5.2. Характер

У процесі пізнання і діяльності індивіда в певних соціальних умовах життя утворюються специфічні для нього ставлення до світу, способи дії і поведінки. У своїй єдності вони й утворюють характер людини.

Сутність і суспільна зумовленість характеру

Індивідуальна своєрідність особистості проявляється не тільки в особливостях перебігу психічних процесів (глибока спостережливість, добра пам'ять, багата уява) і рисах темпераменту, а й у її ставленні до інших людей, праці та ін., тобто в особливостях її характеру. За всієї своєї важливості особливості темпераменту не розкрива­ють того, чим керується людина у своїх діях і вчинках, як ставиться до своїх обов'язків, інших людей і до себе. Але ці риси характеризують її як особистість, їх охоплює по­няття «характер».

Сутність характеру. Термін «характер» грецького по­ходження і в перекладі означає «риса», «ознака», «особли­вість». У наукове і побутове використання його вперше ввів давньогрецький учений, філософ і друг Арістотеля Теофраст (IV—III ст. до н. е.). До нього для позначення діяльного чи практичного аспекту особистості використо­вували термін «етос». Із самого початку слово «харак­тер» означало сукупність різних ознак (частіше мораль­ного плану), які відрізняють одну людину від іншої. Оха­рактеризувати людину означало виявити суттєві ознаки, які виокремлюють її серед інших людей. Поступово зміст його змінювався. У це поняття стали включати не всі істотні ознаки, а тільки такі, які позначають властивий певній людині спосіб поведінки і взаємодії з іншими людьми.

У значенні прикметної ознаки слово «характер» ви­користовують і донині в технічних, природничих і гума­нітарних науках. У цьому розумінні говорять «характер сплавів різних металів», «характер зварювання», «харак­тер погоди», «характер хвороби» та ін.

Коли йдеться про характер людини, то мають на увазі такі її риси, як сумлінність чи несумлінність у роботі, чуй­не чи байдуже ставлення до людей, привітність, скром­ність, егоїзм, сміливість, охайність, бережливість. Багато вчених вважає ставлення головною ознакою характеру. У

ньому виражено суспільно-історичний досвід зв язку ін­дивіда з навколишнім світом. Разом із тим у характері конкретної людини відображаються суспільно-історичні умови, в яких вона живе, і спрямованість її виховання, оскільки і те, й інше визначають певні риси характеру особистості.

Характер (гр. charakter — прикметна риса, ознака) — складне й індивідуально-своєрідне поєднання рис людини, яке формується в процесі її розвитку під впливом умов життя та виховання і виявля­ється в її поведінці.

Характер є основою особистості. Від його особливос­тей значно залежать стиль поведінки і діяльності люди­ни, її життєві успіхи й невдачі. Позитивні характероло­гічні риси допомагають долати серйозні труднощі при досягненні поставлених цілей. Люди з такими рисами доброзичливо ставляться до інших людей, установлюють дружні стосунки, успішно співробітничають, стимулюють діяльність колективу, роблять її цікавою і повнокров­ною. І навпаки, людина з важким характером — похму­ра, озлоблена, заважає жити всьому колективу, створює атмосферу напруженості, нервозності, є джерелом постій­них конфліктів.

Відносини між людьми встановлюються і розвивають­ся в суспільстві. При цьому в межах кожного етносу фор­мується так званий типовий характер, що охоплює най-типовіші риси. Типові риси етносу по-різному виявляють себе залежно від інтересів, здібностей, почуттів, мотивів людини, тобто тих внутрішніх умов, через які переломлю­ються зовнішні впливи, що й зумовлює індивідуальність людини та неповторність її характеру.

Виявляється характер людини в її діях та вчинках і накладає на них певний відбиток. Від нього залежить по­ведінка людини за різних обставин: рішучість у прийнят­ті рішень, наполегливість у досягненні поставленої мети, винахідливість при уникненні небезпеки тощо.

Характер і темперамент. Ці дві індивідуально-психологічні особливості людини тісно пов'язані між со­бою. Деякі вчені стверджують, що темперамент є динаміч­ним аспектом чи навіть основою характеру. Проти такої думки рішуче виступив В. Мерлін, який стверджував, що включати темперамент у характер не слід, тим більше ототожнювати ці дві психологічні категорії. Він зазначав, що властивості темпераменту, характеризуючи особливос­ті динаміки окремих психічних процесів, мають відносну

постійність, перебувають у строго закономірному співвід­ношенні як тип і одночасно зумовлені загальним типом нервової системи.

Точніше було б вести мову про взаємозв'язок між темпераментом та характером і їх взаємовплив, що мо­же набувати різної форми. В одних випадках наявне якісне перетворення темпераменту під впливом харак­теру, в інших — характер може перебувати під впливом темпераменту. Спостереження над людьми показують, що такі риси, як рішучість і сміливість, скоріше можна виявити у сангвініків і холериків, ніж у флегматиків. Навпаки, обережність і витримка більше властиві флег­матику, ніж сангвініку. Але ці зв'язки не є закономірни­ми, і на них не слід орієнтуватися в пізнанні людського характеру.

Не можна заперечувати, що темперамент впливає на деякі риси характеру, надаючи їм своєрідного виражен­ня. Але якщо темперамент може впливати на форму ви­яву характеру, то характер значно більше і глибше впли­ває на темперамент, на підпорядкування емоційної збуд­ливості змістовому аспекту особистості, її спрямованості і волі.

Способи формування характеру залежать від особли­востей темпераменту. За однакових умов у холерика лег­ше виробити рішучість і сміливість, ніж у флегматика чи меланхоліка, а у флегматика легше виховати витримку, ніж у холерика.

Характер і середовище. І. Павлов переконував, що поведінка людини зумовлена не тільки вродженими вла­стивостями нервової системи, а й постійними впливами середовища на організм. Він доводив наявність своєрід­ного «сплаву» вроджених рис типу вищої нервової діяль­ності і тих змін та надбань у ній, які виникають внаслідок впливу середовища. У процесі розвитку людини в корі великих півкуль головного мозгу утворюється багато складних і міцних систем тимчасових нервових зв'язків (динамічних стереотипів), які є фізіологічною основою звичних індивідуально-своєрідних форм поведінки лю­дини. Виняткову роль при цьому відіграє друга сигнальна система, яка є найвищим регулятором людської поведін­ки. Тип нервової системи не визначає ні окремих рис, ні характеру загалом. На основі будь-якого типу можна сформувати всі соціально значущі властивості особистос­ті. Але формування систем зв'язків відбувається неодна­ково у представників різних типів нервової системи.

Для людини як суспільної істоти навколишнє середо­вище є передусім суспільним середовищем (суспільний устрій, громадські організації, виробничий колектив, сі­м'я). Тому її характер детермінований суспільним бут­тям — суспільними умовами, в яких вона живе і діє. Він не є вродженим, постійним і незмінним. Жодна дитина не буває від народження працелюбною чи лінивою, чес­ною чи лицемірною, дисциплінованою чи нестриманою. Ці якості не є фатально зумовленими типом нервової системи.

Характер формується протягом життя під впливом життєвих обставин. Однак людина не пасивний об'єкт їх впливу. Вона активно взаємодіє із середовищем, змінює йо­го, переборює несприятливі умови. Не середовище саме по собі, а діяльність людини в ньому відіграє вирішальну роль у формуванні характеру. Оточення, в якому перебуває лю­дина, умови її життя і діяльності, життєвий шлях — інди­відуально-своєрідні й неповторні. Наслідком цього є не­скінченна різноманітність людських характерів.