Зв'язок дидактики з іншими науками

Дидактика має тісні зв'язки з багатьма науками. Пе­редусім вона ґрунтується на педагогічній психології, яка досліджує розвиток особистості у процесі навчання, пси­хологічні основи навчання і виховання учнів, розкриває психологічні особливості розвитку процесів відчуття і сприймання, пам'яті, мислення, волі, емоцій, шляхи фор­мування інтересів і мотивів, нахилів, здібностей і потреб як якостей особистості. Всі ці питання безпосередньо сто­суються навчального процесу.

Як вихідний матеріал для визначення гіпотез, методи­ки їх перевірки і теоретичного обґрунтування отриманих результатів дидактика використовує також дані анатомії й фізіології, зокрема фізіології вищої нервової діяльності людини.

Шкільна гігієна допомагає дидактиці підібрати мето­ди і засоби правильної організації педагогічної праці вчителя і навчальної діяльності школярів, запобігання пе­ревантаженню учнів.

Важливі та різнобічні зв'язки має дидактика з теорі­єю виховання. Вона використовує загальні закономірнос­ті, принципи і методи виховання для оволодіння у проце­сі навчання основами наук, техніки і мистецтва.

Оскільки дидактика вивчає закономірності спілкуван­ня між учнями і вчителями, вона пов'язана із соціологією.

З кібернетики дидактика використовує знання про теорію управління педагогічними процесами, передусім управління процесом навчання.

Дидактика тісно пов'язана з методиками викладання окремих предметів. Методики є спеціальними дисциплі­нами педагогіки. Вони вивчають проблеми навчальних предметів (наприклад, методики викладання математики, фізики, хімії тощо). Водночас методики використовують здобутки дидактики як основу для вирішення конкрет­них проблем.

Актуальні проблеми дидактики на сучасному етапі

На кожному етапі свого розвитку дидактика вирішує проблему вдосконалення змісту освіти і методики навчан­ня відповідно до потреб суспільства.

У період розбудови української національної шко­ли, крім удосконалення змісту навчання, модернізації його форм і методів, важливо оптимізувати процес на­вчання, тобто організувати його на таких засадах, які дали б змогу досягти найкращих результатів за най­менших затрат часу і зусиль. Усе це має відбуватися водночас з інтенсифікацією процесу навчання. Йдеться про таку організацію навчального процесу, за якої під­вищуються працездатність учнів і педагогів, продукти­вність їх праці, зростає пізнавальна самостійність, ініці­атива і творча активність. Сучасна школа не може ба­зуватися на примусі, який має наслідком формування безініціативної особистості.

Актуальними нині є також посилення міжпредметних і внутріпредметних зв'язків, що дає змогу заощаджувати на­вчальний час і ефективніше формувати науковий світогляд, спираючись на філософську ідею єдності предметів і явищ.

Завдання сучасної дидактики полягає в забезпеченні ефективного навчання, духовного збагачення дитини, роз­витку її активності, таланту, творчого потенціалу, здібнос­тей до самостійного надбання нових знань, а також у ство­ренні умов для самореалізації. Цьому, за твердженням В. Лозової, сприяють такі методологічні підходи до на­вчального процесу:

— гуманізація. Передбачає духовно-особистісну спря­мованість кожного навчального предмета, формування стосунків між учнями, учителями й учнями на основі по­ваги, довіри, чуйності, уваги, співчуття, віри в позитивність дій людини;

— аксіологічний підхід. Забезпечує вивчення явищ з метою виявлення їх можливостей задовольняти потреби людини, розв'язувати завдання гуманізації суспільства, в якому людина є найвищою цінністю;

— особистісний підхід. Вимагає визнання особистості як продукту соціального розвитку, носія культури, інтеле­ктуальної і моральної свободи, права на повагу, що перед­бачає опору на природний процес саморозвитку здібнос­тей, самовизначення, самореалізацію, самоутвердження, створення для цього відповідних умов;

