Розділ II. Стаття про українську літературу і. Франка

У 1905 р. І. Франко отримує замовлення угорського славіста, професора Будапештського університету Оскара Ашбота на статтю про українську літературу для енциклопедії світової літератури угорською мовою. На початку 1906 р. І. Франко подав написану німецькою мовою статтю, і вона була надрукована в перекладі угорською мовою під назвою «Українці» у згаданій енциклопедії в Будапешті 1911 року. Оскільки німецькомовний оригінал статті І. Франка невідомий, то за угорським друкованим перекладом вона опублікована в українському сучасному перекладі. Не проминув І. Франко згадати у цій праці М. Старицького як драматурга, зокрема у такому контексті: «Тільки 80-ті роки минулого століття принесли українцям можливість для створення хай і мандрівних, але постійних театральних труп. Це, а також вироблення самобутнього і цілком народного репертуару є заслугою трьох діячів: уже згадуваного Михайла Старицького, Марка Кропивницького та Івана Тобілевича. Великий успіх мала драма Старицького “Не судилось”». Тут М. Старицький – на першому місці.

У 1910 р. вийшов друком у Львові «Нарис історії української літератури до 1890 р.» І. Франка (передрукований у 50-томному зібранні творів). Звісно, тут М. Старицький посідає поважне місце як поет і прозаїк. «Із українських письменників, що розпочали свою літературну діяльність прикінці 60-х років та яких головна діяльність припадає на 70-ті та 80-ті або й пізніші роки, назвемо тут поперед усього <…> Михайла Старицького, що, розпочавши свою літературну діяльність віршами, друкованими в галицькій “Русалці”, виступав у 70-тих роках як талановитий драматург і перекладач чужомовних поетичних творів. Із його драматичних продукцій на 70-ті роки припадають “Різдвяна ніч”, оперета по Гоголю, видавана в Києві 1874, 1876, 1882 і 1883 р., і “Чорноморці”, оперета по Кухаренку, видана в Києві 1878 р. [треба: 1877 р., 1883–1885 рр.]. Обі сі оперети здобули собі велику популярність на сцені головно завдяки музиці Миколи Лисенка. В р. 1882 Старицький видав у Києві свій переклад Шекспірового “Гамлета”, але сей переклад задля самовільної зміни розміру і занадто многих язикових вільностей не можна назвати вдатним. В р. 1883 в першім томі редагованої ним збірки “Рада” вийшла його драма “Не судилось”, основана потрохи на тогочаснім поступовім руху молодіжі, прозванім “хождение в народ”, без сумніву, найкращий твір Старицького. Недрукованою досі лишилася його драматична переробка Гоголевого “Тараса Бульби” як лібрето для опери Лисенка (уперше видана того самого 1910 р. у посмертному виданні: Старицький М. П. Драматичні твори. – Москва, 1910. – Т. ІІІ). Від половини 80-тих років [насправді у 1883–1885 рр.] Старицький, зробившися директором українського театру, був одним із творців найкращої української трупи, яку досі мала Україна, а з його драматичної продукції, що в значній часті полягала на перероблюванню чужих штук, назвемо тут тільки надзвичайно ефективне драматизування Гоголевої “Сорочинської ярмарки”, досить наївну з історичного погляду драму “Богдан Хмельницький” [ця оцінка не збігається з тією, що в статті «Михайло П[етрович] Старицький»] і дуже інтересну з історичного і поетичного погляду драматичну студію “Остання ніч”, в якій зі значною ідеалізацією представлено смерть польського шляхтича Братковського за його гайдамацькі напади в половині ХVІІІ в.» А далі І. Франко подає просторий пасаж про діяльність театру корифеїв, з якого наведемо тільки деякі найважливіші формулювання: «В р. 1881, а власне в грудні того року, можна класти дату початку нового театру на Україні. Ініціатором його треба вважати Миколу Садовського (Тобілевича), що в р. 1907, в пам’ять двадцятип’ятиліття того театру, написав дуже гарну статтю “Мої театральні згадки”, друковану в “Літературно-науковому віснику” – числах від червня до грудня. Відсилаючи цікавих до сеї статті, яку треба вважати основою історії початків нового українського театру, я подаю з неї тільки головні дати»