Управління освітою

У період інтенсивної розбудови системи освіти в Україні особливого значення набуває управління навчаль­но-виховними закладами.

Управління — діяльність, спрямована на прийняття рішень, органі­зацію контролю об'єкта управління згідно з метою, аналіз і підве­дення підсумків на основі достовірної інформації.

Управління освітою в нашій країні здійснюється на основі законів, постанов Верховної Ради, наказів, розпо­ряджень Президента, Кабінету Міністрів України, досяг­нень психолого-педагогічної науки і передового педаго­гічного досвіду.

Органи управління освітою. Управління освітою здійс­нюють державні органи управління та органи громадсь­кого самоврядування.

До державних органів управління освітою належать:

— Міністерство освіти і науки України;

— інші центральні органи виконавчої влади України, яким підпорядковані навчальні заклади;

— Вища атестаційна комісія України;

— Державна акредитаційна комісія. Міністерство освіти і науки України є центральним

органом державної виконавчої влади, який здійснює ке­рівництво у сфері освіти. Міністерство освіти і науки України:

— бере участь у визначенні державної політики у сфері освіти, науки, професійної підготовки кадрів;

— розробляє програми розвитку освіти, державні стан­дарти;

— забезпечує зв'язок із закладами освіти, державни­ми органами інших країн з питань, які входять до його компетенції;

— акредитує вищі та професійно-технічні навчальні заклади, видає їм ліцензії, сертифікати;

— організовує атестацію педагогічних і науково-педа­гогічних працівників щодо присвоєння їм кваліфікацій­них категорій, педагогічних та вчених звань.

За результатами акредитації вищих навчальних зак­ладів Міністерство освіти і науки України, Державна ак­редитаційна комісія разом із міністерствами і відомства­ми, яким підпорядковані заклади освіти:

— визначає відповідність освітніх послуг державним стандартам певного освітньо-кваліфікаційного рівня за напрямами, надає право видачі документа про освіту дер­жавного зразка;

— встановлює рівень акредитації навчального закладу;

— інформує громадськість про якість освітньої та нау­кової діяльності вищих навчальних закладів.

Вища атестаційна комісія України атестує наукові й науково-педагогічні кадри, керує роботою щодо прису­дження наукових ступенів, присвоєння вчених звань. Органами громадського самоврядування в освіті є: —- Всеукраїнський з'їзд працівників освіти;

— загальні збори колективів навчальних закладів;

— районні, міські, обласні конференції педагогічних працівників;

— з'їзд працівників освіти Автономної Республіки Крим.

Органи громадського самоврядування в освіті вносять пропозиції щодо формування державної політики у сфері освіти.

Принципи управління освітою. Науково обґрунтова­не керівництво закладами освіти можливе за дотримання основних принципів управління.

Принцип державотворення розкривається в тому, що функціонування усіх закладів освіти спрямовується на утвердження і розвиток державності України, піднесення рівня їх діяльності до міжнародних стандартів.

Принцип науковості передбачає врахування під час організації навчально-виховного процесу в закладах осві­ти досягнень педагогіки, психології, знання методик ви­кладання навчальних предметів, фізіології, гігієни, кібер­нетики та інших наук.

Принцип демократизації полягає в тому, що, вирі­шуючи проблеми діяльності закладу освіти, керівник має зважати на думку членів педагогічного та учнівсь­кого колективів, батьків, громадськості, систематично звітувати про свою роботу перед колективом працівни­ків закладу освіти.

Принцип гуманізації потребує налагодження гуман­них стосунків у ланках взаємовідносин: дирекція — учителі, учні, батьки; учителі — учні, батьки; учителі — учителі; учні — учні; учнівські лідери — рядові вихо­ванці; батьки — діти. Загалом, принцип передбачає фор­мування гуманної особистості гуманними засобами.

Принцип цілеспрямованості потребує чіткого перспек­тивного і щоденного планування всіх напрямів навчаль­но-виховної, організаційно-господарської діяльності зак­ладу освіти з урахуванням його можливостей.

Принцип компетентності ставить вимогу, згідно з якою всі працівники закладу освіти повинні мати висо­кий рівень професійної підготовки, загальну ерудицію, сумлінно виконувати службові обов'язки.

Принцип оптимізації полягає у створенні в закладі освіти належних умов для забезпечення його працівни­кам можливостей для ефективної діяльності.

Принцип ініціативи й активності передбачає наяв­ність цих якостей у керівника закладу освіти та ство­рення умов для здійснення творчих пошуків усіма педа­гогами.

Принцип об'єктивності в оцінці виконання працівни­ками закладу освіти своїх обов'язків означає систематич­ний контроль за діяльністю працівників закладу, об'єк­тивну оцінку її результатів, гласність і врахування думки педагогічного колективу.

Принцип поєднання колегіальності з персональною відповідальністю означає, що керівник закладу освіти не­се повну відповідальність за навчально-виховну діяль­ність перед державними органами, але під час прийняття важливих рішень з питань діяльності свого закладу зобо­в'язаний ураховувати думку членів колективу, якщо вона не суперечить законам України.

Подальше вдосконалення системи освіти України по­кликане забезпечити високу якість навчання і виховання, належну теоретичну і практичну підготовку підростаючо­го покоління до життя, суспільне корисної праці, сприяти всебічному розвитку особистості.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте основні принципи побудови системи освіти в Україні.

2. Чому система освіти в Україні має багато рівнів?

3. У чому полягає суть безперервності освіти? Обгрунтуйте її доціль­ність.

4. Охарактеризуйте основні принципи управління освітою.

