Психіка і мозок

Психіка є властивістю високоорганізованої матерії, що спрямована на відображення об'єктивної дійсності. У лю­дини цю функцію виконує мозок. Психічна діяльність ор­ганізму здійснюється за допомогою спеціальних фізіоло­гічних механізмів, що, об'єднуючись у певні структури, забезпечують сприймання і перероблення інформації, прийняття рішень і їх виконання, активізують поведінку. Ці механізми сформувалися в процесі еволюції живої ма­терії від примітивних одноклітинних організмів, що мали дуже обмежені відображальні можливості, до вищих тва­рин, у яких уже були спеціалізовані клітини, пристосова­ні для відображення сигналів лише певної модальності.

Такі клітини називають рецепторами. Інші клітини, орієн­товані на виконання рухів і секрецію різних залоз, отрима­ли назву ефекторів. Керування обома видами клітин здійснює спеціалізований орган — центральна нервова система, що діє як цілісність.

Будова нервової системи. У всіх хребетних нервова система має однакову будову, її основними елементами є нейрони — нервові клітини, що проводять збудження. Нейрон складається з тіла клітини, коротких відрост­ків — дендритів, що приймають збудження, і аксона — довгого відростка, який передає збудження іншим кліти­нам (рис. 1). Місце з'єднання аксона з дендритами чи тілом іншої клітини на­зивається синапсом. Він є своєрідним бар'єром, який повинно подолати збудження.

Частина нейронів проводить збудження від рецепторів до централь­ної нервової системи, ін­ші — від центральної не­рвової системи до ефекто­рів. Однак більшість нейронів забезпечує зв'яз­ки між різними ділянка­ми центральної нервової системи, яка складається з головного мозку і спин­ного мозку. Верхню час­тину головного мозку утворюють великі півку­лі, основну масу яких становить біла речовина, з якої складаються провідні шляхи. Зверху великі півкулі по­криті тонким шаром (2,5—3 мм) сірої речовини, який називають корою. У корі великих півкуль розрізняють три види нейронів: пірамідальні, зірчасті та веретеноподі­бні, які розташовані у 7 шарів. Усього в людському мозку налічують 14—15 мільярдів нейронів. Кора -- найваж­ливіший орган психічної діяльності.

Під великими півкулями у потиличній частині розмі­щується мозочок, що відіграє суттєву роль у координації рухів. До великих півкуль підходить мозковий стовбур, у верхній частині якого розташований таламус (найбіль­ший відділ проміжного мозку), у нижній — гіпоталамус

(ділянка мозку, що має безпосередній стосунок до контро­лювання автономної нервової системи і низки функцій, пов'язаних із виживанням). Спинний мозок і мозковий стовбур в основному здійснюють природжені форми реф­лекторної поведінки (безумовні рефлекси). А кора вели­ких півкуль є органом набутих протягом життя форм поведінки, які регулює психіка.

Локалізація психічних функцій. Кожна ділянка тіла і кожна психічна функція пов'язані з певною ділянкою ко­ри, тобто мають у корі певну локалізацію. Електрична сти­муляція деяких ділянок кори мозку тварин і спостережен­ня за поведінкою людини під час хірургічних операцій на мозку показали, що подразнення одних ділянок виклика­ють м'язові скорочення, інших — зорові, слухові та інші відчуття. Виявилося, що значну ділянку кори великих пів­куль займають нервові клітини, пов'язані з діяльністю ки­стей рук, особливо великого пальця. Є також ділянки, що мають зв'язок із органами мовлення. У корі великих пів­куль найкраще представле­ні ті органи, які відіграють основну роль в діяльності і поведінці людини. Наочне зображення проекції різ­них органів тіла на кору ве­ликих півкуль дає схемати­чний рисунок канадського нейрохірурга Уайлдера-Грейва Пенфілда (1891— 1976) (рис. 2).

