Старицькому, Маркові Кропивницькому і Івану Тобілевичу (Карпенко-Карому)».

Розділ I. Цитати і. Франка про «театр корифеїв»

І. Франко осмислює питання українського театрального життя в межах Російської імперії, висвітлюючи їх на сторінках своїх публіцистичних і наукових праць, не оминаючи діяльності М. Старицького. У 1893 р. І. Франко пише: «Доволі інтересним огнищем українського письменства в останніх часах у Росії став український театр. Театр вимагає п’єс і то щораз нових. А раз вільно бути театрові українському, то очевидно, що й репертуару йому треба українського. І ось від яких 10 літ довкола укр[аїнського] театру в Росії купиться досить оживлена драматична продукція. Перед ведуть на сьому полі, звісно, люди, найближче причасні до театру, актори й директори трупи, як М. Кропивницький, Карпенко-Карий, М. Старицький. На щастя для нашої літератури, всі три сі люди – талановиті письменники, і, дякуючи їм, укр[аїнська] література має нині те, о чім перед десятьма роками ніхто ще й думати не смів – має дуже гарні зав’язки питомої драми майже у всіх її родах – від веселого фарсу («Пошились у дурні») до поважної драми суспільної («Не судилось»). До ряду сих трьох писателів прибули з часом дд. Мирний, Янчук, Олена Пчілка і др. Певна річ, що коли б нашому театрові дана була хоч сяка-така можливість розвиватися на рідному, українському грунті, то він побіч своєї служби суспільно-патріотичної причинився б своєю драматичною продукцією чимало й до зросту української літератури. Та ненормальний стан нашого театру в Росії видніється от хоч би вже в великім роздробленні труп театральних, що мусить вести донижчого рівня артистичної вартості їх вистав, а певно, й до попсування репертуару, котрий і без того хорує на одну велику хибу, що не можна давати штук перекладених, т[о] є[сть], що артисти його не можуть виробляти своїх сил на великих сюжетах всесвітньої драматичної штуки»

Але саме у цій статті І. Франко уперше припускається хронологічної помилки, ставлячи серед «акторів і директорів трупи» М. Старицького на третьому місці (бо і Карпенко-Карий у 80-х роках ще не був директором трупи і навіть не співдиректором, як це трапилось у 1889–1906 рр., та й як драматург дебютував пізніше), хоч ішлося Франкові про Кропивницького, Карпенка-Карого і Старицького саме як драматургів. Цю саму думку І. Франко продовжує в іншій своїй статті – «Руський театр», датованій тим самим 1893 роком: «Як відомо, український театр у Росії виник недавно, щось років 10 тому. Російська цензура, крім різноманітних інших переслідувань, урізала цьому театрові репертуар до меж, як їй здавалось, вже зовсім неможливих. “Хочете мати свій український театр – то добре! – говорили цензори ініціаторам цієї установи на Україні. – Але не смійте виставляти нічого іншого, крім українського життя, крім оригінальних українських п’єс!” Не тільки що не вільно їм перекладати російські п’єси, – хочете виставляти “Ревізора” Гоголя або “Бурю” Островського, то виставляйте їх в оригіналі, – але так само не допускають на сцену українського театру ніяких інших іноземних п’єс: Шекспір, Шіллер, Клейст, Дюма, Сарду і т. п. виключені з української сцени в Росії. І що ж сталось? Протягом десяти років завдяки енергії і талантові кількох людей – Кропивницького, Карпенка-Карого, а найбільше – Старицького – створено вже цілком серйозний оригінальний український репертуар, що оживляє також і нашу галицько-українську сцену, з якої він усунув невдалі комедії і псевдокласичні драми, які тут ще недавно панували»

А наступного, 1894-го, року І. Франко пише свою велику наукову працю «Русько-український театр (історичні обриси)», яка стала першою спробою наукової історії українського театру, хоч не була закінчена й саме через це за життя автора не була опублікована. Розглянувши у другому розділі – «Новий театр на Україні до р. 1880» – «первопочини українського театру аж до зав’язання спеціально українських труп Кропивницького та Старицького», І. Франко мав намір широко висвітлити діяльність українського театру того періоду, який пізніш одержав образну назву «театр корифеїв», але якраз на порозі цієї проблеми праця над нарисом припинилася. Оскільки ця стаття не була опублікована аж до 1930 р., то й не відіграла належної ролі в науковому освоєнні історії українського театру своєчасно, тобто наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст.