— діяльнісний підхід. Спрямований на організацію діяльності суб'єкта, яка б забезпечувала його активність у пізнанні, праці, спілкуванні, саморозвитку;

— ресурсний підхід. Зосереджений на питаннях орга­нізації навчання, орієнтованого на виявлення і розвиток потенційних можливостей кожного учня;

— системний підхід. Розглядає навчання як цілеспря­мовану творчу діяльність його суб'єктів, у якій мета, за­вдання, зміст, форми і методи навчання та інші його ком­поненти взаємопов'язані;

— синергічний підхід. Полягає в тому, що самореалі-зація і саморозвиток особистості здійснюються на основі постійної взаємодії із зовнішнім середовищем, що зумов­лює становлення її нових якостей тощо;

— компетентнісний підхід. Передбачає аксіологічні, мотиваційні, рефлексивні, когнітивні, операційно-техно­логічні та інші результати навчання, що відображають розширення не лише знань, умінь і навичок, а й досвіду емоційно-ціннісного ставлення.

Дотримання цих методологічних підходів потрібне як в організації навчально-виховного процесу, так і у вив­ченні й аналізі чужого та власного досвіду навчально-виховної роботи, організації дослідження актуальних дидактичних проблем, створенні ефективних технологій навчання і виховання.

Запитання. Завдання

1. Розкрийте зв'язки між компонентами предмета дидактики і до­ведіть, що дидактика є цілісною педагогічною системою.

2. Обгрунтуйте необхідність зв'язку дидактики з іншими науками.

3. Розкрийте завдання дидактики на сучасному етапі розвитку української національної школи.

4. Проаналізуйте внесок українських педагогів у дослідження про­блем дидактики.

Література

Бондар В. І. Дидактика: ефективні технології навчання студентів. — К., 1996.

Дидактика современной школьї/ Под ред. В. А. Онищука. — К., 1987.

Загвязинский В. Й. Дидактика вьісшей школьї. — Челябинск, 1990.

Лозова В. І. Стратегічні питання сучасної дидактики/ Розвиток педа­гогічної і психологічної наук в Україні 1992—2002 pp. — Харків: «ОБС», 2002.— 4.1.

Подласьій Й. П. Педагогика. — М., 1996.

Попков В. А., Коржуев А. В. Дидактика вьісшей школьї. — М., 2001.

2.2. Зміст освіти в Україні

Одним із найважливіших завдань дидактики є окрес­лення відповідно до вимог суспільства змісту освіти, а та­кож забезпечення систематичності і послідовності на всіх рівнях освіти.

Зміст і рівні освіти

Серед головних завдань розбудови вітчизняної сис­теми освіти є постійне збагачення змісту освіти знаннями, оволодіння якими сприяло б усебічному і гармонійному розвитку підростаючого покоління.

Сутність змісту освіти. Зміст освіти покликаний за­безпечити передавання, засвоєння підростаючим поколій-

ням досвіду старших поколінь та його подальший розви­ток. Цей досвід складається із:

— знань про природу, суспільство, техніку і способи мислення;

— способів діяльності, що втілюються разом зі знаннями в уміннях і навичках особистості, яка засвоїла цей досвід;

— творчої, пошукової діяльності з вирішення проблем, які виникають перед суспільством;

— ціннісного ставлення до об'єктів або засобів діяль­ності людини, до інших людей і світу загалом.

Зміст освіти — система наукових знань, умінь і навичок, оволодін­ня якими забезпечує всебічний розвиток розумових і фізичних здіб­ностей учнів, формування їх світогляду, моральної поведінки, під­готовку до суспільного життя.

Розробляючи зміст освіти, передусім зважають на те, щоб він відповідав потребам суспільства щодо формуван­ня всебічно розвиненої особистості. Навчальний матеріал, який включають до змісту освіти, повинен мати високу наукову і практичну значущість. При цьому слід врахо­вувати реальні можливості процесу навчання (закономір­ності, принципи, методи, організаційні форми, рівень зага­льного розвитку учнів, стан навчально-методичної і мате­ріальної бази) і забезпечувати соціальне детерміновану єдність усіх навчальних предметів.