Значно складнішою є проблема локалізації у ко­рі головного мозку психіч­них функцій. Перші спро­би її вирішення були зроб­лені ще в Давній Греції. Там намагалися пов'язати здатності до сприймання, пам'яті і міркування з рі­диною, яка заповнює відпо­відно передній, середній чи задній шлуночок мозку. Пізніше австрійський лі­кар Франц-Иозеф Галль (1758—1828) прагнув до-Рис. 2. «Гомункулюс» Пенфілда вести, що здібності людини

залежать від розвитку різних ділянок головного мозку, і це можна виявити навіть на поверхні черепа. Твердження Галля започаткували френологію (гр. phren — розум, душа) — вчення про локалізацію у звивинах великих пів­куль головного мозку різних психічних функцій.

Зв'язок окремих психічних функцій із певними ділян­ками кори можна простежити при її локальних уражен­нях. Так було виявлено центр артикуляції мовлення Брока і центр розуміння мови Верніке. Проте подальші досліджен­ня показали, що деякі психічні функції не мають чіткої сталої локалізації в корі мозку. Тоді американський психо­лог Карл Лешлі (1890—1958), німецький психолог Курт Гольдштейн (1878—1965) та ін. запропонували ідею ціліс­ної, неподільної функції мозку, що теж, як виявилося пізні­ше, не узгоджувалася з експериментальними даними.

Дослідження, проведені з використанням найдоскона­лішої апаратури і комп'ютерним обробленням одержа­ної інформації, дають змогу зробити висновок: кожна психічна функція є надзвичайно складним утворенням, що має динамічну локалізацію в різних відділах мозку. Вона забезпечується роботою певних ділянок кори та ці­лісною функціональною системою, що включає окремі ді­лянки кори, підкірки і мозкового стовбура.

За сучасними уявленнями, функціонально людський мозок як саморегулювальна система має три основні бло­ки. Перший — енергетичний блок — створює робочий тонус кори. Він складається із систем верхніх відділів мозкового стовбура, ретикулярної формації, а також утво­рень давньої кори. Другий блок приймає, переробляє і збе­рігає інформацію. До нього належать задні відділи обох півкуль, тім'яні й потиличні ділянки кори. Третій блок забезпечує програмування, регуляцію і контроль діяль­ності. Порушення в роботі хоч одного блоку призводить до різних змін у психічній діяльності.

У функціональній організації мозку людей і тварин є суттєві відмінності. У тварин обидві півкулі є рівнозначни­ми, в людини вони мають функціональну асиметрію: ліва півкуля є домінуючою, а права — підпорядкованою. У лі­вій півкулі розміщені ділянки, пов'язані з мовною діяльніс­тю людини, їх ураження спричиняє порушення логіко-граматичних операцій і творчих форм мислення. Уражен­ня ділянок правої півкулі спотворює образні компоненти сприймання і емоційні переживання. Друга сигнальна си­стема, що ґрунтується на роботі лівої півкулі, забезпечує якісно вищий рівень відображення дійсності завдяки мові.

Розвиток психіки людини підпорядкований суспіль-но-історичним законам. При цьому її видові та індивіду­альні особливості є лише біологічними передумовами, що полегшують або ускладнюють психічний розвиток людсь­кої особистості та її свідомості.