Однак тема М. Старицького як драматурга і театрального діяча проходить крізь ряд наступних праць І. Франка. У великій статті для чеського журналу «Słowenský přehled» (1898–1899 рр.), і тоді ж опублікованій українською мовою, І. Франко подає параграф «Початок русько-українського театру на Україні. М. Кропивницький, М. Старицький та Ів. Карпенко-Карий»

Не без впливу статей О. Лотоцького І. Франко дає досить сконденсовану оцінку стану українського театру у 90-х роках ХІХ ст. у своїй статті «З останніх десятиліть ХІХ ст.», надрукованій саме 1901 року, у другій його половині. Наводимо з цієї просторої характеристики тільки той абзац, у якому згадується М. Старицький: «Щоб зрозуміти характер і розвій нашого театру на Вкраїні, треба все мати на оці ті цензурні й адміністративні кліщі, серед яких він виростав. На українську сцену абсолютно не допускалися переклади чужих драматичних творів – приходилося творити свій власний репертуар – і українська література збагатилася творами Кропивницького, Карпенка-Карого, Старицького, Мирного, Чайченка [Б. Грінченка], Пчілки, не згадуючи про інших, менше видних. Цензура не допускала на українську сцену драм, узятих із життя інтелігенції, на тій підставі, що української інтелігенції нема й не сміє бути, – і українська драма мусила зробитися хлопською, сільською, мусила малювати українське село. Тільки в останнім часі цензура почала пускати драми з української історії – давніша українська драма з причини цензурної заборони була сучасна, жива: цензурна полегша [у 1897 р.], що допускає історичну драму, по моїй думці, вийшла драмі на шкоду, бо в числі українських історичних драм, з виємком “Сави Чалого” Карпенка[-Карого], знаходимо майже самі невдатні твори». Зауважмо, що історичних драм М. Старицького до уваги не взято. І далі: «І ще одно. Український театр, приневолений довгі роки до самих сільських сцен, в багатій мірі користувався українською народною піснею. Чудові українські пісні, артистично заведені в ноти такими майстрами, як Лисенко, Рубець і інші, здобули собі серце всієї Росії; вони для многих творили й творять головну атракцію українського театру, особливо в часі його гостини по неукраїнських губерніях. Уживання українських народних пісень виродилося в надуживання; постали штуки, майже виключно зложені з пісень, склеєних сяк-так зовсім недоладним текстом, а далі й такі дивоглядії, як “Песни в лицах” – ряд живих образів, компонованих відповідно до змісту пісень, які тут же й співаються. Певна річ, драматична штука потерпіла на тім; деякі покутні трупи зводять те замилування до пісень і костюмів просто до абсурда»

Назвавши таку «дивоглядію, як “Песни в лицах”», І. Франко не назвав автора оперети «Пісні в лицях, або Зальоти соцького Мусія» М. Кропивницького, а під висловом «штуки, майже виключно зложені з пісень, склеєних сяк-так овсім недоладним текстом» мав на увазі передусім М. Старицького, про що буде мова далі, але пошкодував його передусім у зв’язку з позовом його до І. Александровського, процес із яким ще не закінчився.

І. Франко знову цитує листа Л. Старицької-Черняхівської, в якому вона пояснює тодішні тяжкі для розвитку української культури, зокрема літератури і театру, обставини, що виявлялися у різних цензурних обмеженнях та заборонах українського репертуару. «Оті інтересні спомини Л. Старицької-Черняхівської нехай заступлять місце детальної характеристики драматичних писань М. Старицького, а спеціально тих, що були породжені його становищем директора й антрепренера драматичної трупи. Для історика укр[аїнської] літератури ті твори, зібрані Старицьким у двотомній збірці п[ід] з[аголовком] “Малороссийский театр”, Москва, 1890–1894, будуть мати вартість не стільки своїм змістом, скільки, радше, як документи певної фази в розвої укр[аїнської] сценічної штуки, як зразки того невисокого смаку, якому мусив служити наш автор, та щонайбільше як образці тої драматичної техніки, якою він силкувався закрити хиби властивої драматичної творчості»

Певно, І. Франко, на цей час уже автор геніальної соціально-психологічної драми «Украдене щастя», написаної на початку 90-х років ХІХ ст. (з використанням досвіду тодішньої західноєвропейської психологічної драматургії: Г. Ібсен, Б. Бєрнсон, А. Стріндберг, Г. Гауптман, Б. Шоу), але, щоправда, такої, що не знайшла своєчасно конгеніальної сценічної інтерпретації, не міг підійти з іншою міркою до драматургії М. Старицького. Цю думку І. Франка обходили всі радянські історики української літератури, та й тепер посилань на неї, здається, не знайдете.

Однак І. Франко закінчив параграф про драматургію М. Старицького такими словами: «Окремого розбору заслугували б історичні драми д. Старицького “Богдан Хмельницький”, “Оборона Буші” і “Остання ніч”. Ті драми, писані віршами в часі, коли д. Старицький покинув театральне антрепренерство, виявляють поворот його від сценічного ремесла до щиро артистичної творчості. Особливо замітна тут із погляду на свою композицію драма “Остання ніч”. Усі три драми вже своєю віршованою формою показують, що автор задав собі над ними більше праці і старався вложити в них більше своєї душі, ніж у твори, писані просто для потреб сцени <…> Тут тільки зазначу, що як хто й не високо ставив ті твори, то в історії українського театру вони (особливо “Богдан Хмельницький”) мають своє визначне місце головно задля тої боротьби з цензурою, яку мусила за них видержати укр[аїнська] сцена. Довгі роки цензура, держачися утертого шаблону, що все українське може бути лише мужицьке, не пускала на сцену ані укр[аїнської] драми з життя інтелігенції, ані костюмових драм із укр[аїнської] історії. “Богдан Хмельницький” д. Старицького був, мабуть, чи не першою укр[аїнською] історичною драмою, якій удалось вибороти доступ на сцену. Він мав немалий успіх, а се факт немаловажний, коли мати на увазі той гарячий подих українського патріотизму, яким пройнята драма»