Реалізація змісту освіти повинна допомогти випуск­нику загальноосвітньої школи визначити своє місце в житті, ефективно освоїти життєві та соціальні ролі. Тому зміст освіти спрямований на формування в учнів необхід­них для цього якостей, зокрема комунікативної культури, гнучкості, мобільності, конкурентоздатності та вмінь інте­груватися у динамічне суспільство, репрезентувати себе на ринку праці; критично мислити, використовувати знання як інструмент для розв'язання життєвих проблем, генерувати ідеї, приймати нестандартні рішення й нести за них відповідальність; працювати в команді, запобігати конф­ліктним ситуаціям і виходити з них, цілеспрямовано вико­ристовувати свій потенціал як для самореалізації у профе­сійному й особистісному плані, так і в інтересах суспільства, держави, застосовувати її для індивідуального розвитку і самовдосконалення; здобувати, аналізувати інформацію з різ­них джерел; бережливо ставитися до свого здоров'я і здоро­в'я інших як найвищої цінності; вибирати доцільні з числен­них альтернатив, що пропонує сучасне життя.

Отже, статус людини в суспільстві залежить від неї самої. Швидкі темпи соціального прогресу, динамічних змін зумовлюють необхідність постійного самовдоскона-

лення, розвитку життєвої компетентності, посилення від­повідальності молодої людини за своє майбутнє, за мож­ливість досягнення успіху.

Види освіти. Залежно від мети і характеру змісту осві­ти розрізняють загальну, політехнічну й професійну освіту.

Загальна освіта — сукупність знань з основ наук про природу, суспі­льство, людину, а також необхідних кожній людині умінь і навичок.

Загальна середня освіта має три рівні: початкова, основ­на, повна.

Політехнічна освіта — сукупність знань про головні галузі й науко­ві принципи виробництва, оволодіння загальнотехнічними вміння­ми, необхідними для участі в продуктивній праці.

Здійснюється вона насамперед у процесі вивчення предметів політехнічного циклу (фізики, хімії, біології, географії, математики), а також Історії, літератури, право­знавства, трудового навчання. Вагоме значення мають практикуми, факультативи з машинознавства, автосправи, електротехніки тощо.

Загальна і політехнічна освіта — базові у профорієн­тації та професійному навчанні.

Професійна освіта — сукупність знань, практичних умінь і навичок, необхідних для виконання роботи в певній галузі трудової діяльності.

Професійну освіту частково дають загальноосвітні навчальні заклади в процесі профорієнтації, на факульта­тивних заняттях, у різноманітних гуртках. Але головний шлях здобуття професійної освіти — навчання у профе­сійно-технічних училищах і вищих навчальних закладах різних типів і профілів.

Пріоритети розвитку освіти в Україні. Як система освіти в цілому, так і її зміст зокрема постійно вдоскона­люються. Національна доктрина розвитку освіти в Укра­їні передбачає такі пріоритетні напрями її реформування на 2002—2004 роки:

— особистісна орієнтація освіти;

— прищеплення національних і загальнолюдських цінностей;

— постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу;

— створення для громадян рівних можливостей у здо­бутті освіти;

— розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя;

312

Теорія освіти і навчання (дидактика)

— пропаганда здорового способу життя;

— розширення україномовного освітнього простору;

— забезпечення освітніх потреб національних меншин;

— забезпечення економічних і соціальних гарантій для професійної самореалізації педагогічних, науково-педагогіч­них працівників, підвищення їх соціального статусу;

— розвиток дошкільної, позашкільної, загальної серед­ньої освіти у сільській місцевості та професійно-техніч­ної освіти;

— органічне поєднання освіти і науки, розвиток педа­гогічної та психологічної науки, дистанційної освіти;

— впровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій;

— створення індустрії сучасних засобів навчання і ви­ховання, повне забезпечення ними навчальних закладів;

— створення ринку освітніх послуг та його науково-методичне забезпечення;

— інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів.

Освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні в Україні. Система освіти в Україні передбачає здобуття її громадя­нами певних освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів.

Освітній рівень означає задоволення потреб особисто­сті у здобутті загальної середньої та вищої освіти шля­хом навчання у різних типах закладів освіти. Законом України «Про освіту» встановлено такі освітні рівні: по­чаткова загальна освіта, базова загальна середня освіта, повна загальна середня освіта, професійно-технічна освіта, базова вища освіта і повна вища освіта.

Освітньо-кваліфікаційний рівень передбачає здобуття певного рівня освіти і кваліфікації.

Встановлено такі освітньо-кваліфікаційні рівні: квалі­фікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спе­ціаліст, магістр.

Кваліфікований робітник — освітньо-кваліфікацій­ний рівень фахівця, який на базі загальної середньої освіти здобув кваліфікаційний розряд, що визначає сту­пінь його кваліфікації відповідно до тарифно-кваліфіка­ційного довідника.

Бакалавр — освітньо-кваліфікаційний рівень фахів­ця, який на основі повної загальної середньої освіти має поглиблену загальнокультурну підготовку, фундаменталь­ні та професійно орієнтовані уміння та знання щодо уза­гальненого об'єкта праці і здатний вирішувати типові професійні завдання, передбачені для відповідних посад.

Зміст освіти в Україні

313

Магістр — освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця, який на основі кваліфікації бакалавра здобув поглиблені спеціальні уміння та знання інноваційного характеру, має певний досвід їх застосування для виконання проблемних професійних завдань у певній галузі.

Наукові ступені. Законом України «Про освіту» ви­значено наукові ступені кандидата наук та доктора наук.

Кандидат наук — перший науковий ступінь, що при­своюють особам із вищою освітою, які склали кандидатські іспити і захистили кандидатську дисертацію. Ступінь кан­дидата наук присвоюють спеціалізовані вчені ради вищих навчальних закладів або науково-дослідних установ.

Доктор наук — науковий ступінь, який присвоюють особам, що захистили докторську дисертацію й мали до того, як правило, вчений ступінь кандидата наук (в Укра­їні) або магістра.

Наукові звання. Законом України «Про освіту» пе­редбачено наукові звання старшого наукового співробіт­ника, доцента і професора.

Старший науковий співробітник — вчене звання і штатна посада в науково-дослідних установах. Це зван­ня присвоюється докторам і кандидатам наук, які ма­ють друковані праці або винаходи і обіймають відповід­ні посади.

Доцент — вчене звання для викладачів вищих нав­чальних закладів, яке присвоюється особам, що мають, як правило, науковий ступінь кандидата наук, друковані на­укові праці або винаходи, є обраними на посаду.

Професор — вчене звання, яке присвоюється найбільш кваліфікованим викладачам вищих навчальних закла­дів і науковим співробітникам науково-дослідних уста­нов. Його можуть мати особи, які мають учений ступінь доктора наук, в окремих випадках — висококваліфікова­ні спеціалісти, які не здобули вченого ступеня, але мають заслуги в галузі науки, техніки, багато років працюють на педагогічній ниві, а також є авторами друкованих праць і навчально-методичних посібників.

Академік — в Україні академічне звання, яке мають дійсні члени Національної академії наук України і низ­ки галузевих академій. Академіків обирають Загальні збори певної академії з числа вчених, які мають видатні наукові праці. Існують також звання «почесний акаде­мік» і «іноземний член».

Загалом ступеневу освіту в Україні побудовано з метою забезпечення народного господарства, культури і науки необхідною кількістю фахівців різного рівня підготовки.

314

Теорія освіти і навчання (дидактика)