Виникнення свідомості. Під впливом різних обста­вин у тваринних предків людини сформувалося багато факторів, що стали передумовами їх олюднення. До та­ких передумов належали особливості їх тілесної органі­зації, високорозвинутий мозок, різка зміна умов життя (за даними антропології, це відбувалося більш мільйона років тому в епоху міоцену третинного періоду), що спричинили поступову диференціацію передніх і задніх кінцівок та прямовисне ходіння. Звільнення передніх кінцівок від ходіння дало змогу використовувати їх для здійснення трудових актів, а також виготовлення зна­рядь праці. У праці і завдяки їй наші предки змінювали умови свого існування, що, у свою чергу, робило іншим їх спосіб життя і природу. Так, виготовлення і зберіган­ня знарядь праці збільшувало незалежність від навко­лишнього середовища. Через знаряддя у процесі певних дій і діяльності передавався досвід наступним поколін­ням. Спільна праця сприяла виникненню мови як засо­бу узгодження дій, спілкування і акумулювання досвіду. В ній стадні об'єднання поступово перетворювалися на людські суспільства. Під впливом праці розвивалася ру­ка, що стала органом активного пізнання світу через до­тик. Дії руки контролював зір, який розвивався в проце­сі ускладнення діяльності. Взаємодія зору і дотику дала змогу глибше і повніше пізнавати властивості речей, а значить, краще задовольняти свої потреби. Суспільні від­носини якісно змінили біологічні потреби, перетворили їх на суто людські. Праця і мовленнєве спілкування, яке її супроводжувало, стали передумовою виникнення і роз­витку людської свідомості.

Структура свідомості. Відображення дійсності в моз­ку людини може відбуватися на різних рівнях. Вищий рівень психічного відображення, який властивий тільки людині, називається свідомістю.

Свідомість є вищою, інтегральною формою психіки, ре­зультатом формування людини в процесі трудової діяль­ності за постійного спілкування (за допомогою мови) з іншими людьми. Вона є властивістю особистості, що забезпечує цілеспрямований характер людської діяльності і ре­гулює всю поведінку і всі дії людини.

У структурі свідомості виділяють чотири основних харак­теристики:

1. Здатність акумулювати знання про навколишній світ за допомогою основних психічних процесів: відчуття, сприймання, пам'яті, мислення, уяви.

2. Здатність поділяти світ на Я і не-Я, а також пізнавати Я. Людина — єдина жива істота, яка здатна до самопізнання.

3. Формування цілей діяльності. При цьому оцінюють­ся різні мотиви, приймаються рішення, контролюється та коригується виконання дій.

4. Включення до складу свідомості ставлень, які вияв­ляються в почуттях, що є індикаторами міжособистісних стосунків.

Формування і вияв цих характеристик неможливі без існування мови.

Рівні свідомості. Крім вищого рівня психічного відо­браження — свідомості, існує і несвідоме, яке багато вче­них вважає нижчим рівнем психіки.

Несвідоме — сукупність психічних явищ, що виникають під впли­вом чинників, яких людина не відчуває і про які нічого не знає.

На цьому рівні психічного відображення у людини по­рушується словесна регуляція поведінки, втрачається пов­нота орієнтації щодо часу і місця дії, вона не може усвідо­мити наслідки своїх дій і вчинків. До сфери несвідомого належать сновидіння, реакції-відповіді на субсенсорні по­дразники (такі слабкі, що не збуджують рецептор), авто­матизовані рухи і дії, спонукання до діяльності, в яких немає усвідомлення мети. До несвідомого відносять і де­які патологічні явища, що виникають у психіці хворої людини: марення, галюцинації.

Несвідоме не може бути протиставлене свідомості як щось негативне чи неповноцінне. Воно, як і свідомість, детерміноване суспільними умовами існування людини й іноді виступає як недостатньо адекватне відображення сві­ту в корі головного мозку.

Представники психоаналітичного напряму поряд із терміном «несвідоме» нерідко як синонім використову­ють термін «підсвідоме». Проте їх треба розрізняти. За своїм обсягом термін «несвідоме» значно ширший, бо охоплює всі психічні явища, що не усвідомлюються люди­ною (інстинкти, автоматизми, гіпноз, інтуїцію). Поняття «підсвідоме» слід вживати тільки для позначення тих психічних явищ, які в певний момент перебувають поза фокусом свідомості, проте тісно з нею пов'язані, вплива­ють на її функціонування і за певних умов можуть бути усвідомлені. Отже, підсвідоме — це різні психічні явища, які відбуваються «під порогом» свідомості. До несвідомого належить і надсвідоме.

Надсвідоме — рівень психічної активності особистості при вико­нанні творчих завдань, який не піддається індивідуальному усві-домлено-вольовому контролю.