У цитованому ýступі зі статті І. Франка є образний вислів в лапках – «корифеї українського театру», що був чи не вперше застосований у назві згаданої книжки «Корифеи украинской сцены» для плеяди головних діячів відродженого 1881 року українського театру в межах Російської імперії (бо в Австрійській, з 1867 року – Австро-Угорській монархії український театр існував безперервно з 1864 р.). Важливо, що І. Франко сприйняв цей вислів і вперше, нехай і в лапках, застосував його в своїй статті про М. Старицького. Характеризуючи громадську і видавничу діяльність М. Старицького, він пише: «Бувши одним із “корифеїв українського театру”, Старицький не обмежувався самою театральною технікою та достарчуванням штук для репертуару, але силкувався не раз поставити театральне діло на ширшу, громадську основу. До таких проб належить план вивести укр[аїнський] театр із рамок спеціально українських на ширше поле». Йшлося про ідею організації виїзду українських труп в інші, принаймні слов’янські, країни (передусім до Галичини, потім до австрійської частини Польщі з Краковом, далі – до Чехії, Словаччини, Словенії, Хорватії), але для здійснення цього наміру українці не мали коштів. Високо оцінив І. Франко й участь М. Старицького в Першому всеросійському з’їзді діячів сцени в Москві 1897 року, де він «причинився своїм рефератом [тобто доповіддю про стан українського театру], своїми промовами й внесеннями до вияснення характеру й задач української сцени та до виєднання їй поважного становища супроти російського театру». А далі, спираючись на двотомне видання «Труды Первого съезда сценических деятелей» (М., 1897, 1900), виклав усі головні постулати з доповідей українських делегатів, передусім – М. Старицького, з просторими цитатами. «На д. Старицького <…> його смілий і патріотичний виступ на театральнім з’їзді стягнув завзяту ворожнечу темних духів уроді д. Александровського, що змусила його до довголітньої боротьби за свою честь», – закінчив І. Франко розділ про громадську діяльність М. Старицького, а в заключному розділі висловився так: «<…> Узагалі оця стаття не має на меті подавати апологію д. Старицького, якої, зрештою, він і не потребує, а тільки вияснити дійсний характер його праці та вказати її значення в розвої нашої літератури», хоч насправді, додамо, – не тільки літератури, а й у розвитку нашого театру. Як же відреагував М. Старицький на цю Франкову працю? Прочитавши її першу подачу в «Літературно-науковому вістнику» (1907. – Кн. 5. – С. 43–67), в якій ішлося про поетичну творчість, він на початку червня 1902 р. написав І. Франкові розчуленого листа-подяку за «незле, тихе слово». І. Франко ж у листі-відповіді від 24 червня 1902 р. писав: «Ви присоромили мене похвалами моєї скромної праці, яка – признаю се – у многому мусить бути хибною та попадати навмання <…> Обговорення Ваших драматичних писань прийшлось збути дуже коротко, а історичні драми відложити на іншу нагоду». Коли ж М. Старицький прочитав решту тексту статті, то в листі до І. Франка (серпень 1902 р.) написав таке: «Одержав я Вашу листову розправу (розповідь про мою діяльність) і дякую щиро за тепле слово, якого я, либонь, і не заслужив; одно тільки я думаю, що моя сила найбільша у драмі, бо технікою її я володію настільки, що й з любим драматургом російським потягаюсь... Проте збоку видніше». Запам’ятаймо виділену фразу. Хтось уже висловився про те, що І. Франко ніколи й нічого не прощав своїм опонентам. На жаль, нагода для спеціального аналізу історичних драм М. Старицького не трапилась для І. Франка ні за життя драматурга (помер 1904 р.), ні пізніш. Але з поля зору Франка-ученого творчість М. Старицького і зокрема його театральна діяльність не випадали до кінця його, Франкового, життя. Саме 1904 року виходить друком стаття І. Франка «Южнорусская литература» в такому авторитетному виданні, як енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона42. У ній приділено значну увагу не тільки літературній творчості, а й театральній діяльності М. Старицького. Але, на жаль, саме у цій статті трапилося прикре зміщення подій у висвітленні питання про початковий період театру корифеїв: «<…> Составилась в начале 80-х годов, по инициативе Старицкого и при участии талантливых актеров Кропивницкого, трех братьев Тобилевичей – Карпенко-Карого, Садовского и Саксаганского – и актрис Марии Заньковецкой, Затыркевич и др., первая правильная украинская труппа <…> Над расширением репертуара работали М. Старицкий, М. Кропивницкий <…> и самый талантливый и плодовитый из украинских драматургов Карпенко-Карый»