5. Чому управління системою освіти здійснюють державні органи разом із громадським самоврядуванням? Обгрунтуйте доцільність та­кої «подвійності» в управлінні.

6. Охарактеризуйте систему освіти однієї із зарубіжних країн. Від­відайте один із навчально-виховних закладів (дитячий садок, загаль­ноосвітню школу, професійно-технічне училище), познайомтесь із за­гальними умовами його навчально-виховної діяльності.

Література

Державна національна програма «Освіта» («Україна XXI століття»). — К., 1994.

Закон України «Про освіту». — К., 1991.

Лугай В. С. Філософія сучасної освіти. — К., 1996.

Онишків 3. М. Основи школознавства. — Тернопіль. 1996.

2.

Теорія освіти і навчання (дидактика)

2.1. Дидактика як наука

Передавання знань, умінь, навичок, способів пізна­вальної діяльності підростаючим поколінням почалося ще на зорі розвитку суспільства. Виокремлення цих функцій у суспільний інститут відбулося лише з перехо­дом до цивілізації. Відтоді освіта і навчання покликані не тільки озброювати молоде покоління необхідними для праці знаннями, а й формувати світогляд, духовне обличчя особттстості.

Предмет дидактики

Питання ефективної організації навчання вивчає така галузь педагогіки, як дидактика.

Дидактика (гр. didaktikos — повчальний) — галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти, навчання, а також виховання у процесі навчання.

Термін «дидактика» вживають у педагогічній літера­турі з початку XVІІ ст. До широкого вжитку його ввів Я.-А. Коменський. У книзі «Велика дидактика» він роз­робив зміст освіти, дидактичні принципи, методи навчан­ня, вперше oбгрунтував класно-урочну форму навчання. Весь процес навчання, на його думку, повинен спиратися на чуттєвий досвід. Також він наголошував на необхідно­сті дотримуватися у процесі навчання таких вимог, як легкість, ґрунтовність, лаконічність.

Французькі просвітники XVII ст. Ж.-Ж. Руссо, К.-А. Гельвецій, Д. Дідро, А. Гольбах та ін. виступали за поєднання навчання з ремісничою працею, за активізацію навчального процесу, опору на досвід і спостереження уч­нів, критикували зубріння та орієнтування на голі книж­ні знання.

Ці прогресивні ідеї отримали подальший розвиток у діяльності швейцарського педагога Й.-Г. Песталоцці. Він намагався практично поєднати навчання з продук­тивною працею дітей на фабриці. Песталоцці вимагав будувати процес навчання на основі чуттєвого сприйман­ня, що сприяє створенню в учнів виразних образів і чіт­ких понять. На його думку, тільки знання, що підкріп­люються вміннями та навичками, дають змогу застосову­вати їх на практиці. Глибокі знання можливі також за умови, що вони здобуті в певній послідовності, система­тизовані.

Значний внесок у розвиток дидактики зробив німець­кий педагог Й.-Ф. Гербарт. Особливого значення він нада­вав проблемі виховуючого навчання, у процесі якого роз­виваються емпіричний, естетичний, спеціальний та релі­гійний інтереси. Поціновуючи розвиток мислення учнів, головне місце в навчанні він відводив давнім мовам і математиці.

В історію дидактики вписано й ім'я німецького педа­гога Ф.-А.-В. Дістервега. Він виступав як палкий прихи­льник реальної освіти. Навчання, на його думку, є актив­ним процесом, який розвиває пізнавальні здібності учнів і сприяє формуванню в них самостійності та ініціативи. Пе­дагог вважав, що глибоке опанування учнями знань вима­гає постійного спонукання їх розуму до пізнання, самодія­льності у навчанні. Причому найкращим є той метод, який активізує навчання. Вчитель у процесі навчання до­помагає учням знайти істину і таким чином озброює їх методами дослідження явищ.

Істотний внесок у розвиток теорії і практики навчан­ня зробив К. Ушинський. Він обстоював думку, що кожен народ має право на школу з рідною мовою навчання, ство­рив цілісну дидактичну систему, визначив основні шляхи і засоби розвиваючого навчання. К. Ушинський був побо­рником класно-урочної системи навчання, врахування ві­кових і психологічних особливостей дітей у навчально- виховному процесі. Створена ним у 60—70-х роках XIX ст. дидактична система не втратила своєї актуальності і в наші дні.

Предметом дидактики на всіх етапах її розвитку був зміст освіти підростаючого покоління і організація про­цесу, що забезпечує оволодіння цим змістом, а саме:

— визначення мети і завдань навчання;

— окреслення змісту освіти відповідно до вимог сус­пільства;

— виявлення закономірностей процесу навчання на основі його аналізу, спеціальної пошуково-експеримен­тальної роботи;

— обґрунтування принципів і правил навчання на ос­нові його закономірностей;

— вироблення організаційних форм, методів і прийо­мів навчання;

— забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання.

Як частина педагогіки, дидактика базується на зако­номірностях і принципах цілісного педагогічного проце­су, тому її можна розглядати як теорію, яка визначає за­гальні закономірності освіти і виховання. Але як зага­льна теорія навчання дидактика самостійно досліджує ті проблеми освіти й виховання, які наявні лише у процесі навчання. Через це вона є самостійною педагогічною ди­сципліною.

Основними категоріями дидактики є «навчання», «осві­та», «викладання» (діяльність педагога в процесі навчан­ня), «учіння» (процес пізнавальної діяльності учнів), «прин­ципи навчання», «форми навчання», «методи навчання» і «засоби навчання».