Російський педагог і режисер Костянтин Станіслав-ський (1863—1938) під терміном «надсвідомість» розу­мів найвищий етап творчого процесу, відмінний як від усвідомлюваних, так і неусвідомлюваних компонентів. Пізніше радянський психолог Павло Симонов (нар. 1926) інтерпретував надсвідомість як механізм творчої ін­туїції, завдяки якому рекомбінуються попередні вражен­ня, відповідність дійсності яких встановлюється пов­торно.

Поняття «надсвідоме» дає змогу розмежувати дві фор­ми неусвідомлюваної психічної активності: залежну від уже зафіксованої в мозку інформації і спрямовану на створення нового, якого ще ніколи не було ні в особисто­му, ні колективному досвіді. Таке створення відбувається в процесі взаємодії особистості зі світом культурних цін­ностей, які вона не тільки опановує, а й творить відповід­но до тенденцій об'єктивного розвитку дійсності.

Отже, появу людської психіки готував процес еволю­ції живих організмів. Аналіз розвитку психіки дає змогу зробити висновок про існування біологічних передумов виникнення свідомості. Поява трудової діяльності, спря­мованої на спільне виготовлення знарядь праці та їх ви­користання, а також мови, суттєво змінили характер дія­льності мозку людини і підвищили рівень відображення дійсності. Свідомість є продуктом суспільно-історичного розвитку людини.

Запитання. Завдання

1. Які форми вияву психіки спільні для людей і тварин?

2. Чи можна закономірності психіки, що виявлені у тварин, пере­носити на людину?

3. Який етап у розвитку психології можна вважати суто науковим?

4. Як розуміти вислів «Кожна психічна функція має динамічну лока­лізацію в мозку людини»?

5. Чому і як виникла свідомість?

6. Порівняйте зміст понять «надсвідоме» і «підсвідоме».

7. Як пов'язані між собою чотири характеристики свідомості?

8. Один учений висловив основну тезу своєї теорії так: «Чи сміється дитина, дивлячись на іграшку, чи посміхається Гарібальді, коли зазнає переслідувань за надмірну любов до батьківщини, чи тремтить дівчина, вперше думаючи про кохання, чи пізнає Ньютон світові закони і записує їх на папері — всюди завершальним ак­том є м'язевий рух». Проаналізуйте зміст цього твердження і вста­новіть, про яку теорію йдеться. Яке місце вона посідає в історії психології?

9. Філософ і культуролог М. Бахтін вважав, що життя людини мож­на розглядати як складний вчинок, а кожний окремий акт і переживан­ня є моментом ЇЇ життя — вчинення. Він описав чотири групи характе­ристик вчинку: ціннісність, єдиність, відповідальність і подійність. При­гадайте у своєму житті вчинок, який змінив вашу долю і включав ці характеристики. Охарактеризуйте його.

Література

Анохин П. К. Избранньїе трудьі: Философские аспекти теории функ-циональной системьі. — М., 1976.

Гальперин П. Я. Введение в психологию. — М., 1976.

Гамезо М. В., Домашенко Й. А. Атлас по психологии. — М., 1986.

Годфруа Ж. Что такое психология: В 2-х т. — М., 1992.

Дубравська Д. М. Основи психології. — Львів, 2001.

Загальна психологія/ О. Скрипченко, Л. Долинська, 3. Огороднійчукта ін. — К., 1999.

Костюк Г. С. Навчально-виховний процес і психічний розвиток особи­стості. — К., 1989.

Леонтьев А. Н. Проблеми развития психики. — М., 1972.

Общая психология/ Под ред. А. В. Петровского. — М., 1972.

Психологія/ За ред. Г. С. Костюка. — К., 1968.

Психологія/ За ред. Ю. Л. Трофімова. — К., 1999.

Роменець В. А. Історія психології. — К., 1978.

Рубинштейн С. Л. Основи общей психологии: В 2-хт. — М., 1989.